3. Основні підходи до розуміння злочинності

Злочинність є доволі складним і цікавим для дослідження явищем, вивченням якої займаються багато наук: кримінологія, соціологія, антропологія, теологія, психологія. Тому й не дивно, що існують різні підходи до її розуміння. До найбільш вагомих можна віднести: правовий, соціологічний, антропологічний, теологічний підходи. Причому, в рамках кожного підходу існують окремі, часом доволі різні, теорії злочинності. Та все ж схожість методологічних засад до вивчення злочинності, базових ідей, принципів дає право об’єднати все їх різномаїття в рамках зазначених вище напрямків.

Кожен підхід дає власне розуміння злочинності, власний перелік її ознак, власний перелік детермінант, а отже пропонує і власні рецепти протидії злочинності. Всі вони по-своєму роблять свій неоціненний внесок до проблем злочинності.

Ще до початку систематичного вивчення злочинів і злочинності юристами та соціологами, були теорії, що пояснювали злочинність; в основному вони носили релігійний характер. Поступове слабшання впливу релігії на суспільне життя, становлення наукового світогляду привело до того, що в Європі, релігійні уявлення про злочинність в епоху Просвітництва були відкинуті. Стали робитися спроби раціонального пояснення походження різноманітних соціальних явищ.

Східні релігії, такі як індуїзм і буддизм і брахманізм, вводять поняття «карма». Згідно з уявленнями даних релігій, сутність, «душа» людини проходить через безліч втілень, причому дії, що здійснюються людиною в одному втіленні, за допомогою карми впливають на його особистість та умови життєдіяльності у всіх наступних. Наявність благих намірів і вчинення шляхетних вчинків приносить хорошу карму, виношування порочних задумів і усвідомлене вчинення злих справ, у тому числі злочинів - погану.

Злочинне поведінка в цій моделі пояснюється успадкованими від попередніх реінкарнацій негативними особистісними характеристиками. Погана карма також визначає схильність людини бути жертвою злочину. Погана карма може бути виправлена ​​вчиненням шляхетних вчинків або використанням спеціальних практик очищення, хороша може бути зіпсована насильством.

Дуалістичні релігії (наприклад Зороастризм, ранній Іудаїзм) пояснювали злочинність, з існування якоїсь злої сили (злого божества), яка знаходиться у вічній боротьбі з силами добра, причому в різних версіях дуалізму ця сила може виступати як у ролі творця світу (в уявленнях гностиків наш світ був створений злим божеством – Деміургом)²³, так і в ролі його загарбника.

В рамках же християнської теології є доволі різні та цікаві уявлення на природу злочинності.

В протестантизмі (особливо в кальвінізмі) домінує ідея божественного проведіння, згідно з яким образ і сенс існування людини визначається божественним задумом ще до його народження. Таким чином, існування злочинних особистостей пов'язується з тим, що для них цей шлях був визначений заздалегідь і такий природний порядок речей. Крім своїх теологічних і філософських наслідків, ця парадигма зробила досить істотний вплив на наступні кримінологічні теорії, що пояснювали вчинення злочинів вродженими біологічними особливостями конкретної людини. Крім того, в рамках протестантської етики як критерій богообраності виступав життєвий успіх, наслідком чого став погляд про те, що злочинність притаманна лише найбіднішим верствам населення.

Модель «спокуси» притаманна конфесіям які зберегли уявлення про свободу волі (католицизм, православ’я). Вона заснована на уявленні про протиборство диявола і божественних сил добра. Диявол спокушає людину, «пропонуючи» йому зробити гріховний (у тому числі злочинний) вчинок, а сили добра винагороджують за дотримання «правил», надають духовну допомогу втрапившій у біду людині, допомагаючи йому протистояти бісівській спокусі. Індивід завжди зберігає свободу вибору між добром і злом, може як піддатися спокусі, так і успішно протистояти їй. Уявлення християнства про свободу волі робило можливим і існування такого важливого елемента права, як встановлення покарань за вчинення певних вчинків, воно слугує своєрідним філософсько-етичним обґрунтуванням кримінальної відповідальності. Від дуалістичних уявлень цей підхід відрізняється, зрозуміло, відсутністю в християнстві онтологічної природи зла.

