Методи державного регулювання економіки

Методи ДРЕ — це сукупність способів, прийомів та засобів державного впливу на соціально-економічний розвиток країни:

• прямі;

• непрямі: правові, економічні;

• імперативні (адміністративні);

• індикативні;

• неформальні;

• специфічні.

Прямі методи

Прямі методи – це методи за допомогою яких держава безпосередньо втручається в економічні процеси. До інструментів прямого втручання належать:

• держконтракт і держзамовлення;

• субсидії, субвенції, дотації;

• ліцензування, квотування, контингентування;

• прямі витрати уряду;

• встановлення фіксованих цін, валютних курсів;

• встановлення економічних, соціальних, екологічних стандартів.

Держконтракт і держзамовлення — це договори між державою і суб'єктами господарювання на виготовлення певного товару чи виконання певного виду послуг з метою задоволення соціально-економічних потреб споживача, стимулювання вироб­ництва дефіцитного товару, у тому числі на експорт, розвитку пріоритетних галузей і виробництв, впровадження нових техно­логій, виконання міжнародних угод та задоволення соціальних потреб суспільства. Держконтракт укладається з державними підприємствами та фінансується з державного бюджету. Держзамовлення застосовується для підприємств недержав­ної форми власності й зазвичай фінансується із власних джерел підприємства, а держава надає при цьому певні преференції (лат. — перевага, привілей) та пільги (в оподаткуванні, кредитуванні, гарантуванні ринку збуту тощо).

Субсидія — форма цільової фінансової або матеріальної допомоги держави окремим суб'єктам економіки (галузям, регіо­нам, фірмам, банкам, фізичним особам). Наприклад, житлові суб­сидії для населення.

Субвенція — форма грошової чи матеріальної допомоги, що надається державою в екстремальних ситуаціях (стихійне лихо, війна, економічні кризи тощо).

Дотація — різновид субсидій, а саме: асигнування, допла­та із державного бюджету з метою збалансування бюджетів ниж­чих рівнів.

Ліцензування — видача державними органами дозволу на право займатися певним видом діяльності, у тому числі експор­тно-імпортними операціями тощо.

Квотування — встановлення державою розмірів, частки у загальному виробництві, збуті, експорті чи імпорті.

Контингентування — встановлення певних норм, обме­ження певними умовами. Наприклад, контингентована емісія, контингентовані товари, податки тощо.

Фіксовані ціни на товари і тарифи на послуги — дер­жава встановлює певний рівень цін на ті чи інші товари і тарифи на послуги.

Встановлення державних стандартів і нормативів — визначення єдиних вимог, норм стосовно якості, хімічного скла­ду, фізичних властивостей, ваги, розмірів, кількості тощо.

Економічні стандарти і нормативи втілюють показни­ки ефективності виробництва (наприклад, норми рентабельності, енерго-, праце-, матеріало- і взагалі ресурсомісткості продукції).

Соціальні стандарти — офіційно встановлені державою нормативи у сфері соціальних відносин (мінімальна зарплата, мінімальна пенсія, рівень прожиткового мінімуму, тривалість ро­бочого тижня, відпустки, умови праці тощо).

Харчові стандарти — встановлені державою вимоги щодо якості продуктів харчування. Наприклад, допустимі види харчо­вих добавок (консерванти, барвники тощо), не шкідливих для здо­ров'я людини.

Фармацевтичні стандарти — нормативи виготовлення лікарських препаратів, перелік ліків і фармацевтичних засобів, вживання і реалізація яких офіційно дозволена державою.

Екологічні стандарти включають норми безпечного викиду шкідливих речовин у повітря чи водойми, рівень радіацій­ного забруднення тощо.

Непрямі методи ДРЕ — сукупність опосередкованих за­собів державного впливу на діяльність суб'єктів економіки (сис­тема правових та економічних методів).

Правові методи ДРЕ — система законів та законодавчих актів, що регламентують діяльність суб'єктів господарювання (ви­значають правовий простір).

