3. Методи контролю і самоконтролю в навчанні.

   1. метод усного опитування, який передбачає перевірку знань, умінь та навичок учнів; використовуються репродуктивні (спрямовані на відтворення вивченого), реконструктивні (вимагають застосування знань та вмінь у змінених ситуаціях), творчі (застосування знань та вмінь у нестандартних умовах) запитання та завдання; за охоплен­ням учнів перевіркою таке опитування має груповий, фронтальний або індивідуальний характер, може закінчуватися виставленням по­урочного бала);

   2. метод письмового контролю (письмові відповіді на заздалегідь підготовлені питання, предметні диктанти);

   3. метод графічної контрольної перевірки (виявлення знань за до­помогою графіків, таблиць, малюнків, тощо);

   4. метод лабораторного контролю (перевіряються вміння учнів користуватися лабораторним обладнанням);

   5. метод програмованого контролю (здійснюється за допомогою комп'ютерів);

   6. метод тестового контролю (безмашинний і машинний);

   7. метод взаємоконтролю учнів (передбачає допомогу сильніших учнів слабшим);

   8. метод самоконтролю учнів (надан­ня права перевірки правильності виконаного завдання при зіставленні його результатів із відповіддю, розміщеною в кінці підручника; пра­во перевірки правильності продиктованого вчителем під час диктанту тексту; слідкування за правильністю вимови іншомовних слів з вико­ристанням магнітофонних записів; на­дання учням із високою успішністю права вибору домашніх завдань, виставлення самому собі оцінки і т. д.).

4. Бінарні методи навчання.

Бінарний (від лат. - подвійний, такий, що складається з двох частин, компонентів).

У 80-х рр. А.М.Алексюк на основі попередніх досліджень по-своєму обґрунтував бінарну класифі­кацію методів, взявши за основу дві ознаки: характер і рівень пізна­вальної самостійності й активності учнів та джерела знань учнів. Та­ким чином, згідно з цією класифікацією, було визначено чотири рівні застосування методів:

1. на інформаційному (або догматичному) рівні словесна форма набуває бінарного характеру словесно-інформаційного методу;

2. на проблемному (або аналітичному) рівні словесна форма набу­ває бінарного характеру словесно-проблемного методу;

3. на евристичному (пошуковому) рівні словесна форма набуває бінарного характеру словесно-евристичного методу;

4. на дослідницькому рівні словесна форма набуває характеру сло­весно-дослідницького методу.

Так само класифікуються бінарні методи за наочної форми (наочно-інформаційний, наочно-проблемний, наочно-практичний, наочно-еврис­тичний, наочно-дослідницький) та практичної форми (практично-евристичний, практично-проблемний, практично-дослідницький). Відсутній лише практично-інформаційний метод, очевидно, з огляду на нереальність такого поєднання.

Бінарну класифікацію прийнято вважати найзручнішою в силу то­го, що вона дозволяє вчителю порівняно легко знаходити той набір методів, які поєднуються з формами навчання.

З наведеного видно, що майже у кожного з підходів своя система класифікації, але жодна класифікація не охоплює всі істотні сторони навчання. Тому достатньо обґрунтованої і загальновизнаної класифікації методів навчання створити ще не вдалося.

Характеристика словесних методів навчання.

ПОЯСНЕННЯ становить стрункий і логічно послідовний виклад матеріалу, що поєднується із спостереженнями учнів за дією приладів, дослідами, необхідними записами. Уміти пояснювати – найважливіша функція вчителя, адже від цього значною мірою залежить розуміння, а отже, і якість засвоєння учнями складних понять, способів дій. У поясненні вчителя завжди багато суджень, умовисновків, доказів, постановка нового питання перед учнями і послідовний виклад матеріалу.

Особливо доцільно використовувати метод пояснення (зв’язного викладу) при вивчені складного матеріалу. Цей метод використовується і при вивченні матеріалу, засвоєння якого не викликає труднощів (крапка в кінці речення, велика буква у власних назвах). У таких випадках вчителеві немає потреби витрачати час на те, щоб, скажімо, за допомогою запитань підвести учнів до узагальнення, виведення правил, а краще самому коротко пояснити матеріал і зразу ж перейти до практичних вправ.

