М. Й. КОРЖАНСЬКИЙ

КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ

Навчальний посібник 2-ге видання

Київ • Атіка • 2002

ББК 67.9(4Укр)62я73 К-66

І

Коржанський М. Й.

К-66 Кваліфікація злочинів. Навчальний посібник. Видання 2-ге.- К.: Атіка, 2002.- 640 с. І8ВК 966-7714-96-9

У навчальному посібнику викладені теорія і практика кваліфіка­ції злочинів, передбачених Кримінальним кодексом України, що був прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 року і введений у дію з 1 вересня 2001 року. У посібнику використана новітня доктри­на кримінального права і законодавства України, практика вищих судових органів України.

Посібник розрахований на студентів, аспірантів і викладачів ви­щих юридичних навчальних закладів та слідчих, прокурорів, суддів і адвокатів.

ББК 67.9(4Укр)62я73

„,.__,. _п, _п ©М. Й. Коржанський,2002

І8ВК 966-7714-96-9 © Видавництво «Атіка», 2002

ПЕРЕДМОВА

Кваліфікація злочину є найскладнішим завданням у пра-возастосуванні. Ніяка інша правозастосовна діяльність не ви­магає врахування такої кількості конкретних обставин вчи­нення діяння, такого досконального знання законодавства, що передбачає відповідальність за його вчинення, та слід­чо-прокурорської і судової практики. Саме в цій діяльності припускається й найбільша кількість помилок. Більшість вироків змінюється і скасовується через неправильну ква­ліфікацію злочинів.

Причому до помилки в кваліфікації злочину часто при­зводить неврахування чи неправильна оцінка якоїсь однієї, іноді незначної, обставини чи ознаки злочину. Наприклад, як зазначає Пленум Верховного Суду України, суди припу­скаються помилок при розмежуванні окремих видів роз­крадання, відмежуванні розкрадань від інших злочинів, за­кінченого розкрадання від замаху на нього, продовжувано­го від повторного;¹ при кваліфікації дій винних за способом вчинення розкрадання, розміром (вартістю) викраденого, за ознакою повторності; при кваліфікації умисних убивств при розбійному нападі, з хуліганських мотивів, способом, небезпечним для життя багатьох осіб, а також вчинених за інших обтяжуючих обставин.³

Із 59 кримінальних справ про злочини проти особи, що надруковані у збірнику «Практика судів України в кри­мінальних справах», у 56 справах було встановлено, що кваліфікація злочину була неправильною, помилковою,⁴

¹ Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практи­ку застосування судами України законодавства у справах про розкрадання державного та колективного майна» від 25 вересня 1981 р. // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України (1963-1997 роки).- Сімферополь: Таврія, 1998.- С. 148.

² Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами України законодавства в справах про розкра­дання продовольчих товарів, їх втрату і псування в системі дер­жавної торгівлі та споживчої кооперації» від 24 червня 1983 р. // Там само-С. 154-155.

³ Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини» від 1 квітня 1994 р. // Там само-С. 166.

⁴ Практика судів України в кримінальних справах.- К., 1993.-С. 86-151. (Далі - Практика...).

з 20 кримінальних справ про злочини проти власності у 19 справах кваліфікація злочину була визнана неправиль­ною. Між тим правильна кваліфікація злочину має вирі­шальне значення в процесі здійснення кримінального судо­чинства.²

Незважаючи на це, теорія кваліфікації злочинів залиша­ється недостатньо розробленою, а практика кваліфікації злочинів вивчається неналежним чином і не повною мірою. Крім того, теоретичні дослідження кваліфікації злочинів у більшості випадків тісно не поєднуються з проблемами практики. Від цього значною мірою страждають і теорія, і практика, оскільки така розірваність не дає можливості до­сягти головної наукової мети - розробити загальні засади, принципи і правила кваліфікації злочинів.³

У цій праці автор зробив спробу поєднати теорію і прак­тику кваліфікації злочинів, застосувати вже відомі й запро­понувати деякі нові правила кваліфікації найбільш поши­рених злочинів.

¹ Практика судів України в кримінальних справах.- К., 1993.-С. 63-85.

