Український традиційний сільський житловий комплекс.

Унаслідок сприятливих природних умов на всій території України сформувався так званий відкритий тип двору, коли кожне приміщення розташувалося під окремим дахом.

Господарські споруди найчастіше були розташовані у вигляді літери П, хоча зустрічалися й інші види розміщення. Так на Поділлі, Поліссі, на Гуцульщині та Півдні України був поширений тип забудівлі, при якому подвір’я було забудовано по периметру (гража , козацький двір).

Хата завжди ставилась одразу, за парканом чи іншою огорожею.

У різних районах України, в залежності від умов і традицій, не завжди ставили різну огорожу. У степу та лісостепу, де було багато лози, ставили плетені тини.

У лісових районах ставили переважно вер’є – огорожу з тонких стовбурів дерев, горизонтально покладених між забитими в землю подвійними стовпчиками.

У Західному Поліссі робили частокіл (сторч, сторчівка). Подекуди огорожею був паркан, а у південних, багатих на камінь районах огорожі робили із грубо обтесаних брил (плиток) значних розмірів, поставлених на ребро (плитняки), або ж викладали з дрібного каміння без застосування розчину (мури).

Потрапити на подвір’я можна було крізь велику хвіртку, якщо треба було заїхати на конях чи волах, або крізь браму.

Найбільшою будівлею була хата, поряд з нею розташувалися комора та клуня. Трохи далі були хлів для зберігання хліба, льох та оборіг. Там де це було можливо, хазяї виривали власний колодязь.

Усі великі села мали свою каплицю із дзвіницею. В Україні будували переважно триверхі церкви, центральна частина яких обов’язково була найвищою. Вхід до церкви завжди був напроти вівтаря, який був зорієнтований на схід. У багатьох селах були млини або вітряки, щоб молоти хліб. Зазвичай була і своя кузня. Усі споруди були відокремлені від садиб і належали до комплексу села в цілому

Хвилинка афоризмів.

Прокоментуйте афоризми, відповідь обґрунтуйте.

«Де оре соха, там трава висоха, а де плуг ходить, там і хліб родить» (Українська приказка)

Чи можна слова видатної поетеси Ліни Костенко взяти за епіграф до теми заняття? Відповідь обґрунтуйте.

А скіфський Бог розщедрився до того –

Із неба скинув плуга золотого. Лишилось тільки розвести руками

на всі степи аж до Великих Луг,

^{Якщо вони були кочівниками – навіщо їм}

потрібен був той плуг?

^{Диктант «Одним словом»}

Підведіть узагальнення до кожної із груп

Рало, плуг, соха – …

Вирубно-вогнева, перелогова, двопільна, трипільна, чотирипільна (на Поділлі) –

Рільництво, городництво, садівництво –…

Чи не найбільшого розвитку набуло у запорізьких козаків – …

Дочка князя Мстислава Володимировича Євпраксія написала навіть медичний трактат "Мазі». Він цінний не тільки тим, що в ньому описані різні способи лікування медом, а й те, що…

Тема студентських проектів (СРС) - «Кухлик меду» відповідно напряму експедиції «Моя Батьківщина – Україна».

Лекція 3

Український народний одяг і художні промисли

3.1 Загальна характеристика українського одягу

3.2 Вишивка як яскравий зразок художного промислу та традицій українського народу

3.1 Загальна характеристика українського одягу

Значна роль у матеріальній культурі українців належить одягу та ремеслам, пов'язаним із його виготовленням: ткацтву, вишивці, гаптувапню, оскільки вони досить часто є мистецькими витворами. Ткацтво було відоме на нашій землі за багато століть до нашого часу: в археологічних джерелах відомі відбитки тканин на глиняному посуді, а також залишки ткацьких верстатів; у музеях України демонструються зразки тканин із курганів скіфської знаті. Вироблялися тканини з вовни, а також льону та конопель. У Київському історичному музеї є фрагмент тканини з вишитим язичницьким орнаментом, який не тільки прикрашав виріз сорочки, але й був оберегом від злих сил. В орнаментах — символічні язичницькі зображення: Дерево Життя, косі хрести, які були відомі ще до прийняття християнства, а також різної форми розетки. Пізніше люди забули їхнє значення як оберегів, і вони перетворилися у звичайні орнаментальні мотиви.

Про те, що вишивка була відома з незапам'ятних часів, свідчать навіть кам'яні "скіфські баби", на яких добре видно схематичні зображення вишивки на уставках, подолі , манжетах рукавів. Дослідники скіфської пекторалі виділяють декілька типів крою чоловічого одягу. Жіночий одяг скіфських часів був схожим на довгі українські сорочки, зібрані на шиї і на рукавах у складки, зверху носили одяг, схожий на свитку, підперезаний поясом або фартухом. Головний убір у вигляді шапки щедро прикрашався золотими пластинками або намистинками, іноді з боків чіплялися підвіски, а від шапки на спину і плечі спадало тонке покривало, також прикрашене золотом або бісером. На шию одягали гривни, ланцюжки, намисто з кольорового скла або золотих трубочок.

