3. Цивільне право як галузь права.

Цивільне право – одна з основних, найважливіших частин будь-якої розвиненої правової системи. Термін цивільне право бере свій початок від римського «цивільного права» (jus civile), під яким розумілося право відвічних римських громадян – квіритів (cives), право держави-міста (civitas). Надалі відомий процес рецепції (запозичення) римського приватного права європейськими правопорядками привів до перенесення цього поняття в сучасну юридичну термінологію (Zivilrecht, droit civil, civil law), де воно стало звичним, традиційним найменуванням однієї з найважливіших, фундаментальніших правових галузей. Тому і цивільне право нерідко називають цивілістикою, а фахівців в цій галузі – цивілістами.

Термін “цивільне право" може вживатись у науковій і навчальній літературі, а також у юридичній практиці в декількох значеннях:

1) суб'єктивне право особливого роду,

2) галузь національного права,

3) система законодавства,

4) частина науки про право,

5) навчальна дисципліна.

Визначальними між ними є розуміння цивільного права, як 1) суб'єктивного права, що належить конкретній приватній особі, і як 2) галузі права, що є проявом приватного права на рівні національної правової системи.

У значенні галузі національного права цивільне право - це сукупність концепцій, ідей і правових норм, що на принципах диспозитівності, юридичної рівності й ініціативи сторін, встановлюють статус приватної особи і забезпечують захист її інтересів.

Критеріями відокремлення цивільного права, як галузі національного права, є його предмет, метод, принципи правового регулювання, а також функції, які вона виконує.

Предметом цивільного права є цивільні правовідносини, які можуть бути визначені як суспільні відносини, що підпадають під норми цивільного права.

Цивільне правовідношення - це правовий зв'язок, що ґрунтується на нормах цивільного права, між юридично рівними суб'єктами, які виступають носіями цивільних прав і обов'язків.

Специфічні ознаки та особливості цивільних правовідносин:

1) особливості суб'єктного складу. Учасники цивільних правовідносин у цих відносинах виступають як юридично рівні суб'єкти, що в організаційно-правовому сенсі і змісті відокремлені один від одного. До майнових відносин, що ґрунтуються на адміністративному чи іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, цивільне законодавство застосовується лише у випадках, прямо передбачених законом;

2) цивільні правовідносини - це правовий зв'язок, який виникає з приводу нематеріальних і матеріальних благ, що представляють інтерес для окремої (приватної) особи;

3) відносини сторін урегульовані на основах ініціативи учасників, їхнього вільного розсуду, що забезпечуються в більшості випадків диспозитивним характером норм цивільного законодавства. Це знаходить відображення в тому, що головною підставою виникнення правового зв'язку між суб'єктами цивільних відносин є їхній договір, який може виступати і як норма цивільного законодавства;

4) зміст. Учасники цивільних правовідносин виступають як носії цивільних прав і обов'язків.

5) захист суб'єктивних прав і спонукання до виконання суб'єктивних обов'язків здійснюється за допомогою специфічних заходів впливу й у спеціальному (як правило, позовному) порядку;

6) підстави виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин суттєво відрізняються від юридичних фактів в інших галузях права за видами, змістом і характером правових наслідків. Зокрема, цивільні права й обов'язки виникають (припиняються, змінюються і т.ін.) не тільки на підставах, передбачених актами цивільного законодавства, але також внаслідок дій суб'єктів цивільних відносин, які виходячи з загальних засад цивільного права (законодавства) породжують відповідні цивільні права й обов'язки.

Відповідно до ст. 1 ЦК України, цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Отже, предметом цивільно-правового регулювання є: а) майнові відносини; б) особисті немайнові відносини.

Метод цивільно-правового регулювання

Предмет цивільно-правового регулювання відповідає на питання, які суспільні відносини регулюються цивільним правом, а метод цивільно-правового регулювання — яким чином відбувається це регулюються.

Метод правового регулювання - це спосіб впливу на учасників тих чи інших відносин з метою забезпечення їхньої належної поведінки.

Метод цивільно-правового регулювання – це сукупність специфічних засобів впливу на учасників цивільних відносин, що характеризуються юридичною рівністю сторін, а також наданням останнім можливості врегулювання цих відносин за своїм розсудом за винятками, встановленими цивільним законодавством.

Оскільки для методу цивільно-правового регулювання в більшості випадків притаманна відсутність категоричних розпоряджень учасникам цивільних відносин діяти певним чином (виняток складають цивільні охоронні відносини - зобов'язання відшкодувати шкоду, повернути безпідставно отримане майно тощо), то останнім надається можливість обрати тип поведінки і самостійно врегулювати свої відносини.

Цей метод одержав назву диспозитивного на відміну від методу імперативного – властивого праву адміністративному (публічному праву взагалі). Разом з тим, цивільно-правовий метод може містити й елементи обов'язкового (імперативного) розпорядження.

Отже, цивільно-правовий метод містить у собі як правонаділяючий елемент, так і елемент імперативний.

Характерні риси диспозитивного уповноважуючого (правонаділяючого) елемента цивільно-правового методу:

1) юридична рівність сторін (незалежно від того, хто виступає учасником цивільних відносин – фізична особа, юридична особа, держава і т.ін., сторони цих відносин юридично рівні).

