2.2. Проблема інституціалізації кримінальної поведінки та її окремих видів

Якщо, як ми визначили вище, злочинність як передусім масову діяльність людей, то виникає питання про те, чи може вона сформувати власний соціальний інститут?

Сам по собі інституціоналізм як наукова концепція не є новою. З її позицій досліджували різні соціальні процеси, в тому числі деструктивного характеру, і Герберт Спенсер, і Еміль Дюркгейм, і Роберт Мертон, і Питрим Сорокін, і Макс Веббер – класики соціології. Втім, інституціоналізм у правознавстві та й загалом в науці, на пострадянських теренах є ще недостатньо розробленим через зрозуміле домінування у науці Марксового передусім класового бачення суспільства, згідно з яким мало не всі соціальні процеси та явища трактувались класовими антагонізмами, а безкласове комуністичне суспільство проблеми злочинності не знатиме. Можна відзначити монографію В.М. Дрьомина «Злочинність як соціальна практика: інституційна теорія криміналізації суспільства», дисертацію Н.Б. Бараєвої «Організована злочинність як соціальний інститут», роботи А.М. Яковлева, Рущенко І.П. Гілінського І.Я.

Соціальний інститут як термін широко застосовується для опису регулярно повторюваних протягом тривалого часу соціальних практик, що санкціоновані та підтримуються з допомогою соціальних норм і мають важливе значення в структурі суспільства⁵².

Власне, поняття «соціальний інститут» застосовували класики соціальної думки О. Конт і Г. Спенсер. Особливо активно впроваджував цей термін у науковий обіг Спенсер, хоча чіткого його визначення він так і не дав. Соціальні інститути у нього подібні до органів суспільного суперорганізму, які (органи) уможливлюють спільне життя і співпрацю людей, це будь-які надорганічні форми діяльності, у яких пристосовується і призвичаюється до взаємодії з іншими людьми несоціальна за своєю природою людина. Сукупність інститутів і мережа функціональних зв'язків між ними, яка визначає основні канали співпраці між людьми, характеризують будову, базову організацію суспільства. Однак цю будову в цілому, макропорядок неможливо простежити й контролювати, адже масштаби і строки її формування виходять за межі сприйняття окремих індивідів, а в еволюційній теорії Спенсера пізнати — значить з’ясувати походження соціального явища. Можна лише стверджувати природність і стихійність утворення цього порядку, узгодженість складових якого є результатом тривалої взаємодії в межах єдиного соціального організму⁵³.

М. Вебер, на відміну від Спенсера, наголошував на значенні свідомої компоненти у функціонуванні соціальних інститутів, можливості їх змін під впливом свідомої цілеспрямованої діяльності індивідів, незважаючи на загалом примусовий характер їх впливу на діяльність індивідів. Це стало можливим завдяки введенню в аналіз соціальних інститутів поняття легітимності: для функціонування соціальних інститутів необхідне визнання їх законності з боку індивідів. Але яким чином соціальні інститути організуються у єдиний соціальний порядок, залишалося нез’ясованим.⁵⁴

При характеристиці теорії соціальних інститутів важливо виділити наступні положення:

1. Кожен соціальний інститут направлений на задоволення тих чи інших потреб людини. Соціальна потреба це і необхідна умова виникнення інституту і головна його функція.

2. Інститути континуально-мінливі, тобто вони виникають і занепадають. Процес, в ході якого соціальні практики стають досить регулярними і довготривалими для того, щоб їх можна було описувати як інститути, прийнято називати інституалізацією⁵⁵. Зворотній процес – це деінституалізація.

