Розділ 3 Особливості детермінації та проблеми протидії злочинності у сучасній Україні

3.1. Детермінанти кримінальної поведінки в Україні

Питання щодо детермінант злочинної поведінки, належить до найбільш спірних в науці кримінології. Не вдаючись до висвітлення різних позицій цієї полеміки, автор просто відзначить свої вподобання в цій області і буде виходити, перш за все, із теоретичної основи, закладеної Н.Ф. Кузнецовою в цьому питанні.

Так, Кузнецова Н.Ф., яку відносять до соціально-психологічного напрямку, визначає, що причини та умови – це така система негативних соціальних явищ і процесів які детермінують злочинність як свій наслідок. Криміногенна детермінація виражається в двох основних видах: спричинення і обумовлення. Спричинення – зв'язок генетичний, це продукування злочинності. Обумовлення – зв'язок сприяючий, створення сприятливих умов для появи причин чи їх реалізації. Причини завжди мають соціально-психологічний характер. Це антисоціальні та антиправові, з точки зору пануючої правової ідеології і психології, звички, традиції, потреби, мотиви, інтереси. Умови, сприяючі формуванню і проявленню злочинної поведінки по змісту багатоманітні. Це і соціально-психологічні, і соціально-економічні і організаційно-управлінські, виховні, ідеологічні явища⁹¹.

Інколи, в літературі гіпертрофується значення соціально-економічних явищ. Не викликає сумніву, що на поведінку людей, у тому числі злочинну, величезний вплив чинять соціально-економічні умови їх існування. Але при цьому, непотрібно і переоцінювати їх роль і відносити до причин злочинності. Інформацію для роздумів з цього приводу є деякі цифри злочинності в світі.

Світовий рекорд належить США, де в 90 рр. реєструвалося до 15 млн. індексних злочинів. За останні 10-12 років рівень злочинності, щоправда впав на третину в цій країні. До країн «мільйонерів» також належать: Японія 2,5 млн., Великобританія – 4,6 млн., Італія – 2,4 млн., Нідерланди – 1,2 млн., Франція – 3,5 млн., Швеція – 1,2 млн., Канада – 2,5 млн., Республіка Корея – 1,4 млн., Австралія – 1,2 млн., ЮАР – 2,1 млн., а також Китай 1,6 млн., Індія 1,7 млн., Росія 2,4 млн., Єгипет – 4,3 млн. (всі дані за 1997 рік)⁹².

Отже, найбільш розвинені в економічному та соціальному плані країни, країни найбільш демократичні, водночас є і найбільш кримінальними. Швеція показує мільйонні показники, незважаючи на те, що її населення більш ніж в 130 раз менше ніж в Китаї (в одному Шанхаї живе більше людей ніж в Швеції), а Індія більш ніж в два рази перевищує за населенням весь Європейський Союз.

Звичайно, тут можна говорити про різний кримінально-правовий підхід щодо визначення кола караних діянь. Але ж до індексних злочинів (які відображаються в статистиці) належать не всі, а лише, зазвичай, найбільш суттєві і традиційні. В Англії, наприклад, таких злочинів 70, у ФРН - 24, у Франції - 22, в США - 8. У США індексними злочинами вважаються; вбивство, зґвалтування, напад при обтяжуючих обставинах, розбій, грабежі, крадіжки, крадіжки автомашин, підпали⁹³.

Якби причини злочинності крилися в соціально-економічних факторах, ми повинні були б спостерігати зовсім іншу картину. Проте, звичайно, не можна заперечувати важливу не причинну, а обумовлюючу роль цих факторів.

Перш за все, зупинимось на умовах злочинності в Україні, адже саме вони здійснюють свій вплив на формування причин злочинності і створюють сприятливий клімат для їх реалізації. Вони виступають або причинами причин, або ж важливими криміногенними факторами злочинності. Загалом, доволі важко дати вичерпний перелік всіх обумовлюючих факторів, адже вони існують практично в кожній сфері життєдіяльності суспільства. Розглянемо деякі соціально-економічні, політичні, правові, культурні передумови,.