Більш детерміністською є модель «одержимості», яка в цьому плані може розглядатися як передумова позитивістських кримінологічних теорій. Над розумом і тілом одержимої людини захоплював контроль злий дух, змушуючи його робити непорядні вчинки. Щоб знову повернути людину до нормального існування, необхідно було провести обряд екзорцизму, вигнання нечистого духа з тіла. Людина, одержима нечистою силою, визнавався нездатною нести відповідальність за скоєні в такому стані вчинки. Для того, щоб все ж таки обгрунтувати застосування світською владою заходи покарання за вчинення злочинів, було зроблено припущення про те, що злий дух може опанувати не будь-якою людиною, а лише тою, яка веде гріховний спосіб життя або не проявила належної пильності. Покарання, таким чином, накладалося не за скоєні вчинки, а за те, що людина дозволила ворожій силі опанувати себе. Важливим наслідком цієї моделі, що зробили вплив на подальший розвиток кримінологічних теорій, є уявлення про можливість виправлення злочинця (шляхом проведення обрядів екзорцизму), про застосування найбільш суворих видів покарання, таких як смертна кара або вигнання з общини, тільки в безнадійних випадках, коли інші міри не дали потрібного впливу.

Основна кримінологічна ідея теологів: злочинність – прояв зла. Злочин є результат того, що людина або відвернулася від Бога (безвір'я), або виявився у владі диявола (сатанізм)²⁴. Хоча в ряді релігійних напрямків (гностицизм, кальвінізм, брахманізм, августиніанство) злочинність уявляється невідворотною, є частиною божественного провидіння.

Зрозуміло, що ідеї, в рамках теологічного підходу до аналізу злочинності, не доказовий на рівні наукових аргументів характер, тобто вони не є науковими. Але чимало з них мали вплив на формування інших наукових теорій.

У рамках антропологічного підходу злочинність, і це ріднить його з теологічним підходом, визначається як хвороба, але не суспільства, а окремих людей. Цей підхід також звинувачують у ненауковості чи псевдонауковості. Злочинність, на думку прихильників цього підходу, – результат виродження, дегенерації, наслідок тих чи інших психофізіологічних аномалій.

Слід зазначити, що даний підхід, хоча і втратив вагу у наукових колах, проте має деяке поширення і дотепер, особливо в західних країнах. На думку автора, жодна соціальна теорія не зможе пояснити причини злочинної поведінки деяких особливо небезпечних злочинців, що знаходить задоволення в безглуздому вбивстві десятків людей. Як можна пояснити несприятливими життєвими обставинами поведінку серійних вбивць чи маніяків? Так, багато з них, як Чикатило чи Онопрієнко²⁵, пережили в дитинстві труднощі, травми, але подібні долі, навіть більш трагічні, можна знайти у мільйонів людей. Не можна виправдати, на думку автора, зовнішніми факторами, те, що скоріш за все має вроджений і патологічний характер. Важко повірити в те, що дитячі психологічні травми, відчуття неповноцінності, імпотенція могли нодоумити людину дванадцять років раз за разом вбивати людей з особливою жорстокістю. Антропологічні погляди, звичайно, неприйнятні щодо злочинності в цілому, але можуть пояснити окремі, особливо жорстокі, патологічні злочинні прояви.

Антропологічний підхід у кримінології нерідко називають ломброзіанством (неоломброзіанством), а саме цей науковий напрям міцно асоціюється з ім'ям італійського вченого Чезаре Ломброзо. Погляди Ломброзо еволюціонували з часом і в пізніх своїх роботах він відзначав що природжені злочинці становлять лише близько 40% серед загальної кількості.

Теорії Ломброзо передувало поширення ідей фізіономіки та френології.

Фізіогноміка (наука про розпізнавання природних задатків по фізичних властивостям людини) має досить давню традицію. Гіппократ вивчав її за джерелами, що дійшли з країн Стародавнього Сходу. У 1586 році на цю тему опублікував дослідження Дж. де Ла Порт. У XVIII столітті потужний імпульс її розвитку дали дослідження пастора Лафатера (1741-1801), який в 1775-1778 роках опублікував фундаментальну працю «Фізіогномні фрагменти для заохочення людських знань і любові».

