1. Кваліфікація злочинів проти особи

1.1. Кваліфікація вбивства

Вбивством у кримінальному праві називається про­типравне і винне заподіяння смерті при посяганні на життя іншої людини.¹

Вбивство - один з найтяжчих злочинів. Воно позбавляє потерпілого найбільш цінного блага - життя. Наслідки вбивства безповоротні, заподіяну ним шкоду не можна ніяк відшкодувати. Крім того, вбивство заподіює надзви­чайно тяжку шкоду не тільки потерпілому, а й його рід­ним і близьким. Це трагедія для всіх, хто знав потерпілого.

Разом з тим невинне (сазиз) чи легальне (наприклад, у стані необхідної оборони, під час війни) позбавлення життя не є вбивством.

Вбивство - це заподіяння смерті комусь, іншому, не собі. Тому самогубство або замах на самогубство вбивст­вом не визнається, оскільки об'єктом вбивства може бути тільки життя іншої людини. Але сприяння самогуб­ству чи допомога самогубцеві вважається сприянням вбивству, бо в цьому випадку має місце сприяння запо-

¹ До визначення поняття вбивства М. І. Загородніков додає підстави відповідальності за вбивство як окрему ознаку цього злочину. Такий додаток зовсім зайвий, бо всякий злочин є підста­вою кримінальної відповідальності і без нього така відповідаль­ність неможлива (Загородников Н. Й. Преступления протав жиз-ни по советскому уголовному праву.- М., 1961.- С. 24).

114

діянню смерті іншій людині. Таке сприяння самогубству кваліфікується за*а6»т. 27 і ч. 1 чи ч. 2 ст. 115 КК.

Об'єктом убивства є життя. Вбивство може бути вчи­нене тільки відносно живої людини, незалежно від її віку, стану здоров'я, суспільного становища чи власти­востей її особи.

Життя як об'єкт кримінально-правової охорони являє собою не тільки біофізіологічні процеси. Визначаючи об'єкт посягання при вбивстві, важливо відрізняти в лю­дині її суспільну та біологічну сутність.¹ Біологічна сут­ність людини - в її фізичному стані, у стані та функціо­нуванні всього її організму чи його окремих органів. Цим і визначається людина як природна істота. З цього боку в людині найважливішими ознаками і властивостя­ми є фізична сила, діяльність серця, мозку, інших орга­нів, відсутність хвороб чи аномалій і т. ін.

Особа - це поняття тільки суспільне. Суспільну сут­ність людини визначають такі її якості, як громадянство, освіта, фах, місце проживання та праці, сімейний стан, громадська поведінка, інші риси й ознаки.

Біологічне в людині - це ті її властивості, які бачить лікар, а суспільні — це ті, які бачить суддя.

У кримінально-правовому розумінні біологічне в лю­дині — це предмет злочинів проти особи, а суспільні її риси та властивості - об'єкт. Такий висновок треба зро­бити, крім іншого, ще й тому, що об'єктом злочину, як це вже давно доведено, можуть бути і є тільки суспільні відносини.² Біологічне в людині (біологічні процеси та стан її здоров'я взагалі чи окремих органів) не є суспіль­ними відносинами.

Суспільна сутність людини полягає в тому, що вона є особою. Саме це і становить її суспільне становище,

¹ Філософи завжди чітко і послідовно розрізняли особу і лю­дину. «Особа,- зазначає А. Г. Спіркін,- це людина, яка береться в певному її аспекті, як член певної суспільної групи з її системою суспільне значущих рис і функцій; це суб'єкт діяльності, стосун­ків, свідомості, самосвідомості і світогляду. Біологічні її власти­вості не стосуються цього поняття» (Стеркин А. Г. Сознание й самосознание- М., 1972.- С. 250).

² Никифоров Б. С. Обьект преступления по советскому уголов-ному праву- М., 1960; Коржанский Н. Й. Обьект й предмет уго-ловно-правовой охраньї-М., 1980; Таций В. Я. Обьект й предмет преступления по советскому уголовному праву.- Харьков, 1988.

