Розділ 2. Сутність та значення розуміння злочинності з позиції деструктивної активності

2.1. Властивості злочинності як виду деструктивної поведінки. Соціально-психологічний механізм злочинної поведінки

Поняття злочинності є базовим, фундаментальним для кримінології. Традиційно в кожному підручнику виділяється окремий розділ для з’ясування поняття злочинності та її характеристик.

Як зазначає академік А.П. Закалюк, термін «злочинність» з’явився у літературі та публічних виступах у другій половині XIX — початку XX ст. Цей термін вживали, як правило, у двох випадках: під час відображення загальної кількості злочинів, учинених за певний час на певній території («статистичний підхід»), а також при визначенні їх узагальненої сукупності, що зумовлюється відповідними соціальними або суспільними умовами, загалом соціальною організацією суспільства («соціальний або якісний підхід»).

Зазначені підходи до терміна «злочинність» у своїх основних рисах збереглися у західній науці фактично до наших днів. Для західної кримінології взагалі є нехарактерним вживання та теоретичне визначення поняття злочинності. Його розуміють здебільшого як робоче поняття, що позначає сукупність індивідуальних злочинів, яка становить предмет теоретичного та емпіричного вивчення. До терміна «злочинність» частіше звертаються, коли розглядають чинники, причини, нахили, які зумовлюють різні соціальні відхилення, зокрема суспільно небезпечні (Е. X. Сатерленд, 1934; Д. Тафт, 1956; Т. Селін, 1962; Р. К. Мертон, 1957; А. Коен, 1955; Р. А. Клауорд, Л. Е. Оулін, 1960 та ін.)³⁴.

Головний недолік статистичного підходу до визначення злочинності, вбачається, в тому, що він мало говорить про її сутність. Це, все рівно що говорити про людину, як про істоту з руками ногами і головою. Таким чином, тут сутнісне підміняється описанням емпіричних проявів. Тобто статистичний підхід апелює до явища, він показує, як нам ножна діагностувати цю «хворобу» суспільства, але мало дає для її розуміння. Проте, слід вказати і на те, що він має свої переваги: простота, практичність, беззаперечність (адже не можна ігнорувати статистичні дані і якось, навіть, намагатися заперечувати їх важливу роль). Коли ж ми намагаємось проникнути в сутність речей, тут розпочинаються проблеми гносеологічного характеру. І далеко не всі знані спеціалісти у сфері гносеології (епістемології) взагалі вважали за можливе пізнати сутність речей. Агностицизм Канта і Юма залишається все ще дієвою філософією в наш час.

Поняття є формую мислення, яка відображає предмет у його суттєвих ознаках. Суттєвими визнаються ознаки, що розкривають внутрішню природу предмету, його сутність³⁵.

Тому, робилися спроби поєднати статистичний та сутнісний підходи до визначення злочинності. Напевне, найбільш вдалу спробу здійснила Н.Ф. Кузнецова, яка пояснювала злочинність як «відносно масове, історично-мінливе соціальне, яке має кримінально-правовий характер, явище класового суспільства, що складається з усієї сукупності злочинів, вчинених у певній державі у певний період»³⁶. Такий підхід домінував у радянській кримінології, широко зустрічається і у сучасних працях за виключенням, зрозуміло, ознаки злочинності як явища класового суспільства, тобто ідеологічної складової³⁷.

Але тут, на думку автора, виникає питання про те наскільки суттєвими є ознаки «відносної масовості», «історичної мінливості» при характеристиці злочинності? Відносно масовим може бути і безробіття, занятість, бідність і багато-багато інших соціальних явищ. Теж саме можна сказати і про історичну мінливість. Специфічною ознакою у визначенні Кузнецової Н.Ф. є лише кримінально-правовий характер злочинності. Але з соціологічного погляду на злочинність як на фактичне, а не юридичне явище і ця ознака не є обов’язковою.

Визначення злочинності через діяльність виглядає достатньо більш доцільним. Наприклад, коли ми говоримо про підприємництво (якщо можлива така аналогія), то маємо на увазі перш за все діяльність осіб, яка направлена на отримання прибутку. Ми ж не говоримо про те, що це «відносно масове», «історично мінливе» соціальне явище, що складається з усіх підприємств на певній території у певний час.

У підручнику за ред. Джужи зустрічається визначення, що злочинність являє собою передусім вчинення частиною суспільства діянь, які спричиняють шкоду суспільству³⁸.

Оригінальним, таким що переносить нашу увагу з формально-юридичного боку на поведінку, є визначення Н.А. Стручкова: «Злочинність – це явище, що виражається в суспільно небезпечній поведінці окремих членів суспільства, яким порушуються встановлені нормами кримінального права заборони, і представляє собою систему у вигляді злочинів та осіб, які їх вчинили, за певний час в певному регіоні»³⁹.

У сучасних працях схожий підхід зустрічається в академіка А.П. Закалюка в трьохтомному «Курсі сучасної української кримінології», в роботах А.Ф. Зелінського, В.М. Дрьоміна. Важливий внесок у теорію злочинної поведінки зробив Ю.М. Антонян.

