2. Систематизація ділової документації

У 1969—1970 pp. було розроблено і затверджено серію загальносоюзних стандартів управлінської документації. З 1972 р. в СРСР почали діяти єдині правила підготовки та оформлення організаційно-розпорядчих документів і єдині правила роботи з документами. Постановою від 04.09.73 Державний Комітет СРСР з науки та техніки ввів у дію основні положення Єдиної державної системи діло­водства. В 1975 р. було прийнято ГОСТ 6.15.1-75 «Уни­фицированные системы документации. Система орга­низационно-распорядительной документации. Основные положения». Згідно з ними визначалися вимоги до уніфікованих форм організаційно-розпорядчих доку­ментів. Загальне науково-методичне керівництво уніфіка­цією та стандартизацією документів, розробка від­повідних уніфікованих систем документації (УСД) і уніфікованих форм документів покладалася на Держстан­дарт. Останнім з цієї низки стандартів став ГОСТ 6.38-90. Ці нормативні документи також відіграли позитивну роль.

На початок 1984 р. було розроблено і затверджено 16 УСД загальносоюзного значення, 27 державних стандар­тів на УСД та 26 загальносоюзних класифікаторів техніко-економічної інформації. Всього було уніфіковано понад 4,5 тис. форм документів. У 1984—1986 pp. сформу­валася цілісна система документаційного забезпечення управління, що відповідала тодішнім вимогам ділового мовлення і стилю складання офіційних документів. З ча­сом удосконалювалось матеріально-технічне, організаці­йне забезпечення діловодства. На зміну механічним дру­карським машинкам прийшла комп'ютерна техніка, що потребувало й нових підходів. Однією з останніх розро­бок в цій сфері за радянських часів стала досить струнка система, що дістала назву «Единая государственная систе­ма документационного обеспечения управления».

Незважаючи на ряд позитивних чинників: створення системи в ро­боті з документами, прискорення діловодного процесу, раціона­лізація документообігу, введення Єдиної державної системи діло­водства для установ, організацій та підприємств тощо, в СРСР зали­шалось ще немало паперової та бю­рократичної тяганини, що охоплю­вала весь партійно-державний апарат. Разом з тим, справедливо зауважити, що з плином часу увага до питань діловодства в Радянському Союзі з боку уряду звичайно була різною, але ніколи не зникала повністю.

3. Документотворення в Українській рср

Лютнева буржуазно-демократична революція виклика­ла пожвавлення національно-політичних рухів у різних національних регіонах Російської імперії, в тому числі і в Україні. Вперше за багато століть з'явилася можливість утворення незалежної Української держави.

Український національний рух поставив своїм завдан­ням створити осередок, який би об'єднав усі національні організації і став би на чолі цього руху. Так, 17 березня 1917 p., тобто вже через три дні після надходження до Києва повідомлення про падіння царського режиму, представники різних партій і рухів утворили всеукраїнську загальногромадську представницьку організацію — Центральну Раду, головою якої обрали М.С.Грушевського. Таким чином, українці всіх ідейних переконань згуртувались в єдиний представ­ницький орган.

Центральна Рада та її уряд — Ге­неральний секретаріат залишили значну документальну спадщину, яка налічує 49 фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України. Серед цих документів найбільшу вагу мають Універсали Центральної Ради, що дають змогу про­стежити еволюцію політичної думки і національної свідо­мості будівничих нової української держави. Перший Універсал підготував і виголосив Володимир Винниченко 23 червня 1917 р. на Другому військовому з'їзді у Києві. Документ являв собою звернення «До українського народу на Україні й поза Україною сущого», у якому проголошува­лась суверенність українського народу на своїй землі: «Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розри­ваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям».

Другий Універсал від 16 липня 1917 р. поставив питання про автономію України. 20.10.17 на засіданні Малої Ра­ди М.С.Грушевський обнародував Третій Універсал, який проголосив Українську Народну Республіку (УНР) і оз­найомлював з низкою соціально-економічних перетво­рень. Найважливішими серед них були: скасування при­ватної власності на землю, що ставала власністю народу і надавалася без викупу; введення

8-годинного робочого дня; скасування смертної кари. З перших кроків свого існування УНР виявила велику повагу до всіх інших на­родів, що мешкали на її території, надавши їм право національно-територіальної автономії. Четвертим Універ­салом Центральної Ради від 22 січня 1918 р. проголошува­лася повна самостійність і незалежність Української На­родної Республіки.