Вимоги до пояснення

1. Мова вчителя – ясна, точна, доказова, логічна. В ній багато суджень, умовисновків, доказів.

2. Готуючись до пояснення, необхідно підібрати яскраві, характерні, переконуючі приклади, відповідну наочність.

3. В кінці пояснення – формулювання висновку.

4. Обов’язковий елемент – перевірка якості засвоєння матеріалу.

5. Не повинно бути тривалим. В початкових класах – 3-5хв.

Р О З П О В І Д Ь – це послідовне розкриття змісту матеріалу, живий, образний, динамічний, емоційний виклад інформації, навчального матеріалу про різні предмети, явища, події, що містить переважно фактичний матеріал. Розповідь - це словесний опис подій, явищ природи, змін в суспільстві, в житті однієї людини або групи людей. До розповіді вдаються, коли треба повідомити яскраві, нові відомості; висвітлити події, віддалені в часі; розповісти про те, що діти не можуть спостерігати безпосередньо, або про маловідомі факти. Гарно побудована розповідь – взірець яскравого, послідовного, цікавого мовлення для учнів. Розповідь може на уроці займати самостійне місце або може бути включена на різних його етапах: на початку року, в середині і в кінці, можна підводити підсумки.

В И Д И Р О З П О В І Д І:

1) Розповідь-опис – передбачає чітку, виразну характеристику предметів, явищ, подій їхніх ознак, властивостей, тощо. Його найдоцільніше використовувати для повідомлення фактичного матеріалу, на уроках природознавства, ознайомлення з навколишнім, трудового навчання. Учитель розповідає про зовнішній вигляд тварин, рослин описує природні зони, водойми, гори тощо.

2) Художня розповідь – як правило, багата на образні засоби мовлення (порівняння, епітети), звернена до уяви та емоцій дітей. Художню розповідь можна використовувати на уроках читання (розповідь про письмо, обставини написаних творів, особисті враження, спогади...), малювання (ознайомлення з життям художника, розповіді про картини), ознайомлення з навколишнім.

3) Науково-популярна – грунтується на аналізі фактичного матеріалу, тому виклад пов’язаний з теоретичним матеріалом, з абстрактними поняттями. Використовується у випадку, коли треба не просто передати певну інформацію, а розкрити в логічній послідовності певні причинно – наслідкові зв’язки, залежності між об’єктами, доказово розповісти. Цей метод навчає школярів стежити за ходом думки вчителя, вибрати й запам’ятовувати найістотніше.

4) Розповідь – доповнення. Розширює, поглиблює відомості, що їх учні дістали з підручниками чи іншого джерела, сприяє виникненню бажання більше знати, розвитку почутт ів.

ВИМОГИ ДО РОЗПОВІДІ:

- визначення теми і змісту;

- виділення головного, навколо чого йде розповідь;

- правильне, образне і виразне, емоційне і яскраве мовлення вчителя;

- мати чітку структуру: початок, розвиток подій, кульмінаційну, заключну частину;

- використання цікавих фактів, засобів навчання;

- володіння інтонацією, логічним наголосом, мімікою, жестами, позою.

Розповідь учителя широко застосовується в усіх класах, в основному знаходить застосування у викладанні історії, літератури, географії, хоча її використовують учителі інших дисциплін. Вона триває до 15 хвилин у молодших класах і до 25 хвилин – у старших.

Б Е С І Д А - це метод навчання, під час якого вчитель, спираючись на знання та практичний досвід учнів, шляхом запитань підводить учнів до розуміння та засвоєння нового або уточнення, поглиблення, розширення відомого.

Перевага бесіди у тому, що вона: - вчить колективного пошуку істини;

• сприяє розвитку активності, самостійності учнів;

• допомагає формуванню переконань;

• дає змогу яскравіше виявитись індивідуальності учнів;

• розвиває критичність, самостійність, уміння доводити, переконувати.

Але бесіда не може бути універсальним методом навчання, оскільки вона вимагає витрати більшої кількості часу, певного запасу знань, не дає учням практичних умінь і навичок.

ВИДИ БЕСІД

За характером діяльності учнів у процесі бесіди ви­діляють такі їх основні види:

. Репродуктивна бесіда спрямована на відтворення раніше засвоєного матеріалу. Її проводять з вивченого навчального матеріалу. Відповідаючи на за­питання вчителя, учні повторюють пройдений матері­ал, закріплюють його, водночас демонструючи рівень за­своєння.

