I провинюся перед ним, покiйничок, нехай над ним земля пером, бив мене

легенько - трiйчаткою тонкою, бо й вiн мене кохав, душi не чув, то i

жалiв, як своє тiло; а пан Яворський б'є канчуком! Змилуйся,

ясновельможний пане, звели йому, щоб вiн трiйчатку завiв тоненьку!

Потоцький._ Пане Яворський.

Яворський (пiдходе)._ Слухаю пана.

Потоцький._ Ай-яй-яй! Як пану не сором жону свою бить канчуком?

Яворський._ Єй-єй, ясновельможний пане, не канчуком, а канчучком...

тонюсенький: з сирицi вчетверо сплетений.

Качинська._ Я не привикла, ясновельможний, мiй покiйний муж...

Потоцький._ Пане Яворський, прошу завести для домашнього обiходу

одностеблик.

Яворський._ Слухаю пана.

Потоцький._ Панi задоволена?

Качинська._ Дзiнькую.

Потоцький._ Ну, а тепер повiдай нам, що знаєш ти про панну Зосю?

Входять Зося i Жезнiцький. А от, певно, й сама панна. (До Качинської.)_

То панi бiльше менi не потрiбна!

Качинська (до Яворського)._ Мiй дорогий Ясю, я вже не буду ревнувать -

не зачiпай ти тiлько Касю. (Бере його пiд руку.)_

Яворський._ Слухаю паню!

Вийшли.

ЯВА IV

Зося_, Жезницький_ i Потоцький_ .

Потоцький._ О, яка панна прехороша. Подлий хлоп - смак добрий ма! Панна

єсть Зося Курчинська?

Зося._ Так, ясновельможний пане.

Потоцький._ Була в полонi i з полону повернулась? Хто ж панну викупив з

неволi? Прощу повiдать все менi, бо Чалим я й гiсторiєю панни занадто

цiкавлюсь.

Зося._ Як мене з дому вихопили, - ясновельможному пану, певно, бiльш

вiдомо, нiж менi, бо я з страху зомлiла. Тiлько в полi уночi прийшла до

пам'ятi. Я чула, як гайдамаки жартували над тим, що вiз мене. Нiч була

темна, i я не бачила в лице нiкого. Коли це раптом стали, i я почула

гомiн: "Отаман, отаман!.." Отаман крикнув грiзно: "Хто дiвку захопив?" Усi

мовчали. Вiн гнiвну рiч до всiх держав, корив i смертiю стращав того, хто

цей зробив учинок. Потiм звелiв двом козакам мене у корчму одвезти. Ми

їхали лiсами, ярами глибокими ще цiлий день! Гайдамаки мене годували

хлiбом сухим i так поводились, як з панною то слiд. Увечерi мене до корчми

привезли i, наказавши жидовi рудому вiд отамана свого Сави, щоб вiн берiг

мене, як ока, там покинули i сами вернулись.

Потоцький._ Бiдна бранка! Ну, i що ж потiм, панно моя хороша?

Зося_. Жиди щовечора менi казали: "Сьогодня буде, певно, Сава!" I я три

ночi вiд страху не спала, бо кожний стук, маленький трiск чи шум од вiтру

будив мене, i я тремтiла, сидячи на лiжку.

Потоцький._ Ну, ну!

Зося_. Жиди менi служили й догоджали, а байками про Саву так зацiкавили

мене, що я нарештi вже сама його без страху ждала i бачити хотiла

страшного всiм на Українi гайдамаку.

Потоцький._ I що ж, таки дiждалась?

Зося_ (зiтхнула)._ Дiждалась...

Потоцький._ I гайдамака скривдив панну!!

Зося_. О нi, ясновельможний пане. Сава - чесний лицар!

Потоцький._ Чого ж панянка так зiтхнула?

Зося_. Так.

Потоцький._ Ну-ну, далi!..

