Лекція 7 Держава та її економічні функції

1. Необхідність і межі державного регулювання ринкової економіки. Держава як суб'єкт економічної системи.

2. Форми, інструменти та методи державного регулювання економіки.

3. Фінансова система. Суть і структура фінансової системи. Державний бюджет. Місцеві бюджети. Формування доходів і витрат державних та місцевих бюджетів.

4. Податки. Елементи системи оподаткування. Крива Лаффера. Функції податків. Класифікація податків. Бюджетно-податкова система як інструмент економічної політики держави.

Питання перше. Необхідність і межі державного регулювання ринкової економіки. Держава як суб'єкт економічної системи.

Аналізуючи період від Великої депресії (1930-і роки) до початку 1960-х років, економісти та політики зіткнулися з тим, що економіка вільного ринку, навіть найбагатшого в світі (наприклад США), виявилася неспроможною задоволь­нити деякі основні потреби суспільства. Така модель економіки завжди породжувала періоди безробіття і деякі з них мали масовий характер. За часів Великої депресії рівень безробіття сягнув 25 %, а національний продукт у порівнянні з піковим 1929 р. зменшився приблизно на 30 %.

Депресія висвітлила ті проблеми, які вже тривалий час існували в завуальованій формі. Внаслідок банкрутства банків та розвалу ринку акцій багато людей втратили фактично всі свої заощадження. Надто низькі ціни на сільськогосподарську продукцію позбавили багатьох фер­мерів можливості платити по заставних, а це призвело до їхнього розорення. Долаючи депресію, федеральний уряд не лише вживав активних заходів до стабілізації рівня економічної діяльності, а й прийняв законодавчі акти, спрямовані на «пом'якшення» багатьох конкретних проблем (страхування від безробіття, соціальне забезпечення, федеральне страхування вклад­ників, федеральні програми дотування цін на сільськогосподарську про­дукцію), та низку інших програм, спрямованих на різноманітні соціаль­но-економічні цілі Загалом ці програми одержали назву «нового підходу».

Після другої світової війни економічне становище поліпшилося і країна досягла небувалого рівня розвитку. Проте виявилося, що плоди цього процвітання дісталися не всім. Багато людей, здавалося, з мо­менту народження були приречені на злиденне існування; вони не одержували відповідної освіти, а їхні перспективи знайти хорошу роботу були примарними.

Така нерівність викликала появу багатьох урядових програм, що знайшли законодавче вираження протягом 60-х років, коли президент Ліндон Б. Джонсон оголосив свою «Війну з бідністю». У той час як деякі програми були «рятівним поясом» для тих, хто потерпав (на­приклад, забезпечення бідняків харчами та медичним обслуговуван­ням), інші, такі як програми перекваліфікації, були спрямовані на розширення можливостей безробітних.

Отже, економічна політика – це сфера діяльності суспільства, яка спрямована на розробку заходів, що забезпечують вирішення економічних проблем. Необхідність проведення державою економічної політики пов’язана з наявністю неспроможностей ринку:

• недосконалість чи повна відсутність конкуренції на ринку (принципи вільної конкуренції здатні забезпечувати економічну ефективність на ринку за умов існування на ньому досконалої конкуренції. Однак будь-яка конкуренція – це явище не довготривале, оскільки процес розвитку товарного виробництва супроводжується концентрацією та централізацією капіталу, тобто утворенням монополії, яка в свою чергу зумовлює підвищення цін та зменшення обсягу виробництва благ. Загалом діяльність монополій порушує економічну рівновагу на ринку і призводить до зниження ефективності ринку);