Названі документи свідчать про поступальний розви­ток політичної свідомості молодих українських політиків, що рухалась від вимоги автономії України у складі демо­кратичної Росії до повної незалежності і самостійності. Проте в результаті державного перевороту 29 квітня 1918 р. в Україні було встановлено гетьманат П.Скоропадсько­го під назвою Українська держава. Внутрішні і зовнішні події не дали змоги Скоропадському втримати владу і в листопаді 1918 р. він склав свої повноваження.

У жовтні 1918 р. внаслідок розвалу австро-угорської монархії до влади в Галичині прийшла Українська Націо­нальна Рада. Утворилась Західне-Українська Народна Ре­спубліка. В Україні нову владу очолила Директорія УНР, яка рішенням Трудового Конгресу 22 січня 1919 р. прого­лосила акт соборності, тобто об'єднання УНР з Західно­українською Народною Республікою. Однак боротьба ук­раїнського народу за свою державність закінчилася поразкою. Наприкінці 1920 р. в Україні було встановлено радянську владу. Аналогічне утвердження радянської вла­ди відбулося і в інших національних районах колишньої російської імперії.

Незважаючи на перемогу радянської влади в більшості національних районів, більшовики не отримали підтрим­ки неросійських народів. У зв'язку з цим вони розпочали кампанію, спрямовану на завоювання їхньої прихильності. На XII з'їзді РКП (б) у квітні 1923 р. було формаль­но засуджено російський великодержавний шовінізм та започатковано новий курс у національній політиці, що дістав назву політики коренізації.

Активне здійснення українізації розпочав комісар освіти О.Шумський (1925—1927), продовжив М.Скрип­ник (1927—1933). По всій Україні у широких масштабах на різних курсах організовувалося обов'язкове вивчення української мови. Всі урядовці мусили проходити іспити з практичного знання мови під загрозою втрати роботи. Українізувалися не лише різні царини громадського, а й державного життя. У 1925 р. українська мова була офіційно введена у діловодство. Усе ділове урядове листування ста­ло вестися лише українською мовою.

У 1927 р. Л. Каганович оголосив, що все партійне діло­водство також вестиметься українською мовою. Ця політика мала вражаючі результати і позначилася на всіх ділянках адміністративного, економічно-господарського та культурного життя України. Якщо у 1922 р. українсь­кою мовою велося менше 20% урядових справ, то лише через 5 років — уже 70% усіх справ. Водночас зросла кіль­кість українців в урядових установах. (У 1923 р. вони ста­новили лише 35% урядових службовців і 23% членів партії більшовиків. До 1926-1927 pp. їх кількість збільшилася відповідно до 54% і 52%). Щоправда, українці зосереджу­валися переважно на нижчих щаблях урядово-партійної ієрархії.

Цим подіям потрібно дати правильну оцінку з огляду на події внутрішньопартійного життя. Після смерті В.Леніна у 1924 р. серед партійних лідерів розгорнулася боротьба за владу. Кожний з претендентів намагався за­ручитися щонайбільшою кількістю прихильників, у тому числі й на місцях. Внаслідок було зроблено деякі поступ­ки і послаблення. Як тільки влада стабілізувалася, період відносного лібералізму минув.

Боротьба за владу в середині правлячої партійної вер­хівки закінчилася у 1927 р. перемогою Сталіна. Розпоча­лося прискорення курсу на побудову комуністичного суспільства: скасовано «неп», швидкими темпами здій­снювалися індустріалізація та колективізація. Водночас відбувалося повернення до найгірших традицій імперсь­кої російської політики, зокрема до суворого централізму і одноосібної влади.

У січні 1933 р. секретарем ЦК КП(б)У став П.Постишев, який розпочав боротьбу з проявами так званого ук­раїнського буржуазного націоналізму. Майже 10-річний період українізації штучно припинився. В державному і громадському житті відновилася практика русифікації. Політика деукраїнізації призвела до ліквідації всіх здо­бутків українського відродження. Система радянського діловодства на багато років поширилась на всій території України.