3. Кожен соціальний інститут виконує свій набір функцій. Це і забезпечення безпеки та контролю за поведінкою членів суспільства (мораль, релігія, право, пенітенціарні системи), і комунікативна функція (мова, зв’язок, транспорт), і відтворення товарів і послуг, і розподіл благ і привілеїв тощо⁵⁶. Г.В. Осіпов звертає увагу на наявність не лише явних функції соціальних інститутів, а й на наявність латентних (прихованих). Так, якщо явною функцією заборони на алкоголь або азартні ігри буде їх припинення, то латентною функцією відповідних дій може бути створення потужної, розгалуженої підпільної мережі організованої злочинності. Якщо явною функцією введення державою у сфері економіки багаторазових, необґрунтованих заборон, численних контролюючих інстанцій служить завдання посилення державного контролю, то у випадку, коли законне подолання таких інстанцій позбавляє економічного сенсу зайняття відповідною підприємницькою діяльністю в рамках закону, реалізується латентна функція подібного роду державного контролю: підприємництво неминуче переходить в сферу тіньової економіки і супроводжуючої її корупції.⁵⁷.

4. Все різноманіття соціальних інститутів можна розділити за функціональним критерієм (економічні, політичні та ін.) і рівнем їх формалізації. Інституйовані соціальні практики можуть бути формальними (оформленими, тобто регульованими законами, інструкціями) і неформальними. Прикладом неформальних соціальних інститутів може бути дружба – один з елементів, який характеризує життя кожного суспільства, обов'язкове стійке явище людської спільноти. Інший приклад неформальних соціальних інститутів – сусідство, яке у багатьох народів є значимим елементом соціального життя. Формальні соціальні інститути мають спільну ознаку – взаємодія між суб'єктами на основі формально виражених правил, законів, регламентів, положень. Як правило, ті інституційні зв’язки, які відіграють особливо важливу роль в житті людей, регулюються законами, положеннями, інструкціями. Їх функціонування контролює держава. Формальні соціальні інститути визначають міцність суспільства⁵⁸.

Загалом виникненню кожного інституту передує поширення масової і стійкої соціальної практики, яка у сукупності з іншими процесами, які становлять собою елементи механізму інституалізації дає у сумі новий соціальний інститут.

Як констатує В.М. Дрьомін і це справедливо, з огляду на статистичні данні МВС України, Міністерства юстиції, Держкомстата,: «Якщо абстрагуватися від формально-оцінної боку злочинних дій, то з точки зору форми та механізмів взаємодії із соціальним середовищем, злочини нічим не відрізняються від інших видів соціальної активності людини. Реагуючи на зовнішні та внутрішні подразники (стимули), індивід активно впливає на своє оточення, пристосовуючись до нього і пристосовуючи його до себе… Таким чином, злочинність проявляє себе не тільки як правове явище, а й як різновид широко поширеної деструктивної соціальної практики людей, в індивідуальній або колективній предметній діяльності»⁵⁹.

Дійсно розділи Особливої частини КК України свідчать, що практично не залишилось сфери суспільного життя, в якій би були відсутні злочинні практики. І як і будь-яка практична діяльність, злочин містить об’єкт, суб’єкт, мотиваційно-цільову складову, яка є складовою частиною суб’єктивної сторони, певні засоби досягнення цілей, результати тощо.

Соціальна практика, в свою чергу, виступає необхідною умовою виникнення і функціонування соціальних інститутів.

Ось чому Долгова А.И. визначає злочинність як «соціальне явище, що полягає в вирішенні частиною населення своїх проблем з винним порушенням кримінально-правової заборони»⁶⁰. З позицій соціальної практики пояснював злочинність і А.М. Яковлев⁶¹.

Але, разом з тим, В.М. Дрьомін, звертає увагу на те, що далеко не кожні кримінальні практики взагалі можуть мати характер інституціоналізованого соціального явища і не можна говорити про злочинність загалом як про соціальній інститут, а лише про ті чи інші інтитуйовані кримінальні практики. Більша ж частина кримінальних практик не має і не можуть мати ознак навіть неформального, тіньового інституту. Для аргументації своєї позиції, він звертається до праць Е. Гіденса і Е. Дюркгейма які розглядали соціальні інститути виключно з позитивної сторони, як такі, що «цементують суспільство», служать засобом самореалізації індивіда, «фабрикою відтворення соціальних відносин». Тому на його думку явно деструктивні практики, наприклад статеві злочини та ін. не можуть бути інститутами⁶².

