У другому розділі "Народні лікарі та їхні методи лікування хвороб" досліджується особа народного лікаря, аналізуються народні уявлення про хвороби, способи та методи їхнього лікування.

У підрозділі "Народні лікарі – носії народних медичних знань" об‘єктом дослідження стали народні лікарі: шептухи, повитухи, костоправи, а також знахарі.

Польові матеріали автора наочно показують, що в поглядах сучасних жителів Полісся на осіб, котрі лікують, відбулися певні зміни. Так, на сьогодні слово "знахар" на Поліссі найчастіше має негативне смислове навантаження, а сам він прирівнюється до чаклуна. Людей (назагал це жінки), які тільки "вимовляють" хворобу, називають "баба", "бабка", "шептуха".

Сучасні мешканці Полісся, як і колись, традиційно поділяють людей, котрі "щось знають", на вроджених і навчених. Продовжує побутувати переконання, що знаннями такого роду володіють народжені в понеділок або в "сорочці". Чимало сучасних шептух повідомляють, що отримали свої знання уві сні від своїх близьких родичів, найчастіше матері чи баби. Проте найпоширенішим способом передавання знань у нинішні часи вважається успадкування. Трапляються випадки, коли знання такого роду передають за якусь послугу, на знак удячності або через неспроможність "шептухи" (старість або хвороба) проводити лікувальний обряд самостійно. Сучасні шептухи намагаються дотримуватися такого правила: не передавати набуті знання старшій від себе людині. Сьогодні майже втрачена таємничість процесу передачі такого роду знань, відсутній ритуал, майже відсутня традиція зберігати такого роду знання у таємниці. Майже всі шептухи охоче йдуть на контакт, залюбки переповідають як самі замовляння, так і процес лікування. Стосовно самого процесу лікування, то тут продовжують побутувати певні табу. Так, забороняється лікувати своїх дітей, бо це "своя кров". Якщо ж не має іншої шептухи, крім матері, то вона під час шептання повинна за пояс встромлювати ложку.

З кожним роком кількість шептух зменшується, а ті які практикують, мають вузьку спеціалізацію (одні "палять рожу", інші "викачують" ляк, "ставлять золотнік" тощо). Шептух-універсалів, які володіють усіма прийомами народного лікування, з кожним роком стає дедалі менше.

Що стосується "поганих" – знахарок, то їх значно менше. На Поліссі їх називають "вєдьма", "відьма", "калдун", "знахар", ті, що “щось знають”. Сам процес насилання злих чар передають дієсловами: "колдуват" (колдоват), "знахоріт", "ворожіт", "чаруват", "пріроблят", "робіт"⁴.

Щодо костоправів, то, як свідчать польові матеріали, ця група носіїв народних медичних знань найменш чисельна, що певним чином зумовлено розвитком офіційної медицини. З цим же чинником пов‘язане також повне зникнення такої категорії народних лікарів, як "баби-повитухи". Тому дослідження цієї групи лікарів, на відміну від попередньої, більше базується не на сучасній народній медичній практиці, а на спогадах про діяльність “баб-повитух” у недавньому минулому. Найпоширенішими серед українців були терміни "баба", "баба-повитуха", "баба-бранка"^, на Поліссі здебільшого побутували такі назви: "пуповезна баба", "пупкова", "пупная", "пуповая", "пупорезна баба", "баба-пупорєзніца", "пупорєзка", "баба, та, шо пупа въязала", "бабка, шо ходит по пупах".

Баби-повитухи займали одне з провідних місць серед народних лікарів. В їхній медичній практиці широко застосовувалися як ірраціональні, так і раціональні знання з народної медицини, зокрема у галузі приготування настоянок, компресів із трав, які сприяли швидким, безболісним пологам і народженню здорової дитини.

У підрозділі "Хвороби в уявленнях поліщуків: народні назви, способи та методи їхнього лікування, вірування та перекази." на основі польового матеріалу аналізуюється народне бачення походження хвороб, способів та методів лікування. Одні хвороби, за народними уявленнями, виникають від "поганого" ока або спеціально "наслані" людми, які володіють знаннями з чорної магії “уроки”, “данє”, “підвій”, “крикси”, “ляк”, “зноски”. Виникнення інших має в народі раціональне пояснення, проте лікуються вони ірраціональними методами ("удар", "кров", "золотнік" (підірваний живіт), "чорна хвороба" (епілепсія), "рожа" (рожисте запалення), "волос"(панарицій), зубний біль).