² Автор тут і далі за текстом вживає загальноприйняті терміни «кримінальне право», «кримінальна відповідальність» і т. ін. Але, як уже не раз зазначалося (див.: Коржанський М. Й. Про принци­пи уголовного права України // Право України.- 1995.- № 1.-С. 69; Його ж. Уголовне право України. Частина Загальна: Курс лекцій.- К., 1996.- С. 4), ця термінологія не є вдалою. Закон дер­жави не може називатися кримінальним, тобто злочинним. В ук­раїнській мові слово «кримінальний» значить «злочинний» (на­приклад, кримінальний аборт, кримінальні структури, кримінальні угруповання, тобто злочинний аборт, злочинні структури, зло­чинні угруповання). Злочинним, кримінальним може бути лише закон кримінального світу, що створюється і діє в середовищі злочинців (у бандитських угрупованнях, у місцях позбавлення волі). Тому пропонується вживати історично першу назву цієї галузі права, що виникла ще за часів Київської Русі,- уголовне право.

³ На жаль, зовсім не приділив уваги виробленню загальних правил кваліфікації злочинів В. О. Навроцький у своїй роботі «Теоретичні поняття кримінально-правової кваліфікації» (Київ: Атіка, 1999).

4

ЧАСТИНА ПЕРША

1. Поняття кваліфікації злочинів

У кримінальному праві кваліфікацією називається юридична оцінка злочину і встановлення (застосування) тієї кримінально-правової норми, яка найбільш повно описує ознаки цього злочину. Кваліфікувати злочин -означає встановити повну відповідність його ознак озна­кам норми, яка передбачає відповідальність за вчинення саме цього злочину. Термін «кваліфікація» походить від латинського циаііз - який, якої якості. Кваліфікація вза­галі - віднесення певного явища, речі за їхніми власти­востями (якістю) до певного класу чи категорії. Правова кваліфікація - це пошук, вибір і застосування до певної події, випадку конкретної правової норми.

У кримінальному праві кваліфікація злочину - це реа­лізація кримінального закону, застосування до вчиненого діяння конкретної кримінально-правової норми, або під­ведення певного злочину під ознаки конкретної норми.

Теорія кваліфікації злочинів почала розвиватися зов­сім недавно. Перші праці на цю тему були надруковані лише після Другої світової війни. Першою була робота професора О. А. Герцензона «Квалификация преступле-ний» (М., 1947). Кваліфікацію злочинів О. А. Герцензон визначав як встановлення відповідності конкретного ді­яння ознакам того чи іншого складу злочину, передбаче­ного кримінальним законом.¹ Таке визначення поняття кваліфікації злочинів взагалі можна визнати правильним. Воно відображає основну сутність кваліфікації - встанов-

Герцензон А. А. Квалификация преступлений.- М., 1947.-С.4.

лення відповідності ознак вчиненого діяння ознакам складу злочину, описаного в законі. Але воно правильне лише як загальне і орієнтовне. Головний недолік цього визначення в тому, що воно не вказує на ту кримінально-правову норму, яка є єдиною, що повинна бути застосо­вана у цьому випадку саме до цього діяння. Криміналь­но-правова кваліфікація є застосування не будь-якої норми закону, а лише певної, конкретної. Кримінальна відповідальність за певний, конкретний злочин передба­чається в кількох кримінально-правових нормах, іноді -у низці норм. Відповідальність за вбивство, зокрема, пе­редбачають норми статей 115-119 Кримінального кодек­су України (далі - КК). Крім того, є багато інших кримі­нально-правових норм, які також передбачають відпові­дальність за позбавлення іншої особи життя,- ст. 112, частини 2 статей 239—243, 245, частини 3 статей 258, 276-282, ч. 2 і ч. З ст. 286 КК та ін. Яку з них необхідно застосувати у конкретному випадку?

Кваліфікація може бути правильною лише тоді, якщо буде застосовано саме ту норму, яка передбачає це діян­ня, тобто застосовано лише одну і лише певну, конкрет­ну норму. Проте у визначенні О. А. Герцензона поняття кваліфікації злочинів вказівка на відповідність конкрет­ного діяння ознакам того чи іншого складу злочину, пе­редбаченого кримінальним законом, не визначає цієї норми, єдино правильної саме для даного випадку. Цей недолік робить поняття кваліфікації злочинів малопри­датним для практики.

