Лекція XVII. Соціально-економічні та політичні процеси в Україні

На початку хх ст. (1900-1917 рр.)

1. Економічний розвиток України в умовах монополістичного капіталізму.

2. Суспільно-політичне життя в Україні на початку ХХ ст. Революція 1905-1907 рр. в Україні.

3. Наступ реакції. Український рух напередодні та під час Першої світової війни.

Приступаючи до вивчення теми, слід мати на увазі специфіку економічного розвитку України, яка полягала в тому, що, незважаючи на колоніальне становище, ряд галузей її економіки був високо розвинутим і мав загальноімперське значення. На початку ХХ ст. високого рівня розвитку досягли вугільна, металургійна, цукрова, паровозобудівна, суднобудівна промисловості, сільськогосподарське машинобудування, залізничний транспорт. Бурхливий розвиток промисловості супроводжувався створенням монополій, які стали пануючими в основних галузях промисловості. У 1910-1916 рр. в Україні почалось утвердження комбінованих об’єднань - трестів і концернів, за прямою участю банків, що вело до виникнення фінансового капіталу. Однак фактичний колоніальний статус України не давав їй створити збалансовану економіку. У 1913 р. Україна становила 24,3% у загальному промисловому виробництві Росії, однак на її частку припадало лише 15% від усього обсягу обробної промисловості та 70% видобувної. В структурі фабрично-заводської промисловості України у 1912 р. обробка металів і виробництво машин становили 10,4%. Вона залишалась імперським сировинним придатком, ринком збуту виробів російської промисловості.

Швидкі темпи розвитку капіталістичної промисловості висували перед Росією потребу адекватного розширення капіталістичної системи у сільському господарстві. Цьому завданню сприяла реформа аграрних відносин, запроваджена П.Столипіним. Відповідними актами селянам надавалося право закріплення надільної землі у приватну власність і виходу з общини. З 1907 по 1911 рр. в Україні вийшли на хутори й відруб 226520 селянських господарств. Поряд із зростанням заможного селянства відбувалося розорення дрібних господарств, посилювалось аграрне перенаселення в ряді регіонів України і міграція сільського населення. Протягом 1906-1912 рр. з українських губерній до Сибіру і Далекого Сходу виїхало близько 1 млн. переселенців, або майже половина від їх загальної кількості з європейського регіону імперії. Аграрна реформа прискорила розвиток капіталізму в сільському господарстві та сприяла зростанню його продуктивності, хоча ще зберігалося поміщицьке землеволодіння, відробіткова система, малоземелля та інші кріпосницькі пережитки.

Студенти повинні знати й про ті зрушення у соціальній структурі населення України, що були внесені бурхливим розвитком капіталізму. Швидко зростав робітничий клас України, який у 1917 р. досяг приблизно 3,6 млн. чол. Найчисельнішим був сільськогосподарський пролетаріат – 1.2 млн. чол., промисловий - 893 тис. чол. Особливість класової структури селянства України порівняно з іншими регіонами імперії полягала у вищій питомій вазі середняцьких господарств (30% на 1917 р. порівняно з 20% у Росії). Економічно сильним був прошарок заможного селянства, яке щорічно нагромаджувало 240 млн. пуд. хлібних лишків. У цілому 3 млн. 977 тис. селянських дворів в Україні поділялися на 2 млн. 293 тис. бідняцьких, 1 млн. 197 тис. середняцьких і 487 тис. заможних господарств. Дедалі більшу політичну та економічну роль відігравала буржуазія. Всеросійський перепис 1897 р. зафіксував в Україні 40 658 українців, які жили за рахунок прибутків з капіталів та нерухомого майна, а 203,7 тис. постійно користувалися найманою працею. Серед українських капіталістів було чимало мільйонерів, таких як Терещенки, Харитоненки, Симиренки, Алчевські, Рутченки та ін. Чимало з них брали участь в українському національному русі, підтримували українську пресу, культурницькі заходи української інтелігенції тощо. Усі класи i соціальні верстви в Україні дедалі активніше включалися в суспільно-політичне життя. Одночасно з класовим самоусвідомленням різних верств українського народу зростала їх національна свідомість, що створювало необхідні передумови для національного відродження України.