Лікування першого типу хвороб переважно зводиться до того, що "шептуха" проказує замовляння на воду і напуває нею хворого. Ляк діагнозували і лікували викачуванням яйцем, хлібним м‘якушем і воском. Раніше застосовували “непочату” (набрану до схід сонця) воду. Однак сучасні шептухи обмежуються звичайною водою з криниці або посвяченою в церкві. Важливе значення у лікуванні мають інші ритуальні речі, освячені в церкві: трави, льон, ніж, сіль, мак тощо. При лікуванні хвороб другого типу, а саме "удару", "крові", "золотніка" магічний ритуал переважно відсутній, за вийнятком лікування словом. При лікуванні деяких хвороб цієї групи надають особливе значення і кольорам, найчастіше чорному і червоному.

Чимало хвороб, зокрема інфекційного походження, поширених у кінці ХІХ – на початку ХХ ст, на території сучасного Полісся зникли у зв‘язку з розвитком офіційної медицини, відповідно, відсутні дані щодо спогадів їх лікування.

У третьому розділі дисертації "Лікувальні засоби в народній медицині українців Полісся" на основі архівних джерел та матеріалів етнографічних експедицій простежується сучасний стан раціональної народної медицини українців Полісся.

Польові дослідження автора дають змогу твердити, що серед сучасного населення Полісся продовжують користуватися великою популярністю лікарські трави. Їх можна умовно поділити на два види: ті, які використовуються багатьма слов‘янськими народами (полин гіркий, лопух, підбіл, золототисячник, валер’яна, конвалія, материнка, дивина, деревій, подорожник, вероніка лікарська, ромашка лікарська, чебрець, мучниця та типово “поліські” рослини– аїр, звіробій, перстач прямостоячий, меліса, блекота, багно болотняне, купина лікарська, чемериця, чистотіл. Застосування отруйних рослин та грибів є однією з характерних особливостей поліської народної медицини. Специфікою поліського траволікування є також широке застосування сумішей лікарських трав.

Оскільки на Поліссі добре розвинений збиральницький промисел⁵, в народній медицині цього регіону особливою популярністю користуються лісові ягоди (малина, смородина, суниці, чорниці, брусниці), а також гриби –насамперед мухомори, які є найбільш ефективними засобами при радикуліті та ревматизмі.

Регіональна специфіка траволікування зумовлена рядом екологічних чинників, оскільки рослини тісно пов‘язані з умовами навколишнього середовища: водо забезпеченням, світлозабезпеченням, трофності субстрату, хімізмом грунту тощо. Для Полісся характерний помірно-теплий, вологий, м‘який на заході й помірно-континентальний на сході клімат, у цілому сприятливий для лісової рослинності, що і пояснює велику популярність лісових рослин у лікуванні поліщуків.

Специфіку поліської флори зумовлюють також ґрунти регіону, які поділяються на три види: дерново-підзолистий, дерновий опідзолений і дерново-глейовий. Перший розвивався в найсприятливіших умовах для лісової рослинності, другий – малопридатний для лісів і зайнятий трав‘яною, переважно лучно-болотною рослинністю, і третій – сприятливий для трав⁶.

На дерново опідзолених грунтах здебільшого ростуть такі трави як аїр, багно болотняне; на дерново-глейових – меліса, чистотіл, блекота, дурман, звіробій; на дерновопідзолистих проростає лісова рослинність, в т.ч. трави – дереза, мучниця, лісові ягоди (суниця, чорниця, брусниця), гриби.

Усі ці екологічні чинники є визначальними для специфіки поліської екосистеми, в т.ч. флори, і безпосередньо впливають на формування народних екологічних та народних медичних знань.

У народному лікуванні Полісся, як і в інших регіонах України, широко застосовуються листя, кора, бруньки, плоди дерев: берези, дуба, вільхи, серед садових – горіх, калина, яблуня, груша, слива, вишня: особливо цілющою вважається сосна, з бруньок якої готують навіть варення.