Україна була другою по значимістю республікою СРСР і отримавши незалежність прогавила нагоду наздогнати європейські країни за соціально-економічним розвитком. Польща, Естонія, Литва, Латвія свій шанс використали. Україна пережила десять років падіння, внаслідок чого ВВП знизився до 40,8 %, а після наступних дев'яти років зростання ледь сягнув 74,1 % від рівня 1990 р. Порівняно з 1991 р. реальні наявні доходи населен­ня спочатку знизились до 32,9 % у 1999 р., а потім зросли до 101,3 % у 2008 р. Отже, вісімнадцять років для зростання доходів населення в ці­лому втрачено. Результатами економічного зростання різні верстви на­селення країни скористалися по-різному, зокрема, все більше ресурсів концентрувалося в руках відносно нечисельних груп⁹⁴.

Зростання 2000-2008 років все ж не призвело до суттєвого покращення міжнародних показників. За рівнем же ВВП на душу населення, Україна стабільно відставала від європейських країн, перебуваючи поряд, з африканськими латиноамериканськими, азійськими. Зрозуміло, що економічні проблеми створюють сприятливі умови для процвітання економічної злочинності та злочинів проти власності.

За даними Держкомстату частка безробітних серед осіб працездатного віку в 2010 році сягнула 8,8%. Загалом ця цифра в Україні в двохтисячних роках коливалася від 7 до 12%. Навантаження незайнятого населення на одне робоче місце в кінці 2010 року становило 9 осіб. Але слід сказати, що це лише офіційне безробіття. Далеко не всі люди стають на облік в центрах зайнятості і про реальні розміри можна лише гадати.

Рівень бідності за абсолютним критерієм (нижче прожиткового мінімуму) в період з 2000 по 2010 рр., коливався від 71,2 % (в 2000 році) до 19,9 % в 2008 році. У 2009 році цей показник помітно зріс і становив 24,8%, а у 2010 році рівень бідності за цим критерієм трохи зменшився. Тобто кожний четвертий живе за межею бідності. Хоча критерій прожиткового мінімуму є суперечливим, адже тут також потрібно встановлювати відповідність його росту по відношенню до росту цін. За відносним же критерієм ситуація залишається незмінною – близько 25% населення щорічно мають нижчі доходи ніж в середньому по країні. Загалом можна сказати, що поступово у період з 2000 по 2008 роки, Україна поступово долала бідність та безробіття, але економічна криза 2009 року знову відкинула нас назад.

Є проблема із формуванням середнього класу. 10% найбільш заможних отримують в 9 разів більше доходів ніж 10% найменш заможних – наявне значне майнове розшарування суспільства.

Незважаючи на те що більшість домогосподарств країни мають окреме житло, розмір цього житла не завжди відповідає усталеним на сьогодні нормам. Так, 10,2 % домогосподарств країни мають житлову площу помешкання менше 7,5 кв. м на одну особу, ще 30,7 % мають жи­тлову площу від 7,5 кв. м до 13,65 кв. м

Більшість наявного житлового фонду домогоспо­дарств країни (72,2 %) було побудовано в період з 40-х до 80-х років, впродовж останніх років (починаючи з 2000 р.) було побудовано лише 0,5 % житлового фонду країни. Це вказує на те, що більшість житлово­го фонду країни матеріально застаріла та потребує капітального ремон­ту⁹⁵.

Суттєвою проблемою є також нелегальна міграція. Зрозуміло, що більшість мігрантів прагнуть до Європейського Союзу, а Україна, через своє географічне положення, виступає здебільшого транзитною країною. Мігрантів, вихідців переважно з Центральної та Південно-східної Азії приваблює високий рівень життя європейських країн.