У подальшому найбільший внесок у розвиток теорії кваліфікації злочинів зробив академік В. М. Кудрявцев. Кваліфікація злочинів, на думку В. М. Кудрявцева, є встановлення та юридичне закріплення точної відповід­ності між ознаками вчиненого діяння та ознаками складу злочину, передбаченого кримінальним законом.' На від­міну від професора О. А. Герцензона академік В. М. Куд­рявцев точніше визначає ту норму, яку необхідно засто­сувати при кваліфікації злочину.

Але і таке визначення тієї норми, яка підлягає засто­суванню у корпоративному випадку, незадовільне, оскіль­ки і воно не конкретне, некатегоричне, не виключає

* Кудрявцев В. Н. Общая теория квалификации преступле-ний.-М, 1972.-С. 8.

6

застосування неналежної норми, тобто не виключає по­милки.

Так само, як і В. М. Кудрявцев, визначають поняття кваліфікації злочинів професори А. Ф. Зелінський,¹ Б. А. Ку-ринов² і С. А. Тарарухін.³ Таке визначення поняття ква­ліфікації злочинів не враховує детальної конкретизації і диференціації кримінально-правових норм, що відобра­жають прагнення законодавця до диференціації кримі­нальної відповідальності. Сучасна диференціація кримі­нально-правових норм настільки деталізована, що багато окремих, самостійних складів злочинів, передбачених законом, відрізняються один від одного лише однією ознакою. Так, наприклад, різні склади розкрадання чу­жого майна (статті 185-191 КК) відрізняються лише однією ознакою - способом вчинення діяння - таємно (ст. 185), відкрито (ст. 186 КК), із застосуванням обма­ну (ст. 190 КК) і т. ін. Усі інші ознаки цих складів зло­чинів тотожні, однакові. Крім того, і в межах однієї статті містяться кілька окремих складів злочинів, які також відрізняються лише однією ознакою (зокрема, ч. 2 ст. 185 від ч. 1 цієї ж статті) - повторністю вчинен­ня цього злочину чи вчиненням його за попередньою змовою групою осіб.

Для кваліфікації діяння важливо встановити і застосу­вати саме ту норму, що містить певний, конкретний склад злочину. Але який? Як видно з наведеного, такі суміжні склади злочинів відрізняються один від одного лише однією ознакою (рідше - двома). За таких умов правильну кваліфікацію можна викласти у вигляді фор­мули п + 1, де п — усі спільні, тотожні ознаки подібних складів злочинів, а 1 - та додаткова ознака, яка відрізняє цей склад злочину від інших, суміжних, подібних.

Глибинною сутністю кваліфікації злочинів є встанов­лення всіх ознак певних злочинів і додатково ще однієї ознаки цього певного, конкретного діяння і складу зло­чину, що його передбачає. З цього випливає, що необ­хідна і єдина для кваліфікації норма відрізняється від

¹ ЗелинскийА. Ф. Квалификация повторних преступлений.-Волгоград, 1976.-С. 5.

² Куринов Б. А. Научньїе основи квалификации преступле-ний.-М., 1984.-С. 5.

³ Тарарухин С. А. Квалификация преступлений в судебной й следственной практике.- К., 1995.-С. 8.

7

інших подібних більшістю ознак, вона повніше описує ознаки певного злочину.

Отже, для правильної кваліфікації злочину необхідно вибрати і застосувати ту норму, яка найповніше описує ознаки вчиненого діяння. У цьому і полягає юридична сутність кваліфікації злочинів. Визначити з багатьох по­дібних найнеобхіднішу норму буває складно, що при­зводить до помилок. Щоб їх уникнути, Пленум Верхов­ного Суду України змушений майже у кожній постанові про практику застосування законодавства про відпові­дальність за окремі види злочинів вказувати судам на необхідність посилити увагу до кваліфікації злочинів.

