4.3 Домашні тварини в українських звичаях і обрядах

Лелека - священний птах, покровитель сім'ї і рідного дому. Він приносить з вирію дітей. Жінки, побачивши навесні лелеку, кидають йому вслід хліб або траву, задобрюючи його, Ще з доби Трипілля існує староукраїнське повір'я про священність лелеки. В Україні існує також кілька синонімів його назви: чорногуз, гайстер, бусол, російське аист. Вбивство цього птаха прирівнювалося до вбивства людини. Нині в Україні є ^{прикмета: якщо на хаті звив гніздо лелека,} то в хаті поселилося щастя. До господарів цієї хати сусіди ставилися з повагою. Взагалі тварин ніколи не називали людськими іменами, виняток становили лише лелеки, яких називали як людей: з ними розмовляли, «радилися», як із членами сім'ї. З прильотом лелек можна починати сівбу; якщо вони довго не відлітають у вирій, то зима має бути теплою, а якщо поспішають відлетіти, - на холодну зиму.

Здавна поряд з людиною жили свійські тварини, приручені нею для господарських робіт. Протягом віків склалася ціла система звичаїв, пов'язаних з утриманням та купівлею тварин. Наприклад, купуючи корову, важливо дотримуватися правил передачі налигача: брати його потрібно обов'язково полою одягу, ні в якому разі не голою рукою, щоб у господарстві водилися тварини, а не вислизали з рук. Якщо купуєш у скупого, погано вестиметься худоба, тому передача налигача разом з коровою була нормою народної етики. Якщо ж продавали, то застосовували деякі застережні засоби, аби не втратити свій добробут. Для цього висмикували пучок шерсті в тварини чи пір'їну в птаха, кидали собі під ноги й казали: ^{«Моє при мені й лишилось». Щоб вберегти куплену тварину від чаклунів, її заводять до} двору не через ворота, а через зроблений спеціально пролом у паркані, до того ж, ведуть тварину задом наперед.

При переселенні сім'ї в нову хату існував звичай першою впускати до хати кішку, яка є символом сімейного затишку. За нею заходять діти, якщо вони були в сім'ї; з меблів першим заносять стіл з хлібом-сіллю, накритий скатертиною, далі заходить уся родина.

Питання та завдання для самоконтролю:

1. Про яку людину кажуть «Міцний, як дуб»

2. Скільки посаджено дубів на о. Хортиця із жолудів дуба – велетня, який «пам'ятав» Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка, Іллю Рєпіна, Миколу Лисенка?

_{3. Яке дерево українці вважали прадавнім?}

4. Що ви знаєте про традиції і обряди, пов'язані з Вербним тижнем?

_{5. Які лікувальні властивості має Верба?}

6. Яка рослина є символом дівочої чистоти і краси? Які ви знаєте традиції і обряди, пов'язані з нею?

_{7. Яке фруктове дерево вважається найстарішим на Україні?}

8. Чому терен здобув славу доброго захисника садиб?

9. Які вам відомі магічні якості осини?

10. Яка трава використовується під час церковних служб?

11. Які ви знаєте перекази, легенди, пов'язані з такими рослинами, як аїр, мак, папороть?

12. Коли починався в українців збір трав? Які існували вимоги до їх збирання.

13. Скільки лікарських рослин росте на українській землі?

14. Який птах є покровителем сім'ї і рідного дому? Відповідь доповніть знаннями з усної народної творчості

_{15. Які ви знаєте звичаї і обряди, пов'язані з домашніми} тваринами.

Хвилина афоризмів

Поясніть, як ви розумієте народну мудрість. Доберіть аналоги.

Без верби і калини нема України.

Сім літ мак не родив, а голоду не було.

Словникова робота

З'ясуйте етимологію слів: калина, верба; вишня, ряст. Яке тлумачення, на вашу думку, є вірогіднішим. Чому? Відповідь аргументуйте.

Тема студентських проектів (СРС) - «Барвистий світ тварин та птиці» відповідно напряму експедиції «Моя Батьківщина – Україна».

Лекція 5

Сімейні відносини та родинна обрядовість

5.1.Шлюб і шлюбні звичаї

5.2.Історичні типи і форми української сім’ї (на самостійне опрацювання)

5.3.Структура сім’ї

5.4.Функції сім’ї

5.5.Сімейні обряди та звичаї (на самостійне опрацювання)

5.1. Шлюб і шлюбні звичаї

Шлюб — це дозволена і регульована суспільством форма взаємин між чоловіком і жінкою, що визначає їх права і обов'язки стосовно один до одного і до дітей. Він здійснюється через обряд вінчання або громадську реєстрацію.

В Україні традиційно був поширений моногамний шлюб. Моногамія (від грецьких слів monos — один і gamos — шлюб) — це форма шлюбу, при якій чоловік одружується лише з однією жінкою, а жінка — лише з одним чоловіком.