Зі Сходу України посилюється потік незаконних мігрантів через необлаштовані кордони з Російською Федерацією та Білоруссю, а із Заходу повертаються особи, затримані в рамках двосторонніх угод про реадмісію з Польщею,Угорщиною та Словаччиною. Водночас, внаслідок складної економічної ситуації, Україна сама перетворилася на одну з найбільших країн – донорів нелегальних мігрантів в ЄС. Україна є країною – донором робочої сили для держав Європейського Союзу. Лише незначна частина трудових мігрантів стають легальними трудовими мігрантами в країнах-реципієнтах. Більшість з них займається незареєстрованою діяльністю, тобто є нелегальними трудовими мігрантами. Окрема частина українських мігрантів є жертвами злочинних угруповань, що займаються торгівлею людьми, і зайнята протиправною діяльністю не з власної волі.За інформацію дипломатичних представництв України, в Польщі на заробітках перебувають 300 тис. громадян, в Італії та Чехії – по 200 тис., у Португалії – 150 тис.,Іспанії – 100 тис., Туреччині – 35 тис., у США – 20 тис. У Росії лише офіційно (на основі ліцензій Федеральної міграційної служби цієї країни) працює близько 100 тис. українських громадян, загальна ж кількість українців, які працюють у цій країні, оцінюється в 1 млн⁹⁶.

Нелегальні мігранти, які з суб’єктивних чи об’єктивних причин осіли в Україні, поповнюють ряди маргінальних верств населення. Поширеною тенденцією є і внутрішня міграція населення: сільські мешканці через скрутне становище українського села, прагнуть осісти в містах, але часто не можуть адаптуватися в нових умовах і тим самим вливаються до маргінальних категорій.

Соціально-політичну сферу життя нашої країни, в останні роки, нерідко супроводжують політичні кризи. До мовного, релігійного, економічного поділу країни прибавився і політичний. Боротьба за владу в останні роки призводила і до розпусків парламенту, змін урядів, масових виступів громадян проти тієї чи іншої політики влади, протистоянням уряду і парламенту, президента і парламента. Політична нестабільність створює напругу у суспільстві. Україна, взявши на себе зобов’язання дотримуватись стандартів прав людини у відповідності до Європейської конвенції з прав людини, на сьогоднішній момент погано виконує свої зобов’язання. Разом з Росією вона постійно лідирує по кількості заяв до Європейського суду з прав людини. Це наглядно демонструє проблеми нашої країни з побудови правової держави.

Незбалансованими виглядають і гілки влади в Україні. Локк і Монтеск’є, які власне і сформували концепцію поділу влади, мали на увазі, що влада повинна бути поділена на 3 рівнозначні гілки, які повинні стримувати одне одну системою важелів і противаг задля досягнення балансу. Деякі органи в сучасній Україні не відносяться до жодної із гілок. Це передусім Президент та органи прокуратури. Зазначене дозволяє говорити дослідникам про наявність «контрольної» гілки влади. Але, автор підтримує думку тих дослідників, які говорять про те, що подібне становище виражає лише неправильну реалізацію принципу поділу влад. Судова влада в Україні продовжує залишатись неповноцінною по відношенню до інших. Судова реформа виглядає суперечливою, Верховний Суд України, який має вінчати судову систему втратив суттєву долю своїх повноважень, натомість Вища рада юстиції зосередила в своїх руках дисциплінарні функції. Незалежність судової влади виглядає декларативною.

Кримінально-процесуальний кодекс 1960 року наразі виглядає застарілим і численні зміни до нього не змінять його інквізиційної суті. Наразі триває активний процес із прийняття нового кримінально-процесуального законодавства.

Негативні явища супроводжують нашу державу і в культурній сфері. Загальне зубожіння нашої країни супроводжувалось падінням фінансування освіти, науки та культури. Відтік інтелектуалів на Захід через мізерну заробітну плату, відсутність належних умов праці став буденним явищем. Особливо це помітно в галузі технічних наук. Залишковий принцип фінансування цих сфер зумовив руйнування в Україні прошарку інтелектуальної еліти. Відвідування музеїв, бібліотек, театрів не є на сьогодні типовим заняттям для українця.

