ВСТУП

Значна кількість великих катастроф, що відбулися на тери­торії України за останній час (серед яких особливе місце займає Чорнобильська), змістила пріоритети у призначенні Цивільної оборони від захисту населення в умовах воєнного часу на захист населення від наслідків надзвичайних ситуацій техногенного і при­родного характеру, від галузевого (відомчого) формування і функціонування на функціональні (із задіянням усіх рівнів вико­навчої влади) принципи формування і реагування на надзвичайні ситуації.

Прийняті за останні роки Верховною Радою України закони: «Про Цивільну оборону України» (1999 р.). «Про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань» (1998 р.), «Про захист насе­лення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і при­родного характеру» (2000 р.) чітко визначили призначення і за­вдання Цивільної оборони України, відповідальність виконавчої влади всіх рівнів щодо захисту життя і здоров'я людини від наслід­ків надзвичайних ситуацій, державну важливість цієї проблеми.

Організація безпеки і захисту населення України, об'єктів економіки і національного надбання держави повинна розглядати­ся як невід'ємна частина державного будівництва, як найважливі­ша функція центральних органів виконавчої влади, місцевих дер­жавних адміністрацій і виконавчих органів влади.

Рівень національної безпеки не може бути достатнім, якщо у загальнодержавному масштабі не буде вирішене завдання захис­ту населення, об'єктів економіки і національного надбання від над­звичайних ситуацій техногенного і природного характеру.

Даний навчальний посібник укладено у відповідності до ви­мог вищенаведених законів України і програми підготовки сту­дентів вищих навчальних закладів з Цивільної оборони.

Розділ 1. Організація цивільної оборони в сучасних умовах

1.1. Основні положення міжнародного права із захисту людини

Друга світова війна (1939-1945 рр.), бойові дії якої розгорну­лися на трьох континентах — у Європі, Азії й Африці, втягла в стан війни 61 державу з населенням у 1 млрд. 700 млн. чоловік (тобто 75% усього населення Землі на той час).

Людські втрати в тій війні становили понад 50 млн. чоловік. Найбільші втрати понесли СРСР — 27 млн. чоловік. Німеччина — 13 млн. чоловік.

На фронтах загинуло радянських воїнів — 8,66 млн. чоловік, німців — 7 млн. чоловік, американців — 405 тис, англійців — 375 тис. чоловік. У полоні загинуло понад 1 млн. радянських воїнів. Велетенськими були і матеріальні втрати, у СРСР вони становили 2 трильйони 600 млрд. карбованців.

Поряд з небувалими в історії людства людськими і матеріаль­ними втратами Друга світова війна відрізнялася надзвичайною жорстокістю, расовою ненавистю, фашистським садизмом до військовополонених, населення, яке проживало на територіях, оку­пованих військами німецької коаліції.

Вперше в історії війн було застосовано зброю масового ура­ження. США на заключному етапі Другої світової війни, у серпні 1945 року, бомбардували японські міста Хіросіму і Нагасакі, ски­нувши на них атомні бомби, що призвело до руйнування цих міст, радіоактивного зараження, загибелі десятків тисяч мешканців, про­меневої хвороби потерпілих.

Підсумки Другої світової війни змусили світове співтоварист­во замислитися над своїм майбутнім і тим, наскільки воно можли­ве взагалі. 24.10.1945 р. була заснована Організація Об'єднаних націй (ООН). 10.12.1949 р. ООН прийняла Загальну Декларацію прав людини (Хартію прав людини), яка зобов'язала держави, що підписали її, гарантувати «Кожній людині право на життя» (ст. 3), а також «Право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці» (ст. 23).

В умовах сучасних воєн, з попередженням яких, на жаль, люд­ство поки що не може впоратися, ООН у Женевських Конвенціях від 12 серпня 1949 року зобов'язала держави, що ведуть війну, до­тримуватись норм гуманізму і порядку їх реалізації. Це зафіксовано:

• перша Женевська Конвенція: «З поліпшення становища поранених і хворих у lіючих арміях»;

• друга Женевська Конвенція: «З поліпшення становища по­ранених, хворих і осіб зі складу збройних сил, що зазнали аварії ко­рабля»;

• третя Женевська Конвенція: «З поводження з військово-полоненими»;

• четверта Женевська Конвенція: «Із захисту цивільного на­селення під час війни».

8 березня 1977 року з ініціативи Міжнародного комітету Чер­воного Хреста у Женеві представниками 102 країн на диплома­тичній конференції були прийняті два Додаткових Протоколи до Женевської Конвенції 1949 року, що розширили діапазон захисту осіб, які постраждали від збройних конфліктів.

Розглянемо завдання і зміст діяльності Цивільної оборони, визначені четвертою Конвенцією і доповненнями до неї.

Цивільна оборона призначена для виконання гуманітарних завдань, спрямованих ва захист цивільного населення від небезпе­ки і надання допомоги від наслідків воєнних дій або лих, а також для створення умов, необхідних для його виживання.