Суть евристичної (сократівської) бесіди полягає в тому, що вчитель уміло сформульованими запитаннями скеровує учнів на формування нових понять, висновків, правил, використовуючи набуті знання, спостереження. До неї вдаються лише за умови належної підготовки вчи­теля, досконалого володіння ним методикою навчання й відповідного рівня мислення учнів. Цей метод цінний у тому разі, якщо вчитель за допомогою правильно діб­раних запитань і правильного ведення всієї бесіди вміє залучити всіх учнів класу до активної роботи. Для цьо­го необхідне знання психологічних особливостей кож­ного учня й відповідний добір різних шляхів запиталь­но-відповідальної форми навчання.

Катехізисна бесіда спрямована на відтворення від­повідей, які потребують тренування пам'яті. Вона дає змогу проконтролювати розуміння уч­нями вже вивченого матеріалу, сприяє розвиткові мис­лення й тренує пам'ять.

За місцем у навчальному процесі можна виділити такі види бесід:

1.Вступна (підготовча) бесіда проводиться звичайно як підготовка учнів до лабораторних занять, екскурсій, до вивчення нового матеріалу. Її головна мета – актуалізувати знання дітей, що є опорними для роботи над новим матеріалом.

2.Повідомлювальна (пояснювальна) бесіда – організація засвоєння нового навчального матеріалу через діалог учителя та учнів.

3. Підсумкова (бесіда – повторення), як правило, завершує вивчення нового матеріалу або є розгорнутим підсумком уроку. Її мета – узагальнення та закріплення навчального матеріалу.

4.Контрольно-перевірна бесіда – для перевірки засвоєння знань.

За формою проведення бесіди можуть бути: фронтальними, індивідуальними.

Яка ж методика проведення бесіди? ( ВИМОГИ до бесіди):

- правильна постановка питань (логічна послідовність, чіткість, змістовність, просте, коротке формулювання);

- дотримання вимог до учнівських відповідей (повні, грамотні);

- прийоми, які підтримують їхню увагу;

- запитання ставити до всього класу, щоб учні готувались до відповідей;

- запитання сформульовані так, щоб будили думку учнів;

- не слід ставити подвійних запитань, запитань - підказок;

- відповідати так, що весь клас чув;

- бесідою охоплювати найбільше число учнів;

- урізноманітнювати прийоми проведення бесіди, використовувати наочність;

• вчитель викликає бажаючих, але враховує і свій план бесіди.

РОБОТА УЧНІВ З ПІДРУЧНИКОМ ТА КНИЖКОЮ.

Підручник - важливе джерело знань учнів, якщо вчитель навчить їх користуватись ним. Робота з підручником — організація самостійної ро­боти учнів з друкованим текстом, що дає їм змогу гли­боко осмислити навчальний матеріал, закріпити його, виявити самостійність у навчанні.

Існують різні види самостійної роботи з підручником. Найпоширеніший — читання тексту підручника з ме­тою закріплення знань, здобутих на уроці. Розпочинаю­чи читання підручника, учень повинен пригадати ма­теріал, який вивчався на уроці. Це допоможе йому глиб­ше проникнути в зміст прочитаного. Дуже важливо нав­чити учнів схоплювати порядок викладу і в процесі читання подумки складати план. Прочитавши текст, учень повинен подумки відтворити основні положення теми.

Інша форма самостійної роботи з підручником — відповіді на запитання, подані в підручниках після тексту.Це привчає учнів до уважного читання тексту, виокрем­лення в ньому головного, допомагає встановлювати причинно-наслідкові зв'язки, виявляти й запам'ятовувати найістотніше.

Ще один вид самостійної роботи з підручником — за­учування текстів (правил, законів, віршів та ін.). Йо­го слід починати з уважного читання матеріалу, відтак необхідно продумати прочитане й у довільній формі від­творити його зміст. Цілісне заучування невеликого ма­теріалу дає кращі результати, ніж заучування його час­тинами. Якщо ж текст великий, його ділять на смислові частини. Для активізації мислительної діяльності до кожної частини доцільно придумати заголовок. Це по­легшить учневі поєднання окремих заучуваних частин.