Економічні методи державного регулювання економі­ки пов'язані зі створенням державою фінансових чи матеріаль­них стимулів, здатних впливати на економічні інтереси суб'єктів господарювання й обумовлювати їхню поведінку.

Адміністративні методи базуються на використанні сили державної влади. Це заходи (засоби) заборони, дозволу або примусу.

Застосування адміністративних методів необхідне і навіть ефективне у таких сферах:

1. прямий контроль держави над монопольними ринками;

2. охорона навколишнього середовища і здоров'я людей;

3. соціальний захист населення, визначення і гарантування мінімально допустимих життєвих параметрів — встановлення соці­альних стандартів (гарантований прожитковий мінімум, регла­ментація умов праці тощо);

4. захист національних інтересів у світогосподарських зв'яз­ках (ліцензування експорту, державний контроль за імпортом капіталу, робочої сили, товарів тощо);

5. реалізація державних програм і планів.

Імперативні методи регулювання (лат. — владний, на­казовий) — це адміністративні методи.

Індикативні методи (лат. — вказувати, орієнтувати) — це методи непрямого, опосередкованого впливу, що мають орієн­товний, рекомендаційний характер (наприклад, індикативні ціни).

Неформальним засобом державного впливу на економі­ку є переконання. Держава використовує для його реалізації: публічні лекції, рекламу, спеціальні програми на радіо і телеба­ченні, публікації у періодичних виданнях, соціологічні дослідження й опитування, впливаючи таким чином на формування громад­ської думки, суспільної свідомості, економічного мислення.

Специфічним інструментом ДРЕ є державний сектор економіки — комплекс господарських об'єктів, які повністю або частково належать центральним чи місцевим органам держав­ної влади і використовуються державою для виконання нею еко­номічних, соціально-культурних та політичних функцій.

Таким чином, державне регулювання економіки (ДРЕ) — це сукупність форм, методів та інструментів, за допомогою яких держава впливає на діяльність суб'єктів господарювання і ринкову кон'юнктуру з метою створення нормальних умов для функціонування ринку та вирішення складних соціально-економічних проблем суспільства.

Питання третє. Фінансова система. Суть і структура фінансової системи. Державний бюджет. Місцеві бюджети. Формування доходів і витрат державних та місцевих бюджетів.

Формування фінансової системи будь-якої країни неможливе без утворення різних централізованих і децентралізованих фондів, де провідна роль належить бюджету як загальнодержавному фонду грошових ресурсів.

Бюджет – це план, який відображає утворення і використання фінансових фондів у державі.

За своєю будовою бюджет характеризується як бюджетна система.

Бюджетна система – це об’єднання усіх ланок державного бюджету на єдиних принципах (єдності, повноти, достовірності, гласності, наочності).

Бюджетна система кожної країни визначається її адміністративно-територіальним поділом і державним устроєм.

Структура бюджету країни характеризується насамперед двома головними взаємопов’язаними складовими: доходами і видатками. У доходах бюджету відображається податкова політика держави, а у видатках – пріоритетні напрямки вкладень коштів.

Доходи державного бюджету формуються за рахунок ПДВ, акцизу, податку на прибуток підприємств усіх форм власності і підпорядкування, надходжень від зовнішньоекономічної діяльності, доходів від приватизації державного майна та від його реалізації, внесків до пенсійного фонду, внесків до державного фонду сприяння зайнятості населення та інших фондів, надходжень від внутрішніх позик, плати за спеціальне використання природних ресурсів та інших надходжень передбачених законодавством.