Зокрема, у постанові від 24 червня 1983 року № З «Про практику застосування судами України законодав­ства у справах про розкрадання продовольчих товарів, їх втрату і псування в системі державної торгівлі та спо­живчої кооперації» Пленум Верховного Суду зазначив, що судами допускаються помилки з кваліфікації дій вин­них за способом вчинення розкрадання, розміром (вар­тістю) викраденого, за ознакою повторності, у відмежу­ванні розкрадань від інших складів злочинів, закінченого розкрадання від незакінченого, продовжуваного - від повторного.¹ Як бачимо, помилки трапляються майже у всьому спектрі кваліфікування злочинів проти власності. У постанові від 1 квітня 1994 р. № 1 «Про судову прак­тику в справах про злочини проти життя і здоров'я лю­дини» Пленум Верховного Суду України зазначив, що «допускаються судами помилки в кваліфікації умисних убивств при розбійному нападі, з хуліганських мотивів, способом, небезпечним для життя багатьох осіб, а також вчинених при інших обтяжуючих обставинах».²

У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» від 25 грудня 1992 р. вказується, що «суди допускають помилки при кваліфікації дій вин­них осіб, відмежуванні одних злочинів від інших, вирі­шенні питань про наявність або відсутність кваліфікую­чих ознак та призначенні мір кримінальних покарань».³

¹ Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України.-С. 154-155.

² Там само.- С. 166.

³ Там салю.-С 198.

У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про хуліганство» від 28 червня 1991 р. зазначається, що «деякі суди як хулі­ганство кваліфікують дії осіб, які вчинили більш тяжкі злочини, засуджують за ч. 1 ст. 296 КК осіб, які вчинили злісне чи особливо злісне хуліганство, кримінальне ка­ране хуліганство розцінюють як дрібне хуліганство і, навпаки, до кримінальної відповідальності притягують осіб, які вчинили дрібне хуліганство. Допускають інші помилки при кваліфікації дій винних».

Велике практичне значення кваліфікація злочинного діяння має тому, що вона визначає:

1) юридичну оцінку вчиненого діяння, його суспільну сутність і небезпечність (тяжкість);

2) міру відповідальності і міру покарання;

3) обтяжуючі обставини, що суттєво посилюють кримінальну відповідальність за вчинення наступних злочинів (п. 1 ст. 67, ч. 2 ст. 185-189, п. 13 ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 152, ч. 2 ст. 368, ч. 2 ст. 369 та деякі інші нор­ми КК);

4) підстави звільнення особи від кримінальної відпо­відальності - статті 44-49 КК.

5) правові наслідки кримінальної відповідальності (позбавлення певних прав - статті 55, 58 КК, судимість -ст. 88 КК, адміністративний нагляд - ст. 395 КІС).

Для кваліфікації мають значення не всі ознаки конк­ретного діяння, а лише ті з них, які визначають його кри­мінально-правовий зміст, тобто є ознаками складу зло­чину. Перелік ознак діяння, які враховуються при квалі­фікації, обмежений законом, рамками складу злочину. Але за межами складу злочину є чимало інших ознак, обставин, які мають кримінально-правове значення - со­ціальна характеристика особи - суб'єкта злочину, склад його сім'ї, стан здоров'я, професія, певні обставини вчи­нення злочинного діяння тощо.

Згідно з цим у кожному злочині можна виділити такі групи ознак:

1) вся сукупність ознак і властивостей злочину;

2) ознаки і властивості, які мають значення для вирі­шення кримінальної справи;

Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України.-С. 280.

3) кримінально-правові ознаки - ознаки складу зло­чину.¹

Аналіз кримінально-правових особливостей усіх ознак вчиненого діяння свідчить, що для його кваліфікації ви­рішальне значення мають не всі, а лише деякі ознаки злочину. При відмежуванні, наприклад, викрадення зов­сім не використовуються ознаки суб'єктивної сторони, оскільки цими ознаками викрадення не відрізняються від суміжних складів злочину. Всі відомі способи викраден­ня чужого майна вчинюються лише навмисно і з корис­ливих мотивів. Причому умисел усіх викрадачів лише прямий, оскільки викрасти чуже майно без бажання за­володіти ним неможливо.

