4. Нетривкі успіхи.

Ми, українські „соціалісти”, на великий сором собі й шкоду, здається, найбільше поклали сил і життя своїх і чужих працьовників на цю безславну боротьбу. І нехай не кажуть ті вперті, запеклі, сліпі прислужники гулящих, паразітарних кляс, що ми боролись в ім'я справедливости, демократії, революції.

І не треба посилатись на наші успіхи в виборах. Це буде так само не совісно, не щиро, як і наша демократичність. Будьмо чесними з собою й другими: ми скористувались несвідомостю, забитостю мас. Не вони нас вибірали, а ми їм накинули нас. Вони занадто темні, несміливі були, щоб добре розбіратися в тому, що ми їм обіцяли. Коли ми, свідомі люди, які чули й знали про можливість знищення істнуючого соціального ладу, так були загіпнотизовані ним, що не сміли подумати про можливість цього, то як могли темні маси селянства (головної нашої виборчої сили) стояти іменно за це? Вони пішли за нами через те, що ми обіцяли їм кращий стан, ніж вони мали, — „трошки меньче поневолення”. Вони не могли вибірати між нами й кимсь другим, луччим, бо того другого не було ще тоді. І тільки через це й до Російських, і особливо до Українських Установчих Зборів наші українські есери мали таку переважаючу більшість.

А коли прийшов до мас отой „хтось другий і луччий”, коли до них як слід дійшов його голос і вони почули, що є на світі ще більше, ще краще й що це є іменно те, що вони самі невиразно, невисказано, неусвідомлено, але разураз, усе своє трудове життя почували й хотіли, то хіба (скажімо по совісти) не почали наші виборці заявляти: „ми — всі большевики”!?

Ми все любили казати: наша опорна сила — селянство. Наш селянин з натури своєї є індівідуаліст-власник, для його чужі й навіть ворожі ідеї большевизму. Яка неправда! І як той самий наш селянин, отой ніби антісоціаліст чудесно почув усю вагу соціалістичної, не тільки політичної але й соціальної революції. І як він прекрасно відріжнив нас від большевиків, і нас покинув, і нас навіть бив, і пішов за большевиками.

Скажуть: то не селянин ішов, а розбещені, здеморалізовані банди салдатства. А хто ж те салдатство? Чи не ті самі селяне? І чи не ми ж самі їх називали „переодягненими в салдатські шинелі робітниками та селянами” І чи не ті ж самі „банди” ми так радісно вітали в Київі й називали їх „славним вояцтвом”?

Скажуть ще: ну, розуміється, большевицькою демаґоґіею можна довести найспокійніший елемент до сказу, можна розпалити темні інстінкти мас до божевілля й посунути їх на всякі злочинства.

Коли так кажуть поміщики, капіталісти та всі ті, чий стан панування було знищено, для кого це знищення їхнього панування є злочинство, то тут нема нічого дивного.

Але дивно, що так говорили „соціалісти”. Хіба ж нашому селянинові, хоча би й навіть „індивідуалістові”, власнику, хіба йому не краще, коли громадянство будується й розвивається на соціалістичних основах? Хіба ж у капіталістичному громадянстві він не оплутаний незримими нитками в усьому своєму життю, хоча збоку здається, що він ніби живе собі на своєму хуторі й знать нічого не знає? І хіба то не через капіталістичний устрій сучасного життя він є такий темний, духовно вбогий, калікуватий?

А національна його недорозвиненість і несвідомість хіба не є здебільшого результатом усе тих самих соціальних відносин сучасного громадянства?

Розуміється, селянин прекрасно зрозумів, що для його далеко краще буде, коли не тільки в поміщиків одберуть землю, але й у капіталістів їхні фабрики, заводи, банки, коли панування непрацюючих кляс буде знищено. І хіба в самій Центральній Раді не було випадків, що наші селяне, члени Ц. Ради (не большевики!) раптом несподівано виступали й питалися: ну, а коли ж ми заводи та фабрики передамо робочому народові? Ми таких селян зацитькували, а фракція есерів конфузилась, бо то ж їхні селяне були такі „недісціпліновані”.

Отже нічого дивного не було в тому, що коли ідеї большевизму стали широко відомі в армії, серед салдатів, а через них і на селі, то село приняло їх з прихильностю. А всі блискучі результати наших виборів лишилися тільки в паперах виборчих комісій.

РОЗДІЛ X.

МИР З ЦЕНТРАЛЬНИМИ ДЕРЖАВАМИ