До видатків державного бюджету належать:

- фінансування державних централізованих програм;

- витрати на соціальний захист і соціальне забезпечення;

- фінансування установ та організацій освіти, культури, науки, охорони здоров’я;

-фінансування виробничого і невиробничого будівництва, геологорозвідувальних, проектно-пошукових та інших робіт, що здійснюються відповідно до загальнодержавних програм;

- фінансування оборони, охорони навколишнього середовища;

- утримання державних органів і влади;

- здійснення зовнішньоекономічної діяльності;

- дотацій, що передаються з державного бюджету до бюджетів нижчих рівнів;

- фінансування сільського господарства, промисловості, енергетики та правоохоронної діяльності;

- утворення резервів;

- обслуговування внутрішнього та зовнішнього боргів;

- інші видатки.

Форми виплати із державного бюджету можуть бути наступних видів:

1) асигнування (видача грошових засобів із держбюджету на утримання підприємств і установ);

2) субсидії (вид державної грошової допомоги, яка надається організаціям, установам та населенню);

3) субвенції (вид державної грошової допомоги місцевим органам влади або окремим галузевим господарським органам для розвитку);

4) дотації (вид державної грошової допомоги організаціям, підприємствам для покриття збитків з метою підтримки).

Стан бюджету може характеризуватися балансом доходів і видатків, перевищенням доходів над видатками або, навпаки, видатків над доходами. Найбільш оптимальним і прийнятним для будь-якої країни є збалансованість доходів і видатків бюджету. Перевищення доходів над видатками (профіцит) означає надійну фінансову стабільність держави, але воно не може бути суттєвим і тривалим, оскільки немає сенсу збирати зайві податки. Найгострішою і складною є тут проблема бюджетного дефіциту. Випереджаюче зростання державних витрат порівняно з доходами зумовлює хронічний дефіцит бюджетів більшої частини країн світу.

Причинами виникнення дефіциту є спад виробництва; зниження ефективності функціонування окремих галузей економіки; несвоєчасне проведення структурних змін в економіці або її технічного переоснащення; великі воєнні витрати та інше.

Види державного дефіциту:

• фактичний – відображає реальні надходження і видатки за певний період часу;

• структурний – показує, якими можуть бути надходження, урядові витрати і дефіцит при потенційному обсязі національного виробництва;

• циклічний – відбиває вплив циклічних коливань на надходження, видатки та дефіцит і визначається як різниця між фактичним і структурним дефіцитом.

Питання четверте. Податки. Елементи системи оподаткування. Крива Лаффера. Функції податків. Класифікація податків. Бюджетно-податкова система як інструмент економічної політики держави.

Головним джерелом доходів держави є податки.

Податки – це примусові стягнення державою коштів з фізичних і юридичних осіб для здійснення її економічних функцій.

Податкова система – сукупність чинних у країні податків, форм, принципів та методів їхньої побудови, а також інститутів та організацій, що забезпечують їх вилучення, здійснюють контроль за дотриманням податкового законодавства.

Функції податків:

а) фіскальна (централізація частини ВВП у бюджеті на загальносуспільні потреби);

б) розподільча (перерозподіл вартості ВВП між державою, юридичними та фізичними особами);

в) регулююча (вплив податків на різні аспекти діяльності).

Елементи системи оподаткування:

- суб’єкт (платник податків) – юридична чи фізична особа, що сплачує податки;

- об’єкт оподаткування – дохід або майно з якого нараховується податок (податкова база);

- ставка податку (норма оподаткування) – законодавчо встановлений розмір податку на одиницю оподаткування:

• тверді ставки, які встановлюються в абсолютній сумі на одиницю об’єкту не залежно від доходу;

• пропорційні ставки, які встановлюються у вигляді незмінного відсотка до об’єкту податку;

• прогресивні ставки встановлюються у відсотках, які зростають по мірі зростання доходу;

• регресивні ставки встановлюються у відсотках і передбачають зменшення надходжень при зростанні доходу.