Автор хоче не погодитись з цим твердженням і зазначити, що це положення виглядає дискусійним, адже навіть вбивства як злочинна практика мали ознаки інституту в минулому. Прикладом цьому можуть слугувати дуелі. Як зазначає А.В. Востріков праобразом дуелей були судові поєдинки та рицарські турніри Середньовіччя. Але, якщо лицарський турнір і судовий поєдинок були, хоча б частково, складовими офіційної системи, то дуель відразу опинилася в опозиції державі, стала злочином з точки зору закону. Це цілком зрозуміло. Беручи на себе функцію вирішення конфліктів честі, дуель, позбавляла державу універсальності, захищала сферу особистого життя дворянина від втручання, дуель своєї практикою стверджувала верховенство дворянської честі перед честю національною, громадянською та вірнопідданською⁶³.

До XIX століття взяв гору погляд на дуель як на злочин: ритуальна образа прирівнювалося до звичайної образи честі та гідності, поєдинок – до замаху на життя і здоров’я людини. У другій половині XIX століття склалися і конкретні законодавчі концепції дуелі. Французьке законодавство взагалі не згадувало про дуелі, а її наслідки каралися на загальних підставах – як заподіяння тілесних ушкоджень або вбивство. В Англії та більшості північноамериканських штатів дуель каралася сама по собі (як порушення громадського порядку, або як самоправство, або як замах на вбивство), а наслідки дуелі розцінювалися як звичайне вбивство або нанесення тілесних ушкоджень. У більшості європейських законодавств (зокрема, в Німеччині, Австрії, Іспанії, Італії, скандинавських країнах) дуель каралася як самостійний злочин, причому завдані на дуелі поранення або смерть каралися м’якше, ніж відповідні діяння поза дуелі⁶⁴.

«Може статися, – один дасть ляпаса, вдарить іншого. Цей страшний вчинок тягне за собою остаточну втрату честі, і якщо інші образи (словесні – авт.) змиваються кровопусканням, то ця образа може бути начисто змита лише вбивством»⁶⁵ – іронічно коментує філософ.

Соціальним інститутом можуть бути і зґвалтування. Так, Ф. Енгельс пише про популярну в деяких суспільствах практику викрадення наречених «При викраденні жінок виявляються вже, втім, ознаки переходу до одношлюбності, принаймні у формі парного шлюбу: коли молодий чоловік з допомогою своїх друзів викрадав дівчину, вони всі по черзі вступають з нею в статевий зв’язок, але після цього вона вважається дружиною того молодого чоловіка, що був ініціатором викрадення»⁶⁶. На сьогодні цей інститут поширений в Киргизії, приблизно половина всіх киргизьких шлюбів були укладені за допомогою викрадення нареченої, з них дві третини – без згоди нареченої. Викрадення нареченої є заплутаним питанням, на практиці виглядає частіше як насильницьке викрадення та зґвалтування (з наступним, майже завжди неминучим, одруженням), і рідше як щось, на кшталт таємної втечі закоханих. Хоча дана практика є незаконною, викрадачі наречених рідко бувають покарані⁶⁷.

Але, разом з тим, слід погодитись з твердженням, що далеко не всі злочинні практики можуть бути інститутами. Наприклад, злочини вчинені з необережності, адже вони зазвичай протирічять інтересам злочинця чи певних груп людей, не задовольняють їхніх потреб, злочини вчиненні в стані афекту тощо. Історичний вимір дослідження інституціоналізації злочинності виглядає доволі цікавим і перспективним, адже він дасть змогу отримати відповідь на питання чи є процеси інституалізації злочинності лише тенденцією сьогодення, чи вони мали місце завжди.

Одне із найважливіших питань вбачається в тому, як саме ті чи інші злочинні практики перетворюються на соціальні інститути, тобто питання про механізм інституалізації.

Як констатує В.М. Дрьомін, механізм інституціоналізації кримінальних практик в кримінологічної літературі практично не вивчений. Більшою мірою це питання досліджено щодо неправових практик.

