Політичне життя в Україні в другій половині XVII століття. Спроби об'єднання українських земель. П. Дорошенко,

60 – 80 рр. 17 ст. – один з найстрашніших періодів в історії України: боротьба між багато чисельними гетьманами, втручання Московії, Польщі Туреччини у внутрішні справи України мали своїм наслідком спустошення її території, зменшення кількості населення. Патріотизм і державний підхід гетьмана П. Дорошенка у цей період не в змозі були змінити загальну ситуацію на краще.

У 1665 р. гетьманом Правобережжя став сподвижник Б. Хмельницького Петро Дорошенко (гетьманував з 1665 – 1676 рр.) він розпочав боротьбу проти поляків у союзі з татарами і турками.

На короткий час у 1668 р. гетьману П. Дорошенку вдалося об’єднати Правобережну та Лівобережну Україну в єдину державу. Але це тривало лише один рік. У 1669 р. за рішенням козацької ради Дорошенко уклав союз із Туреччиною. На Правобережжі була проголошена незалежна козацька держава під протекторатом Туреччини. Гетьман Дорошенко за допомогою Туреччини розгромив Польщу. У 1672 р. було укладено Бучацький мир, за яким Польща відмовилася від Правобережної України. Але довгожданий мир на українські землі так і не прийшов. Турки та татари грабували Україну. Авторитет гетьмана падав. До Лівобережжя починають переселятися селяни та козаки.

У цій ситуації Дорошенко вирішує прийняти підданство Росії для об’єднання всіх українських земель. Ця політика не мала успіху. У 1672 на Лівобережжі гетьманом став І. Самойлович. У 1676 р. московські війська вторглися на Правобережну Україну. П. Дорошенко зрікся булави на користь І. Самойловича. Так завершилася політична кар’єра гетьмана П. Дорошенка.

Участь України в зовнішньополітичних акціях Російської імперії (російсько-турецька війна 1806-1812, приєднання Бесарабії до Росії, війна з наполеонівською Францією 1812 року).

На початку ХІХ ст.. між Російською та Османською імперіями запанував період нетривалого миру і навіть короткочасного союзу. Об’єднала ці постійно ворогуючі країни спільна небезпека з боку Франції.

Проте коли в 1804 р. спалахнуло повстання в Сербії, яке започаткувало національно-визвольний рух проти турецького панування на Балканах, Росія вирішила втрутитись в ці події. Порушуючи свої союзницькі зобов’язання, вона надіслала повстанцям кораблі зі зброєю. У відповідь Туреччина закрила протоки для російських кораблів і забезпечивши собі підтримку Франції, оголосила у грудні 1806 р. війну Росії.

У Чернігівській, Харківській, Полтавській, Київській, Херсонській та Катеринославській губерніях було оголошено набір до ополчення. Кожна губернія повинна була направити до російського війська кілька тисяч ополченців. На потреби армії з Лівобережної України було реквізовано понад 6 тис. возів, близько 14 тис. волів, понад 1 тис. коней у супроводі 4 тис. селян-погоничів. Тисячі українців були вимушені воювати в складі російської армії за чужі інтереси.

Війна тривала довго, без будь яких рішучих дій з обох боків до 1812 р.,коли Росія, відчуваючи наближення війни з Францією, активізувала свої дії та завдала вирішальної поразки турецькій армії під Рущуком. У травні 1812 р. було підписано Бухарестський мир, внаслідок якого Росія отримала Бессарабію. Більшість її населення складали молдавани, але частину її території (Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський повіти) населяли українці.

Бухарестський мирний договір був вигідний Росії: вона вперше здобувала морські бази на кавказькому узбережжі Чорного моря;

Вивільняла свою Молдавську (Дунайську) армію для відбиття французької агресії. Договір позбавляв Францію дуже важливого і дуже небезпечного для Росії союзника, як Туреччина.

12 червня 1812 р. Наполеон напав на Росію. У своїх планах Наполеон значне місце приділяв Україні, яку він планував перетворити у осередок антиросійського руху.

З метою недопущення антиросійського повстання в Україні, Олександр І видав маніфест, в якому закликав українське населення боронити свою землю. До козацьких та ополченських полків вступило майже 70 тис. чоловік. До війська вступало вільне селянське населення, селяни кріпаки. У формуванні козачого полку брав участь видатний український поет і письменник І. Котляревський. У регулярній російській армії українці становили значний відсоток. Так серед рядового складу він дорівнював 50%, серед молодшого офіцерського складу -80%, старшого офіцерського складу -20%.

У бойових діях проти наполеонівської армії брали участь 2 бузькі, 2 полтавські та 3 київські козацькі полки, ескадрон херсонських козаків та загони «лісових козаків». Особливо прославило себе українське ополчення на території Польщі під час облоги та взяття фортеці Замостя.

Вісім українських полків брали участь у так званій «битві народів» восени 1813 р. під Лейпцигом. Це була ще одна нищівна поразка наполеонівської армії, завдана їй коаліцією військ Росії, Англії, Австрії, Пруссії, Саксонії, Швейцарії, Іспанії та Португалії. Переможцям відкрився прямий шлях на Париж. У березні 1814 р. шість українських козацьких полків у складі російської армії вступили до столиці Франції . Так війну було завершено. Проте сподівання українців, що їх становище після війни покращиться, були марними.