115

стосунки з іншими людьми, тобто суспільні відносини, стосунки певного індивіда в їх сукупності.

Людина є і не може не бути природною, предметною істотою. Людина - частина природи і тому біологічно вона може бути визначена як природна, предметна істо­та. Це треба підкреслити тому, що у кримінально-правовій літературі на предметно-істотні властивості людини не звертається певної уваги, що призводить до створення якоїсь безтілесної, нереальної суті людини.¹

Зрозуміло, що такий погляд на людину неповний, од­нобічний і тому ненауковий. Для права як інструмента суспільного регулювання дуже важливо розрізняти фі­зичну (біологічну) і суспільну властивості людини, бо людина, вилучена із суспільних відносин, перестає бути особою (наприклад, Мауглі), хоч залишається живою природною істотою. Не визнавався особою і раб, за вбивство якого наставала відповідальність як за знищен­ня майна.

Якщо не відрізняти в людині її біологічну і суспільну сутність, це призводить до невдалого і необгрунтованого подвоєння об'єкта посягання, бо в такому разі об'єктом злочинів проти особи вважають особу і суспільні відно­сини.²

При вчиненні злочину посяганням на тіло людини об'єктом такого злочину не може бути визнане лише ті­ло людини чи її життя в біологічному розумінні або здо­ров'я в значенні відповідного стану всього організму. Життя і здоров'я як об'єкти кримінально-правової охо­рони можуть бути визнані об'єктом посягання лише з урахуванням усіх сторін однієї й тієї ж суспільної істоти, різноманітність ознак якої діалектичне позначають по­няття «людина» і «особа». Ці поняття охоплюють безліч особливостей, рис, ознак людини, які висвітлюють дві її

¹ Живим, ціннісним предметом вважають людину і філо­софи. Дробнщкий О. Г. Мир оживших предметов.- М., 1967.-С. 294.

² Наприклад, М. К. Аніянц пише: «Разом з особою людини об'єктом цих злочинів є суспільні відносини соціалістичного су­спільства в цілому» (Аниянц М. К. Ответственность за преступле-ния прртив жизни.- М., 1964.- С. 18). Таке визначення об'єкта злочинів проти особи невдале, бо особа і є сукупністю суспільних відносин. Ще одна вказівка на суспільні відносини, хоч і «в ціло­му» нічого не додає до цього поняття.

116

і

головні сторони - біофізичну (жива біологічна особис­тість) і суспільну (сукупність суспільних відносин).

Виділити якусь одну з них (біологічну чи суспільну) можна лише умовно. Насправді ці дві сторони людини непорушно поєднані і становлять одне ціле. Тому за­гальне твердження про те, що кримінальний закон охо­роняє життя і здоров'я людини в її фізичному, біологіч­ному розумінні, так само як і сукупність суспільних відносин, існуючих з приводу цих благ людини і спря­мованих на їх охорону, правильне. Але при цьому важ­ливо підкреслити і мати на увазі те, що без людини, як живої біологічної особистості, суспільні відносини не можуть існувати, тоді як у деяких (хоч і поодиноких) ви­падках суспільні відносини, спрямовані на охорону жит­тя і здоров'я певної особи, можуть бути скасовані, ви­ключені за особливих, надзвичайних обставин (напри­клад, стан необхідної оборони і т. ін.). У таких випадках життя в біологічному розумінні і життя як об'єкт кримі­нально-правової охорони не збігаються, бо немає суспіль­них відносин, які охороняють це життя.