У Черкаській області знайдено скарб, в якому серед інших речей є срібні бляшки у вигляді чоловічків із підстриженим у скобку волоссям, довгими вусами, одягнених у сорочки з виразною вишивкою на грудях, підперезаних поясом. На чоловіках штани прямого крою, а черевики мають гостроносу форму. Дослідники вважають, що такий вигляд мали давні слов'яни. Подібний одяг мають люди, зображені на рельєфах Троянової колони (Болгарія, II ст. н. ч.) і на фресках Софії Київської.

Із ХНІ ст., коли давньоруські землі зазнали значного спустошення від монголо-татар, досить довго ще зберігаються спільні риси в одязі східних слов'ян, хоча поступово місцеві феодали, спілкуючись із завойовниками, щоб зберегти своє право пригноблювати народ, охоче запозичували у тих форми одягу, аби нічим не відрізнятися від них. Так увійшла в побут населення Московії татарська косоворотка, яка не була характерною для слов'ян або жіночі головні убори Тульської та Рязанської губерній. Так само в жодного зі слов'янських народів не було широких сарафанів, які своєю формою, кроєм і оздобленням нагадують одяг народів Сходу.

Звичайно, одяг різних верств населення відрізнявся за формою, кроєм і якістю тканини. Князі і бояри носили одяг, підбитий хутром, гаптований складним орнаментом, що скріплювався дорогою застібкою на одному плечі. Верхнім одягом простого люду була свита, яка бере свій початок від скіфських часів. Два типи чоловічих штанів залишалися незмінними впродовж століть: влітку — полотняні, вільного крою, з поясом і ґудзиком, узимку - сукняні шаровари, що заправлялися у чоботи. Для Буковини і Закарпаття типовішими були вузькі сукняні та полотняні штани, а широкі побутували на Лівобережжі. Поділлі, Катеринославщині. Широкі козацькі шаровари були витіснені сучасними брюками аж на початку XX ст.

Крій українських сорочок особливо раціональний у використанні полотна: геометричні деталі прямокутної форми на плечах і навколо шиї, а також на рукавах стягувалися в складки, збори. Причому ніколи не приховувалися деталі крою, навпаки, його лінії були засобом художньої виразності виробу, тому їх часто прикрашали вишивкою на місцях швів. Існували спеціальні способи з'єднувальних швів. Крій сорочок досить часто зумовлювався можливостями домотканого полотна, яке було нешироким. Сорочки з вишитими уставками були відомі слов'янам ще з давніх-давен. Плечові уставки найбільш характерні для України. Сорочки з кокетками з'явилися пізніше як данина моді міста.

У XVI—XVII ст. одяг феодальної верхівки все більше включає в себе елементи іноземних мод. Оскільки одяг української шляхти був дуже дорогим і мистецьки оздобленим, він вважався однією із складових частий майна, тому часто записувався у різні документи, акти. Ось, для прикладу, придане Анастасії, дружини Дублянського (1747): це перли на восьми шнурках вартістю 27 червінців або 486 золотих, щирозлотний ланцюг — 30 червінців або 540 злотих, штука золота з рубінами, дві пари щирозлотих ковтків та інші ювелірні прикраси. З одягу тут було записано декілька спідниць з венеціанського атласу та інших коштовних тканин, кілька шуб, підбитих хутром песців, куниць, попелиць і кролів. Одяг міщан та простого люду досить довго зберігав традиційні форми, які дещо відрізнялися залежно від крайових особливостей та звичаїв. Так, жіночий поясний одяг мав багато локальних різновидів.

Найстарішими формами поясного одягу українських жінок були запаски, обгортки, плахти. Цікаво, що українська обгортка характерна також для румунського та молдавського народів (катринца). Слід зазначити, що спосіб одягання обгортки був різним для жінок і дівчат: молодиці обгорталися зліва направо, а дівчата справа наліво. Плахта була переважно святковим одягом.

Кольори вказували на вік жінки: дівчата та молоді жінки носили яскраві червоні плахти, літні жінки — стримані сині кольори. Плахти відомі також у Білорусії, рідше — в Росії, у тих районах, то межують з Україною.

Невід'ємною деталлю жіночого одягу був фартух (хварпіух, попередниця). Його носили поверх спідниці, плахти, запаски.

Фартухи були полотнян вовняні, щедро прикрашені вишивкою або тканим узором.

Народний одяг Закарпаття та Буковини зберіг чи не найбільше різноманітних форм і архаїчних рис культури українського народу. Разом із тим він має багато спільних рис з одягом наших західних сусідів: болгар, сербів, хорватів.

В українському національному одязі відображено його магічну сутність, адже він є укриттям людини від впливів зовнішнього середовища: не тільки холоду, вологи, вітру, а й від злих духів і зурочення. Одяг — своєрідна ізоляція. Наприклад, в народі й нині існує повір'я, що фартух захищає живіт жінки, особливо його рекомендували носити вагітним жінкам, щоб запобігти зуроченню майбутньої дитини.