- суспільні блага (існують деякі види товарів, що не пропонуються на ринку або ж, якщо пропонуються, то у недостатній кількості. Прикладом такого товару у великому масштабі є національна оборона; у малому мас­штабі — навігаційні засоби (наприклад, маяки). Вони називаються чистими товарами суспільного споживання (чисті суспільні блага) і мають дві важливі особливості: по-перше, ще одній додатковій особі нічого не коштує можливість користуватися товарами суспільного споживання. Формально існує нульова гранична вартість права кожної особи користува­тися товарами суспільного споживання. Вартість оборони країни з населенням 1 млн і одна особа є не більшою, ніж країни населенням 1 млн осіб. Вартість маяка анітрохи не залежить від кількості кораблів, які пропливають повз нього; по-друге, загалом важко чи навіть не­можливо відлучити особу від користування товарами суспільного спо­живання. Якщо я встановлюю маяк у певному каналі, повному під­водних скель, щоб забезпечити своєму суднові безпечну навігацію, буде нелегко чи навіть неможливо заборонити іншим кораблям входити у канал за сигналами мого маяка. Якщо одна з властивостей виражена незначно благо буде називатися змішаним суспільним (автомобільні траси, освіта). Ринок не пропонуватиме взагалі або пропонуватиме не досить чистого товару суспільного споживання. Тому суспільні блага створюються державою, оскільки саме це в більшості випадків забезпечує ефективність).

- екстерналії (існує багато випадків, коли дії окремої особи чи фірми позначаються на іншій особі чи фірмі; коли одна фірма нав'язує витрати іншій, не пропонуючи ніякої компенсації; або ж коли одна фірма створює вигоду для інших компаній, але не пожинає плодів її наслідків. Можливо, найбільш яскравим прикладом останніх років стало забруднення по­вітря та води. Коли я веду машину, не оснащену спеціальним фільтром, я знижую якість повітря (звичайно, наслідками впливу однієї особи на якість повітря можна знехтувати, але якщо це роблять мільйони осіб, ефект є помітним). Таким чином, я перекладаю витрати на плечі інших.

Приклади, коли дії однієї особи накладають витрати на інших, є прикладами негативних екстерналій. Але не всі екстерналії є негативними. Існують важливі приклади позитивних екстерналій, коли дії однієї особи приносять вигоду іншим. Якщо я насаджую чудову клумбу перед вікнами свого будинку, мої сусіди отримують вигоду, адже можуть споглядати її. Яблуневий сад може створювати вигоду для пасічника, що живе поруч. Особа, що реставрує свій будинок в оточенні занедбаних будівель, породжує позитивну екстерналію для своїх сусідів.

У кожному з випадків таких екстерналій розподіл ресурсів, здійснюваний ринком, може виявитися неефективним. Позаяк індивіди не відшкодовують усіх витрат для захисту від породжуваних ними негативних екстерналій, вони надміру займатимуться такими видами діяльності; і навпаки, позаяк особи не повною мірою отримують вигоду від діяльності, що породжує позитивні екстерналії, вони зведуть цю діяльність до мінімуму. Тому, наприклад, побутує думка, що без урядового втручання рівень забруднення буде надто високим. Інакше кажучи, контроль за забрудненням породжує позитивну екстерналію, тому без урядового втручання здійснення контролю за забрудненням буде недостатнім.

Уряд реагує на екстерналії по-різному. В одних випадках (як правило, при негативних екстерналіях) він намагається регулювати пев­ну діяльність; у такому разі уряд встановлює стандарти автомо­більних викидів і накладає обмеження на забруднення фірмами повітря та води.

В інших випадках уряд може намагатися використовувати систему ціноутворення, накладаючи штрафи на негативні екстерналії та винагороджуючи позитивні екстерналії. Так, замість того, щоб регулювати рівень автомобільних викидів, уряд може накласти стягнення, пропорційне рівню викидів, вищому за критичний. Встановлюючи плату за використання доріг, принаймні, у години пік, уряд може змусити водіїв усвідомити ті витрати, які вони накладають на інших. У випадку виникнення негативної екстерналії виробник перекладає частку своїх витрат на інших і тим самим виникає тенденція відносного надвиробництва, а у випадку позитивної екстерналії – виробник бере на себе частку витрат інших і тому виникає відносне недовиробництво. З метою забезпечення ефективного розподілу ресурсів держава повинна регулювати таку діяльність.)