У лікувальній практиці мешканців Полісся, як і по всій Україні, широко застосовуються овочі, зернові та технічні культури. З городніх культур з лікувальною метою використовують капусту, моркву, буряк, огірки, редьку, а найчастіше часник і цибулю.

Зернові культури в наші часи на Поліссі найбільше вживають при хворобах простудного характеру, зокрема, з висівок гречаної, житньої чи пшеничної муки роблять компреси.

Польові матеріали автора засвідчують також широке застосування в народній медицині регіону засобів тваринного походження. Здавна відомі тут лікувальні властивості молочних продуктів – молока свіжого чи кислого, сметани тощо.

Жителі Полісся продовжують застосовувати у лікуванні жири – свинячий, собачий, борсуковий, ведмежий, гусячий, їжаковий, а інколи – кротовий та черепаховий (при простуді, як ранозагоюючі засоби, при запаленні легенів, астмі, туберкульозі).

З лікувальною метою використовуються і яйця. Вареним неочищеним яйцем вигрівали нариви, сирим білком змащували опіки, зупиняли пронос при холері. Ліки мінерального походження займають незначне місце у практиці сучасної поліської народної медицини. Найбільш вживаними є сіль та руда глина. З солі роблять гарячі компреси при простудних захворюваннях, її носять також при собі як захист від "поганих очей", з рудої глини роблять компреси при вивихах і синцях.

Мешканці поліського регіону досі використовують у лікуванні кал та сечу. Конячі кізяки використовують при глистах, болю в грудях, послід горобця – при коклюші, курячий – при жовтусі, людський кал – при пухлинах, наривах. Сечу вважають дуже ефективною при простуді, наривах, набряках, радять пити при "пристріті", "уроках".

Отже, лікувальні засоби рослинного та тваринного походження продовжують користуватися популярністю у сучасного населення Полісся, а мінеральні засоби займають незначне місце у лікувальній практиці поліщуків і представлені в основному сіллю та глиною.

У четвертому розділі "Замовляння в системі духовної культури Полісся" розглядаються ритуальні тексти, які є важливим компонентом психотерапевтичних народних методик, що передбачають лікування словом.

Останнє десятиріччя характеризується значним зацікавленням замовляннями, після тривалого перебування в забутті за радянських часів. Ця зацікавленість проявляється і в активізації роботи з їхнього збирання, систематизації та публікації. Так, з’являються дослідження, присвячені цьому жанру⁷, видаються збірки замовлянь з коментарями та без них⁸, захищено декілька дисертацій з цієї тематики⁹. У цих працях розробляються різнобічні проблеми: класифікація, еволюція жанру, обрядово-магічна функція, привертається увага до персонажів та предметів замовлянь. Активний інтерес до замовлянь помічається і в сусідніх країнах. Зокрема в Росії була видана праця "Полесские заговоры", де колективом авторів було видрукувано 1100 замовлянь, які були зібрані в 1970–1990-х рр. етнолінгвістичними експедиціями під керівництвом М.Толстого і зберігалися в Поліському архіві Інституту слов’янознавства Російської академії наук¹⁰.

В основу дисертаційного дослідження покладено запропоновану російськими вченими концепцію культурно-антропологічної класифікації за функціональним призначенням, що передбачає дослідження образів і ключових слів, без заглиблення в реконструкцію та генезис. За структурою лікувальні замовляння поділено на два види. До першого віднесено об’ємні тексти з розвиненою оповіддю і яскраво вираженим сюжетом. У них існує зачин, в основній частині відшукується хвороба, перераховуються всі можливі причини їх походження, а в кінці вона “виганяється”.

Такі замовляння спрямовані проти різноманітних хвороб – "ляку", "уроків", "дання", "подвію". За спостереженнями науковців їхні мотиви найчастотніші серед поліської замовної традиції, сукупність цих обрядових текстів формує універсальний тип поліських лікувальних замовлянь, який може використовуватися для лікування фактично будь-якої хвороби¹¹.

У вступі (зачині) простежується кілька мотивів: 1. Звертання за допомогою до Бога, Ісуса Христа, Богородиці, усіх святих; 2. Богородиця іде лікувати хворого і по дорозі зустрічає Ісуса Христа або когось зі святих. 3. Стоїть церква (престол, дерево, море, гора); там сидить Богородиця (Ісус, святі) і лікує хворобу.

