Способи підвищення культури мовленнєвої культури:

• свідомо і відповідально ставитися до слова;

• стежити за своїм мовленням, аналізувати його, контролювати

слововживання, у разі потреби перевіряти за відповідним словником. Навчитися чути себе і таким чином виробляти чуття правильного мовлення;

• створити настанову на оволодіння нормами української літературної

мови, на удосконалення знань. Для цього звертатися до правопису, посібників, довідників;

• читати художню літературу – джерело збагачення мовлення,

записувати цікаві думки майстрів слова, вивчити напам’ять афоризми, вірші;

• оволодівати жанрами функціональних стилів;

• активно пізнавати світ, культуру, розвивати здібності до наук – це

підвищує інтелектуальний рівень особистості і віддзеркалюється в мовленні;

• удосконалювати фахове мовлення. Для цього читати фахову літературу

(наукові статті, фахові газети і журнали), постійно користуватися спеціальними енциклопедичними і термінологічними словниками, набувати практики публічних виступів із фахової тематики з рефератом чи з доповіддю );

• не піддаватися впливам «модних» тенденцій, аби прикрасити мовлення

чужомовним словом; уникати мовної агресії.

5. Культура мовлення під час дискусії

З історії виникнення дискусії

Дискутивно-полемічна мова як вид красномовства дуже давня. Її

активно використовували ще у публічному спілкуванні Давньої Греції, де кар’єра громадянина залежала від уміння виступати з промовами перед народом, заручатися підтримкою слухачів. Промовець мусив мати у своєму розпорядженні необхідний мінімум знань про політичні і суспільні явища, а також уміти захищати і спростовувати будь-які положення на правдоподібних засадах. Для цього софістами була розроблена технічка суперечки, яка у Давній Греції отримала назву «еристичне мистецтво». Спочатку еристику (грец.eristicos – той, який сперечається) розуміли як засіб пошуку істини за допомогою суперечки. Її призначенням було переконувати інших у правильності висловлюваних поглядів і, відповідно, схиляти їх до тієї поведінки, яка видавалася потрібною і доцільною.

Сократ створив діалектичний діалог, у якому шляхом взаємозацікавленого обговорення проблеми і протиборства думок досягається істина.

Аристотель уявляв суперечку як діалектичну бесіду: усе, що висловлюється учасниками, обов’язково має бути пов’язане з тезою; діалектична дискусія між двома учасниками може відбутися лише втому випадку, коли є запитання, на яке вони можуть дати альтернативні відповіді. У дискусії один з учасників захищає положення, яке є його відповіддю на це запитання, інший прагне це положення спростувати.

У європейській культурі тривалий час панівною була дискусія, побудована у формі запитань-відовідей. У такій дискусії опонент тези ставив не прямі запитання, а посилки, з яких випливало заперечення.

Сучасні вчення про дискутивну мову розглядають учасників діалогу як таких, що мають рівні «логічні» права. Кожний з них може висувати аргументацій ні конструкції, оцінювати, ставити запитання і давати відповіді.

Різновидами суперечки є дискусія, полеміка, диспут.

Дискусія (лат. discussion – розгляд, дослідження) – публічне обговорення певної проблеми або групи питань на зборах, конференціях, у пресі, під час бесід, на заняттях тощо з мето досягнення істини.

У дискусії виявляється тісний зв'язок між логікою і культурою мови. Важливо вміти логічно мислити, ясно і лаконічно висловлюватися, точно формулювати думки, володіти термінологією та з повагою ставитися до логічної критики опонента.

Передумовами виникнення дискусії є необхідність розв’язання певної проблеми за умови існування хоча б одного варіанта рішення.

Характерною ознакою дискусії є відсутність тези і наявність єдиної теми. Завдання її полягає в досягненні певної згоди учасників щодо дискутованої теми. Дискусію часто розглядають як метод, що активізує процес навчання, вивчення складної проблеми.

У разі виникнення конфлікту під час дискусії слід дотримуватися таких правил:

1) не піддаватися емоціям і не форсувати розв’язання конфлікту;

2) шукати причину конфлікту, а не обмежуватися фактом конфлікту;

3) вдумливо аналізувати всі позитивні негативні варіанти розвитку конфлікту;

4) довести конфлікт до логічного завершення.

Мовно-жанрові ознаки дискусії чітко простежуються у зіставленні з полемікою.

Полеміка (грец. polemikos – ворожий, войовничий) – зіткнення різних поглядів при обговоренні будь-яких наукових, політичних, літературних чи інших питань.