При кваліфікації викрадення найбільше помилок трап­ляється тоді, коли незадовільно оцінені і враховані озна­ки способу вчинення діяння (таємно чи відкрито, з на­сильством, небезпечним для життя і здоров'я потерпіло­го чи не небезпечним тощо), коли визнається - викра­дення було вчинено одним суб'єктом чи групою осіб, викрадення було закінченим чи діяння утворює лише замах на вчинення злочину, або тоді, коли визнається розмір викраденого. Судова практика свідчить, що саме такі помилки трапляються при кваліфікації викрадення чужого майна. Так, судова колегія Верховного Суду України у своїй ухвалі від 13 грудня 1988 р., у справі Я. та М., зазначила, що суд допустив помилку при від­межуванні вимагання від грабежу або від розбою. При такому відмежуванні, зазначила колегія, необхідно вра­ховувати, що при вимаганні погроза насильством спря­мована на одержання майна в майбутньому, а не в мо­мент застосування погрози.² Отже, помилка виникла вна­слідок неправильної оцінки судом лише однієї ознаки -моменту отримання майна за наміром злочинця. В іншій справі суд припустився помилки, неправильно визначив­ши вартість викраденого майна.³

Такі помилки трапляються і при кваліфікації інших зло­чинів. Наприклад, замах на вбивство (статті 15 і 115 КК)

Кудрявцев В. Н. Общая теория квалификации преступле-НИЙ.-С.45.

² Практика...-С. 84-85.

³ Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 28 січ­ня 1992 р. у справі П- Там само.- С. 65-66.

10

від заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень (ч. 1 ст. 121 КК) відрізняється у більшості випадків лише однією ознакою суб'єктивної сторони складу злочину -видом умислу. Теорією та практикою давно доказано, що змах на вбивство може бути вчинено лише з прямим умислом або, інакше кажучи, діяння може кваліфікува­тися як замах на вбивство лише тоді, коли воно було вчинене з прямим умислом.'

Між тим трапляється, що суди іноді ретельно не досліджують цю ознаку суб'єктивної сторони злочину і припускаються помилок. У багатьох ухвалах судова колегія Верховного Суду України вказала судам на допущені ними помилки, наголошуючи кожного ра­зу: замах на вбивство можливий лише з прямим умислом.²

Рівним чином і умисне вбивство, відповідальність за яке передбачають статті 115 і 116 КК, відрізняються одне від другого лише однією ознакою - наявністю чи відсутністю сильного душевного хвилювання, що рап­тово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи з боку потерпілого. Неналежне дослі­дження цієї ознаки призводить до того, що вбивство в стані сильного душевного хвилювання кваліфікується за ст. 115 КК, а діяння, передбачене ст. 116 КК, також кваліфікується за ст. 115 КК. Судова колегія Верховного Суду, виправляючи такі помилки, звертає увагу судів на необхідність більш ретельного дослід­ження цієї ознаки злочину. Подібні помилки трапляю­ться при відмежуванні вбивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК), від вбив­ства, вчиненого при перевищенні меж необхідної обо-

¹ П. 23 постанови Пленуму Верховного Суду'У країни від 1 квіт­ня 1994 р. № 1 «Про судову практику в справах про злочини про­ти життя і здоров'я людини» // Збірник постанов Пленуму Верхов­ного Суду України.- С. 175.

Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 5 груд­ня 1989 р. у справі Т.- Практика...- К., 1993.- С. 99-100; ухвала судової колегії Верховного Суду України від 24 квітня 1990 р. у справі К.- Гам само.- С. 92-93.

Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 28 черв­ня 1990 р. у справі Р.- Там само.- С. 105-106; ухвала судової колегії Верховного Суду України від 21 липня 1992 р. у спра­ві К.- Там само- С. 108-109.

11

рони (ст. 118 КК), а також при відмежуванні вбивства (статті 115-118 і 119 КК) від заподіяння тяжких тілес­них ушкоджень, від яких настала смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК).¹

Аналіз практики кваліфікації злочинів свідчить, що чим загальніше визначені окремі ознаки злочину, чим важче їх конкретизувати, тим більше припускається по­милок при виявленні, оцінці і використанні цих ознак. Так, наприклад, кримінальне каране хуліганство у ч. 1 ст. 296 КК визначене такими занадто загальними, зде­більшого оцінковими і не досить конкретними ознаками, як «грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особ­ливою зухвалістю чи винятковим цинізмом».

