Кількість офіційно зареєстрованих релігійних організацій в Україні

	1993	2000	2003
Центри, управління	154	221	269
Громади	15.309	21.643	26.343
Монастирі	152	250	344
Місії	91	184	261
Братства	29	49	73
Духовні навчальні заклади	49	121	156
Кількість священнослужителів	14018	21.281	25.991
Кількість недільних шкіл	4.529	7.165	9.974

Із загальної кількості зареєстрованих релігійних організацій на поч.2003 р. налічувалося: православних — 14754; католицьких — 4393; протестантських — 7338; громад іудейського віровизнання — 284; громад мусульман — 431; організацій східних культів — 84; інших організацій — 162. Крім того, 2003 р. діяли 1095 незареєстр9ваних релігійних організацій.

Що ж до якісних характеристик сучасного стану культури в і Україні, то їх можна згрупувати в такий спосіб: • співіснування в одному культурному просторі двох культур із необмеженими можливостями: домінуючої російської чи російськомовної та маргінальної української, коли виразно проявляються тенденції до подальшої русифікації в багатьох сферах суспільного життя, зокрема інформаційно-комунікативній.

Якщо 1990 р. відсоток україномовного накладу журналів складав 90%, то 2002 р. — лише 31%. Відповідно 1990 р. 17 млн. накладу газет з 25 млн. видавалися українською мовою, а 2002 р. ця пропорція виглядала як 32 млн з 87 млн., тобто українською мовою друкувалося лише 37% накладу. Порівняно з 1990 р. питома вага періодичних видань українською мовою у 2002 р. впала з 87% до 34%, або більш ніж у 2,5 рази;

• співіснування (вживаючи наведені вище міркування Н.Смелзера) явищ культурного етноцентризму та культурного космополітизму. У першому випадку йдеться про ситуацію, коли панівна перевага і вищість визнається лише за однією з існуючих культур і знева­жаються носії інших культурних цінностей. В Україні найчастіше проявляється російський етноцентризм із поцінуванням української культури як меншовартісної, шароварної та загумінкової. Культурний космополітизм означає процес творення людини безнаціональної, без роду і племені як потенційно агресивної і неврівноваженої соціальної істоти, що зазвичай притаманне молодим людям;

• поширення «вестернїзащї» та «американізації» з орієнтаціями пере­важно на взірці західної масової культури, коли переважна більшість кінофільмів— американські або західноєвропейські (до того ж надзвичайно низької якості), коли полиці книгарень і кіосків заполонили перекладні західні детективи, сентиментальне чтиво і порнографічна низькопробна продукція, а радіо- і телеефір — англо­мовні шлягери. Нині з легкої руки американського соціолога Г.Рітцера дедалі більше вживається термін «макдональдизація», який озна­чає розповсюдження принципів їдальні швидкого обслуговування в інших сферах суспільства включно з освітою, сімейними відносинами, відпочинком, політикою тощо; в сучасній Україні явища «макдоналізації» трапляються і в прямому, і в переносному значенні, коли кількість їдалень «Макдональдс» у тому чи тому українському місті перевищує кількість наукових книгарень;

• творення сурогатної культури в усіх її проявах, яка позбавлена \ найсуттєвішого н- етнічного колориту, етнічної неповторності як вагомої естетичної прикмети високості, цивілізаційності (навіть якщо йдеться про російськомовну сурогатну культуру, різножанрові зразки якої виглядають блідим нагадуванням справжніх національних шедеврів);

• проникнення ринкових відносин у сферу культури, що призводить до її дальшої комерціалізації та створює стан коли український культурний простір стає легкою здобиччю ділків бід культури і бізнесу. Тому навіть у кількісному вимірі імпортна культурна продукція набагато перевищує вітчизняну, має привабливіші для споживача шати, приносить більшу фінансову вигоду тим, хто впроваджує її на українському ринку. Водночас експорт української культурної про­дукції не має масового характеру; сучасна українська культура мало відома у світі. Багато діячів української культури і дотепер вважають, що основне завдання у культурній сфері — повернення до спадщини минулого, і виявляють дивну апатію та пасивність щодо розвитку її нових форм і напрямів. А малооригінальна культура, за словами І.Дзюби, яка не може запропонувати щось вартісне іншим культурам, приречена на пасивну роль у духовній взаємодії світових культур, на запозичення і наслідування, на репродукцію, а не на творче про­дукування культурних зразків високої якості, конкурентоспроможних і визнаних в усьому культурному світі;

• зростання рівня релігійності населення країни знаходило прояв як у збільшенні кількості членів традиційних релігійних громад, так і в дедалі більшому поширенні нетрадиційних релігійних організацій (див. докладніше працю Н.Дудар і Н.Филипович).