Слід мати на увазі, що кінець ХIХ - початок ХХ ст. характеризувався піднесенням політичного життя в Росії, формуванням політичних партій та організацій, зростанням їх впливу на суспільний розвиток. Студенти мусять усвідомити, що плідна культурницька діяльність українського громадянства у попередній період сприяла формуванню нової генерації українців, яка прагнула послідовно виборювати всю повноту політичних i національних прав українського народу. З’являються перші зародки незалежних українських організацій. У 1891 р. постало "Братство тарасівців" - об'єднання молодих українських патріотів, які вже не задовольнялися культурницьким українофільством старшого покоління i ставали на шлях національного радикалізму. У 1896 р. у Києві було утворено українське таємне товариство "Молода Україна", метою якого, за свідченням київського жандармського управління, була «пропаганда соціалізму i політичного сепаратизму на українській основі».

Зазначені політичні групи, а також українські студентські громади стали основою, на якій у Харкові в лютому 1900 р. виникла перша українська політична партія - "Революційна українська партія" (РУП). Для початків її діяльності був характерним радикально-нацiональний напрям роботи, душею якої був М.Мiхновський. Однак під впливом загальноросійського соціал-демократичного руху з другої половини 1902 р. РУП почала пройматися марксистською ідеологією, що спричинилося до її розкладу i створення ряду нових політичних партій. Першою серед них стала Українська народна партія на чолі з М.Мiхновським, яка відстоювала ідею повної української державної самостійності. Частина рупiвцiв разом з бундівськими організаціями в Україні утворили Українську соціал-демократичну партію ("Спілку"), яка увійшла до РСДРП на правах автономної частини меншовицької організації. Більшість рупiвцiв, яка гуртувалася навколо М.Порша, В.Винниченка, Д.Антоновича, С.Петлюри, М.Ткаченка, проголосила утворення Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). УСРДП прийняла соціал-демократичну програму західноєвропейського зразка, висунувши лозунг автономії замість самостійної України.

Українська ліберальна інтелігенція, що об'єднувалася в громадах та ін., утворила у 1904 р. українську демократичну партію. Згодом вони злилися в єдину - Українську радикально-демократичну партію. Її активними діячами були Б.Грiнченко, С.Єфремов, М.Левицький, Є.Тимченко, В.Чехiвський, Є.Чикаленко. Саме УСРДП i УРДП були головними виразниками суспільно-політичних поглядів організованого українського руху.

Студенти мусять також прослідкувати діяльність неукраїнських партій в Україні. Серед них партія соцiалiстiв-революцiонерiв, яка успадкувала традицiї революцiйного народництва, Російська соціал-демократична робітнича партія (меншовицька i більшовицька течії), "Союз освобождения" - предтеча майбутніх кадетів та ін.

Ознайомившись з основними подіями революції 1905-1907 рр., її виявами в Україні, студенти мусять звернути увагу на процес подальшого розмежування полiтичних сил у Росiї, творення нових полiтичних партiй. Серед них: Конституцiйно-Демократична партiя (кадети), яка ставила своїм завданням перетворити Росiю у конституцiйну парламентарну монархiю; партiя великої буржуазiї та помiщикiв - "Союз 17 октября" (октябристи), монархiчнi партiї - "Союз русского народа" та iн.

Слiд мати на увазi, що революцiя сприяла iнтенсивному створенню легальних українських органiзацiй, серед яких чiльне мiсце посiдали "Просвiти", а також українськi клуби, численні студентські, кооперативні та iншi органiзацii. Важливого значення набула політична діяльність діячів українського руху в Державній Думі, де було утворено українську думську громаду, в основу діяльності якої було покладено програму УРДП.

У період наступу царизму, посилення реакції розпочалися репресії i проти українського руху. У 1911 р. з 14 «Просвіт» залишилося 7, закривались українські періодичні видання, культурно-освітні й громадські організації. Позицію уряду i правих партій щодо України фактично підтримали російські ліберальні кола (антиукраїнські виступи П.Струве, О.Погодiна та iн.).