Укладанню шлюбу завжди надавалося великого значення. За звичаєвим правом (неписаними законами, які регулювали життя в громаді та сім'ї) в Україні людину вважали за самостійну тільки після одруження: неодружений мужчина, якого б віку він не був, вважався парубком. Одружена людина завжди користувалася більшим авторитетом у громаді, ніж старий парубок чи дівчина. Несхвально ставилися до людей, які вчасно не створили сім’ю.

У XIX ст. в Україні парубки найчастіше одружувалися після служби у війську. Якщо з якоїсь причини хлопець не йшов до війська, до досягнення 21 року він, як правило, не одружувався. Дівчата виходили заміж переважно в 16—18 років. Чинне законодавство забороняло церкві вінчати неповнолітніх (дівчат — до 16 років, хлопців — до 20 років). Для більш раннього укладення шлюбу потрібний був окремий дозвіл лікаря та місцевої влади.

Народ схвалював ранні шлюби серед молоді. Про це свідчать прислів'я: «Хто рано встає і рано жениться — ніколи не розкаюється»; «Рано встане — діло зробить, рано жениться — дітей до розуму доведе». Вікова різниця між нареченими, за народними уявленнями, мала бути невеликою.

Наречених, як правило, вибирали зі свого села і досить рідко — з сусідніх. До шлюбу хлопця з дівчиною з іншого села ставилися з пересторогою. Особливо недоброзичливо сприймали в своєму середовищі жінку: вона фактично все життя була в селі чоловіка чужою. Більш терпляче ставилися до приймака з іншого села — його через певний час громада приймала і визнавала своїм. В основу цього звичаю було покладене бажання краще пізнати ту родину, з якою мали породичатися. Репутація сім'ї наречених мала дуже велике значення при їх виборі.

В Україні також існував принцип соціальної ендогамії (від грецького слова endon — усередині), тобто обранця найчастіше шукали рівного за походженням і багатством. Це робилося для того, щоб у майбутній сім'ї чоловік та жінка були рівноправними і ніхто не мав підстав для докору. Старші люди завжди нагадували молодим, що жити з людиною, а не з багатством.

Серед українців в XIX — на початку XX ст. був також поширений принцип національної ендогамії, українці одружувалися з українцями і надзвичайно рідко — з росіянами, поляками, євреями чи представниками інших національних меншин. Єврей, щоб одружитися з українкою, мусив прийняти християнство — вихреститися. Якщо поляк брав шлюб з українкою, то це відбувалося в церкві, а не в костьолі.

Важливу роль у виборі наречених відігравали батьки. Народ уважав, що без батьківського благословіння неможливо створити щасливу сім'ю. Щоправда, останнє слово-згода під час сватання та вінчання в церкві завжди було за молодими. Дівчину чи хлопця рідко примушували до одруження. В українських сім'ях в усі історичні періоди здебільшого намагалися поважати бажання чи дії всіх членів, незалежно від віку і статі.

У XIX — на початку XX ст. в українських селах траплялися випадки, коли між батьками і дітьми виникали непорозуміння щодо майбутнього одруження. Часом батьки відмовлялися благословити шлюб, який їм видавався небажаним. Інколи молоді не хотіли одружуватися з нареченими, кандидатури яких пропонували родичі.

Якщо між батьками і молодими не було досягнуто згоди, то батько міг не дати посогу неслухняній доньці або позбавляв непокірного сина права на спадок його частини майна. У таких випадках молодим доводилося втікати напередодні одруження. В Україні такі шлюби називали «уводом», або «уходом», і вони траплялися вкрай рідко.

В українців упродовж віків сформувалися два основні мотиви вибору наречених: кохання і економічна вигода. Молодь переважно керувалася почуттями. Батьки ж часто зважали на матеріальний бік укладання шлюбу. Оскільки в Україні вибір шлюбного партнера за взаємною приязню має традиційну основу, то шлюби за розрахунком укладалися рідше.

Обов'язковою умовою можливості шлюбу була відсутність родинних зв'язків між молодими. Церковні канони забороняли також шлюби між кумами та їх дітьми.

У працях сучасних українських етнографів трапляється твердження, що церковне вінчання в Україні до кінця XIX ст. не було дозволом на спільне сімейне співжиття. Якщо шлюб у Церкві та весілля відбувалися не в один день, то повінчані молоді жили окремо — кожний у своїх батьків — до весілля. Лише після виконання весільних звичаїв та обрядів, в яких брали участь майже всі члени сільської громади, молоді вважалися чоловіком і жінкою. Щоб уникнути певного конфлікту і протиріч, у XIX ст. церковне вінчання здебільшого відбувалося в один день з весіллям і навіть було його складовою частиною.