Лекція XXIX. Соціально-економічній і політичний розвиток України у другій половині 80-90-х рр. Проголошення незалежності

1. Криза адміністративно-командної системи і соціально-економічна ситуація в СРСР і Україні.

2. Спроба перебудови радянського суспільства.

3. Україна - суверенна держава.

Студентам слід зосередити свою увагу на питанні кризи командно-адміністративної системи і соціально-економічного розвитку СРСР і України, економіка якої була складовою частиною т.зв. єдиногосподарського комплексу. Короткочасне зростання промислового виробництва у 50-х - на поч. 60-х рр. змінилося нестримним падінням його темпів. В Україні вони були ще більшими, ніж по Союзу загалом. Розладнана економіка приводила до падіння життєвого рівня населення. Створення нових промислових об’єктів у Сибіру, що мали насамперед воєнне стратегічне значення, супроводжувалося занедбанням економіки України. Спроби піднесення сільськогосподарського виробництва, зростання капіталовкладень у виробництво техніки, добрив не давали належної віддачі з огляду на принципово слабку ефективність радгоспно-колгоспної системи взагалі.

СРСР виявився зрештою нездатним забезпечити населення продовольством і щорічно ввозив з-за кордону мільйони тон зерна за рахунок продажу нафти, газу та ін. природних ресурсів, які нещадно експлуатувалися радянською економікою і вели до екологічної кризи. За цих умов країна вкладала значно більше, ніж отримувала із загальносоюзного бюджету. В результаті нелюдських жорстокостей тоталітаризму, який набрав форм майже геноциду Другої світової війни, Україна трохи більше, ніж за десятиріччя втратила близько 25% свого населення. Сьогодні темпи зростання його одні з найнижчих серед країн колишнього СРСР. Суттєвого удару радянській економіці завдало зниження цін на світовому ринку на основні енергоресурси на початку 80-х рр., а також безперспективна війна в Афганістані, яка поглинала величезні матеріальні та фінансові засоби.

Радянський Союз фактично опинився поза технічною революцією, яка вивела західний світ на новий рівень розвитку цивілізації. До цього слід додати, що тотальний контроль партії над духовним і суспільним життям привів до глибокої кризи в сфері розвитку науки і культури, руйнації моралі, зростання корупції, казнокрадства, організованої злочинності. В Україні за час тривалого керівництва Щербицького (з 1972 р.) небаченого масштабу досягла русифікація українського населення, українська мова була витіснена фактично з усіх ділянок суспільного життя. Проте і економічна, і духовна експлуатація народів СРСР не приносила центру бажаних дивідендів. Країна переживала період глибокого застою й опинилася на краю прірви.

У цих умовах партійне керівництво на чолі з М.Горбачовим наважилося на певну перебудову радянської системи. На квітневому пленумі ЦК КПРС 1985 р. було проголошено про зміну економічної, соціальної та зовнішньої політики і взято курс на т.зв. «перебудову», «демократизацію» і «гласність». Однак в Україні спроби реформ зустрічали опір партійної номенклатури різних рангів, яку очолював В.Щербицький. Суттєвим фактором гальмування перебудовчих процесів в Україні було і побоювання Москви, що демократизація викличе тут до життя національне піднесення, якого завжди боялась імперія.

26 квітня 1986 р. стався вибух на Чорнобильській АЕС, що стало катастрофою глобального масштабу. Мільйони людей зазнали згубного впливу радіації. Трагедія Чорнобиля ще раз засвідчила злочинне нехтування режимом долею мільйонів людей, їх здоров’ям і добробутом, показала абсолютну безправність України перед центром. Разом з тим чорнобильські події не могли не сприяти пробудженню до активних форм протесту широких верств громадськості в Україні.

З 1987 р. під тиском світових демократичних сил радянська влада випускає на волю українських дисидентів, які включаються у національний рух. Виникають незалежні групи та організації різного політичного спрямування, серед яких - Український культурологічний клуб, Товариство Лева, Меморіал, Спілка незалежної української молоді, «Спадщина», «Зелений світ» та ін. У 1988 р. з ініціативи Української Гельсінської спілки за активною підтримкою Спілки письменників України у лютому 1989 р. був створений Народний рух України, який висунув широку програму боротьби за проведення реформ в Україні в усіх сферах духовного, суспільно-політичного та економічного життя. Причому рух, об’єднавши не тільки українців, а й представників основних інших національностей, став фактично організацією всіх демократичних сил в Україні.