Основна частина цієї групи замовлянь починається з виявлення хвороби, пошуків причин її появи. Хворобу може спричинити будь-хто і що: тварини, природа, люди, причому має значення вік і стать того, хто "наслав" хворобу. Після перерахування можливих причин виконавець обрядодій “шукає” хворобу в тілі хворої людини. При цьому перераховуються всі частини тіла, внутрішні органи людини. Визначивши місце зосередження хвороби, необхідно було вигнати її.

Процес "вигнання" хвороби можна поділити на декілька видів: 1) хворобу відсилали туди, звідки вона прийшла сама, або повертали її до того, хто її наслав; 2) хвороби виганяли у безлюдні, пусті місця (такі зразки є найчисленнішими); 3) Хвороба відсилається у те місце, де, начебто, їй буде краще, ніж у тілі хворого, при цьому її намагалися задобрити; 4) "пускали ходити" по світу і шукати собі іншу жертву.

Щодо кінцівок цього типу замовлянь, то найчастотнішими є: "дай, Боже, час добрий…", "у добру пору сказати, а в пусту помовчати…", "маком россипса, горошком роскотіс, од (ім’я) оччєпіс"¹² .

Другий тип замовлянь характеризується невеликими за обсягом вокативними, діалоговими текстами, часом побудованими за принципом подібності ("як відбувається це, так відбувається те"). До конкретної хвороби звертаються, намагаються вигнати її або просять зникнути. На відміну від замовлянь з розгорнутою структурою, тексти другого типу складаються з одного-двох речень.

У замовляннях від "криксів" є два мотиви: 1. Звернення до дерев, найчастіше до дуба; 2. звернення до курей, з проханням забрати крикливиці.

У замовляннях від "золотника" чітко простежуються уявлення про нього як про живу істоту, яка має своє місце в тілі людини від народження. Серед мотивів, які домінують у цій групі поліських замовлянь, найпоширенішим є "золотнік, стань на своє містечко", рідше з‘являються інші мотиви: "Золотнік, тебе мати породила", "Там тобі питєніє, єдєніє і всяке спочиваніє", "Маком рассипся" , "Баба пупа вязала", "Хай хвороба звільнить хворого".

Замовляння від зубного болю можна поділити на дві підгрупи: до першої належать тексти, в яких головним персонажем виступає місяць, який виконує посередницьку роль між живими та мертвими; до другої підгрупи належать замовляння, у яких сюжет розгортається за принципом неможливого.

У замовляннях проти "рожі", "болячки", "волосу" деякі мотиви і формули можна віднести до універсальних: зачин, назва хвороби, вигнання її з тіла хворого здійснюється шляхом залякування або ж обіцянки, кращого перебування на "тому світі", куди вона виганяється.

Основним мотивом групи замовлянь від "удару", "вивиху" є такий: хтось (Ісус/Юрій/Микола) їде на коні (ослі); кінь (осел) спотикнувся "звих на звих" наткнувся. У цій групі замовлянь присутній принцип подібності: "як відбувається це, так відбувається те".

У ході польових обстежень сучасного Полісся не вдалося зафіксувати замовляння від ряду хвороб, а саме "колтуна", гельмінтів, малярії, укусу собаки тощо, що свідчить про згасання народно-медичної практики. Таку тенденцію можна спостерегти і щодо замовлянь "до родива" та від змії.

У вивчені народно-лікувальної традиції певного регіону надзвичайно важливим є порівняльний аспект. Саме тому доцільно було згрупувати замовляння відповідно до регіонів. Дослідження, проведене за таким принципом дало такі результати: в більшості регіонів сюжетика, мотиви, структура замовлянь від "ляку", "зубів", "вивиху", "крові", "золотника", "рожі (бешихи)", "волосу", "крикливиць" ідентичні до поліських, що свідчить про загальноукраїнську обрядову традицію лікування словом.

У висновках сформульовано загальні підсумки дослідження та викладено основні положення дисертаційної роботи, які винесено на захист:

– у сучасній етнологічній науці немає комплексного дослідження, у якому всебічно була б висвітлена народна медицина українців Полісся.