Дискусія	Полеміка
1. Найважливішим є пошук істини шляхом вдалих постановки і зіставлення аргументів та контраргументів.	1. Досягнення перемоги шляхом зіткнення різних поглядів, утвердження власного погляду, хоч і на шкоду істині.
2. Протилежні сторони - опоненти	2. Протилежні сторони – супротивники, конкуренти.
3. Опоненти шукають істину, компроміс, угоду, злагоду	3. Утвердження власного погляду, перемога своєї позиції.
4. Ведеться за певними правилами і за згодою учасників.	4. Кожний з учасників застосовує ті прийоми, які вважає за потрібне.
5. Тема формулюється заздалегідь.	5. Ситуативність спілкування.
6. Учасники почергово висловлюють свої положення, думки, спростування.	6. Не беруться до уваги думки інших учасників.
7.Дискусія має логічний, зв’язний характер.	7. Полеміка не завжди має логічну завершеність.
8. Засоби і прийоми дискутування – коректні, прийнятні для всіх учасників дискусії.	8. Засоби і прийоми коректні, але допускається експресивність.

Участь у дискусіях вимагає від учасників високої культури дискутивно-полемічної мови, що передбачає наявність умінь аргументовано викладати власні думки, вислуховувати і розуміти погляди опонента, оцінювати їх, відповідно до позиції опонента корегувати власну позицію чи наполягати на висунутих положеннях, спільними зусиллями доходити суті питання чи шукати і знаходити нові аргументи для переконання суперника.

Згідно з етикою дискутивного спілкування:

• не слід дискутувати чи сперечатися з приводу тих питань, які є

аксіомами ( не потребують доведення). Обрана тема має потребували роботи думки (Арістотель);

• вступати в суперечку можна лише за згоди іншої людини;

• на початку розмови слід домовитися про метамову ( терміни, поняття,

категорії, джерела тощо);

• перед розмовою чи на початку її слід угамувати хвилювання і страх;

• необхідно бути уважним до опонента, суперника, конкурента,

запам’ятовувати не тільки те, що він каже, а й що казав раніше. Помітивши суперечність у його висловлюваннях, методом сократівської іронії «заженіть його у кут»: ставте запитання доти, доки він не стане заперечувати собі;

• перебивати опонента можна лише для уточнення положення;

• не варто викладати одразу всі положення, тези чи аргументи.

Послідовно підкидайте тези й аргументи, але завжди майте про запас щось сказати;

• не можна все заперечувати. Використайте прийом умовного схвалення,

при якому можна погодитися з певними положеннями опонента, начебто прийміть його позицію, а відтак заперечте йому в найсуттєвішому;

• слід уникати суперечок про те, чого добре не знаєте. Учіться вчасно

переводити розмову в інше русло. Майте для цього заготовки (свіжі новини, події, факти, сенсації, приказки, дотепи тощо);

• необхідно завжди бути готовим відступити, попросити вибачення;

• необхідно наголошувати в різних контекстах на основних положеннях,

поняттях, ознаках, кілька разів потворивши їх, щоб вашу позицію запам’ятали і закріпили;

• не можна замінювати розумні, логічні докази емоціями і з’ясуванням

суто особистісних стосунків;

• слід пам’ятати, що найкращими аргументами у суперечці є доказові

положення, точні факти і цифри, конкретні явища, події;

• розмову слід починати якомога приємнішим, спокійнішим тоном, що

простір для наростання суперечки і підвищення тону. Однак ніколи не зривайтеся на крик. Зробіть паузу, і якщо не зможете приємним, то байдужим тоном обов’язково завершіть розмову ( на жаль, ви мене не зрозуміли; Продовжимо розмову наступного разу; Жаль, що ми не переконали один одного);

• аргументоване відстоювання своєї позиції доречно супроводжувати

жартами;

• необхідно мати тактику відступу на випадок неуспіху чи поразки

(Сьогодні, справді, ще не час, але…; Ми до цього ще повернемося пізніше…; Ви самі з часом переконаєтеся…);

• у разі поразки слід поводитися чемно і гідно. ( Вчуся дискутувати; Ви

для мене зразок для наслідування; Я поступаюсь вам, залишаючись при своїй думці, і все ж аргументи невичерпані);

• суперника подібно наділяти презумпцією рівності собі. У процесі

дискусії не ставте під сумнів щирість суперника, його безпристрасність, прагнення до встановлення істини, компетентність;

- найкращий спосіб боротьби із завзятим суперником – дати змогу йому сказати все.

Важливу роль під час дискусії відіграє культура мови:

• вміле і безпомилкове використання лексичних засобів мови;

• вдало підібраний тон;

• відсутність штампів;

• неординарність мовленнєвої поведінки;

• врахування мовленнєвого рівня і досвіду супротивника;

• недбалість у доборі слів чи збіднений словниковий запас може негативно позначитися не тільки та авторитеті мовця, а й на обстоюваній ним позиції

Отже, результативність дискусії залежить як від системи аргументації, логічності, так і від тактовності, стриманості, дотримані етичних норм, культури мови.