У науковій літературі вже зазначалося, що таке ви­значення ознак конкретного злочину невдале, оскільки майже всі навмисні злочини мають такі ознаки. Принай­мні явна неповага до суспільства характерна для масових заворушень (ст. 294 КК), групового розбою (ч. 2 ст. 187 КК), групового зґвалтування (ч. 2 ст. 152 КК) та багатьох інших складів злочинів.² Тому буває занадто складно від­межувати хуліганство від злочинів проти особи. У судо­вій практиці найбільшу кількість помилок виявлено саме при розмежуванні хуліганства і злочинів проти особи. Пле­нум Верховного Суду України у постанові від 28 червня 1991 р. № 3 «Про судову практику в справах про хуліган­ство» зазначив, що дії, які супроводжувались погрозами вбивством, образою, нанесенням побоїв, заподіянням ті­лесних ушкоджень, вчинені в сім'ї, квартирі, відносно ро­дичів, знайомих і викликані особистими неприязними відносинами, неправильними діями потерпілих та інше, повинні кваліфікуватися як злочини проти особи.³

Усе це так, але як їх відрізнити, за якими ознаками,

¹ Постанова президії Київського обласного суду від 3 жовтня 1991 р. у справі К-Практика...- С. 128-129.

² Коржанский Н. Й. Квалификация хулиганства- Волгоград, 1989.-С. 6-7.

³ Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 12 груд­ня 1985 р. у справі Л. // Практика...- Київ, 1993.- С. 138-139; ухвала судової колегії Верховного Суду України від 25 жовтня 1990 р. у справі К.- Там само- С. 136-137; постанова президії Харківського обласного суду від 14 вересня 1990 р. у справі П._г Там само-С. 139-140.

12

оскільки і хуліганські дії, що передбачені ст. 296 КК, можуть бути вчинені у квартирі відносно родичів, зна­йомих? У п. 15 наведеної постанови Пленум Верховного Суду України вказав на те, що суди повинні розрізняти хуліганство, вчинене групою осіб, і злочини, передбачені ст. 294 (масові заворушення) і ст. 293 КК (організація або активна участь у групових діях, що порушують гро* мадський порядок). Для такого відмежування Пленум Верховного Суду України вказав, що дії, передбачені ст. 293 КК, не супроводжуються явною неповагою до суспільства, а лише порушують громадський порядок, нормальну діяльність установ, підприємств і організацій, роботу транспорту або пов'язані з явною непокорою за­конним вимогам представників влади.¹

Можна зрозуміти спробу Пленуму Верховного Суду України розмежувати ці злочини, але дуже сумнівно, що порушення громадського порядку, нормальної діяльності установ, підприємств і організацій, роботи транспорту або непокора законним вимогам представників влади можуть чинитися без явної неповаги до суспільства. То­му занадто важко провести таке відмежування між цими злочинами, які мають переважну більшість подібних ознак.

Взагалі весь процес кваліфікації злочинів, як вважає академік В. М. Кудрявцев, за своєю сутністю полягає в послідовному відмежуванні кожної ознаки вчиненого діяння від ознак інших, суміжних злочинів.² Всі ознаки складу злочину виконують відмежувальну роль і при­значені головним чином для цього. Кожна ознака зло­чину, описаного в законі, відокремлює певний злочин від інших або відмежовує злочин від інших правопору­шень.

Складно відмежувати злочини, які відрізняються один від одного лише однією ознакою. Такі відмежувальні ознаки у різних складах злочинів належать до різних їх елементів. Це можуть бути ознаки об'єктивної сторони діяння (наприклад, склади злочинів у статтях 185 і 186 КК відрізняються лише ознаками способу вчинення

П. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 червня 1991 р-Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України- С. 285.

² Кудрявцев В. Н. Общая теория квалификации преступлений.-С. 146.

13

злочину), суб'єктивної сторони (наприклад, у складах злочинів, передбачених статтями 115 і 119 КК), суб'єкта злочину (наприклад, у злочинах, передбачених статтями 111І114КК).

Найбільшу складність становить кваліфікація діянь, які спрямовані на один і той самий безпосередній об'єкт посягання і які утворюють низку послідовних, пов'я­заних між собою дій. Так, зокрема, щодо працівника правоохоронного органу, члена громадського формуван­ня з охорони громадського порядку або військовослуж­бовця при виконанні ними обов'язків по охороні громад­ського порядку можуть бути вчинені: опір (ст. 342 КК), погроза вбивством чи знищенням майна або насильством (ст. 345 КК) або посягання на їхнє життя (ст. 348 КК).