Отже, життя як об'єкт кримінально-правової охорони обов'язково містить у собі суспільні відносини, що іс­нують з приводу охорони цього життя в біологічному розумінні. Саме тому, що об'єкт посягання при вбив­стві - не тільки біологічна особистість, а й певна сукуп­ність суспільних відносин, спрямованих на охорону цієї особистості (в кожному випадку ця сукупність буває найрізноманітнішою і особливою), кримінальний закон містить цілу низку норм, які охороняють ці відносини -статті 115-119 КК. Крім того, є багато інших криміналь­но-правових норм, що передбачають відповідальність за заподіяння смерті потерпілому, зокрема статті 112, 271, 348, 286, 379, 400 КК.

Кримінально-правова охорона об'єкта має загальний, повний і постійний характер. Якщо ж визнати об'єктом злочину при вбивстві не суспільні відносини, а життя в біологічному розумінні, то тоді зовсім неможливо з'ясу­вати і пояснити правомірність заподіяння смерті у стані необхідної оборони, при виконанні вироку про смертну кару, заподіяння тілесних ушкоджень, наприклад під час хірургічної операції (ампутація руки чи ноги). І як тоді зрозуміти кваліфікацію заподіяння смерті терористич­ним актом за ст. 112 КК, при порушенні Правил охорони

117

праці за ст. 271 чи при порушенні Правил безпеки руху за ст. 286 КК?

Саме тому, що при заподіянні смерті посягання спря­моване на якусь сторону особи, на особливу сторону її суті - окрему групу суспільних відносин, які утворюють якусь окрему складову частину цієї особи (державний діяч, робітник, новонароджений і т. ін.), це посягання має різну кримінально-правову оцінку і кваліфікацію, тобто становить окремий самостійний злочин.

Не можна визнати обгрунтованим твердження про те, що життя і здоров'я людини є самостійні об'єкти неза­лежно від того, носієм яких суспільних відносин вона була чи є.¹ Заподіяння смерті одній і тій же людині (на­приклад, працівникові міліції) може бути різним злочи­ном саме залежно від того, на які суспільні відносини було спрямоване посягання - на державну владу (ст. 112 КК), на особу (статті 115-120 КК), на державне управ­ління (ст. 348 КК) чи на громадську безпеку (ст. 286 КК), або й зовсім не бути злочином (ст. 36 КК).

Не можна також визнати правильним протиставлення людини особі і на цій підставі виникаюче твердження, що кримінальний закон охороняє людину з боку її фізич­ної цілості. Сама по собі фізична цілість кримінальним законом не охороняється. Досить згадати суспільне ко­рисну працю лікарів, щоб переконатися в цьому. Без урахування тих суспільних відносин, які утворені й іс­нують у суспільстві для забезпечення фізичної цілості людини, неможливо обґрунтувати кримінальну відпові­дальність, зокрема за тілесні ушкодження, визначити їх правову кваліфікацію тощо.

У дійсності кримінальний закон охороняє людину не тільки і не стільки як живу біологічну істоту, а головним чином як особу в її суспільному сенсі, як сукупність су­спільних відносин. Поняття «людина» не відповідає за своїм змістом поняттю «об'єкт злочину». Тому в кримі­нальному законі поняття «людина» в значенні об'єкта злочину не використовується. Найчастіше в цьому зна­ченні використовується слово «особа», зокрема у стат­тях 257, 115-120 КК. Розділ II Особливої частини Кри­мінального кодексу так і називається «Злочини проти

Демидов Ю. А. Человек - обьект уголовно-правовой охраньї // Советское государство й право.- 1972.-№2-С. 108.

118

життя та здоров'я особи». Будь-яке посягання на тіло людини в розумінні окремої біологічної істоти визнаєть­ся злочинним лише в тих випадках, якщо це посягання порушує існуючі в суспільстві відносини з приводу охо­рони цієї людської особистості. У всіх інших випадках таке посягання не є злочином.