Так А.П. Закалюк виступає проти тлумачення злочинності як «соціального явища». Суспільними (соціальними) явищами зазвичай називають такі, що є комплексним проявом природних (об'єктивних) і суб'єктивних (людських) чинників, наприклад голод, епідемія, фінансова криза, а також ті, які є безпосереднім результатом активності людей. Останні, виходячи з їхньої предметної сутності, що полягає у людській активності, навряд чи правильно також іменувати безстороннім терміном «явище», тобто такими, що виявляються самі по собі. Насправді ці прояви є людськими, «рукотворними», мають місце лише як вияви активності людей. У цьому їхня предметність, що має бути відображена у сутнісному понятті їх сукупного феномену.

І тлумачить її наступним чином: «Злочинність — це феномен суспільного життя у виді неприйнятної та небезпечної для суспільства масової, відносно стійкої, різнообумовленої кримінальної активності частини членів цього суспільства. Як бачимо, у цьому визначенні немає деяких традиційних для поняття злочинності ознак, зокрема пов’язаних з територією і часом, оскільки вони стосуються виміру злочинності, а не її сутності». Саме через «олюднення» поняття злочинності у кримінології має реалізовуватися соціально-антропологічний метод, якому тривалий час не знаходилося місця у радянській науці. Це стосується, насамперед, критичного осмислення процесу детермінації злочинності, аргументів щодо нібито «якісної відмінності» від нього механізму обумовлення її діяльнісних проявів⁴⁰.

У визначенні Закалюка принциповим є розуміння злочинності не як явища, а як феномену. Феномен є передусім філософським поняттям, воно є основоположним для феноменології (Е. Гуссерль, Ф. Брентано). І вживається у різних значеннях: як унікальне, неповторне, загадкове явище (чи людина) – на побутовому рівні; як теж саме, що й явище; як конкретний акт свідомості, індивідуальне психічне явище⁴¹. Таким чином цим автор, напевно, хоче підкреслити індивідуальний, людський, психічний, а не соціальний характер злочинності.

«Олюднений» підхід відстоює і А.Ф. Зелінський, визначаючи, що злочинність «є масовим проявом деструктивності в поведінці людей, що виражається в системі передбачених кримінальним законом діянь, вчинених на даній території або серед членів певних соціальних груп протягом одного року або якоїсь його частини»⁴².

Як бачимо різниця між визначеннями А.П. Закалюка та А.Ф. Зелінського, зокрема в тому, що перший говорить про неї як про «масову кримінальну активність», а другий про «масову деструктивну поведінку». Але насправді тут немає суттєвих протиріч. Активність – найбільш широке поняття взаємодії людини зі світом. Вона притаманна всім живим істотам і самоврядним технічним системам – від найпростіших автоматичних пристроїв до сучасних комп'ютерів. Поведінка – форма прояву активності. Поведінка може розглядатися в широкому і вузькому сенсах. У широкому сенсі поведінка означає активність вищих тварин, регульовану на психічному рівні і відповідним чином упорядковану. У вузькому сенсі поведінка – це система людських вчинків, що відображають ставлення особистості до інших людей, до суспільства, до самого себе. В такому сенсі поведінка – категорія моральна і правова. Діяльність – різновид поведінки і форма прояву активності. Поняття «діяльності» співвідноситься з «активністю» як вид з родом. Діяльність має системний характер і підпорядкована загальній мотивації в рамках єдиної програми поведінки і полягає в зміні та перетворенні зовнішнього світу і самого діяча⁴³.

Отже можна пояснювати злочинність і як масову активність і як масову поведінку. А от пояснення злочинності як масової діяльності, супроводжується певними проблемами.

Злочинна діяльність – це система передбачених кримінальним законом діянь і тісно пов'язаних з ними інших передкрімінальних і посткрімінальних дій, психологічно детермінованих загальним мотивом, реалізація яких планується суб’єктом за допомогою постановки і досягнення цілей⁴⁴.

Очевидним виглядає те, що існує ціла низка випадкових (ситуаційних) злочинів, які вчиняються несподівано не тільки для оточуючих, але й для самого правопорушника. Особа знає, що робить вчинок, але не усвідомлює його сенсу моральної і правової сторони, перебуваючи допустимо в стані наркотичного чи алкогольного сп’яніння. А при здійсненні злочинної діяльності, людина свідомо ставить собі щось злочинне за мету.

Слід визнати, що «діяльнісна» концепція злочинності не є всеосяжною. Зелінський визначає, що є так звана група «реакційних злочинів»: імпульсивні, «звичні», злочинно-необережні. Вони зумовлюються в основному специфічними ситуаціями в які потрапляє індивід і не мають характеру цілеспрямованої діяльності⁴⁵.

Хоча В.М. Дрьомін відзначає дискусійність цього положення, вказуючи на необхідність розрізнення соціальної та психологічної діяльності. І сам віддає перевагу тлумаченню злочинності як соціальної діяльності, або «соціальної практики»⁴⁶.

