2. Діяльність малоросійської колегії

Росія дедалі більше обмежувала українське самовряду­вання. У 1722 р. була утворена Малоросійська Колегія у Глухові, яка контролювала діяльність гетьмана, старшини, відала фінансами та справочинством. З відновленням у 1750 р. гетьманщини в Україні влада стала належати ки­ївському генерал-губернатору і гетьману. Після остаточної ліквідації гетьманства у 1764 р. вона знову перейшла до Колегії. Але до 1775 р. важливу роль у житті українського народу відігравала Запорозька Січ.

Залежність України від московської царської, а згодом російської імперської влади зумовлює появу таких видів історичних джерел, як документи російського уряду, які стосувалися України. Це документи російських установ, що діяли на території України («Малороссийская колле­гия», «Канцелярия министерского правления Малороссий­ских дел»). Після скасування української автономії у другій половині XVIII ст. з'являються документи росій­ських установ, які керували колись Гетьманщиною (на­місництва, генерал-губернаторства тощо). Серед доку­ментів слід виділити «Права, за которыми судится малоросийсъкий народ» (1743 p.), а також «Полное собрание законов Российской Империи».

Тема 2. 6.: Виконавче діловодство

1. Проходження документів в міністерствах.

2. Уніфікація документів.

Література:

3. Зубенко Л.Г. Ділові папери в менеджменті: навч. посібник. – К. : ТОВ „УВПК”, 2002. – 272с.

4. Палеха Ю.І. Управлінське документування: Навч. посібник. – К.: Вид-во Європ. ун-ту,2003.

Чергові реформи центрального державного апарату відбулися у 1810—1812 роках. У 1810 р. було затверджено вищий державний законодавчий орган — Державну Раду, а в 1811 р. створені центральні органи державного правлі­ння — міністерства з багатоступеневою структурою. Мі­ністерства складались з департаментів, котрі поділялись на відділи, а відділи — на столи.

1. Проходження документів в міністерствах

Керівники структурних підрозділів мали право одер­жувати і підписувати відповідні документи. Зверху вниз надходили документи: від царя — маніфести, височайші укази, повеління та рескрипти, від Сенату та інших цент­ральних органів — вказівки, приписи та розпорядження, міністри та керівники підрозділів надсилали циркуляри, запити та накази. Місцеві губернські влади розсилали вказівки. А у вищі установи надходили «всеподданейшие прошения», доклади, скарги. Всі ці дер­жавні і місцеві управлінські структури та правила їх роботи поширювалась на ук­раїнські землі, що входили до складу Російської імперії.

Упровадження міністерств завершило процес чіткого розмежування державного апарату. Це спричинило швидке створен­ня прошарку бюрократів-чиновників, які цілком залежали від милості царя. Апарат зростав кількісно і забезпечував розширення своїх повноважень та моральних і матеріаль­них привілеїв. У 1812 р. було затверджено вісім мініс­терств. Надалі їх кількість збільшилася.

Постанова «Загальна установа міністерств» передбача­ла єдність форми складання документів за наведеними зразками. Ділові папери складного змісту мали три части­ни: вступ з викладом змісту справи, обгрунтування з посиланнями на чинне законодавство чи нормативні акти, «соображения і заключенія» з клопотаннями або проханнями. Порядок проходження документів інстанціями суворо регламентувався законом, який вимагав, щоб рух паперів якомога менше відхилявся від шляху, встановленого у де­партаментах. У кожній інстанції вхідні та вихідні докумен­ти реєстрували в журналах, які складались з трьох частин: для реєстрації документів верховної влади, для поточних «зви­чайних паперів» і для таємних надходжень. Справи, які вирішували департаменти, поділялися на три категорії: термінові, або надзвичайні; невідкладні, вирішення яких бу­ло пов'язане з прийняттям важливих рішень; звичайні чи поточні. Попри всі негаразди і складнощі того періоду вла­да розуміла необхідність покращення стану діловодства та докладала чимало зусиль щодо підтримки цього напряму. Так, із середини ХІХ ст. в державних установах з'являють­ся посади особистих секретарів перших керівників.