Звідси треба зробити висновок, що людина, як біоло­гічна одиниця, її існування, фізичний стан, тілесна недо­торканність охороняються кримінальним законом не завжди. Кримінально-правовій охороні людина, її тіло, життя і здоров'я підлягають лише тоді, коли з приводу цих благ існують суспільні відносини, які утворюються в суспільстві для їх охорони. Якщо у деяких випадках цих відносин немає (скасовані, виключені законом), то лю­дина, як біологічна одиниця, її тілесна недоторканність кримінально-правовій охороні не підлягають. З цього якраз і виникає правомірність заподіяної шкоди у стані необхідної оборони чи при затриманні злочинця (ст. 36, 38 КК) або у стані крайньої необхідності (ст. 39 КК). Отже посягання на тіло людини лише тоді є злочином, коли вона є суб'єктом певних відносин, які охороняють­ся кримінальним законом, а це посягання спрямоване на пошкодження цих суспільних відносин.

Життя кожної людини як об'єкт кримінально-право­вої охорони не має ніяких юридичних особливостей і відмінностей. Кримінальний закон однаковою мірою охороняє життя молодого юнака і безнадійно хворого чи старого, який доживає свій вік, видатної особи, героя чи негідника або завзятого злочинця.

Така юридична оцінка життя має важливе значення для кваліфікації вбивства при помилці в потерпілому. Як правило, така помилка на кваліфікацію злочину 'не впли­ває, оскільки подібне посягання у всякому разі спрямо­ване на життя іншої людини.¹

¹ В одній справі було доведено, що брати Шиганови змо­вилися вбити Кочеткова. З цією метою Олександр узяв сокиру, а Микола - рушницю, і вони пішли до Кочеткова. Олександр уві­йшов до хати, а Микола з рушницею став біля вікна. У хаті Олек­сандр почав сваритися з дружиною Кочеткова і близько підійшов до вікна. Миколі здалося, що це Кочетков, він вистрілив з руш­ниці і вбив свого брата Олександра. Обласний суд обґрунтовано засудив його за навмисне вбивство. У деяких випадках при ква­ліфікації таких злочинів трапляються помилки. Наприклад,

119

Але при наявності особливих, визначених законом ознак потерпілого (державний, громадський діяч, пред­ставник влади, працівник міліції, вагітна жінка, непов­нолітня тощо) і помилки винного відносно цих ознак злочин кваліфікується в залежності від умислу суб'єкта. Якщо винний, помиляючись, цих властивостей потерпіло­го не знав і тому не враховував, то злочин не може квалі­фікуватися за тими статтями Кодексу, які передбачають ці особливості. У таких випадках повинні застосовуватися загальні норми кримінального закону, які цих особливос­тей потерпілого не враховують. Тобто посягання на життя чи здоров'я державного або громадського діяча, пред­ставника влади, працівника міліції та інших, якщо винний переконливо не знає, що потерпілий є такою особою, на­лежить кваліфікувати як злочин проти особи.¹

Для кваліфікації вбивства і відмежування його від аборту важливе значення має визначення початкового моменту життя людини. У медицині початком життя вважається початок фізіологічних пологів. В юридичній літературі щодо цього є й інші міркування. Дехто почат­ком життя вважає початок дихання.

Треба зазначити, що це дуже пізній початок, оскільки новонароджений у звичайних природних умовах його розвитку в тілі матері не може почати дихати раніше, ніж буде звільнений від усього, що пов'язувало його

неправильно було кваліфіковано дії К., який у стані сп'яніння почав бійку із С., а коли С. ударив К. цеглиною, то К. побіг у двір до свого брата, там схопив долото і почав шукати С., щоб вбити його. При пошуках К. зустрів М. і, вважаючи що це С. ударив ле­зом долота М. в голову, від чого М. помер. Обласний суд засудив К. за навмисне вбивство. Судова колегія Верховного Суду Украї­ни визнала таку кваліфікацію неправильною і перекваліфікувала дії К. як замах на вбивство С. за статтями 17 і 94 КК і необе­режне вбивство М. за ст. 98 КК. Пленум Верховного Суду СРСР зазначив, що така перекваліфікація безпідставна, оскільки К. мав намір вбити С., але помилився і вбив М. Ця помилка не виключає умисної вини у вчиненому вбивстві, бо К. розумів, що внаслідок його дій настане смерть людини, і намагався досягти цього на­слідку.- Радянське право, 1962.- № 3.- С. 137.