Зося_. Раз уночi, ми тiлько що лягли i погасили свiтло, - жидiвка у

ванькирок, де я мешкання мала... менi прошептала: "Приїхав!.." Я одяглась

мерщiй i вийшла назустрiч! Передо мною стояв лицар, кращого й мiж шляхтою

не бачила нiколи, i усмiхаючись, i лагiдно, i мило промовив: "Не бiйся

мене, панно, я тобi лиха не зроблю! Дозволь посидiти з тобою, побалакать i

тим розважити моє суворе гайдамацьке життя!.." I ми балакали всю нiч; про

скривджений народ вiн говорив, про панськiї неправди, потiм спiвав менi

чарiвнi пiснi i зворушив мене до слiз... Два рази ще я бачила його, а

потiм одвезли мене додому.

Потоцький._ Який же дурень Сава! Таке золото одiпхнув вiд себе. А хто ж

панну привiз додому?

Зося_. Пан Шмигельський._

Потоцький._ Так пан Шмигельський гайдамакою вже став?

Зося_. Певно. Вiн називав себе Iваном Найдою. Коли ж до нього я

призналась, велiв менi про це мовчать i у дорозi скрiзь звать Найдою.

Потоцький (до Жезнiцького)._ Га! Пане Жезнiцький! А що, коли i справдi

наш Шмигельський до Чалого пристав?

Жезнiцький._ То найповнiша рiч, ясновельможний пане! У, бестiя! Коли б

вiн менi тепер достався в руки!

ЯВА V

Тi ж i гайдук_, подає лист. А потiм Шмигельський_ i Чалий._

Потоцький (прочитавши)._ Стань коло мене, панно! Клич! Ну, пане

Жезнiцький, готуй найтяжчiї тортури.

Входить Шмигельський _i Чалий._

Жезнiцький._ Я нi живий нi мертвий! Дозволь менi, ясновельможний пане,

насамперед одрiзать язика Шмигельському, бо язиком своїм брехливим вiн

обморочить всiх i виправдиться перед ясновельможним.

Шмигельський._ Саво, глянь!

Чалий._ Зося!

Зося_ (до Потоцького)._ Це вiн, ясновельможний пане! Глянь, який орел.

Невже його скараєш? Ясновельможний пане, пожалiй його ради того, що

пожалiв мене вiн, молю, бо смерть його - i моя смерть!

Потоцький._ Що ж це, пане Шмигельський, ти до гайдамакiв пристав?

Шмигельський._ Согрiшив, але покаявся, i от моя покута: ми вдвох

приїхали служить тобi, ясновельможний пане! Це - Сава Чалий!

Жезнiцький (до Потоцького)._ На шибеницю їх обох мерщiй, ясновельможний

пане! Вони задумали якусь нову зраду; а пан Шмигельський обморочить, - не

слухай його.

Потоцький (до Чалого)._ Ти хто?

Чалий._ Сава Чалий. Жезнiцький (про себе крiзь зуби)._ Падло, падло,

Потоцький._ Гайдамацький отаман?

Чалий._ Був кошовим. Нинi слуга ясновельможного пана.

Потоцький._ Може, слуга, а може, й нi!.. Як вовка не держи, вiн в лiс

втiче при першiй нагодi...

Чалий._ Коли добре та ласково поводитися з ним, то не покине вiн двора.

Потоцький._ А все ж такк на ланцюгу його держать не вадить...

Чалий._ Безпечнiше! Тiлько ланцюг такий треба придумать, щоб шиї вiн не

муляв, а через те щоб вовче серце не злобою, але прихильнiстю до пана все

бiльше й бiльше наливалось!

Жезнiцький._ I в цього, бестiї, язик медовий!

Потоцький._ Та єу мене i ланцюг такий, i певен я, що той ланцюг надiне

Сава охоче.

Чалий._ Не знаю.

Потоцький._ Ти панну Зосю пiзнаєш?

Чалий._ О ясновельможний пане! Хто сонця не пiзнає, коли воно з-за хмар

промiнням ясним i теплом освiтить i огрiє бiдну душу? Ця панна - моє

сонце, i промiння її очей мене сюди манило бiльше, нiж тi умови, якi

вельможний пан через Шмигельського менi прислав.

Потоцький._ Хоч рiжниця мiж панною й тобою така ж велика, як мiж небом