Однак зупинити український рух уже було неможливо. Тривала боротьба за українську школу, зростав попит на українське слово в широких масах селянства i робiтництва, підносилась їх нацiональна свiдомiсть. Проблеми української культури, добробуту українського народу обговорювалися на кооперативних, агрономiчних, учительских, наукових з'їздах. Важливе значення мало створення товариства українських поступовців (ТУП), яке об'єднало на загальній платформі відстоювання національних прав українського народу різні політичні сили. У її створенні та діяльності чільну роль відігравав визначний український історик i громадський діяч М.Грушевський.

Перша світова війна, що спалахнула у липні 1914 р., кинула у вир кривавої боротьби мільйони українців, якi були змушені воювати за інтереси двох велетенських імперій - Російської та Австро-Угорської. Одночасно війна поставила проблему визвольної боротьби українського народу в міжнародну площину, привернувши до України увагу європейської громадськості. Російський уряд, виношуючи мрію захоплення Галичини, розпочав одночасно переслідування українських організацій, окремих діячів на Східній Україні. Посилилися заклики російських нацiоналiстiв до розправи над українством. У листопаді 1914 р. був заарештований М.Грушевський, здійснювалася політика репресій щодо організованого українського руху на тимчасово захопленій російською армією території Галичини (закриття українських шкіл, переслідування греко-католицьких священиків, висилка в Росію митрополита А.Шептицького та ін.). У відповідь фактично всі українські політичні партії перейшли в опозицію щодо ведення війни й висунули завдання боротьби за повалення самодержавства i здійснення автономії України.

Разом з тим початок війни привів до значного пожвавлення діяльності українських політичних емігрантів з Наддніпрянщини, значна кількість яких у цей час перебувала у Галичині. Дії царської армії, яка після тимчасового захоплення Галичини у другій половині 1914 р., за словами Д.Дорошенка, вдалася до цілковитого "нищення всяких ознак українського національного життя... просто з дивовижним завзяттям i жорстокістю", остаточно переконали їх у необхідності рішучої боротьби проти Російської імперії. Ці переконання зміцнювали i військові невдачі царської Росії у двобої з німецькою та австрійською арміями, якi стали своєрідним каталізатором боротьби емiгрантiв-українцiв за відродження нації, за утворення незалежної української держави. Остаточна поразка Російської імперії, на думку українських діячів різного політичного спрямування, давала реальний шанс для національного самовизначення України та повної її самореалізації. Наслідком цих сподівань стало створення 4 серпня 1914 р. у Львові "Союза визволення України" (СВУ) - безпартійної політичної організації російських українців для пропаганди ідеї самостійності України.

До керiвного органу новоствореної органiзацiї - президiї СВУ - тодi увiйшли В.Дорошенко, А.Жук, Д.Донцов i М.Залiзняк, а після перенесення осiдку СВУ до Вiдня (внаслiдок захоплення Львова російською армією), до її складу увійшли також М.Меленевський i О.Скоропис-Йолтуховський. 25 серпня 1914 р. СВУ оприлюднив вiдозву "До громадської думки Європи", в якій стверджувалося, що єдиним захистом для Європи перед агресією Росії може бути самостійна українська держава i що її створення необхідне для встановлення політичної рівноваги і подальшого мирного розвитку Європи. У відозві підкреслювалося, що змагання за створення такої держави є головним стратегічним завданням Союзу. Це положення було конкретизоване у програмі діяльності СВУ під назвою "Наша плятформа". Констатуючи, що "об'єктивна історична конечність вимагає, аби між Задньою Европою i Московщиною повстала самостійна українська держава", Союз взяв на себе "репрезентацiю... нацiонально-полiтичних i соцiяльно-економiчних інтересів українського народу в Росiї".