- Неповні ринки (чисті товари суспільного споживання та послуга не є єдиними, що їх не завжди адекватно пропонують приватні ринки. Там, де приватні ринки не у змозі забезпечити певний товар чи послугу, навіть якщо вартість пропозиції вища від того, що можуть заплатити індивіди, виникає ринкова неспроможність, і такий ринок ми називаємо неповним (повний ринок пропонує всі товари та послуги, якщо вартість цієї пропозиції менша від суми, яку можуть заплатити індивіди). Деякі економісти вважають, що приватні ринки особливо невдало здійснюють пропозицію страхування та кредитування, і це є обґрунтуванням уря­дової діяльності у цих сферах);

- недостовірність і недостатність інформації (дана неспроможність ринку зумовлює неоптимальну поведінку покупців і продавців, тому попит не створює адекватної пропозиції. Інформаційна асиметрія може викликати диктат однієї сторони ринкової угоди);

- безробіття, інфляція і дисбаланс (ринкова економіка розвивається циклічно. Сучасний ринок не володіє досконалим механізмом, який здатний протистояти економічній нестабільності, тому виникають падіння виробництва, безробіття, інфляція. Все це зумовлює необхідність державного регулювання економіки у вигляді проведення економічної політики).

Міра державного втручання в економіку залежить від багатьох причин історичного, політичного, ідеологічного характеру. Більшість країн, в тому числі і Україна, мають змішану економіку, яка функціонує на основі поєднання ринкового саморегулювання і державного регулювання.

При обґрунтуванні заходів економічної політики відбувається перехід від позитивної до нормативної економіки. Позитивна економіка розглядає не лише наслідки конкретних урядових програм, а й описує діяльність державного сектора, політичних та економічних сил, які викликають до життя ці програми, вивчає економічні закономірності та фактори прогресу суспільства. Там, де економіст виходить за межі чистого аналізу позитивної економіки, він поринає в глибини нормативної економіки. Позитивна економіка формує наукові уявлення про економічну поведінку суб’єктів і вивчає фактичний стан економіки. Нормативна економіка здій­снює оцінку ефективності різних рішень і пропонує нові рішення, які краще відповідають певним цілям. Вона відображає суб’єктивні уявлення про те, що повинно бути, вона визначає, які конкретні умови чи аспекти є бажаними, формує програми розвитку, визначає його основні напрямки, розробляє практичні рекомендації, тобто формує засади економічної політики.

В основі регулювання національної економіки лежать різні економічні теорії, кожна з яких по-різному уявляє механізм функціонування економіки та подає протилежні рекомендації стосовно ролі держави в стабілізації економіки. Серед них можна виділити наступні:

1) класична теорія регулювання;

2) кейнсіанська теорія;

3) альтернативні теорії: монетаризм, теорія „економіки продукції”, теорія раціональних очікувань.

Прихильники класичної теорії (друга пол. ХVІІІ – поч. ХІХ ст.) вважають, що ринковий механізм здатний автоматично забезпечувати повну зайнятість без державного втручання в економіку. Вони визнають, що інколи на економіку можуть негативно впливати зовнішні фактори, такі як війни, політичні перевороти, біржові крахи, які тимчасово виводять її зі стану рівноваги. Проте здатність ринку до автоматичного саморегулювання є достатньою, щоб через деякий час знову відновити такий рівень виробництва, який відповідає умовам повної зайнятості та економічної рівноваги.

Уявлення прихильників класичної теорії не витримує випробування на практиці. Історичний досвід світової економіки показує, що держава змушена втручатися в економічні процеси. Переконаність в цьому зросла під впливом світової економічної кризи 30-х років (Великої депресії). Вирішальну роль у перегляді класичних уявлень про економічний механізм відіграв відомий англійський економіст Джон Мейнард Кейнс. Новий економічний світогляд Кейнс подав у своїй книзі „Загальна теорія зайнятості, відсотка та грошей”, надрукованій у 1936р. Він уперше піддав критиці класичну теорію і запропонував альтернативну, в основі якої лежить державне регулювання економіки. Це явище отримало в науці назву „кейнсіанської революції”. Заслугою Кейнса є те, що він обґрунтував об’єктивну необхідність і роль державного регулювання ринкової економіки, з’ясував основні засоби та інструменти державного впливу: стимулювання сукупного попиту шляхом заохочення інвестиційної діяльності, а значить, зменшення ціни кредиту (рівня облікової ставки), розширення державних закупок; підвищення раціональної фіскальної політики тощо.

Кейнсіанська теорія тривалий час домінувала в теорії та практиці макроекономічного регулювання. Але наприкінці 70-х років в економіці багатьох країн головною стала проблема інфляції при одночасному падінні виробництва – „стагфляція”. Кейнсіанські рекомендації в нових умовах показали свою неефективність. Це призвело до виникнення альтернативних теорій.