Суб'єкти цивільного права перебувають один щодо одного в юридичне однаковому становищі. Юридична рівність сторін у цивільно-правових відносинах є правовим виразом економічної рівності учасників товарно-грошових відносин. Зміст юридичної рівності полягає в тому, що кожна зі сторін має свій комплекс прав та обов'язків і не підпорядкована іншій;

2) ініціатива сторін при встановленні правовідносин (учасники цивільних відносин самі, за загальним правилом, вирішують, чи вступати їм у ці відносини, укладати договір чи ні і т.п., хоча в деяких випадках цивільні правовідносини можуть виникати і внаслідок розпорядження закону чи адміністративного акта);

3) можливість вибору учасниками цивільних відносин варіанта поведінки, що не суперечить принципам цивільного законодавства і моралі суспільства.

Цивільний закон надає суб'єктам цивільного права можливість у певних межах своєю волею, на свій розсуд врегульовувати зміст цивільних прав та обов'язків. У зв'язку з цим договір та одностороння угода є засобами врегулювання змісту цивільних прав та обов'язків. Правила диспозитивних норм застосовуються лише у випадках, коли учасники правовідносин своєю волею не виробили іншої умови з питання, розв'язаного у даній нормі.

Характерні риси імперативного елемента цивільно-правового методу правового регулювання:

1) юридична рівність сторін;

2) виникнення правовідносин незалежно від бажання учасників цивільних відносин внаслідок безпосереднього розпорядження закону, рішення суду тощо (наприклад, виплата аліментів);

3) можливість вибору учасниками цивільних відносин варіанта поведінки, лише в межах, точно визначених актами цивільного законодавства.

Зокрема, у зобов'язаннях, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, імперативним є розпорядження про відшкодування цієї шкоди, підстави, умови і порядок її відшкодування. І хоча потерпілий (кредитор) у більшості випадків може звільнити боржника від відшкодування, але загальна спрямованість норм про відшкодування шкоди (глава 82 ЦК України) має імперативний характер. Разом з тим, від використання імперативних прийомів правового регулювання відносини, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, з цивільних не перетворюються в адміністративні.

Таким чином, метод цивільно-правового регулювання охоплює як уповноважуючі, диспозитивні (у регулятивних цивільних відносинах), так і імперативні засоби впливу на учасників цивільних відносин, грунтуючись, однак, при цьому на принципах юридичної рівності сторін, справедливості, сумлінності і розумності.

Функції цивільного права - це головні напрямки його впливу на цивільні відносини з метою упорядкування і реалізації останніх.

При характеристиці функцій цивільного права доцільно окремо вказувати ті, що мають загальний характер, і ті, котрі є специфічними в цій сфері.

При такому підході варто розмежовувати: 1) загальноправові функції, що виявляються на рівні цивільного права; 2) специфічні цивілістичні функції.

Загальноправовими функціями, що виявляються на цивілістичному рівні, є:

1. Інформаційно-орієнтуюча функція. При цьому виконується задача ознайомлення суб'єктів цивільних відносин з концепцією прав людини (приватної особи), принципами визначення положення приватної особи, загальними тенденціями правового регулювання в цій галузі тощо. Таким чином, відбувається орієнтація суб'єктів цивільного права на певний тип поведінки, усвідомлення ними своїх прав і обов'язків. У випадку невиконання цієї функції учасники цивільних відносин практично втрачають можливість відчувати себе суб'єктами приватного права, а тому не можуть повною мірою реалізувати свої цивільні права й обов'язки;

2. Виховна (попереджувально-виховна, превентивна) функція. Полягає у вихованні поваги до права взагалі, цивільних прав інших осіб, правопорядку тощо. Невиконання цивільним правом цієї функції може призвести до стирання межі між правом і “неправом”, до порушення одними суб'єктами цивільних відносин у процесі реалізації їхніх цивільних прав, інтересів інших осіб, до зловживання цивільними правами і т.ін.;

3. Регулятивна функція. Полягає в упорядкуванні цивільних відносин, наданні прав і обов'язків учасникам цих відносин, встановленні правил поведінки суб'єктів цивільного права;

4. Захисна функція. Виконує задачі захисту цивільних прав і інтересів від порушень. Досягається ця мета шляхом визначення правових засобів належного виконання цивільних прав і обов'язків, встановлення мір захисту і відповідальності за цивільні правопорушення і т.п.

Специфічні цивілістичні функції: (притаманні лише цивільному праву)

1. Уповноважуюча функція. Ця функція є специфічною цивілістичною функцією, оскільки тільки в даній галузі учасники відносин можуть самі визначити для себе правила поведінки, створити фактично нормативні акти локальної дії і т.п.

Концептуальною основою цієї функції є відома ще римському приватному праву сентенція “Дозволене усе, що прямо не заборонено законом”, що протиставлялася і протиставляється зараз положенню публічного права “Дозволено лише те, що прямо зазначено в законі”;

2. Компенсаційна функція. У процесі виконання цієї функції забезпечується можливість відновлення порушеного цивільного права й інтересу на еквівалентній основі.

Така функція також притаманна лише цивільному праву, оскільки до інших галузей права мета відновлення порушеного права на еквівалентній основі, як правило, не відноситься. Наприклад, адміністративно-правові норми можуть виконувати функцію припинення правопорушення, навіть повернення учасників відносин у положення, що існувало до правопорушення. Разом з тим, майнові санкції, що застосовуються в цих відносинах, мають на меті покарати правопорушника, але не відновити майнове положення потерпілого. Разом з тим, у цивільному праві зменшення майна у порушника договірного зобов'язання чи у особи, що заподіяла шкоду іншій особі, практично завжди означає відповідне збільшення майнової сфери потерпілого.