Можна назвати декілька причті кризового спиту сфери культури в Україні. Це насамперед зменшення державної підтримки, а також такі негативні явища, як географічна неоднорідність культурного простору та спадщина радянських часів. На відміну від монокультурних країн-сусідів (наприклад, Польщі) український культурний простір характеризується внутрішньою суперечливістю, оскільки в ньому можна вирізнити принаймні три соціокультурні середовища: україномовне українське, російськомовне українське і російськомовне російське. Ще досить помітними лишаються відмінності між першим і третім з них, розташованих на географічних полюсах України (Схід.— Захід), що дає підставу деяким авторам наголошувати на існуванні «двох Україна. Так, наприклад, М. Рябчук пише, що Схід і Захід країни — це досить різні світи, різні цивілізації, від архітектури і до способу мовлення й мислення місцевих жителів. Східняки й західники, продовжує він, не лише розмовляють різними мовами, а й голосують за цілком інші партії, ходить до інших церков, орієнтуються на цілком інші культурні моделі, цивілізаційні й геополітичні центри, сповідують інші, принципово непримиренні й непоєднувані історичні міфи та наративи, бачать не тільки минуле, а й майбутнє краю цілком інакше. ' Відтак маємо ніби дві України та пов'язані з ними міфи і пророцтва.

Однак соціологічні дослідження різних соціологічних інституцій (серед них і Центру дослідження громадської думки Львівського наявного університету за участю автора) засвідчують дещо іншу картину. Дедалі помітнішою стає тенденція до поступового стирання низки відмін­ностей між населеннями Сходу і Заходу та до зближення регіонів, що проявляється у формуванні української політичної нації у значеннях кордонів і громадянства. Я.Грицак із цього приводу зазначає, що на своєму найглибшому рівні — на рівні готовності громадян добровільно й постійно співпрацювати між собою заради спільної вигоди — громадян­ська культура львів'ян (як представників Заходу країни) принципово не відрізняється від культури донеччан (представники? Сходу); обидві мають підставові вади, зумовлені спільним радянським минулим.

Перехід від тоталітарного режиму до формування нового соціального ладу, відкритого громадянського суспільства, створив в Україні таку ситуацію, яку соціологи називають станом автономії, притаманним власне перехідним суспільствам. Змістом цього процесу є велетенські соціокультурні трансформації, які стосуються також безпосередньо сфери культури. Маються на увазі дві підставові речі: формування нової системи цінностей і норм при збереженні залишків напівзруйнованої старої, а також вироблення нових типів соціокультурних зв'язків між людьми, між людьми і соціальними інститутами, між ними та державою тощо. На мікрорівні (тобто на рівні окремої особистості) цей стан аномії знаходить прояв у формуванні особи, за виразом Є.Головахи і Н.Пашної, із свідомістю мозаїчно-амбівалентного (тобто внутрішньосуперечливого) типу. Зрештою такий тип свідомості притаманний в Україні нині не тільки окремій особі, а й широким верствам населення в цілому. У соціо­логії термін «амбівалентність» уперше використав Р.Мертон, який розглядав двоїстість та суперечливість соціальної позиції особи і групи як прямий наслідок соціальної аномії.

Характеризуючи специфіку посттоталітарної амбівалентності, названі українські соціологи розглядають її сутність у трьох аспектах:

• у масовій та індивідуальній свідомості взаємовиключні ціннісно-нормативні системи співіснують не як антагоністи, а як узгоджені елементи єдиного типу свідомості й емоційного ставлення до соціокультурної дійсності;

• суперечливі системи цінностей характерні не для різних соціальних груп і спільнот, конкуренція між якими могла б призвести в кінцевому підсумку до встановлення якоїсь однієї ієрархічної системи, а фактично для кожної з соціальних груп і спільнот;

• амбівалентність проявляється у суперечливому поєднанні демократич­них цілей соціальних перетворень і тоталітарних засобів реалізації демократичних цілей.

Найвиразніше вона простежується у паралельній орієнтації особи на суперечливі, а то й на взаємовиключні цінності й норми. Маючи амбівалентну свідомість людини цілком здатна обстоювати одночасно необхідність ринкової; економіки і твердих цін та соціального захисту з боку держави; виступати за повну незалежність України і за її входження до союзу Росії та Білорусії (приклади таких політичних преференцій можна знайти в наступній темі цього курсу лекцій); за відродження української мови та культури, але із збереженням дальшого панівного становища мови й культури російської; узаконеного в так званих двох офіційних мовах тощо.

Для збування суті і проявів соціокультурної амбівалентності населення країни та характеристики її наявних станів слід звернутися до аналізу тієї інформації, яка постачається відомими соціологічними осередками країни. У цій частині теми використовуються результати довготермінових і теперішніх соціологічних досліджень українських учених із Інституту соціології та Центру економічних і політичних досліджень ім. О.Разумкова.

Поглянемо передусім на те, як протягом 1994—2001 рр. змінювалися цінності і ґрунтовні потреби населення країни (див. табл. № 2).

Табл. № 2.