Вслід за Т. Лукманом і П. Бергером, Дрьомін виділяє 3 стадії⁶⁸, етапи інституалізації соціальних практик:

1. Типізація. Будь-яка дія, яка часто повторюється, стає зразком, згодом вона може бути відтворена з економією зусиль і ipso facto усвідомлена як зразок його виконавцем. Необхідно антропологічною умовою типізації є хабітуалізація (тобто входження в звичку) діяльності.

Тобто при виникненні якоїсь потреби та чи інша ідеальна модель злочинної практики повинна стати типовою, традиційною, звичайною для індивідів. Це ментальний етап.

2. Об’єктивація. Опредметнення, перетворення на об’єкт; набуття чим-небудь зовнішньої, об’єктивної форми існування. Злочинна практика стає масовим явищем.

3. Легітимація. Процес в ході якого масова соціальна практика починає підтримуватись суспільною свідомістю, визнання за нею права на існування, позитивна суспільна оцінка явища.

Про легітимність, як необхідну умову існування соціальних інститутів, як зазначалося вище, писав ще Макс Веббер.

Окрім цього, можна додати, що для формальних інститутів потрібна ще четверта стадія – легалізація, визнання законності з боку держави. Але для неформальних інститутів цей етап не є обов’язковим.

На процес інституалізації кримінальних практик впливає ціла низка соціальних процесів та явищ, що мають місце у суспільстві.

Сучасні ЗМІ, є одним із таких важливих суспільних явищ, якість і характер яких виступають сьогодні каталізатором інстиціоналізації злочинних практик. Особливо небезпечний вплив вони можуть здійснювати на дітей.

Як зазначає Ентоні Гідденс, ЗМІ включають в себе широкий спектр форм, таких як телебачення, газети, фільми, журнали, радіо, реклама, відеоігри та компакт-диски. Ці засоби інформації називаються масовими, оскільки вони охоплюють масову аудиторію – аудиторію, що складається з дуже великої кількості людей. Їх також іноді називають масовими комунікаціями. ЗМІ часто асоціюються виключно з розвагами і як такі розглядаються як щось другорядне в житті більшості людей. Подібний погляд, однак, однобокий: масові комунікації також пов’язані з багатьма іншими аспектами нашої соціальної діяльності. Такі засоби масової інформації, як газети і телебачення, здійснюють широкий вплив на наше життя і на громадську думку. Прихід телебачення справив значний вплив на структуру повсякденного життя, оскільки багато людей будують навіть розпорядок дня навколо певних програм⁶⁹.

Двома найбільш дослідженими темами є вплив телебачення на рівень злочинності на насилля, а також характер ТВ новин. Гіддес, посилаючись на дослідження американських дослідників, констатує, що телевізійні постановки виявилися надзвичайно насиченими насильством: у середньому 80% таких програм ​​містять елементи насильства, які трапляються з частотою 7,5 насильницьких епізоду на годину. У дитячих програмах відзначається ще більший рівень насильства, хоча вбивство в них зображується не настільки часто. З усіх телевізійних програм найбільше число насильницьких актів і епізодів містять мультфільми⁷⁰.

Стійку кореляцію між агресивною, деструктивною поведінкою і переглядом TV насилля знаходили дві третини всіх досліджень на цю тему.

Зараз, напевне, навіть більш актуальним є питання регулювання Інтернету. Зрозуміло, що глобальна мережа дає практично необмежений доступ до інформації, має безліч переваг, але разом з тим в ній поширюється, пропагується насильство, аморальна, і асоціальна поведінка, тотально порушуються авторські права. В Інтернеті можна знайти навіть офіційні сайти Аль-Каїди та ХАМАСу, через які вони пропагують свою ідеологію. Транскордонний, глобальний характер Інтернету робить можливим ефективне регулювання глобальної мережі на рівні міжнародному чи принаймні регіональному. На національному, можливо було б доречно прийняти закон «Про Інтернет», ввести державну реєстрацію інтернет-сайтів тощо.