Френологія – вчення про локалізацію в різних ділянках мозку окремих психічних здібностей, що діагностуються шляхом обмацування зовнішнього рельєфу черепа. Засновник френології австрійський лікар і анатом Франц Йозеф Галль.

Всі ці ідеї вдалося синтезувати і розвинути туринському професору Ч. Ломброзо, який намагався заснувати нову науку – кримінальну антропологію. Основна думка Ломброзо полягає в тому, що злочинець є особливий природний тип, швидше хворий, ніж винний. Злочинцем не стають, а народжуються. Це своєрідний двоногий хижак, якому, подібно тигру, не має сенсу дорікати в кровожерливості. Злочинну людину необхідно виявити по ряду ознак і ізолювати (або знищити)²⁶.

Іншим важливим представником даного підходу, з великою долею умовності, оскільки вирізняв і соціальні фактори, був Енріко Феррі. На закиди опонентів, що мовляв не всі люди, наділені атавістичними ознаками, вчиняють злочини, він парирував: «Іноді злочинні інстинкти знаходять собі вихід у якійсь прихованій формі і, таким чином, вислизають від кримінальних законів. Замість того, щоб зарізати свою жертву, її можна залучити в яку-небудь фатальну справу; замість того, щоб грабувати на проїжджій дорозі, можна оббирати людей за допомогою біржової гри; замість того, щоб грубо ґвалтувати жінку, можна спокусити якусь нещасну, а потім обманути її і кинути. Вирішальне значення для віднесення певної людини до злочинного типу має не окрема ознака, а їх сукупність. Крім того ми не знаємо, чи залишиться людина, відзначена згаданими ознаками, яка ще не вчинила злочину, не злочинною до кінця свого життя…відбувається дуже багато таких злочинів, які залишаються не виявленими або винних в яких не знайдено»²⁷.

Антропологічний підхід традиційно оцінюється дуже критично абсолютною більшістю представників світового наукового співтовариства²⁸.

Незважаючи на це, підхід, що пояснював злочинність через суб’єкт розвивався. Виникли генетичні, психоаналітичні концепції. Як зазначає Джозеф Ф. Шеллі, в багатозначному розділі «Критика критиків»: «На сьогоднішній момент підготовка кримінологів рідко включає в себе ґрунтовне вивчення генетики. Здебільшого ознайомлення з нею обмежується працями критиків цієї науки»²⁹.

Соціологічна школа в кримінології завжди перебувала в крайній опозиції до антропологічних поглядів на злочинність. Як науковий напрямок вона заявила про себе після виходу роботи бельгійського математика Адольфа Кетле «Дослід соціальної фізики»³⁰.

Також вона за своїм характером антилегістська, адже, як зазначає Касьянов В.В., і Нечипуренко В.Н. вона вивчає не тільки юридичну злочинність, а й фактичну. Фактичні злочини – це насильницькі діяння, що прирікають людей на смерть, матеріальні нестатки і фізичні страждання, але не зафіксовані законодавчо як злочини. Наприклад, насильницькі депортації цілих народів і етнічних груп, що здійснювалися в період культу особи Сталіна, звичайно ж, фактично були злочином, але юридично ніяких норм не порушували, оскільки законодавство не включало заборони масових насильницьких переселень. До категорії фактичних злочинів відноситься і таке поширене в сучасному суспільстві явище, як анонімне-насильство: незазначені в законі насильницькі дії проти осуджених і ряду інших груп населення. Як приклад анонімного насильства можна назвати тортури щодо ув'язнених в СІЗО, солдат строкової служби в армії. Співробітники правоохоронних органів здійснюють протиправні діяння в по відношенню до затриманих і підозрюваних, які піддаються побиттю і тортурам. До фактичним злочинів відносяться і репресії тоталітарної держави по відношенню до політичних та ідеологічних противників³¹.