Автор схильний розглядати і падіння регулюючої ролі релігії в житті суспільства як умову, що сприяє злочинній поведінці. Не випадковими виглядають загальновідомі дані щодо злочинності в світських і теократичних державах. В мусульманських країнах традиційно фіксуються найнижчі показники не лише злочинності, але і інших негативних явищ (пияцтво, самогубства, наркоманія тощо). Єдиної церкви в Україні немає, діють Українська Православна Церква Київського патріархату, Українська православна церква Московського патріархату, Українська Греко-Католицька Церква, набувають популярності численні протестантські секти. Втім число атеїстів, як і всюди в розвинених країнах збільшується, а релігійність обмежується формальними складовими (як то відвідування церкви по святам, носіння атрибутики тощо). Таке становище, на думку автора, є основною причиною деморалізації суспільства. Легітимність моральних норм підтримується вірою в те, що людина буде відповідати за свої вчинки в іншому житті. Якщо ж для віри не знаходиться місця в духовній структурі людини, безумовність моральних імперативів і принципів не виглядає такою вже й безумовною. Для аналогії можна привести приклад наявності кримінально-правових норм без правоохоронних органів, які б робили можливим притягувати винних до відповідальності. В такому разі, виник би протиправний хаос і зараз такий хаос спостерігається в моральній сфері. Самодостатні системи моральності, без релігійної складової, прагнув побудувати і побудував Кант в «Критиці практичного розуму» та деякі екзистенціалісти (Камю), але їх філософсько-етичні системи занадто складні для усвідомлення більшістю населення, а тому релігія повинна відігравати важливу роль в підтримання легітимності моральних норм.

Автор не закликає перетворити Україну на теократичну державу на зразок мусульманських. Для України прикладом у взаємовідношенні церкви та держави повинна слугувати Греція. Православна релігія являється по суті офіційною, її статус та відносини з державою визначені в Конституції Греції. Разом з тим, держава не обмежує свободу совісті і віросповідання – кожен має в цьому плані свободу, але підтримує свої традиції і свою культуру. Грецька церква зберегла вплив в сімейному праві (укладення шлюбу в церковній формі, заборона шлюбу з нехристиянами, обмеження в розлученні, юридичне оформлення інституту заручин тощо).

Такими є об’єктивні умови, які загалом є сприятливими для процвітання злочинності в України. Безпосередні ж причини злочинності криються в соціально-психологічних чинниках. Об’єктивні умови існування породжують в індивідуальній, групові, масовій свідомості особливе до інших і до себе. Н.Ф. Кузнецова в більш сучасній своїй роботі відносить до поширених причин злочинності: користолюбство, агресивність, націоналізм, безвідповідальність і легковажність в угоду миттєвим егоїстичним насолодам, правовий нігілізм⁹⁷. Так, наприклад, психологія агресивності у суспільстві є причиною процвітання насильницької злочинності, формується ж вона внаслідок безконтрольності обігу зброї, наркотиків, пропаганди культу насилля, порнографії, проституції тощо.

Дещо схожий підхід у А.Ф. Зелінського, який основною причиною злочинності ви­знає суб'єктивні фактори: психічну неврівноваженість, негідні пристрасті, прагнення до влади, агресивність, користолюбство, бездуховність, безкультур'я, шкідливі звички, конформізм, а крім того досліджує підсвідомі причини⁹⁸. Але, якщо у Н.Ф. Кузнецової ці суб’єктивні фактори продукуються соціально, то у А.Ф. Зелінського, вони є вадами людини її порочної, недосконалої природи (біопсихологічний напрямок).

Оскільки аналіз причин можна будувати на різних рівнях, і автора найбільш цікавить причини злочинної поведінки загалом, а не певного виду злочинності чи окремо взятої злочинної поведінки, то до найбільш типових причин злочинності можна віднести: відчуження, гедонізм і соціальний нігілізм. Оскільки ми визначили вище, спираючись на Ю. М. Антоняна, що причинами злочинності є найбільш типові причини конкретних злочинів і на думку автора, ці соціально-психологічні особливості зустрічаються практично в кожного злочинця.

Феномен відчуження досліджували К.Маркс, Е. Фромм, екзистенціалісти. В кримінологічній літературі його аналіз наводить Ю.М. Антонян.

Для К. Маркса феномен відчуження складав (поряд з експлуатацією людини людиною) основний пафос гуманістичної критики капіталістичного суспільства. Він виділяв 4 види відчуження: відчуження від результатів своєї праці, від виробництва, від інших людей і від самої себе⁹⁹. Е. Фромм творчість якого акумулювала ідеї З.Фрейда і К.Маркса, підхопив і розвинув цю ідею у своїх працях. Основою капіталізму є конкуренція. Ринково орієнтована особа перетворюється на товар і для того щоб дорожче продати себе на ринку праці повинна конкурувати з іншими людьми. Конкуренція не обмежується економічною сферою а переходить на рівень міжособистісних взаємин, де кожна людина сприймає іншу як потенційного конкурента і ворога. Зовнішній світ стає чужим, ворожим для людини і не відповідає його глибинним інтересам.