¹ Пропозиція Л. Андреєвої кваліфікувати злочин при помилці в особі потерпілого, який має кваліфікуючі ознаки, за сукупністю злочинів нам здається необгрунтованою. (Андреева Л. Влияние ошибки обвиняемого в личности потерпевшего на квалификацию преступлений // Советская юстиция.- 1970.- № 21.- С. 7-8).

120

з тілом матері. Тому немає жодних підстав залишати но­вонародженого на час від початку фізіологічних пологів до початку дихання без кримінально-правової охорони. Хоч цей час і нетривалий, але він має важливе значення для охорони життя.

Початок фізіологічних пологів (патологія до уваги не береться, бо вона або не має юридичного значення, або має зовсім іншу юридичну природу) - це саме той мо­мент, коли закінчився розвиток плоду, він дозрів для са­мостійного життя поза тілом матері, тобто з'являється но­ве життя, новий громадянин заявляє про себе. З цього мо­менту кримінальний закон і повинен брати життя цього громадянина під свою охорону. Посягання, які спрямовані на заподіяння смерті плоду до початку фізіологічних по­логів, кваліфікуються як аборт. Заподіяння смерті під час пологів кваліфікується як вбивство і в тих випадках, коли пологи були викликані штучно і плід був життєздатним (життєздатним визнається плід після 6 місяців вагітності).

Для кваліфікації вбивства важливим є також визна­чення моменту закінчення життя, оскільки умисні дії, що могли заподіяти смерть, відносно померлого (трупа) ква­ліфікуються як замах на вбивство.

Донедавна в медичній науці і судовій практиці на­стання смерті пов'язувалося з діяльністю серця. Але роз­виток медичної науки і техніки дав можливість понов­лювати дихання і роботу серця навіть через тривалий час (були випадки через 2-3 тижні і навіть через місяць) піс­ля настання клінічної смерті. Тому тепер у медичній практиці настання смерті пов'язується не з роботою сер­ця, а з незворотними процесами у головному мозку і центральній нервовій системі.¹

З настанням смерті посягання на життя вважається закінченим, тобто воно містить усі ознаки складу закін­ченого злочину. Якщо внаслідок посягання на життя смерть не настала, то злочин кваліфікується як замах на вбивство. При цьому треба мати на увазі, що посягання на життя може кваліфікуватися як замах на вбивство лише тоді, коли він був вчинений з прямим умислом,

П. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини» від 1 квітня 1994 р. // Збірник постанов Пленуму Верхов­ного Суду України.- С. 175.

121

коли смерть потерпілого була бажаним наслідком для винного, коли заподіяння потерпілому смерті було ме­тою дій винного. Злочин може кваліфікуватися як замах на вбивство лише в тих випадках, коли винний передба­чав настання смерті потерпілого, коли такий наслідок дій охоплювався його умислом. Тому погроза вбивством і заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень, якщо немає умислу заподіяти смерть, не можуть кваліфі­куватися як замах на вбивство.

Про намір винного вчинити вбивство і прямий умисел можуть свідчити:

1) погрози, висловлювані винним до посягання;

2) неприязні взаємовідносини між винним і потерпі­лим, поведінка винного і потерпілого, яка передувала вчиненню злочину;

3) спрямованість дій винного і характер заподіяних потерпілому ушкоджень (поранення голови, лівого боку грудей, печінки, лівого і правого пахів тощо);

4) застосування таких знарядь чи засобів, якими без­сумнівно може бути заподіяна смерть (вогнепальної зброї, сильнодіючої отрути, високої чи занадто низької температури тощо);

5) інтенсивність дій винного (нанесення багатьох уда­рів, ран, які свідчать про намір заподіяти смерть);

6) причини припинення злочинних дій. Визначальним при цьому є психічне ставлення винно­го до настання наслідків своїх дій.

