8.3. Рух як атрибут буття. Рух та розвиток.

Проблема співіснування єдиного та множинного виводить на два важливих поняття онтології – руху та розвитку. Філософія здавна запитувала про характер буття – органи чуття говорять нам про його плинність, однак чи не є це оманою (протистояння Геракліта та школи елеатів), чи не є світ насправді незмінним, статичним?

Спільним місцем онтології та даних сучасної науки є визнання руху як загального способу існування матерії. Рух розуміється філософією як загальний атрибут всесвіту, що включає всі зміни, які відбуваються в світі. Гегель зазначав – так само, як немає руху без матерії, так і не існує матерії без руху. Тобто, рух – це будь-яка зміна взагалі, що включає в себе спокій як відносний момент руху.

Оскільки рух є атрибутом світу, звідси випливають його основні властивості:

- об’єктивність;

- незнищенність (рух, як і матерія, незнищенний);

- загальність (на всіх формах буття присутній рух, немає таких елементів світу, які б не рухались);

- суперечливість – рух водночас перервний та безперервний.

Якісна відмінність форм буття дозволяє зробити висновок про те, що на різних рівнях організації буття рух має свою специфіку. У сучасній філософській картині світу прийнято виділяти три основні форми руху:

1. Рух в неорганічній природі – перетворення атомів та молекул, зміни в структурі макроскопічних тіл, перетворення елементарних часток тощо.

2. Рух в живій природі – на клітинному рівні: обмін речовин, саморегуляція тощо; в найзагальнішому смислі – рух на рівні біосфери Землі.

3. Соціальна форма руху – сукупність змін в життєдіяльності людей, заснованих на предметно-практичній діяльності з перетворення природи.

Складність руху підтверджує те, що зміна не завжди веде є прогресивною, спрямованою на дещо нове, більш якісне (старіння організму, зародження та занепад цивілізацій тощо). Тому суттєвим є розрізнення руху та розвитку. Якщо рух є будь-якою зміною взагалі, то розвиток – це зміна, що призводить до появи нового, більш якісного стану системи. Якщо будь-який розвиток є рух, то не будь-який рух є розвитком. Поняття розвитку дозволяє прослідкувати джерела та умови виникнення певного явища, його зв'язок з іншими явищами (в цьому контексті неможлива поява чого абсолютно нового) та прогнозувати спрямованість розвитку в подальшому (щоправда, чим складніша система, тим складніше це робити). Ознаки розвитку:

 загальність. Як і рух, він присутній на всіх рівнях буття;

 незворотність – повернення системи до попереднього стану неможливе;

 спрямованість змін. Будь-який розвиток базується на попередньому стані системи, тому він є спрямований, що дозволяє говорити про спадкоємність між змінами.

Загалом розвиток, його сутність, принципи та закони розглядає загальна теорія розвитку – діалектика.

8.4. Проблема детермінізму в філософії.

Загальність руху та розвитку виводить на ще одну проблему онтології – проблему причинності. Якщо все знаходить в русі та безперервній зміні, чи значить це, що світ знаходиться у відношеннях причинно-наслідкових зв’язків? Так в найзагальнішому формулюється проблема детермінізму.

Детермінізм – загальнонаукове поняття та філософське вчення про причинність, закономірність, генетичний зв'язок, взаємодію та обумовленість всіх явищ та процесів, що відбуваються у світі. Протилежністю цього поняття виступає індетермінізм.

В принципі, будь-яка філософська чи наукова система є детерміністичною, однак вони розрізняються за своєю якістю. Сьогодні можна виділити два види детермінізму:

1. Детермінізм Лапласа (за прізвищем французького вченого П’єра-Сімона Лапласа (1749-1827)). Він виник як результат узагальнень механістичної картини світу, створеної Ньютоном. До специфічних рис лапласівського детермінізму відносяться наступні:

- зведення всього різноманіття зв'язків буття до причинно-наслідкових зв'язків. Тобто, детермінація (зв'язок явищ світу) зводиться до причинності;

- будь-яка причина діє з необхідністю.

- твердження, що будь-який наслідок породжується однією причиною - моноказуалізм;

- заперечення випадкових явищ і зв'язків в природі, випадковість – результат нашого незнання, а не об’єктивна властивість навколишнього світу.

- зв'язок між причиною і насідком жорсткий, неодмінний, безперервний, а, отже, можливо повністю передбачити його розвиток. Лаплас зазначав: ми повинні розглядати існуючий стан Всесвіту як наслідок його попереднього стану та як причину майбутнього.

Цей варіант детермінізму зводить розуміння причинності до кількісного їх вияву, через що світ розуміється як раз і назавжди даний, а, отже, якщо змінити одну причину, зміниться все. Тому-то, вилучивши випадковість, Лаплас її же і абсолютизував.

2. Неодетермінізм. Розвиток науки і філософії спростував лапласівський детермінізм як всезагальний. В явищах макросвіту він діє, як і класична механіка Ньютона, однак на рівні мікросвіту детермінація носить інший характер. Сьогодні можна говорити про якісно нове, діалектичне розуміння принципу детермінізму, істотно збагачене індетерміністськими ідеями сучасної науки (стохастичні процеси в термодинаміці, принцип невизначеності в квантовій механіці, непередбачуваний характер мутацій в біології тощо). Специфічні риси неодетермінізму:

- визнання об'єктивного характеру випадковості в природі і суспільстві. Вона не повинна протиставлятися необхідності, оскільки вони утворюють нерозривну єдність (детальніше про взаємозв’язок випадковості на необхідності – див тему «Діалектика – філософська основа медицини»);

- хаос і невизначеність є атрибутами самого буття і виступають об'єктивною онтологічною основою розвитку, як це показала синергетика.

- поняття «детермінізм» ширше за поняття «причинність», оскільки сюди включаються непричинні типи обумовлення – наслідок об’єктивно випливає з причини, однак взаємодія причин для виникнення наслідку може бути випадковою;

- неможливість абсолютно точного передбачення майбутнього стану системи, виходячи з її нинішнього стану.

-