– з‘ясовано, що в означений період (остання чверть ХХ – початок ХХІ ст.) на території Полісся широко продовжують своє практикування народні лікарі. Вони є носіями сакральних народних медичних знань та традицій. Так, в означеному регіоні побутують вірування, що не всі можуть лікувати, для цього необхідно мати здібності. Особливо здібними вважаються перші й останні діти в сім‘ї. Сучасні шептухи уникають передавати свої знання старшій від себе людині, бо та, котра навчить, утратить свою силу. Широко побутує вірування й про те, що не слід призначати ціну за лікування. Важлива роль у народній медицині жителів Полісся досі належить замовлянням. З погляду сучасної медичної науки, їх популярність зумовлена певним психотерапевтичним ефектом. Крім того, це пояснюється консервативністю мислення простих мешканців населення Полісся, живучістю ритуальних традицій.

– під час дослідження виявлено, що в означений період у народній медицині українців Полісся все ж відбулися значні зміни та трансформації. Все складніше знайти універсальних народних лікарів – "шептух", які володіють усіма прийомами народної лікувальної традиції. Натомість кожна з них має якусь вузьку спеціалізацію: одні "качають" ляк, інші "палять" рожу, ставлять "золотнік" тощо. Їх статус у сучасному суспільстві нічим не відрізняється від статусу решти людей, хоча колись така відмінність була досить відчутною: їх боялись та поважали одночасно. На сьогодні майже повністю втрачена таємничість та ритуальність передачі народних медичних знань, передавання лікарського досвіду відбувається на побутовому рівні, втрачається сакральність, такого роду інформація стає загальнодоступною. Відбулися зміни і у процесі лікування та поглядів на причини винекнення хвороб. Так, зникли або значно спростилися магічні ритуали при лікуванні ряду захворювань. Вже не є обов‘язковим застосування при лікуванні "непочатої" (набраної до схід сонця) води. Перевага надається воді, освяченій у церкві. Повністю зникли традиційні уявлення про персоніфікацію епідемічних хвороб.

Новим у поліській народній лікувальній традиції можна вважати черпання інформації з друкованих джерел, що має як позитивні, так і негативні наслідки. Позитивним є те, що зменшується ризик отруєння травами, з другого боку, прив‘язаність до друкованого слова нівелює етнічноспецифічні та регіональні риси поліського лікування, що призводить до згасання традиційної лікувальної практики краю;

­– поліська народна медицина має ряд загальнослов‘янських рис. Зокрема, в народному лікуванні Полісся, як і в інших регіонах України, важливе місце продовжують займати городні (часник, цибуля, картопля, капуста, морква, буряк, огірки, редька), а також зернові культури. Широко використовуються жителями Полісся лікарські засоби тваринного походження. Це насамперед, молоко, яке вживають при простудах, додаючи різноманітні компоненти (масло, мед, сода, яйце, перець тощо), а також кисле молоко, сиворотка, сметана. З тваринних жирів широко вживаються з лікувальною дією свинячий, гусячий, особливо популярний на Поліссі – собачий та борсуковий, яким лікують туберкульоз. Щодо ліків мінерального походження, то вони займають незначне місце у лікуванні жителів Полісся і представлені сіллю та глиною.

– вивчення народної медицини українців Полісся дає підстави стверджувати, що хоча ця галузь народної культури й має широкий спектр спільних загальноукраїнських рис, проте позначена виразною регіональною специфікою, яка особливо чітко простежується у раціональному лікуванні. Зокрема існує категорія поліських трав (аїр, звіробій, меліса), які є домінуючими у лікуванні жителів Полісся. Серед лікарських трав регіону значне місце посідають отруйні (багно болотняне, купина лікарська, чемериця, чистотіл, блекота). Широке застосування мають суміші лікарських рослин, кількість яких варіюється від 3 до 70. До специфічно поліських рис народного лікування належить використання з лікувальною метою грибів, серед яких особливе місце займають мухомори, а також вживання горілчаних настоянок з вужів при лікуванні ракових пухлин. Цілющими вважаються лісові дерева зокрема, сосна, та лісові ягоди, особливо чорниця, що пов‘язано з високою розвиненістю збиральницького промислу на Поліссі;