І.М. Рассолов вказує що є 3 основні шляхи вирішення цього питання:

• відмова від будь-якого «зовнішнього» втручання в Інтернет, який був би здатний самостійно все регулювати. Ця позиція спирається на подвійне судження про те, що кіберпростір – це нова територія, яка якісно відрізняється від фізичного простору; нормативні регулятори і судді «реального світу» приречені бути неефективними в цьому «текучому» і невловимому світі, що існує без формалізму документів і без фізичних кордонів.

• Друга позиція зводиться до того, що держава, її установи та інститути в змозі не кращим чином регулювати діяльність в Інтернеті, тому що вони занадто повільні, мало що роблять для технічного і комерційного розвитку мережі та мають правомочності тільки в рамках своїх кордонів. Прихильники цієї точки зору вказують на економічних учасників інтернет-відносин – на підприємства, практиків, фахівців, зацікавлених у тому, щоб їх рентабельність базувалася на довірі споживачів. Саме вони повинні пропонувати, розробляти, навіть зобов’язувати вводити в сферу Інтернету морально-етичні кодекси і впроваджувати ідеї саморегулювання, які закон і юриспруденція можуть потім законодавчо закріпити.

• Третя позиція (держава – «нічний сторож») зводиться до наступного: існуючі демократичні установи та законодавчі процеси цілком виявляють свою спроможність у регулюванні інформаційного середовища. І тільки вони одні легітимні обговорювати і вирішувати юридичні питання, що стоять перед теорією і практикою Інтернету. Так, органи правосуддя можуть розглядати індивідуальні спори у віртуальному просторі і створювати потроху судову практику. Законодавець також повинен міняти і тлумачити норми інтернет-права, а там, де це необхідно, їх виключати. Повільність, деяка недосконалість, суперечливість цього процесу є нормальними проявами функціонування демократичного суспільства. І це не повинно викликати у нас побоювання⁷¹.

Ефективне регулювання ЗМІ дало б змогу перетворити його з криміногенного фактору, на союзника у боротьбі зі злочинністю, інше ж важливе питання в тому наскільки це буде суперечити праву особи на доступ до інформації, свободі слова тощо. З приводу особливостей взаємодії ЗМІ і злочинності була захищена кандидатська дисертація⁷².

Іншим важливим фактором є тема «кримінального романтизму» в кіно, серіалах, піснях, книгах. Романтизація злочинця, аморального способу життя знаходить широкий відклик в душах слухачів, глядачів, читачів. «Шансон» є однією з найбільш популярних радіостанцій в Україні її масово слухають в маршрутках, таксі, громадських місцях. «Блатняк» є не єдиним жанром Шансону, проте розповсюдженим. Серіали жанру кримінальної романтики також знаходять свою масову аудиторію («Бригада», «Зона» тощо). В кіно широко розповсюджений образ вправного авантюриста, який переступаючи закон досягає своїх особистих цілей («Одинадцять друзів Оушена», «Угнати за 60 секунд», «Пограбування по-італійськи» тощо). В художній творчості відбувається «героїзація» злочинця та злочинного способу життя. Кількість книг жанру «кримінальної романтики» на полицях магазинів також є значною.

Широке поширення романтизації злочинності таким чином може слугувати культурним підґрунтям, основами інституалізації злочинних практик.

Особливий інтерес викликає також процес поступової деінституалізіції та дифункції базових важливих соціальних інститутів, які відіграють у суспільстві важливу антикриміногенну роль. Практично не викликає сумнівів падіння регулюючої ролі моральних норм в суспільстві, а мораль є важливим контрольним інститутом. Як зазначає В.С. Мовчан, сама потреба правового регулювання виникає і існує тоді, коли втрачають дієвість механізми морального регулювання та саморегулюваня (коли відсутній внутрішній недопуск антисоціальної дії)⁷³.