Виразно й недвозначно задекларувавши у власнiй програмi завдання боротьби за незалежну державу, СВУ розпочав широку видавничу дiяльнiсть, iнформуючи народи Європи про стан українських справ. З цiєю метою Союз видавав брошури i книжки одинадцятьма мовами, заснував у Лозаннi франкомовний журнал "La Revue Ukrainienne", а у Вiднi нiмецькомовний тижневик "Ukrainische Nachrichten". З осені 1914 р. СВУ почав також видавати двотижневик (з 1915 р. - тижневик) "Вiстник Союзу визволення України". Офiцiйно редакцiю "Вiстника" очолив О.Бачинський, але фактично керували виданням часопису провiднi дiячi СВУ - В.Дорошенко, М.Возняк, А.Жук, М.Троцький. Усього за 1914-1918 рр. вийшло 226 чисел часопису, тираж кожного з яких становив близько 5000 примiрникiв. "Вiсник СВУ" був найсолiднiшим українським органом воєнного часу, який мав великий вплив на полонених, а також i на австрiйських українцiв. Це був суспiльно-полiтичний часопис, публiкацiї якого торкалися широкого кола проблем мiжнародних вiдносин, висвiтлювали перебiг вiйськових подiй, характеризували життя та побут українських вiйськовополонених у Нiмеччинi й Австро-Угорщинi. З метою ознайомлення останнiх з iсторiєю України та її культурною спадщиною значне мiсце в часописi вiдводилося матерiалам iсторичного й етнографiчного характеру, а також творам красного письменства.

Але найбiльш ефективною була дiяльнiсть Союзу серед вiйськовополонених українцiв царської армiї, загальна чисельнiсть яких на початку Першої свiтової вiйни становила понад 200 тис. чол. З огляду на те, що серед полонених українцiв було багато нацiонально-несвiдомих, СВУ планував розпочати з ними широку культурно-освітню роботу шляхом навчання бранцiв української грамоти, народних пiсень, ознайомлення їх з українською iсторiєю тощо. Для реалiзацiї цих завдань провiд СВУ розраховував залучити українських емiгрантiв з Галичини та Буковини, якi на цей час перебували у Вiднi.

У початкiв нацiонально-виховної i культурно-освiтньої роботи серед полонених воякiв-українцiв у Німеччині та Австро-Угорщинi стояли відомі українські науковці та діячі культури: М.Гаврилко, М.Голубець, о.К.Даниленко, Є.Турула, В.Сiмович, Р.Домбчевський, В.Пачовський та iн. Умiлий психологiчний пiдхiд спiвробiтникiв СВУ до полонених дав можливiсть розгорнути широку дiяльнiсть по формуванню нацiональної свiдомостi у таборян. З часом, на заклик СВУ, до нацiонально-виховної праці у таборах прилучилися також О.Охримович, В.Левицький, М.Чайковський, О.Безпалко, о.О.Гнiдий, С.Смаль-Стоцький, О.Терлецький, Я.Остапчук та iнші представники патрiотичної iнтелiгенцiї переважно з Галичини i Буковини, загартована в суспiльно-полiтичнiй та культурно-освiтнiй роботi, з великим педагогiчним досвідом. Усi вони у рiзний час входили до складу просвiтніх вiддiлів Союзу визволення України , які координували всi напрямки нацiонально-патрiотичної роботи у таборах.

Дiяльнiсть СВУ серед полонених вояків-українцiв у Нiмеччинi та Австро-Угорщинi мала позитивнi наслiдки як у справi освiти, так i нацiонального виховання. Союзу вдалося зосередити полонених української нацiональностi в окремих таборах (Фрайштадт, Раштат, Вецляр, Зальцведель) та розпочати серед них широку культурно-просвiтню та нацiонально-виховну роботу, головною метою якої була пiдготовка нацiонально свiдомих кадрiв для майбутньої Української Держави. З цiєю метою Союз спочатку активно розповсюджував у таборах українськi книжки, органiзовував школи грамоти, засновував народнi хори, влаштовував рiзнi курси та виклади, організовував бiблiотеки тощо. Свою дiяльнiсть СВУ поширив i на багатонацiональнi табори полонених царської армiї, це були своєрiдним джерелом для поповнення свiдомими українцями основних таборiв, змiцнюючи таким чином їх нацiонально ядро. Пiсля повалення царату СВУ активiзував полiтичну роботу серед полонених, послiдовно вiдстоюючи iдею державної незалежностi України.

Діяльність СВУ в Німеччині та Австро-Угорщині спричинилася до того, що у 1916-1917 рр. у таборах постали автономні українські товариства (просвітні, драматичні, хорові, кооперативні, січові та ін.), які об’єднали у своєму складі значну кількість полонених українців. З часом ці товариства перебрали на себе ведення культурно-просвітницької роботи і фактично уможливили формування у 1918 р. українських військових формацій - «Синьо» і «Сірожупанної» дивізій, вояки яких взяли участь у збройній боротьбі за українську державність..