У постанові Пленуму Верховного Суду колишнього СРСР від 3 липня 1963 р. № 7 зазначалось, що в таких випадках, коли діями винного одночасно були вчинені різні види посягань на працівників правоохоронних ор­ганів або членів громадського формування з охорони громадського порядку чи військовослужбовців (погроза і опір, опір і посягання на життя і т. ін.), суди повинні у випадку, якщо всі ці дії фактично утворюють елементи одного злочину, кваліфікувати його за статтею Кримі­нального кодексу, яка передбачає відповідальність за найбільш тяжкий вид посягання з числа вчинених вин­ною особою.¹ Це було, мабуть, обґрунтоване рішення цієї практичної проблеми. Пленум Верховного Суду України у постанові від 26 червня 1992 р. «Про застосу­вання судами законодавства, що передбачає відповідаль­ність за посягання на життя, здоров'я, гідність і влас­ність працівників правоохоронних органів» теж вказав, що посягання на життя, здоров'я та власність працівника правоохоронного органу або його близьких родичів, ско­єне безпосередньо після погрози вчинити такі дії, утво­рює один злочин і не потребує додаткової кваліфікації за ст. 342 КК.² Таке рішення є правильним і обгрунтованим, оскільки вчинення декількох діянь, передбачених різними

¹ П. 5 постанови Пленуму Верховного Суду СРСР від 3 липня 1963 р. № 7 // Сборник постановлений Пленума Верховного Суда СССР. 1924-1977. Часть 2.- М., 1978.- С. 252.

² П. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 червня 1992 р. № 8 // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України-С. 269.

14

кримінально-правовими нормами одночасно, відносно одного й того ж потерпілого (чи потерпілих), утворює лише один злочин. Інші діяння у такому випадку є лише способом, невід'ємною складовою частиною об'єктивної сторони вчинення іншого, більш тяжкого злочину, таким чином, і суб'єктивна сторона злочину (намір) свідчить, що особа прагне вчинити найбільш тяжкий злочин, а ін­ші злочини, що складають його, виступають для нього процесом вчинення цього, більш тяжкого, злочину.

Не має задовільних обгрунтувань кваліфікація викра­дення чужого майна, поєднаного зі знищенням цього са­мого майна. Пленум Верховного Суду України у поста­нові від 25 вересня 1981 р. № 7 (з пізнішими змінами і доповненнями) «Про практику застосування судами за­конодавства у справах про розкрадання державного та колективного майна» вказав, що розкрадання, поєднане з умисним знищенням або пошкодженням державного чи колективного майна, яке належить підприємству, уста­нові, організації або перебуває в їх володінні, слід квалі­фікувати за сукупністю злочинів як розкрадання та умис­не знищення чи пошкодження такого майна.¹

Вказівка у цій постанові на «такого майна» не дає можливості зробити категоричний висновок, про яке майно йдеться - про ті ж самі речі, які і були викрадені злодієм, чи йдеться про знищення або пошкодження ін­ших речей, крім тих, що були викрадені.

Якщо виходити з того, що йдеться про різні речі (майно), коли, наприклад, злодієм були викрадені гроші, радіоапаратура, магнітофон, телевізор, а знищено було приміщення магазину, обладнання складу чи майстерні або інші речі, крім викрадених, то безперечно, що таке діяння утворює сукупність злочинів і воно повинно ква­ліфікуватися як викрадення (статті 185-187 КК) і за су­купністю - знищення чужого майна (ст. 194 КК). Але як належить кваліфікувати діяння, коли злодій викрав дер­жавне чи колективне (чи взагалі чуже) майно, а потім, після допиту його як підозрюваного у викраденні цього майна, він, злякавшись того, що буде викритий, і щоб знищити речові докази злочину, знищив (спалив, побив.

Підпункт в) пункту 6 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 25 вересня 1981 року // Збірник постанов Пле­нуму Верховного Суду України.- С. 151.