Загальновідомою тенденцію сучасних суспільств, і українського в тому числі, є зростання кількості розлучень, більш пізня практика одруження, зростання кількості неповних сімей, поширеність громадянського шлюбу, що свідчить про кризу інституту сім’ї. Загальновідомо також і те, що одружені люди рідше вчиняють злочини, здорова сім’я є ознакою здорового суспільства. Хоча деякі сучасні дослідники, маючи на увазі, зазначені тенденції відмічають не руйнування сім’ї як такої, а її модернізацію, перетворення на новий тип, більш «демократичний»⁷⁴. Загалом, ці процеси є достатньо дослідженими⁷⁵, тому обмежимось простою констатацією цих фактів і їх криміногенним впливом на формування злочинних інститутів.

Ще одним важливим фактором є процес маргіналізації населення. Сучасні маргінали – це нетрадиційні типажі – вихідці з іншої культурного середовища, емігранти, безробітні, жебраки та ін⁷⁶. Загальновідомо, що маргінальні верстви населення перебувають у «групі ризику».

На сьогоднішній момент найбільш разюче проявляють ознаки соціального інституту тіньова економіка, корупція та деякі формі організованої злочинності. В умовах деінституалізації та дисфункції важливих антикриміногенних, базових соціальних інститутів, в умовах деяких сучасних криміногенних факторів, які були розглянуті вище, злочинні інститути набувають все більшої сили.

Перш за все хочеться сказати, що інституціоналізація деструктивних практик загалом, не лише злочинності, на сьогоднішній момент є звичайним явищем. Причому тут йдеться не лише про формування неформальних деструктивних інститутів, а й про формування формальних. Ці процеси особливо легко помітні, адже держава йде на відкриту легалізацію деструктивних інститутів.

Так, деякі країни світу йдуть шляхом легалізації наркотиків. Поки що це стосується лише «легких наркотиків», але ведуться навіть дискусії щодо легалізації «важких наркотиків». До таких країн можна віднести: Австралію (деякі штати), Нідерланди, Іспанію, Чехію, Люксембург, Ямайку. За законодавствами деяких країн (Канада, Німеччина та ін.) зберігання, вживання, вирощування наркотиків можливе в лікувальних цілях. У великих містах Нідерландів, таких як Амстердам, Роттердам, Гаага, Утрехт та інших, відкриті кофешопи, що мають офіційний дозвіл на продаж марихуани, галюциногенних грибів та інших легких наркотиків. Ще більше країн на мапі світу (частково, оскільки існує стаття 316 КК за публічне вживання, і Україна), в яких вживання наркотиків декриміналізоване.

Ще більш характерним є приклад легалізації проституції, при чому, що цікаво, її легалізували практично більшість країн Європи, доволі консервативними в цьому плані США та більшість пострадянських країн. Проституція легальна в Німеччині, Великобританії, Іспанії, Турції, Греції, Італії, Португалії, Нідерландах – практично скрізь. Більш того, в ряді країн (Німеччина, Турція, Греція, Чехія, Нідерланди та ін.) легалізовані навіть сутенерство і борделі, які отримують від держави необхідні дозволи, платять податки. Цікаво, а чи отримують працівники секс-індустрії державну допомогу по безробіттю? В Україні проституція декриміналізована.

Масові очевидні деструктивні практики, на зразок аборту, взагалі вже не є дискусійними в плані легалізації для найбільш передових, ліберальних країн світу. Аборти «по бажанню» визнаються нормальними в країнах СНГ, ЄС, в США, Китаї, Індії та ін. Окремою групою тримаються мусульманські, африканські, південноамериканські країни а також Ватикан та Ірландія, де аборти заборонені або зовсім, або крім випадків зґвалтування, різного роду медичних протипоказань тощо.

Найбільш помітною є інституалізація злочинності в економічній сфері. Економіка є базовим суспільним макроінститутом, до складу якого входять численні інші інститути (власність, ринок, гроші, торгівля тощо). Сучасний стан економіки характеризується активною інституалізацією різного роду тіньових практик.