Класифікація податків

Залежно від рівня державних структур:

- загальнодержавні (встановлюються державними органами влади вищого рівня);

- місцеві (встановлюються місцевими органами влади);

За об’єктом оподаткування:

- податки на доходи фізичних і юридичних осіб;

- податки на майно (сплачується постійно впродовж усього часу перебування майна у власності);

- податки на споживання (сплачуються при використанні доходів);

Залежно від використання:

- загальні, надходячи в розпорядження державних органів, використовуються для фінансування найрізноманітніших заходів, тобто не закріплюються за конкретним видом видатків державного і місцевого бюджетів;

- специфічні – акумулюються в спеціальних фондах і використовуються за цільовим призначенням;

За формами оподаткування:

- прямі – вилучаються безпосередньо у власників майна, отримувачів доходу;

- непрямі – вилучаються у сфері реалізації або споживання товарів та послуг, тобто перекладаються на споживача і не залежать від рівня доходу.

Переваги непрямих податків:

- швидке надходження до бюджету, оскільки опосередковують реалізацію та споживання;

- рівномірність вилучення у територіальному аспекті;

- мотиваційна роль у створенні державою умов для виробництва і реалізації як передумови стабільності податкових надходжень;

- обмеження споживання одних груп товарів та послуг і розширення інших завдяки диференціації податкових ставок державою.

Недоліки непрямих податків:

- неадекватність податків розміру доходів платників;

- непомірна обтяжливість для малозабезпечених верств населення.

Принципи оподаткування:

1) обов’язковість;

2) оптимальне поєднання економічної ефективності та соціальної справедливості;

3) відносна стабільність у коротко- та середньостроковому періоді і гнучкість у довгостроковому періоді;

4) прогресивний характер оподаткування;

5) захист вітчизняного виробника;

6) уникнення подвійного оподаткування.

Є три основні способи збалансування дефіцитного державного бюджету.

1. Підвищення податків має свої межі. У довгостроковому періоді залежність доходів держави від податків описує крива Лафера (рис.7.1). За нульових податкових ставок жодних податкових надходжень не буде. Якщо ж податки сягнуть 100%, тобто держава привласнюватиме всі результати праці громадян, ніхто не матиме бажання працювати в офіційній економіці і вся національна економіка стане тіньовою. Тому знову ж не буде податкових надходжень. Отже, податкові ставки можливо ефективно підвищувати лише до певної межі.

Податкові надходження

до бюджету

N

Ставка оподаткування,

100%

t

0

Рис.7.1. Крива Лафера

Ця крива виявляє таку ставку оподаткування, за якої податкові надходження досягають максимального обсягу (N). При подальшому зростанні податкової ставки знижуються стимули до підприємництва та праці, знижується податкова база та податкові надходження до бюджету.

2. Додаткова емісія грошей (сеньйораж) – це монетаризація дефіциту, шляхом випуску державою додаткової кількості грошей. Це дуже зручний для уряду метод збалансування бюджету. Але він викликає інфляцію;

3. Державні позики – випуск державних цінних паперів. Для отримання позики уряд випускає і продає державні цінні папери, натомість отримуючи гроші. Цей метод не викликає інфляції, але призводить до виникнення державного боргу.

Державний борг – це загальний розмір накопиченої заборгованості уряду власникам державних цінних паперів, який дорівнює сумі минулих бюджетних дефіцитів за мінусом бюджетних надлишків. Державний борг складається із внутрішнього та зовнішнього.

Внутрішній державний борг – заборгованість держави домогосподарствам і фірмам даної країни, які володіють цінними паперами, випущеними її урядом.

Зовнішній державний борг – це заборгованість держави перед іноземними громадянами, фірмами, урядами та міжнародними фінансовими організаціями.

Традиційним методом зменшення державного боргу є його реструктуризація.

Рефінансування державного боргу – виплата власникам державних цінних паперів, строк погашення яких настав, грошей, що отримані від продажу нових цінних паперів.

Ключові слова: податки, податкова система, державне регулювання економіки, методи державного регулювання економіки, форми державного регулювання економіки, екстерналії, суспільні блага, неспроможності ринку, державний борг, дефіцит держбюджету, фінансова система, бюджет.