– регіональна специфіка зумовлена рядом чинників екологічного характеру. Полісся має помірно-теплий, вологий, м‘який на заході й помірно-континентальний на сході клімат, у цілому сприятливий для лісової рослинності, що і пояснює велику популярність лісових рослин у лікуванні його мешканців. Специфіку поліської флори зумовлюють і ґрунти Полісся, які поділяються на три види: дерново-підзолистий, дерновий опідзолений і дерново-глейовий. На дерново опідзолених грунтах здебільшого ростуть такі трави, як аїр, багно болотняне; на дерново-глейових – меліса, чистотіл, блекота, дурман, звіробій; на дерново-підзолистих переважає лісова рослинність, в т.ч. трави – дереза, мучниця, лісові ягоди (суниця, чорниця, брусниця), гриби. Усі ці екологічні чинники є визначальними для специфіки поліської екосистеми, в т.ч. флори, і безпосередньо впливають на формування народних екологічних та народних медичних знань;

• причини згасання народної лікувальної практики перш за все пов‘язані зі зміною соціально–економічних умов, несприятливими історичними подіями (голодомор та війни), що призвело до перервності традиції. З одного боку, за часів радянської влади велась політика, направлена на боротьбу з марновірством, забобонами, "пережитками", куди підпадала і народна медицина. Остання засуджувалась та навіть переслідувалась. З іншого боку, у згасанні народно-медичної традиції велику роль відігравало і поліпшення медичного обсуговування (з цим чинником пов‘язане повне зникнення такої категорії народних лікарів, як баби-повитухи, та, частково, костоправи);

– до глибоких трансформаційних змін негативного характеру у духовній культурі поліщуків взагалі, і у народній медицині зокрема, призвела аварія на Чорнобильській АЕС. Люди, відірвані від своїх земель і переселені в інші, часто дуже віддалені села, почали забувати свої місцеві традиції лікування. До того ж, у селах, куди переселялося населення з забрудненої зони, існували свої традиції, в тому числі лікувальні, які перепліталися з традиціями переселенців, тим самим руйнуючи традиції останніх.

Основний зміст і головні положення дисертації викладені у таких публікаціях:

1. Колодюк І. З.Болтарович – видатна дослідниця народної медицини українців // Етнічна історія народів Європи: Зб. наук. пр.. – К.: Унісерв, 2003. – Вип. 14. – С.151-153.

2. Колодюк І.В. Вивчення народної медицини українців у 70 – 80 рр. ХХ століття // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка: Історія. – К., 2003. – Вип. 70. – С.125-128.

3. Колодюк І. Особа "баби-повитухи" та її роль, місце та функції в народній медицині жителів Полісся (за експедиційними матеріалами) // Етнічна історія народів Європи: Зб. наук. пр.: – К.: Унісерв, 2004. – Вип. № 17. – С.77-82.

4. Колодюк І. Особа народного лікаря в етнографічних дослідженнях другої половини ХІХ століття // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка: Історія. – К., 2004. – Вип. 75. – С.80-82.

5. Колодюк І.В. Поєднання язичницьких і християнських елементів у поліських замовляннях // Західне Полісся: історія та культура. Матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 30-річчю Сарненського історико-етнографічного музею. Рівне, 2004. ­– С.172-180.

6. Колодюк І. Замовляння в системі духовної культури українців Полісся // Етнічна історія народів Європи: Зб. наук. пр.: – К.: Унісерв, 2005. – Вип. № 19. – С.57-64.

АНОТАЦІЯ

Колодюк І.В. Народна медицина у традиційній культурі українців Полісся (остання чверть ХХ – початок ХХІ століття). – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.05. – етнологія. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Київ, 2005.

У дисертації висвітлюється розвиток народної медицини українців Полісся, якій в системі етнокультури належить одне з головних місць, так як вона визначає соціально-гігієнічні норми, побутову культуру, психологічні установки спілкування. На базі матеріалів етнографічних експедицій та на основі письмових джерел аналізується сучасний стан та регіональна специфіка народної медицини Полысся. Відзначається вплив на народну медицину регіону наукової медицини, підкреслюється її залежність від рівня соціально-економічного та історичного розвитку суспільства.

Ключові слова: народна медицина, народний лікар, знахар, шептуха, хвороба, раціональний, ірраціональний.