Як зазначає Ю.В. Лагов, тіньовою економікою (shadow economy) називають господарську діяльність, яка розвивається поза державним обліком та контролем, а тому не відображається в офіційній статистиці. Масштаби і характер діяльності в сфері тіньової економіки варіюються в широких межаха – від величезних доходів, злочинних підприємств (наприклад, у наркобізнесі), до пляшки горілки, якою «нагороджують» водопровідника за полагоджений кран⁷⁷.

Існують різні підходи дослідження тіньової економіки: соціальний, статистичний, економічний, кібернетичний. Ґрунтовно вони досліджуються в праці З.С. Варналія⁷⁸. Нас же, перш за все буде цікавити кримінологічний підхід до дослідження тіньової економіки, який її пов’язує з широким розповсюдженням економічної злочинності: незаконне підприємництво; незаконна банківська діяльність, легалізація грошових коштів чи іншого майна, отриманих незаконним шляхом; придбання або продаж майна, отриманого незаконним шляхом, незаконне отримання кредитів; злісне ухилення від погашення заборгованості; зумисне чи фіктивне банкрутство, монопольні дії, обмеження конкуренції; примушення до виконання оборудки чи відмова від її здійснення; незаконне використання товарного знаку, контрабанда; незаконний експорт технологій, науково-технічної інформації та послуг, військово-технічної продукції; ухилення від сплати мита, неповернення валютних коштів з-за кордону; незаконний обіг дорогоцінних металів, коштовностей, а також ще ціла низка злочинних дій пов’язаних з порушенням податкового законодавства.

За різними оцінками Міністерства економічного розвитку і торгівлі, Рахункової Палати та Міжнародного банку тіньова економіка України складає від 30 до 50% ВВП⁷⁹.

У будь-якому разі, незважаючи на не одностайність даних, навіть найбільш скромні, оптимістичні оцінки вражають своїми масштабами. Обсяг тіньової економіки свідчить, що у населення межа між законною фінансово-підприємницькою діяльністю і відповідними тіньовими формами практично зникла. Кримінальна економіка стала виконувати певну функцію у нашому суспільстві, заміщуючи інститути неефективної держави, як у національному господарстві, так і поза його межами.

Іншою важливим питанням є інституалізація корупції. Корупцією були враженні численні держави минулого⁸⁰ і сьогодення, особливо актуальним є це питання і для України.

У римському праві цим терміном позначалася діяльність кількох осіб, спрямована на порушення нормального ходу судового процесу або управління суспільством, і до корупційних відносився цілий ряд діянь, пов’язаних з фальсифікацією і псуванням державних документів, з підкупом суддів або з моральним розбещенням чужого раба⁸¹.

У широкому сенсі слова сутність корупції представляється як таке використання державними (муніципальними) службовцями та іншими особами свого службового становища, повноважень, статусу та авторитету в своїх приватних інтересах, що завдає шкоди значущим політичним, економічним, соціальним, морально етичним та іншим інтересам і цінностям держави і суспільства і втягує в корупційні відносини інших людей (організації), формуючи стійку систему корупційних зв'язків⁸².

Фактично, можна сказати, що у корупційних правовідносинах так чи інакше беруть участь протягом життя практично кожен українець. З одного боку – це армія бюрократів, які уповноважені приймати владні рішення, з іншого – мільйони простих українців. Більш того це стало звичним способом вирішення справ для більшості людей, звичним станом речей, втратилось навіть відчуття протиправності ба навіть аморальності. Легітимність корупції в Україні не викликає сумнівів.

Загальновідомо, що корупція більше поширена в бідних країнах. Клептократія – кліше за допомогою якого можна охарактеризувати корумповані країни. Корупція є і причиною бідності і її наслідком.

На думку Я. Гілінського і В. Гольберта про інституналізацію корупції свідчать:

• Виконання нею ряду соціальних функцій – спрощення адміністративних зв’язків, прискорення і спрощення прийняття управлінських рішень, консолідація та реструктуризація відносин між соціальними класами і групами, сприяння економічному розвитку шляхом скорочення бюрократичних бар'єрів, оптимізація економіки в умовах дефіциту ресурсів та ін;

• Наявність цілком певних суб’єктів корупційних взаємин (патрон – клієнт), розподіл соціальних ролей (хабародавець, отримувач хабара, посередник);

• Наявність певних правил гри, норм, відомих суб'єктам корупційної діяльності;

• Сформований сленг і символіка (наприклад, добре відомий і всіма зрозумілий жест швидкого потирання великим пальцем руки вказівного і середнього пальців) корупційних діянь;

• Усталена і відома зацікавленим особам такса послуг⁸³.