Почалося відродження національно-церковного життя. Відновлюється Українська автокефальна православна церква, яка обрала патріархом Мстислава, визначного українського ієрарха, активного поборника відродження Українського православ’я. На Західній Україні виходить з підпілля Українська греко-католицька церква. В серпні 1990 р. відбулася передача їй кафедрального собору св. Юри у Львові.

Важливим показником піднесення демократичного суспільно-політичного життя стала поява великої кількості українських незалежних видань, критична спрямованість змісту ряду старих газет та журналів. Посилився рух за відродження національної символіки. Широкий резонанс мав «людський ланцюг» між Львовом і Києвом, організований на честь проголошення соборності України у січні 1919 р. Почалося розширення контактів з українською еміграцією, зростало прагнення до єднання всіх українців у справі національного відродження. В березні 1990 р. попри всі перешкоди партійної бюрократії демократичні сили отримали четверту частину депутатських мандатів на виборах до Верховної Ради УРСР. В західних областях України в обласних і міських радах до влади прийшли представників демократів. Головою Львівської обласної ради обирають відомого правозахисника В.Чорновола.

В умовах піднесення демократичного руху в Україні КПРС вдається до маневрів і кадрових перестановок. У жовтні 1989 р. було усунено з посади генсека ЦК КП В.Щербицького, активного русифікатора України. На його місце був призначений В. Івашко, а після його переходу в Москву на посаду заступника генсека ЦК КПРС, - С.Гуренка. Головою Верховної Ради УРСР обрано Л.Кравчука.

Сесійні засідання Верховної Ради відбувались у гострій політичній боротьбі між консервативною партапаратною більшістю і демократичними депутатами, які утворили Народну Раду на чолі з І.Юхновським. Незважаючи на протистояння обох груп, 16 липня 1990 р. Верховна Рада приймає Декларацію про державний суверенітет України, яка стала основою для творення незалежної української держави.

Активізація боротьби проти тоталітарної системи в Україні підноситься на новий щабель. Створюються й офіційно реєструються українські політичні партії: Українська Республіканська Партія, Демократична Партія України, Українська Селянсько-Демократична Партія, Партія зелених та ін. Посилюється вихід з партії багатьох членів КПРС, висуваються вимоги виведення парткомів з підприємств та установ, націоналізації майна КПРС. Могутньою підтримкою в боротьбі за суверенітет України стали робітничі страйки, студентські голодування, численні демонстрації у Києві та Львові.

Однак КПРС і надалі продовжувала контролювати всі важелі влади в суспільстві. Фактично якихось суттєвих структурних змін режиму не відбулося. Поглиблення економічного хаосу, який посилювався протидією партійної номенклатури реальним економічним реформам, привело до критичного стану все суспільне життя. Консервативні бюрократичні кола фактично наполягали на поверненні до старого курсу. 19 серпня 1991 р. було зроблено спробу державного перевороту. Було створено т.зв. Державний комітет надзвичайного стану, який повинен був взяти під контроль усе життя в країні та зберегти колишній порядок. Однак плани змовників не були здійснені, а лише посилили процеси демократизації в СРСР загалом. Зазнала краху стара система російського централізму.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла Акт про незалежність України. За її прикладом аналогічні акти були прийняті іншими республіками. Було припинено діяльність КПРС, а в Україні заборонено діяльність Компартії України. СРСР перестав існувати. 1 грудня 1991 р. відбувся всенародний референдум, на якому було підтверджено Акт про незалежність України. Для українського народу настав новий період історії - будівництва повноцінної власної державності, входження до кола цивілізованих країн світу.

Після проголошення Акта про незалежність України було прийнято цілу низку законів, якими було закладено підґрунтя для перетворення України з колишньої союзної республіки в незалежну, суверенну державу. Зокрема, у вересні 1991 р. було прийнято постанову про підняття над будинком Верховної Ради синьо-жовтого національного прапора, а також здійснено перший крок у напрямку виходу України з рубльової зони через введення купонокарбованців, у жовтні — набув чинності закон «Про громадянство України», у листопаді — «Про державний кордон». Ця діяльність була продовжена і в наступному році, коли у січні 1992 р. президія Верховної Ради видала указ «Про державний гімн України», яким була затверджена мелодія національного гімну «Ще не вмерла Україна». Тоді ж синьо-жовтий прапор набув статусу державного, а тризуб став малим гербом України. Одним з найважливіших кроків стало проведення 1 грудня 1991 р. загальнонаціонального референдуму, під час якого переважна більшість українського народу висловилася за незалежність.