Окремим видом самостійної роботи є розгляд і ана­ліз учнями таблиць, малюнків та інших ілюстрацій, вмі­щених у підручнику. Щоб така самостійна робота мала осмислений характер, учнем пропонують пов'язувати розгляд і аналіз з текстом підручника та знаннями, здо­бутими на уроках.

Для успішної роботи з підручником, учнів слід нав­чити різним формам занотовування опрацьованого ма­теріалу (план, конспект, тези, виписування цитат, гра­фічні записи тощо).

Учитель повинен вдаватися до різноманітних форм роботи з підручником на різних етапах уроку. Зокрема, у процесі вивчення нового матеріалу доцільно викори­стовувати: попереднє ознайомлення з темою майбутнього уроку, що має на меті відновлення в пам'яті учнів ра­ніше засвоєних знань, на які спиратиметься вивчення нового матеріалу, або введення учнів у коло питань, які вивчатимуться на уроці; самостійне вивчення за підруч­ником окремих питань програми; складання простих і розгорнутих планів, виписування з підручника прикла­дів, цитат, та ін.; читання художньої і науково-популярної літератури, хрестоматій, документів то­що; підготовка повідомлень, рефератів і доповідей з окремих питань виучуваної теми в класі та вдома.

Під час закріплення матеріалу також слід дбати про урізноманітнення форм самостійної роботи з підручни­ком: читання й складання простих і розгорнутих пла­нів з окремих параграфів чи розділів підручника; читан­ня підручника й підготовка відповідей за планом ; підготовка відповідей і розгорнутих виступів за спеціальним завданням учителя; виконання практичних завдань і вправ за під­ручником або навчальним посібником.

Узагальнювальне повторення потребує таких форм самостійної роботи учнів з підручником: повторення важ­ливих частин і розділів підручника; конспектування його розділів; підготовка відповідей за запитаннями пройденого матеріалу; складання порівняльних характеристик, схем, таблиць; підготовка доповідей, рефератів.

ЛЕКЦІЯ – усний виклад великого за обсягом, складного за логічною побудовою навчального матеріалу. Її практикують у старших класах.

Метод лекції передбачає ознайомлення учнів з її пла­ном, що допомагає їм стежити за думкою вчителя, за по­слідовністю розкриття теми. Важливо навчити школярів тезисно занотовувати зміст лекції, виділяти в ній голов­не. Доцільно хоча б вибірково перевіряти конспекти лек­цій, знайомити учнів з допустимими скороченнями слів.

Успішне читання лекції залежить від підготовки до неї вчителя: складання чіткого плану; добору матеріа­лу, який змістовно розкриває тему; добору наочного ма­теріалу для демонстрування учням відповідних техніч­них пристроїв та ін. Важливо під час лекції володіти ува­гою учнів. Цього досягають різними прийомами: незвич­ний початок лекції (короткий факт, що має стосунок до змісту лекції, деталь з біографії людини, про яку роз­повідатимуть). Увага учнів активізується, коли до них звертаються з пропозиціями на зразок „уявіть собі...", коли вони нібито стають співучасниками подій, про які йдеться на лекції. Підтримують увагу слухачів цікаві приклади-ілюстрації теоретичних положень, а також на­очність, технічні засоби навчання, проблемний виклад матеріалу. Вчитель може вдатися і до таких простих прийомів, як риторичні запитання, підвищення голосу, паузи та ін.

ДИСКУСІЯ, ДИСПУТ. Ці методи навчання близькі до бесіди. Диспут – це публічна суперечка на наукову або суспільно важливу тему. Дискусія- суперечка, обговорення будь-якого питання. Цей метод навчання заснований на обміні думками між учнями, учителем і учнями, що вчить мислити самостійно, розвиває здібність до практичного аналізу, старанної аргументації висунутих положень, поважання думки інших.

У процесі проведення диспутів треба вчити учнів вести обмін думками, вести суперечку, обгрунтовувати свої думки. З цією метою учням можна пропонувати літературу, яка б збагачувала їх конкретними аргументами в дискусіях.

ХАРАКТЕРИСТИКА НАОЧНИХ МЕТОДІВ НАВЧАННЯ.

