Розділ 4. Нормативність та правильність фахового мовлення

Тема 4.1. Орфографічні та орфоепічні норми сучасної української літературної мови Особливості українського правопису

Українська орфографія побудована на кількох прин­ципах: фонетичному, морфологічному, історичному (тра­диційному) та диференціюючому.

1. Якщо написання слова точно відображає його ви­мову, звучання та сприймання, то вважається, що це слово пишеться за фонетичним принципом. Так пишеться більшість слів і частин слів української мови: добрий, мудрий, чотири, сім, скинути, спитати, сказати.

2. Якщо написання слова розходиться з його звучан­ням і треба точно знати будову слова (морфеми), щоб правильно його передати, то це означає, що слово пи­шеться за морфологічним принципом. Так, щоб правильно написати слова возз'єднання, роззброєння, треба знати, що в них є збіг приголосних на межі префіксів воз-, роз- і коренів, що ці слова є іменниками середнього роду на -а (орф. -я) і в них перед закінченням приго­лосний подовжується, отже, пишеться подвоєння літер, як і в словах знання, читання, писання, буття, життя. Фактично це правопис морфем. Одні й ті ж самі морфеми пишуться однаково, незалежно від неоднакового звучан­ня їх у різних формах слова: безжурно [бе^иж:урно], смі­єшся [смійес':а], зустрічаються [зустрічайуц′:а].

За морфологічним принципом пишуться слова: з ненаголошеними е, и в коренях слів: се^ило — села, ви^ешневий — вишня, ти^ехесенький — тихо; з суфіксами -еньк-, -есеньк-: гарненький, гарнесенький.

3. Якщо написання слова не можна пояснити ні ви­мовою, ні морфологічною будовою, то таке написання називають традиційним, воно не пояснюється певним правилом. За традицією використовуються лі­тери я, ю, є, ї для позначення двох звуків на початку слова й після голосних та для позначення м'якості приго­лосного й одного голосного звука після приголосних. За цим принципом передаємо звукосполучення шч однією літерою щ (читається шча), пишемо м'який знак для позначення м'якого приголосного звука. Традиційно ви­користовуємо невластиві українській мові звук і літеру ф

у запозичених словах: факт, формула тощо. Традиційним українським звукосполученням є хв: хворий, хвиля, хвилювати, а також написання більшості іншомовних слів — Гюго, бюро, Шіллер, тонна та ін.

4. Якщо написання слова залежить від того, що це слово означає, то вважають, що воно пишеться за смислорозрізнювальним, або семантичним чи диферен­ціюючим принципом. За цим принципом вжива­ються велика та мала літери: орел (птаха), Орел (місто); гончар, Гончар (прізвище); написання слів разом або ок­ремо: проте — сполучник, про те — прийменник із займенником; на зустріч — іменник з прийменником, назустріч — прислівник.

Орфоепічні норми української мови

Орфоепія - це система загальноприйнятих правил літературної вимови, які забезпечують звукове оформлення мови відповідно до національних норм.

Українська літературна мова, як і кожна літературна мова, має усталені орфоепічні норми, що є обов’язковими для всіх, хто розмовляє нею.

Розглянемо найважливіші норми української літературної вимови.

1. Голосні (а), (у), (і) завжди вимовляються чітко і виразно як під наголосом, так і в ненаголошеній позиції.

2. Ненаголошений (е) вимовляється з наближенням до (и): несла - (не сла), село - (се ло).

3. Дзвінкі приголосні (б), (д) , (г), (ж), (дж) , (дз) у кінці слова не оглушуються: (граб), (ворог).

4. Префікси роз-, без-, через- можуть зберігати і втрачати дзвінкість: безтурботний - (бестурботний); розбити - (розбити).

5. Звук (в) в українській мові сороноризується: (заутра), (кроу).

6. Звук (р) в українській мові завжди твердий: (лікар), (Харків).