Вже з 2 грудня 1991 р. почався процес визнання суверенної України світовим співтовариством. Першими це зробили Канада і Польща, а до кінця грудня того ж року — ще 66 держав, у т.ч. Росія і США Уряд Дж.Буша поставився до цієї події з певною обережністю, бо на українській землі була розташована значна кількість стратегічної і тактичної ракетно-ядерної зброї, і поява на карті Європи нової держави з потужним ядерним потенціалом порушувала, на думку американців, стратегічну рівновагу в світі. Так само і Росія, визнавши однією з перших незалежність України, сподівалась зберегти за собою домінуюче становище в межах всього пострадянського простору. На думку російських політиків цього можна було досягти через Співдружність Незалежних Держав (СНД) шляхом створення наднаціональних органів, яким було б делеговано право вирішувати принципові питання без узгодження з вищими законодавчими та виконавчими органами членів СНД. У цій ситуації Україна, всіляко підтримуючи курс на всебічну економічну кооперацію між державами — учасниками Співдружності, послідовно протидіяла всім спробам у будь-який спосіб обмежити її державний суверенітет. Україна обстоювала погляд на СНД як на міжнародний механізм, що був покликаний спрямувати процес формування принципово нових двосторонніх і багатосторонніх відносин між незалежними державами, що постали на уламках колишнього СРСР.

Таке ставлення України до СНД відразу ускладнило стосунки між нею і Росією. Впливові російські політики (А.Козирєв, Г.Попов, О.Руцькой) у 1991-1992 рр. фактично поставили під сумнів суверенітет України щодо Криму і південно-східних українських областей, де питому частку населення становили росіяни. У цій ситуації Україна дотримувалася виваженої політики, намагаючись розв’язувати українсько-російські проблеми шляхом переговорів, під час яких Крим не розглядався як суб’єкт міжнародного права. Одночасно загострювалася ситуація навколо Севастополя та проблеми поділу Чорноморського флоту, на чому наполягала українська сторона. Влітку 1992 р. Л.Кравчук і Б.Єльцин домовилися про встановлення подвійного контролю над Чорноморським флотом, що тільки відтягувало кардинальне вирішення цієї проблеми. Російський парламент продовжував дебатувати це питання, а в липні 1993 р. навіть прийняв безпрецедентне рішення про надання Севастополю статусу російського міста. Президент Російської Федерації Б.Єльцин був змушений відмежуватися від цього безвідповідального кроку.

У цей час значна увага в Україні приділялася створенню національних збройних сил шляхом реорганізації існуючих структур та підрозділів. Одночасно було розпочато процес скорочення української армії, бо її первісна чисельність (726 тис. чол.) значно перебільшувала критерії розумної достатності. Проблема оптимізації чисельності збройних сил України диктувалася також і тим, що народне господарство перебувало у кризовому стані. У жовтні 1993 р. Верховна Рада України прийняла воєнну доктрину, що стала значною віхою у військовому будівництві Української держави. В ній була задекларована готовність України стати у майбутньому неядерною державою, що було підтверджено у листопаді 1994 р., коли Верховна Рада ухвалила рішення про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї при умові надання гарантій безпеки з боку провідних держав світу.

Особливо активно у цей період діяло Міністерство закордонних справ України, яке, долаючи різні перешкоди, насамперед, кадрову проблему, успішно розгортало мережу своїх посольств. Зусилля українських дипломатів у повній мірі реалізувалися у 1997 р., коли було підписано кілька важливих двосторонніх угод, у т.ч. Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією та ін., нормалізовано стосунки з Румунією через підписання широкомасштабного договору в Констанці, започатковано і повністю реалізовано процес делімітації українсько-білоруського кордону. Важливе значення мала й спільна заява Президентів України і Польщі «До порозуміння і єднання», яка дозволила остаточно і безконфліктно розв’язати вузол українсько-польських проблем історичного минулого обох країн. Велику увагу було приділено МЗС України налагодженню стосунків з Європейським співтовариством, наслідком чого Україна стала асоційованим членом Ради Європи, а влітку 1997 р. підписала Хартію про особливі відносини з Північноатлантичним альянсом.

Президентські вибори, що відбулися у червні 1994 р., принесли перемогу Л.Кучмі, якого було переобрано і на другий термін. Якісно нові зміни у державі та суспільстві були закріплені прийняттям Конституції України, що сталося 28 червня 1996 р. Ця подія стала надзвичайно важливою віхою в розвитку нашого суспільства, яке засвідчило доконаність факту перетворення України у демократичну державу.

Таким чином, за десять років незалежності у досить складних умовах наша країна набула всіх ознак суверенної держави — від національно-державної атрибутики і кордонів до прийняття Конституції, чим було закладено надійне підґрунтя для подальшого розвитку України у європейському і світовому співтоваристві.

93