9.4. Наука як основна форма пізнання.

В процесі пізнання людство виробило специфічну сферу духовно-практичної діяльності, яка за мету ставить отримання істинного знання. Це наука. З філософської точки зору наука розглядається в трьох аспектах – як знання, як діяльність, як соціальний інститут.

1. Наука – це узагальнена система достовірного знання про закономірності природи, суспільства, мислення, себе самої. Предметом наукового знання виступають закони та факти. Закон – знання про сталі, повторювані, об’єктивні зв’язки явищ. Факт – елемент реальності, що потребує опису та пояснення.

Особливістю наукового знання є об’єктивність (прагнення до отримання «чистої» істини, вилучення з процесу отримання знань суб’єктивних оцінок, упереджень, заангажованості тощо), теоретичність (основою наукового знання виступають поняття), обґрунтованість (наукове знання виводиться з попередньо триманих знань, воно повинне бути доведене), спростованість (ознака, введена Карлом Поппером – здатність наукового знання до спростування; не є науковим те знання, яке не можна спростувати), специфічна мова (формалізована, строга, точна, однозначна).

2. Наука – висококваліфікована сфера людської діяльності, спрямована на набуття та систематизацію знань. Основні функції науки:

 пізнавальна – функція опису, пояснення, розуміння та передбачення досліджуваних явищ на основі розкриття законів їх функціонування та розвитку;

 соціокультурна – як сфера культури та суспільного життя наука виступає важливим чинником суспільно-історичного в цілому та науково-технічного прогресу зокрема;

 світоглядна – на основі наукової діяльності формується світоглядна установка.

3. Наука – система установ, в яких здійснюється науково-дослідницька діяльність. Цей аспект науки досліджує галузь соціології – соціологія науки.

Як і пізнання загалом, наукове пізнання має два фундаментальних рівні – емпіричний та теоретичний.

На емпіричному рівні переважає досвідне знання на основі чуттєвих даних. Однак чистого емпіричного пізнання не існує – воно так чи інакше контролюється певними теоретичними постулатами. В той же час отриманий матеріал може суперечити теорії, що вказує на процесуальність отримання істини та на недосконалість існуючого знання. До методів емпіричного пізнання відносять спостереження (свідоме цілеспрямоване сприйняття досліджуваних явищ з метою їх опису та виміру), порівняння (вияв спільних та відмінних рис в досліджуваних явищах), експеримент (цілеспрямоване, активне втручання в протікання досліджуваного явища чи процесу; відтворення його в спеціально створених та контрольованих умовах).

Дані методи широко застосовуються в медицині. Так, метод натурального спостереження, об’єктом якого можуть бути хворі, що знаходяться на лікуванні, різноманітні об’єкти навколишнього середовища, мікроорганізми, тканини живого організму, продукти виділення; також застосовуються різноманітні методики конкретного спостереження (мікроскопія, біохімічні, гематологічні та ін.). Медичний (медико-біологічний) експеримент – вид наукової діяльності, що застосовується на біологічних об’єктах з метою відкриття об’єктивних законів виникнення, протікання, та завершення захворювання. В число експериментальних досліджень також входять клінічні випробування засобів та способів надання медичної допомоги.

Прагнучи істин­ного знання, теоретичне пізнання користується такими методами, як формалізація (відображення змісту знання в знаково-символічному вигляді), аксіоматичний метод (побудова теорій на аксіомах – положеннях, що не потребують доведення), гіпотетико-дедуктивний метод (виведення висновків та гіпотез, істиннісне значення яких невідоме та носить вірогіднісний характер). Для теоретичного пізнання важливу роль відіграють загальнологічні методи абстрагування (відхід від певних якостей та відношень речей, розгляд їх окремо один від одного в «чистому» вигляді), ідеалізація (процес конструювання суто мислительних моделей, що мають прототип в реальності), аналіз та синтез (роз’єднання досліджуваного об’єкта на частини та поєднання в їх систему), індукція та дедукція (рух пізнання від окремого до загального і навпаки).

Структурними компонентами теоретичного пізнання є проблема, гіпотеза, теорія, які є вузловими ланками побу­дови й розвитку знання.

Проблема — форма знання, змістом якої є те, що не пізнане люди­ною, але потребує свого пізнання, знання про незнання. На думку К. Поппера, наука починається не зі спостережень, а саме з проблем, її розвиток є перехо­дом від одних проблем до інших. Проблеми можуть поставати внаслідок суперечності теорії та емпіричного факту, або ж внаслідок зіткнення двох теорій. Розв'язання певної проблеми має своїм результатом висунення гіпотези.

Гіпотеза — знання з невизначеним ступенем істинності, яке потребує перевірки та обґрунтування. Якщо гіпотеза доводиться, то вона перетворюється на теорію, якщо ж ні – дана гіпотеза відкидається та формується нова.

Теорія — найрозвинутіша форма наукового знання, яка дає ціліс­не, системне відображення закономірних та сутнісних зв'язків пе­вної сфери дійсності. Теоріями є класична механіка Ньютона, еволюційна теорія Ч. Дарвіна, теорія відносності А. Ейнштейна, тео­рія систем, що самоорганізовуються (синерге­тика) тощо.

На думку К. Поппера, теорія повинна відповідати двом вимогам: несуперечливості (не мати в собі взаємовиключні положення) та спростовності (відкритості для експериментальної перевірки). У сучасній методології на­уки розрізняють такі головні елементи теорії:

• вихідні засади — фундаментальні поняття, прин­ципи, закони, аксіоми;

• ідеалізований об'єкт — абстрактна модель істотних якостей та зв'язків, речей та явищ, що вивчаються;

• логіка теорії, націлена на з’ясування структури та зміни знання;

• сукупність законів та тверджень, виведених із за­сад певної теорії відповідно до певних принципів.