Монетаристська теорія є найрішучішим виступом проти кейнсіанської теорії. Засновник – Мільтон Фрідмен. Цей напрям пропагує відмову від широкого втручання держави в економіку, віддає перевагу непрямим методам, а саме – регулюванню грошового обігу.

На відміну від кейнсіанців, монетаристи дотримуються думки, що ринкова система є достатньо самостійною і здатна самостійно відновлювати економічну стабільність. Вони відстоюють принципи вільної конкуренції.

Якщо кейнсіанці спираються на рівняння сукупних витрат (ВНП = СВ + І + ДВ + ЧЕ), то в основі монетаристської теорії лежить рівняння обміну: МV = PQ.

Монетаристи вважають, що:

• головну роль у регулюванні економіки виконує грошово-кредитна політика. Збільшуючи або зменшуючи грошову масу, держава може змінювати регулюючий вплив на економічну активність;

• швидкість обертання грошей є стабільною, зміну її можна передбачити і врахувати;

• стабільний розвиток економіки можна забезпечити за умов стабільного збільшення грошової маси. Цією метою Фрідмен запропонував монетарне правило: грошова маса має збільшуватися щорічно тими ж темпами, що й щорічний темп зростання реального ВВП.

Теорія економіки пропозиції виникла у зв’язку з нездатністю кейнсіанської теорії запропонувати ефективні заходи проти стагфляції. Це неоліберальна економічна теорія, яка, на відміну від кейнсіанства, пропагує необхідність стимулювання пропозиції, а також зростання ефективності виробництва на основі зниження витрат виробництва, скорочення прибуткових податків, стимулювання інноваційного підприємства, скорочення соціальних витрат тощо. Прихильники теорії економіки пропозиції виступають за зниження податкового тиску на економіку. Вони пропонують відмовитися від системи прогресивного оподаткування, знизити податкові ставки на підприємництво, на заробітну плату і дивіденди. Зниження податків веде до скорочення бюджетних доходів, пропонуються різні способи вирішення проблеми бюджетного дефіциту: зменшити соціальні програми, скоротити апарат державного управління тощо.

Згідно з теорією економіки пропозиції, зниження податків викличе зростання реального ВВП.

Теорія раціональних очікувань стала досить поширеною в середині 70-х років, коли в економіці деяких країн спостерігалася одночасно інфляція і безробіття. Ця неокласична теорія, яка стверджує, що заходи держави зі стабілізації економіки є неефективними. Це обумовлено тим, що суб’єкти господарювання (підприємці, споживачі, наймані робітники), осмислюючи всю інформацію про об’єкти, які представляють для них грошовий інтерес, розуміючи можливі наслідки економічної політики держави, ведуть себе раціонально: приймають оптимальні (найкращі для них) рішення – рішення, які максимізують їхнє благополуччя.

У ринковій економіці функції держави зводяться до трьох основних: законодавчої, стабілізуючої, розподільчої.

Законодавча функція передбачає, що держава розробляє систему економічних, соціальних та організаційно – господарських законів і постанов, які створюють певні “правила гри”, тобто правові заходи ринкової економіки, що є гарантом однакових прав і можливостей для всіх форм власності та господарювання.

З метою захисту конкуренції як основної умови і регулятора ринкової економіки держава розробляє і реалізує антимонопольне законодавство. Це дає можливість суб’єктам ринкової економіки реалізувати свої інтереси, примушує їх діяти узгоджено і разом з тим не порушувати об’єктивних законів ринку.

Стабілізуюча функція полягає у підтримані високого рівня зайнятості та цінової рівноваги, а також у стимулюванні економічного зростання. З цією метою держава:

• визначає цілі, напрямки і пріоритети економічного розвитку, виділяє відповідні ресурси для їхньої реалізації;

• бере на себе організацію пропозиції грошей;

• забезпечує зайнятість і стабільний рівень цін, проводячи відповідну фіскальну і кредитно – грошову політику, спрямовану на боротьбу з інфляцією і безробіттям.