Якщо потерпілому були заподіяні такі тілесні ушко­дження, які не поєднуються з життям, то час настання смерті не впливає на кваліфікацію злочину.

В англійському праві діє правило: ніхто не може бути засуджений за вбивство, якщо потерпілий прожив один рік і один день після заподіяння йому ушкодження.¹ Кримінальне законодавство України не знає якихось строків, по закінченні яких настання смерті не може ква­ліфікуватися як вбивство. Судова колегія Верховного Суду України в ухвалі в справі П. зазначила, що за наяв­ності умислу на вбивство час настання смерті потерпіло­го не може впливати на кваліфікацію злочину.²

Для кваліфікації вбивства треба досить старанно до-

¹ ДженксЗ. Английское право.- М, 1947.-С. 152.

² Радянське право.- 1972-№ 5.-С. 103.

122

слідити інтелектуальний момент умислу: передбачав чи не передбачав винний, що його дії можуть призвести до смерті потерпілого. Треба мати на увазі, що в таких ви­падках, коли винний передбачав такі наслідки, вбивство має кваліфікуватися як умисне. Для цього потрібно ре­тельно дослідити докази, що мають значення для з'ясу­вання змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел необхідно вирішувати, виходячи із сукуп­ності всіх обставин вчиненого злочину, зокрема врахо­вувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, попередню пове­дінку винного і потерпілого, їхні стосунки.

Визначальним при цьому є суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій. При умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного. У разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, ставлення до настання смерті проявляється в необережності.¹

Суб'єктивні ознаки злочину мають такі властивості, що один різновид вини охоплює інший, утворюється відповідна їх ієрархія, підпорядкованість. Тому визна­чення форми і виду вини має бути послідовним, щоб за­побігти помилкам. Найбільш повні ознаки має прямий умисел, а тому він охоплює і побічний. Оскільки їхні ін­телектуальні моменти тотожні (усвідомленість і перед­бачення), і відрізняються вони тільки вольовим момен­том, то неважко помітити, що бажання охоплює допу­щення, тобто той, хто бажає певних наслідків своїх дій, безумовно і допускає настання їх, бо неможливо бажа­ти чогось і не допускати можливості настання того ж. У свою чергу, побічний умисел охоплює злочинну са­мовпевненість, бо той, хто має намір і сподівається від­вернути настання певних наслідків, у той же час їх і не передбачає, інакше неможливий ніякий розрахунок.

Отже, утворюється відповідна система форм і видів вини, кожен різновид якої охоплює той, що розташований у цій системі нижче. В цілому вона має такий вигляд:

П. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини» від 1 квітня 1994 р. // Збірник постанов Пленуму Вер­ховного Суду України.

123

1) прямий умисел;

2) побічний умисел;

3) злочинна самовпевненість;

4) злочинна недбалість.

Практичне значення такої системи форм і видів вини в тому, що визначати їх у певній справі треба, починаю­чи зверху і йти донизу. На черговий нижній ступінь мо­жна переходити лише тоді, коли буде одержано відпо­відь на надійну відсутність у діях винного попереднього ступеня. Наприклад, про побічний умисел можна стави­ти питання лише тоді, коли переконаємось, що діяння не було вчинене з прямим умислом, і т. д.

Для правильної кваліфікації вбивства важливе значен­ня має дослідження мотиву і мети заподіяння смерті. Мотив злочину - настільки важлива ознака суб'єктивної сторони складу злочину, що можна сказати: доки невідомий мотив тих чи інших дій, доти не можна сказати що трапилось, не можна дати суспільну чи юридичну оцінку цим діям.