15

понівечив або викинув) викрадені ним речі. Обґрунтова­ним може бути висновок, що у такому випадку вчинює­ться один злочин, оскільки при цьому є лише посягання на відносини власності (об'єкт посягання). Викраденням економічні відносини власності зруйновані, вони вже не існують, і тому нового (другого) посягання на них бути не може (не може бути посягання на ніщо). Тому винна у викраденні чужого майна особа, яка після викрадення знищила це майно, повинна відповідати лише за викра­дення цього майна. Отже, вчинення різних передбачених законом діянь відносно одного і того ж предмета, речі утворює лише один злочин.¹

На тих же підставах і викрадення автомобіля з наступ­ним його знищенням (розукомплектування, спродаж аг­регатів* вузлів, спалення кузова тощо) не утворює су­купності злочинів, а повинно кваліфікуватися лише за статтями 185-191 КК.²

Крім того, кваліфікація злочину вимагає віднести цей злочин до певного виду - вбивство, викрадення, зловжи­вання, тілесні ушкодження тощо. Віднесення злочину до певного виду злочинів є його родовою кваліфікацією, яка визначається законодавчою назвою цього злочину. Без визначення назви злочину, без його законодавчого найменування не може бути повною, задовільною квалі­фікація, оскільки вона не буде загальнозрозумілою.

Таким чином, враховуючи наведене, кваліфікацію злочинів можна визначити як кримінально-правову оцін­ку вчиненого діяння, вибір і застосування до нього тієї кримінально-правової норми, яка найбільш повно описує його ознаки. Інакше кажучи, кваліфікувати злочин -значить дати йому кримінально-правову оцінку і засто­сувати до нього ту кримінально-правову норму, яка най­більш повно описує його ознаки. Те, що для правильної кваліфікації діяння необхідно вибрати і застосувати ли­ше одну, конкретну кримінально-правову норму з де­кількох суміжних, подібних, яка найбільш повно (п + 1)

¹ Коржанский Н. Й. Обьект й предмет уголовно-правовой охраньї-М., 1980.- С. 239.

² Повідомляється, наприклад, що найчастіше викрадають се­ред іномарок «Мерседеси» та «БМВ» і, головним чином, з метою розібрати машину для подальшого спродажу запчастин.- Га-ронько О. Автомобіль усе ж таки розкіш.- Юридичний Вісник України.-1996, №11-12.

16

описує ознаки вчиненого діяння, має суттєве практичне значення, оскільки змушує правозастосовників шукати саме ту норму, яка є єдино правильною. Як буде зазначе­но далі,¹ така певна конкретизація кримінально-правової норми, що підлягає застосуванню, допомагає вирішенню багатьох питань кваліфікації злочинів при конкуренції кри­мінально-правових норм, що підлягають застосуванню.

Разом з тим вказівка у визначенні поняття кваліфіка­ції на її юридичне закріплення, на мій погляд, є зайвою, оскільки воно (закріплення), по-перше, властиве не лише кваліфікації і, по-друге, його повністю охоплює поняття застосування кримінально-правової норми.

Кваліфікація злочинів полягає у встановленні зв'язку між ознаками вчиненого діяння і ознаками, викладеними у законі як ознаками певного складу злочину. Це зв'язок між окремим (вчинене діяння) і загальним (кримінально-правова норма). Сутність кваліфікації полягає у правиль­ному визначенні і встановленні цього зв'язку. У процесі кваліфікації злочину ознаки складу злочину, передбаче­ного законом, порівнюються з ознаками діяння, вчине­ного певною особою. При повній ідентичності цих ознак можна зробити висновок про правильне застосування певної кримінально-правової норми, про правильну ква­ліфікацію діяння.

У науковій літературі визнається, що основою квалі­фікації є склад злочину,² тобто сутність встановлених кримінальним законом ознак окремого, певного виду ді­яння (вбивства, грабежу, зґвалтування, хуліганства то­що). Вчинене певною особою конкретне діяння також має сукупність певних ознак. Органи, що застосовують кримінальний закон, аналізують, порівнюють ознаки вчиненого діяння з ознаками певного складу злочину. Якщо вони збігаються, робиться висновок про інкримі­нування певного складу (або складів) злочину за вину особі. Таким є процес кваліфікації злочину.

Але процес кваліфікації не є кваліфікацією. Кваліфі­кація злочину - це застосування певної норми чи кількох