«У сучасному суспільстві це відчуження стає майже всеосяжним. Воно пронизує ставлення людини до його праці, до предметів, якими він користується, поширюється на державу, на оточуючих людей, на нього самого. Сучасна людина своїми руками створила цілий світ досі не бачених речей. Щоб управляти механізмом створеної ним техніки, вона побудувала складний соціальний механізм. Але вийшло так, що це її творіння стоїть тепер над нею і пригнічує її. Вона відчуває себе вже не творцем і паном, а лише слугою виліпленого голема. І чим більше могутні і грандіозні розв'язані нею сили, тим більш слабким створінням відчуває себе віна – людина. Їй протистоять власні ж сили, втілені в створених нею речах, сили, відтепер відчужені від неї. Вона потрапила під владу свого створіння і більше не має влади над собою.

Які ж взаємини сучасної людини з його побратимами? Це відносини двох абстракцій, двох живих машин, що використовують один одного. Роботодавець використовує тих, кого наймає на роботу, торговець використовує покупців. У наші дні в людських відносинах рідко знайдеш любов чи ненависть. Мабуть, в них переважає чисто зовнішня дружелюбність і ще більше зовнішня порядність, але під цією видимістю приховується відчуженість і байдужість. І чимало тут і прихованого недовіри.

А як же людина ставиться до самої себе? Вона відчуває себе товаром, який треба вигідніше продати на ринку. І зовсім не відчуває, що вона є активним діячем, носієм людських сил і здібностей. Вона відчужена від цих своїх здібностей. Мета її – продати себе дорожче. Відчужена особистість, призначена для продажу, неминуче втрачає в значній мірі почуття власної гідності, властивого людям навіть на самому ранньому щаблі історичного розвитку. Вона неминуче втрачає відчуття власного «я», як уявлення про себе, як про істоту єдину і неповторну. Речі не мають свого «я», і людина, що стала річчю, також не може його мати»¹⁰⁰.

Як зазначає Медведєв В.С. на індивідуальному рівні відчуження супроводжується самотністю, егоцентризмом, заздрістю. Поступово відчуження надає стосункам з оточенням стійкого конфліктного характеру, яке може трансформуватись у ворожнечу. Показовою в цьому аспекті є особа А. Онопрієнко. Онопрієнко в дитячому віці мав численні конфлікти з оточенням, неодноразово ображався та відторгався ровесниками і вихователями. Образи та самотність накопичувалися. За свідченнями фахівців, які проводили судово-психіатричну експертизу Онопрієнка, у нього сформувалась глобальна ненависть до людей¹⁰¹.

Схожу позицію займає і Ю.М. Антонян. Численні кримінологічні дослідження переконливо свідчать про те, що злочинців відрізняє психологічна дистанція від інших людей, багато з них самотні й замкнуті, у них мало друзів і близьких знайомих, вони не мають сім'ї і не прагнуть завести її, довго ніде не працюють і переїжджають з одного населеного пункту в інший, деякі навіть ведуть бездомне існування, займаються бродяжництвом. Для них характерне прагнення до самоти, ще в дитинстві вони воліли гри поодинці. Такі особливості частіше спостерігаються серед насильницьких, насильницько-корисливих злочинців. На конкретно-індивідуальному рівні відчужена особа може характеризуватися емоційною тупістю, тобто вона не може зрозуміти відчуття інших людей (низька здатність до емпатії), знецінювання себе, недовіра, емоційна нестабільність, замкнутість тощо¹⁰².