За допомогою наочних методів навчання школярі набувають знання шляхом сприйняття окремих процесів, явищ, предметів або їх зображення. У педагогічній літературі названі такі наочні методи: спостереження, ілюстрація, демонстрація.

СПОСТЕРЕЖЕННЯ як метод навчання забезпечує безпосереднє живе “споглядання”, сприйняття явищ дійсності (спостереження за явищами природи, праці людини). Спостереження можна проводити безпосередньо або за допомогою спеціальних приладів (мікроскопа, телескопа, термометра та ін.)

Спостереження можна розділити на два види:

1.Спостереження натуральних об’єктів у реальних умовах.

2. Спостереження в класних умовах.

Спостереження в природних умовах проводиться в лісі, в полі, на лузі, спостереження за звірами, птахами; за роботою станків, комбайнів, машин; за працею людей на виробництві.

Екскурсія найбільш відповідає цьому виду спостережень.

Спостереження в класних умовах пов’язані найбільше з використанням наочних посібників: моделей, чучел, картин, схем, малюнків та іншого. Вони виступають як засіб полегшення процесу засвоєння знань. Перш ніж спостерігати, учні повинні знати, яке поняття, яку думку, яку операцію вони повинні засвоїти.

Спостереження є частинною практичних і лабораторних робіт.

Наприклад, на уроках праці, фізкультури, креслення, малювання учні стежать за діями вчителя, за порядком робочих операцій. Хоч ці спостереження учень проводить щодня, характер їх може бути різним: розглядання риб у акваріумі, спостереження за ростом рослин, спостереження за тваринами, систематичні спостереження за явищами природи з веденням щоденника. Вони можуть іти перед вивченням матеріалу або бути підсумковим. В спостереженні учні вчаться сприймати, аналізувати, узагальнювати.

Методика організації спостереження потребує послідовного використання його елементів:

• інструктаж учителя про мету, завдання і методику спостереження (повторення або вивчення навчального матеріалу, необхідного для свідомого виконання завдань спостереження);

• здійснення і фіксація результатів спостереження. Важливо включати у сприйняття одночасно різні органи чуття;

• аналіз результатів спостереження, використовуючи прийоми порівняння, зіставлення, що полегшують осмислювання, підвищують міцність запам’ятовування матеріалу;

- узагальнення і формулювання висновків, оформлення результатів спостереження (вивчення вчителем поданих учнями матеріалів, їх аналіз і оцінка виконаної роботи).

ІЛЮСТРУВАННЯ – показ учителем ілюстративних посібників, плакатів, карт, рисунків на дошці, картин та ін.

У навчальному процесі нерідко ілюструють предмети в натурі (рослини, живі тварини, мінерали, техніку та ін.), зображення об’єктів, що вивчаються (фотографії, картини, моделі та ін.), схематичні зображення предметів вивчення

(географічні, історичні карти, графіки, схеми, діаграми тощо).

Під час показу ілюстрацій учні не тільки сприймають матеріал, а і проводять певну роботу з ним: вказують, що зображено, пояснюють зміст ілюстрацій, порівнюють їх. Такі ілюстрації допомагають учням ефективніше сприймати навчальний матеріал, формувати конкретні уявлення, точні поняття.

ДЕМОНСТРУВАННЯ – використання приладів, дослідів, технічних установок та ін. При демонстрації матеріал показується в динаміці (проведення експерименту з фізики, хімії, креслення на дошці схем, таблиць, показ фільмів чи кінофрагментів). Цей метод ефективний, коли всі учні мають змогу сприймати предмет або процес, а вчитель зосереджує їхню увагу на головному, допомагає виділити істотні сторони предмета, явища, роблячи відповідні пояснення.

До ілюстрації та демонстрації ставляться вимоги:

- забезпечити всебічний огляд об’єкта;

• не допускають попереднього огляду експозиції;

• показують предмет тільки в момент пояснення, а після пояснення—забирають;

• детально продумати пояснення, залучати учнів до пошуку потрібної інформації;

- звертати увагу учнів на ті якості і сторони об’єкта, які пов’язані з вивченням матеріалу;

• робити обов’язково висновки, фіксувати результати спостережень;

• демонструючи діючі моделі, виробничі процеси на підприємстві, слід подбати про дотримання правил техніки безпеки.

ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАКТИЧНИХ МЕТОДІВ НАВЧАННЯ.