Отже альтернативне розуміння визначення злочинності, яке розвивається в кримінологічній літературі вказує, що:

1. Злочинність є поведінкою (активністю, соціальною практикою) людей. Пізнати детермінанти такої поведінки, означає пізнати детермінанти злочинності.

2. Вона є масова, тобто широко поширена в суспільстві. ЇЇ територіально-часова поширеність визначається статистичними показниками.

3. Вона має деструктивний характер. ЇЇ деструктивність проявляється перед усім в тому, що і направлена на завдання шкоди суспільству; злочинність посягає на об’єкти, охоронювані кримінальним законом і тому є суспільно-небезпечною. Малозначність дії чи бездіяльності виключає злочинність діяння.

4. Протиправність – вона супроводжується порушенням кримінально-правових норм.

5. Дана поведінка має предметний характер. Предметний характер злочинної поведінки проявляється в конкретних потребах, цілях і мотивах, що є важливою обставиною для характеристики злочинності як різновиду соціальної активності. Тобто вона має складну внутрішню будову.

Вказане викликає питання про те, чи відрізняється детермінанти злочинної поведінки від детермінант злочинності? Зазвичай у підручниках з кримінології⁴⁷ вказується на відмінність детермінант злочинної поведінки і злочинності і цим самим обґрунтовується необхідність їх розрізнення.

З цього приводу, наприклад, Ю.М. Антонян пише: «Тут не можна обмежуються твердженням, що вони співвідносяться один з одним як загальне і одиничне, яке багатше і різноманітніше спільного, оскільки має індивідуально неповторні риси. Причини злочинності включають в себе найбільш загальні, типові і часто повторювані фактори, які породжують злочинну поведінку (виділено мною. – авт.). Іншими словами, причини одиничного представлені серед тих, які зумовлюють ці явища в цілому. Але діє і зворотна тенденція: те, що викликає злочинність, в тій чи іншій мірі діє і серед обставин, що детермінують конкретний злочин. Так, якщо в числі причин злочинності більшістю кримінологів відзначається матеріально-економічне неблагополуччя людей, то це ж негативне явище можна віднайти і в житті окремої людини, що зважився на злочинний крок» і далі: «Розглядаючи співвідношення біологічних і соціальних причин, хотілося б звернути увагу на те, що будь-які причини: зовнішні чи внутрішні, біологічні, соціальні та ін.. – визначаються мисленням людини. Вони взаємодіють один з одним в залежності від психологічного складу людини, визначаючи тим самим його поведінку. Тому необхідно постійно пам’ятати про психологічний характер причин, що викликають злочинну поведінку. Тому…ні один фактор, внутрішній або зовнішній, не буде діяти, не переломившись в психології і психіці людини. Вивчення психологічних особливостей злочинців має першорядне значення для розуміння того, чому відбуваються злочин.

Але природа людини така, що він схильний шукати причини своїх провалів і невдач не в самому собі, це було б занадто травматично, а в навколишніх»⁴⁸.

Тому, в іншій своїй роботі, Ю.М. Антонян вказує на відчуження і самотність, переживання загрози з боку навколишнього світу і особливе ставлення до смерті як на безпосередні причини злочинності загалом⁴⁹.

А.П. Закалюк ще більш однозначно відповідає на це питання: «Як на одиничному рівні певні елементи індивідуальної психології і свідомості є безпосередніми причинами вчинення окремого злочину, так і на узагальненому рівні злочинності як певної абстракції, що має конкретні прояви лише на індивідуальному та груповому рівнях, її безпосередньою причиною слід визнати таку узагальнену абстракцію, як суспільна свідомість та її психологічна частина, а точніше — негативні щодо суспільства, його інтересів, у тому числі правопорядку, елементи цієї суспільної психології та свідомості. Жодне економічне, соціальне, політичне, правове, соціально-психологічне явище, як би воно негативно не впливало на суспільну та індивідуальну свідомість, само безпосередньо не породжує злочинні прояви та злочинність в цілому. Для набуття генетичної, продукуючої дії його вплив має пройти через свідомість, психологію, зокрема на індивідуальному рівні, і лише за інших сприяючих обставин (умов) може втілитися у вчинення злочину»⁵⁰.

Схожий підхід Г.А Аванесова: «у причинах та умовах конкретних злочинів потрібно виявляти те, що є загальними для усіх злочинів... Стосовно ж причин та умов окремих видів злочинів потрібно сказати, що вони є елементами причин злочинності у цілому, співвідносяться з ними як особливе із загальним, через що у своєму визначенні містять ознаки цілого — злочинності»⁵¹.

Отже головним аргументом, при розрізненні злочинної поведінки та злочинності в літературі, традиційно вважається різниця їх детермінант. Злочинність соціально зумовлена, а злочинна поведінка має також індивідуально-психолочні чинники. Приведені вище наукові положення деяких дослідників стверджують те, що немає суто соціальних причин злочинності – всі вони повинні заломитися через психіку людини, і сформувати, допустимо антисуспільні мотиви, погляди звички, а самі по собі, в кращому разі, можуть бути лише сприятливими умовами для злочинності. Цей процес прийнято вважати механізмом злочинної поведінки.