З тіньовою економікою та корупцією також тісно пов’язана організована злочинність, тенденції інституалізації якої відмічають все більше авторів.

Як зазначає А.І. Долгова, організована злочинність має економічну природу, її рушійною силою виступає можливість отримання неконтрольовано високого нелегального доходу у відносно короткі строки. Наприклад наявність в приморській зоні морських портів через які йшов потік подержаних іномарок послугувало на рубежі 80-90-х років основою різкого росту організованих злочинних угрупувань, які контролювали торгівлю іномарками⁸⁴. Саме тому організована злочинність найбільше актуалізується у тих сферах, де можливе виручення надприбутків: зовнішньоекономічна сфера, кредитно-фінансова тощо.

Філ Вільямс вказує, що організована злочинність на пострадянських теренах, подібно до італійської мафії, виникла внаслідок слабкості держави і фактично підмінила собою деякі функції держави (юридичну, каральну). Іншими словами вона може забезпечити безпеку і економічний захист, чого не могла зробити держава. В результаті виникає ситуація, що не стільки злочинність проникає в світ бізнесу, скільки самі бізнесмени починають шукати допомоги в злочинному світі. Серйозні кримінальні угрупування не «наїжджають», а працюють в основному «по замовленню»⁸⁵.

Основні ознаки організованої злочинності як соціального інституту: тривалість існування; регулярність (сталість) функціонування; виконання певних соціальних функцій (забезпечення зацікавлених груп населення товарами і послугами, надання робочих місць, перерозподіл коштів тощо); наявність комплексу норм (правил поведінки), професійного мови (сленг), певних ролей.⁸⁶.

Н.Б. Бараєва на захист виносила наступні положення:

1. Організована злочинність має всі ознаки соціального інституту. Вона виконує ряд соціально значущих функцій.

2. У діяльності ОЗГ можна побачити всі ознаки підприємництва як форми активної інноваційно-економічної поведінки. Організована злочинність являє собою форму венчурного (ризикового) підприємництва, своєрідний (нелегальний) "авангард" підприємництва.

3. Організована злочинність як економічний інститут являє собою форму адаптації до бюрократичних, інерційним, ригідним соціальним рамкам. Вона може бути охарактеризована як замісник соціального інституту.

4. Корупційні взаємодії ОЗГ і представників влади є різновидом обміну ресурсами; формою соціальної комунікації. Такі взаємодії не завжди здійснюють руйнівну дію на систему управління, а можуть бути однією з форм інтеграції, солідарності різних соціальних сил.

5. Трансформація відверто кримінальних форм бізнесу в легальні – закономірний перехід від ризикового підприємництва до стабільного. Власне ОЗГ не зацікавлені в отриманні офіційних владних позицій, їх мета – забезпечити власну діяльність, а не приймати на себе обов'язки з управління державою.

6. Організована злочинність в основному не вимагає спеціальних форм і методів контролю. У даній сфері найбільш ефективними представляються заходи соціально-економічної, а не кримінальної політики. Будь-який рух у бік посилення регламентації економіки тягне зміцнення позицій ОЗГ. Створення прийнятних умов для розвитку бізнесу та інших форм реалізації творчого потенціалу особистості робить менш рентабельним звернення до кримінальної діяльності⁸⁷.

Отже, найбільш очевидними та загрозливими прикладами інституалізованих злочинних практик виглядає корупція, організована злочинність та тіньова економіка. В сучасних умовах вбачається, що замало лише зусиль правоохоронних органів для подолання цих системних явищ. Поряд з цим, потрібно відроджувати та стабілізувати традиційні соціальні інститути.