Злочинність поведінка практично завжди, за виключенням можливо необережних злочинів, супроводжується правовим нігілізмом, як деформацією правосвідомості. Ю.М. Оборотов відзначає традиційність правового нігілізму для нашої держави¹⁰³. Дійсно, історія України, свідчить, що левову частку своєї історії, наша країна перебувала під владою інших держав, (Золота Орда, Велике Князівство Литовське, Річ Посполита, Московське царство, а потім і Російська імперія, Австро-Угорщина, більшовики) які постійно нав’язували своє право, яке, як правило, принижувало національну гідність, культуру, автономію України. Зараз правовий нігілізм підтримується кризовим соціально-економічним станом суспільства, неспроможністю держави забезпечити належний рівень життя людей, корумпованістю державних, особливо правоохоронних органів, низькою розкриваємістю, зловживанням владою, низьким культурним рівнем населення. Як обов’язкову причину злочинності розглядає правовий нігілізм і Н.Ф. Кузнецова¹⁰⁴. Проте, злочинність сприймається населенням передусім з точки зору моралі, а не права. Тому, можливо, тут слід говорити про соціальний нігілізм загалом (моральний, правовий, політичний, релігійний тощо) як про причину, а не лише про правовий нігілізм.

Якщо нігілізм віддаляє, всиляє неповагу до права, традиційної моралі, то іншою стороною виступає тут специфічна суб’єктивна культура, яка сформувалась в нашому суспільстві ще в 90-х роках. Культура, як відомо, має об’єктивний, матеріальний аспект, як сукупність різних матеріальних благ, що створила людина і суб’єктивний, духовний (або ж психологічний) аспект, як сукупність цінностей. Зруйнувавши, в кінці 80-х на початку 90-х років конструктивні радянські цінності (рівності, соціальної справедливості, колективізму, самовідданості), не було утверджено конструктивних цінностей західного суспільства. Не можна сказати, що цінності прав людини, громадянського суспільства стали навіть сьогодні частиною нашої культури. Перейнявши формально-економічні складові капіталізму,(приватна власність, вільна конкуренція) психологічно ми ще не західне суспільство. Культурологічна ніша, пустота, яка виникла була заповнена кримінальною субкультурою, яку принаймні в 90-х роках важко навіть назвати субкультурою, адже вона стала своєрідним «мейнстрімом». Перебуваючи в ув'язненні, частина інтелігенції, компенсувала своє становище шляхом романтизації злодія, («робін-гудівський» образ). У нашій мові стійко закріпились жаргонізми, в психології – загальний цинізм, наглість («друге щастя»), паразитизм, розбещеність. Внаслідок цієї культурологічної деформації в масовій свідомості стерлась межа між дозволеним та забороненим і при найменшій можливості, сприятливій ситуації широкі верстви населення ідуть на злочини.

За допомогою злочинної поведінки, злочинці також прагнуть за будь-яку ціну задовольнити свої потреби. Як відомо, гедонізм являє собою філософсько-етичне вчення, яке бачить сенс життя, найбільше благо в задоволенні. Антична школа кіренаїків, прихильників гедонізму, пропагувала навіть самогубства, адже якщо сенс життя в насолодах, а життя з об’єктивних чи суб’єктивних причин вже не приносить насолоди, то залишається лише покінчити з собою. На психологічному рівні гедоністична людина свідомо чи несвідомо гіпертрофує значення насолод і бачить задоволення основною цінністю в житті, у відповідності до неї відбувається і конструювання цілей. Гедонізм може бути простою акцентуацією характеру людини або ж перетворитися на цілісну світоглядну позицію. Індивідуальні вподобання можуть бути різними і це не суть важливо – хтось може впадати в екстаз від колекціонування марок, а хтось від жорстокості і приниження інших. Важливо те, що гедонізм, перетворює все інше лише на засоби досягнення власного задоволення. Гедоністичну акцентуацію неминуче супроводжує «моральнісний вакуум», пустота, адже мораль накладає певні обмеження, відкриває сферу необхідного. Формальне дотримання моральних норм може мати місце серед гедоністичних людей, але лише, якщо це буде вигідно для досягнення цілей задоволення. Злочинна поведінка, при цьому, може бути і самим задоволенням (коли у людини збочені пристрасті) або лише засобом для задоволення тієї чи іншої пристрасті (пограбування магазину заради придбання алкоголю чи наркотиків). У поєднанні з правовим нігілізмом, відчуженням, акцентуація людини на насолоді не може не привести до вчинення злочину у конкретній сприятливій для цього ситуації.