Пленум Верховного Суду України зазначив, що при засудженні за вбивство суди повинні старанно досліджу­вати мотиви злочину, що невиконання цих вимог при­зводить до судових помилок.¹

Кримінальна відповідальність за вбивство настає з 14 ро­ків (ч. 2 ст. 22 КК). Суб'єктом злочинів, передбачених статтями 115-119 КК, визнаються особи, яким до моменту вчинення вбивства вже виповнилося 14 років. Цей вік на­стає з наступної доби після дня народження. При відсут­ності у особи документів, що підтверджують її вік, прово­диться судово-медична експертиза для встановлення віку, а в необхідних випадках - і для призначення її осудності.

Якщо вбивство було заподіяно у співучасті кількома особами (двома або більше), то всі вони підлягають кри­мінальній відповідальності за вбивство, вчинене у спів­участі. Судова колегія Верховного Суду України в ухвалі у справі Ш. і С. визнала, що у випадках умисного вбивства, вчиненого групою осіб, завжди треба з'ясувати характер дій кожного із співучасників, а при кваліфікації злочину враховувати зміст їхнього умислу.

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 р. // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України.-С. 166.

² Радянське право.- 1982-№ 3.- С. 88.

124

Виконавцями злочину при вбивстві визнаються всі ті особи, які діяли спільно з наміром заподіяти смерть і безпосередньо брали участь у самому процесі заподіяння смерті.

Виконавцями вбивства визнається кожен із співучас­ників, який діяв з наміром вбити потерпілого і спричинив йому рани життєво важливих органів незалежно від того, яка з цих ран стала безпосередньою причиною смерті.

Виконавець вбивства не тільки той, хто безпосередньо спричинив смерть, чи той, хто виконував дії, що утворю­ють об'єктивну сторону злочину вбивства, але і той, хто у змові з іншими співвиконавцями був на місці вбивства і мав намір вбити потерпілого, але не зміг чи не встиг цього зробити за обставин, від нього незалежних (наприклад, у випадку, коли його випередили інші співучасники).

Пособник вбивства від виконавця відрізняється тим, що пособник свої дії чинить до вбивства або після нього і в іншому місці; під час вбивства і на місці вбивства пособ­ник не буває. Пособник лише допомагає виконавцеві за­подіяти смерть потерпілому наданням йому знарядь чи порад, чи усуненням перешкод або обіцянкою сховати виконавця чи знищити сліди вбивства. Це можуть бути активні дії і бездіяльність. Бездіяльність пособника може бути злочином тоді, коли особа була зобов'язана запобіг­ти вбивству (працівники міліції, лікарі, охоронці особи). Дії пособників і підбурювачів не містять усіх ознак скла­ду злочину, оскільки не вони безпосередньо заподіяли смерть, і тому їхні дії кваліфікуються за статтями 15 і 115 КК, тобто відсутності ознаки злочину вбивства доповню­ються ознаками ст. 15 КК.

Дії організатора вбивства (ч. З ст. 27 КК) кваліфіку­ються за відповідною частиною ст. 27 КК і за статтями, які передбачають відповідальність за вбивство, бо орга­нізатор відповідає за всі злочини, які він організував або вчиненням яких керував (ч. 1 ст. ЗО КК).

Винятком є лише ексцес виконавця, яким називається вихід виконавця за межі змови між співучасниками, за який інші співучасники не несуть відповідальності.¹

Для кваліфікації вбивства необхідно врахувати всі

¹ Ухвала судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду України в справі Д. і К. // Радянське право.- 1964.- № 2-С. 143.

125

ознаки складу злочину, а також усі дані, що характери­зують особу підсудного поведінка (у побуті, ставлення до праці чи навчання, його минуле, наявність судимості тощо).

Пленум Верховного Суду України зазначив, що вимо­ги закону про всебічне, повне та об'єктивне дослідження всіх обставин вчиненого злочину, обов'язкові при роз­гляді всякої справи, повинні особливо враховуватися у справах про умисне вбивство, оскільки для винного у вчиненні цього злочину за обтяжуючих обставин закон допускає застосування довічного позбавлення волі.¹