Основна ідея соціологічного підходу до розуміння злочинності полягає в тому, що злочинність – це хвороба соціуму, а злочини є симптомами (ознаками) цієї хвороби. Характер і масштаби злочинності не залежать напряму від волі законодавця - від того, які діяння заборонені під загрозою кримінальної репресії (криміналізація), а які дозволені. Як свідчить історія, у законодавчій практиці можливі й помилки, і свавілля, і лобіювання, і корислива зацікавленість (конструювання правового середовища, в якій можна безкарно здійснювати суспільно небезпечні діяння і навіть руйнувати державність). Злочинність залежить від характеру сформованих в соціумі суспільних відносин. Її об'єктивною характеристикою є небезпечність (у цьому сенсі кількість людей, що відчувають страх виявитися жертвою злочинних посягань характеристика злочинності куди більш об'єктивна, ніж число зареєстрованих злочинів).

Сутність соціологічного підходу до визначення злочинності характеризується наступним:

• По-перше, розглядом злочинності не як системи злочинів, а як специфічної характеристики суспільства – здатності породжувати злочини у великій кількості;

• По-друге, розробкою категорії «злочин», не залежної від законодавства (виключення такої ознаки, як протиправність, при збереженні винності і акцентування уваги на суспільній небезпеці)³².

Соціологічний підхід включає, напевне найбільшу кількість теорій злочинності, одні з яких постулюють, що злочинність є нормальним і вічним явищем (Е. Дюркгейм), інші вважають, що при радикальній зміні характеру суспільних відносин суспільство може позбутися цієї вади (Е. Фромм)³³.

Фактично соціологічний підхід звільняє нас від формалізму, політичної кон’юнктури, свавілля законодавця. Опираючись на фактичне розуміння злочину як деструктивної поведінки людини, яка є суспільно-небезпечною, він, з одного боку, – виправдовує тих, чиї діяння не мають суспільної небезпеки (наприклад дисиденти), а з іншого – викриває тих, хто, здійснюючи суспільно небезпечні діяння, користується недосконалістю законодавства. Всі ми знаємо ситуацію 90-х років в нашій країні, коли за допомогою прогалин в законодавстві ціла група людей, пограбувавши країну, збагатилась. Зараз вони є «елітою», поважними людьми, які впливають на політику нашої держави.

Сутність правового підходу полягає в розгляді злочинності як збірного поняття – сукупності або навіть системи злочинів. Визначаючи злочинність таким чином, автори відштовхуються від окремих злочинів. Вся їх сукупність в суспільстві і утворює злочинність. Але це не проста сукупність, а сукупність у взаємозв’язку, взаємодіях, сукупність що утворює нову якість.

Закон кількісно-якісних змін, один із трьох законів діалектики, сформулював Ф. Енгельс на основі праць класика німецької класичної філософії – Гегеля. Основа закону полягає у взаємозв’язку кількості і якості, які є частинами одного цілого, сторонами одного предмету. При збільшенні кількості понад міру, неминуче слідують якісні зміни. Нова кількість породжує нову якість. Причому ця зміна відбувається стрибкоподібно. Наприклад охолодження води рано чи пізно призведе до порівняно швидкої зміни її агрегатного стану і вона перетвориться на лід. Міра – це межа, в рамках якої, кількісні зміни не призводять до зміни якості.

Кожен з розглянутих підходів до вивчення злочинності має свої сильні і слабкі сторони, робить свій неоціненний внесок у розуміння цього явища.

Таким чином, в даному розділі було встановлено, що злочинність є одним із видів зовнішньодеструктивної поведінки. Інші прояви деструкції стимулюють розвиток злочинності в суспільстві і виступають для неї фоновими явищами, але і злочинність робить свій вплив на розвиток тих чи інших видів деструкції, стимулюючи їх розвиток. Погляди на розуміння самої злочинності є надзвичайно різноманітними, адже її дослідженням займається цілий ряд наук. Деякі з цих підходів (теологічний, антропологічний) вже втратили свій авторитет серед науковців. Правовий підхід розповсюджений серед науковців-юристів та практиків. Цікавим, таким, що позбавлений формалізму завдяки введенню поняття «фактичного злочину», виглядає соціологічний підхід. В цьому аспекті він відповідає ідеї цієї роботи, яка намагається пояснити злочинність перш за все, як деструктивну соціальну поведінку, а не як сукупність кримінально-правових діянь чи злочинців.