Розподільча функція пов’язана з досягненням справедливого розподілу доходів у суспільстві, а з іншого – з більш ефективним розміщенням ресурсів у ринковій економіці. Для здійснення цієї функції держава:

• здійснює перерозподіл доходів багатих верств населення на користь непрацездатних і малозабезпечених, проводячи відповідну фінансову, податкову політику регулювання цін;

• встановлює і контролює реалізацію постанов про мінімальну заробітну плату;

• бере на себе функцію забезпечення суспільними благами, у виробництві яких приватні та колективні суб’єкти не зацікавлені, але разом з тим без цих благ суспільство не може досягти благополуччя. Такі блага і послуги називають чистими суспільними товарами. Це національна оборона, забезпечення суспільного порядку, контроль за станом навколишнього середовища, освіта тощо.

Основні цілі державного регулювання економіки:

1. раціональне використання ресурсів і досягнення макроекономічної ефективності (зростання продуктивності праці в суспільному виробництві, пропорційний розвиток економіки, повне й оперативне задоволення соціально – економічних потреб суспільства);

2. забезпечення стабільного розвитку національної економіки;

3. забезпечення конкурентноздатності вітчизняних товарів на світовому ринку;

4. реалізація соціальних цілей розвитку суспільства (соціальна стабільність, забезпечення ефективної зайнятості, дотримання вимог економічної безпеки, задоволення соціально – культурних та духовних потреб населення).

Державне регулювання економіки – це управління соціально-економічним розвитком країни, тобто сукупність заходів державного впливу на об’єкти і процеси з метою певного спрямування господарської діяльності суб’єктів національної економіки, узгодження їхніх інтересів і дій для реалізації конкретних цілей.

Розрізняють декілька моделей регулювання економіки:

• американська – передбачає поступовий характер реформи, пасивну роль держави в цьому процесі, зведену в основному до законодавчої діяльності й використання традиційних економічних важелів регулювання;

• японська – визначає активну роль держави в трансформаційному процесі через використання комплексу прямих, непрямих, економічних, правових, специфічних і нетрадиційних методів регулювання.

Питання друге. Форми, інструменти та методи державного регулювання економіки.

Форми ДРЕ — це загальні напрямки регулювання соціаль­но-економічних процесів, що відбуваються в країні.

Бюджетно-податкове регулювання пов'язане з функціо­нуванням державних фінансів, формуванням державного бюджету та державними витратами і спрямоване на реалізацію цілей соці­ально-економічного розвитку країни. Передбачає визначення джерел надходження коштів у державну казну, формування системи оподаткування, визначення об’єктів та рівня їхнього оподаткування, регулювання процесу формування витрат господарських суб’єктів через норми амортизації, відрахування у різні фонди, визначення статей державних витрат, регулювання дефіциту державного бюджету.

Кредитно-грошове регулювання — діяльність держави, спрямована на забезпечення економіки повноцінною і стабіль­ною національною валютою та регулювання грошового обігу відпо­відно до потреб економіки. Передбачає здійснення емісії грошей, контроль за грошовим обігом та інфляцією, встановлення розміру облікової ставки, операції на відкритому ринку, встановлення розмірів обов’язкових резервів, регулювання діяльності комерційних банків, валютне регулювання.

Адміністративно-економічне регулювання передбачає заходи адміністративного та економічного характеру, спрямовані на створення умов для функціонування ринкової системи та реа­лізації соціальних цілей суспільства. Передбачає заходи демонополізації економіки, роздержавлення і приватизації, макроекономічне планування і регулювання, формування системи економічних, екологічних та соціальних стандартів і норм, націоналізація (денаціоналізація), ліцензування, квотування, контингентування, регламентування зовнішньоекономічної діяльності, встановлення фіксованих цін, перерозподіл амортизаційних відрахувань, списання кредитної та податкової заборгованості.

Цінове регулювання — вплив держави на ринкове ціноутво­рення за допомогою законодавчих, адміністративних чи судових заходів з метою здійснення кон'юнктурної та структурної полі­тики, приборкання інфляції, стимулювання виробництва, його модернізації, посилення конкурентоздатності національної еконо­міки, пом'якшення соціальної напруги тощо. До методів цінового регулювання належать нагляд за цінами, непрямий вплив на ціни, державне втручання у процес ціноутворення, «лідерство у цінах», прямий державний вплив на ціни, встановлення фіксованих пільгових цін і тарифів (межі їх підвищення).