Такими завданнями є:

• оповіщення;

• евакуація;

• забезпечення захисними спорудами і їх устаткуванням;

• проведення заходів щодо світломаскування;

• рятувальні роботи;

• медичне обслуговування, що включає першу медичну допомогу, а також релігійну допомогу;

• боротьба з пожежами;

• виявлення і визначення небезпечних районів;

• знешкодження й інші подібні види захисту;

• термінове забезпечення житлом і харчуванням;

• термінове надання допомоги у встановленні і підтримці громадського порядку в районах лиха;

• термінове відновлення необхідних комунальних служб;

• термінове поховання трупів;

• надання допомоги в збереженні об'єктів, необхідних для виживання.

«Організації Цивільної оборони» — це ті установи й інші орга­нізаційні структури, які організовані або уповноважені компетент­ною владою сторони, що перебуває у конфлікті, виконувати будь-які з цих завдань і які використовуються тільки для їх виконання.

«Персонал» організацій Цивільної оборони включає таких осіб, які призначені стороною, що перебуває у конфлікті, винятко­во для виконання завдань ЦО.

«Матеріальна частина» організацій ЦО — це устаткування, матеріали, транспортні засоби, що використовуються цими ор­ганізаціями для виконання завдань ЦО.

Стаття 62 четвертої Конвенції визначає захисний статус цивільних організацій ЦО:

1. Цивільні організації ЦО і їх персонал користуються повагою і захистом відповідно до Протоколу. Вони мають право вико­нувати доручення ЦО, за винятком випадків військової необхід­ності.

2. Положення пункту 1 застосовуються також до цивільних осіб, які не є членами цивільних організацій ЦО, але на заклик ком­петентної влади і під її контролем виконують завдання ЦО.

3. Об'єкти, що використовуються Цивільною обороною, не можуть бути знищеними чи використовуватися не за прямим їх призначенням, крім сторони, якій вони належать.

Стаття 63 передбачає діяльність Цивільної оборони на оку­пованій території.

1. На окупованих територіях цивільні організації ЦО одер­жують від влади сприяння, необхідне для виконання ними завдань. Ні за яких обставин їх персонал не може бути примушений до ви­конання не властивих для них завдань.

2. Держава, що окупувала, не повинна примушувати цивіль­ні організації ЦО виконувати їх завдання таким чином, щоб це негативно позначалося на інтересах цивільного населення.

3. Держава, що окупувала, може роззброїти персонал ЦО в інтересах безпеки.

4. Держава, що окупувала, не повинна змінювати прямого призначення будинків і матеріальної частини, що належать організації ЦО, чи користуватися ними, якщо такі зміни в призначенні спричинять шкоду цивільному населенню.

5. Носіння легкої зброї цивільним персоналом ЦО з метою підтримки порядку чи самозахисту не розглядається як дія, що на­носить шкоду супротивнику.

На окупованій території, в районах бойових дій персонал ЦО орієнтується за допомогою міжнародного розпізнавального знака ЦО і посвідчення особи, що підтверджує її статус.

Міжнародний розпізнавальним знаком ЦО є рівносторонній блакитний трикутник на оранжевому тлі (рис. 1.1).

Рис. 1.1. Міжнародний розпізнавальний знак ЦО

Стаття 67. Особовий склад збройних сил і військові підрозділи, які призначені в організації ЦО, користуються повагою І захистом за умови:

1. Особовий склад і військові підрозділи, які постійно при­значені і займаються винятково виконанням завдань ЦО.

2. Особовий склад не виконує інші військові обов'язки під час конфліктів.

3. Особовий склад має тільки легку особисту зброю для підтримки порядку і самооборони.

4. Особовий склад не бере участі безпосередньо в бойових діях і не виконує дій, що наносять шкоду іншій стороні.

5. Будинки, устаткування і транспорт, засоби військових підрозділів, які призначені для організації Цивільної оборони, повинні бути чітко позначені міжнародним розпізнавальним знаком ЦО.

6. Матеріальна частина і будинки військових підрозділів, що постійно передбачені для організації ЦО і призначені винятково для виконання завдань ЦО, у випадку, якщо вони попадають у ру­ки іншої сторони, продовжують підкорятися законам війни. Вони не можуть бути використані з іншою метою, крім цілей ЦО, до того часу, поки вони будуть потрібні для виконання завдань ЦО.

Окремо розглядається питання захисту жінок і дітей. Цьому захисту присвячені 76 і 77 статті, згідно з цими статтями жінки ко­ристуються особливою повагою і їм забезпечується захист від при­мусу до проституції й ін.

Сторони, що перебувають у конфлікті, повинні вжити всіх не­обхідних заходів для того, щоб діти, які досягли п'ятнадцятирічного віку, не брали особистої участі у воєнних діях, а також утримувати­ся від вербування їх у свої збройні сили.

Держави, що підписали або приєдналися до Женевських Конвенцій, зобов'язані дотримуватись їх вимог і консолідовано впливати на інші країни по виконанню ними вимог міжнародного гуманітарного права.

Для людини це стало значним кроком уперед. І коли сьогодні міжнародний тероризм загрожує безпеці цілих націй і держав, міжнародне співтовариство, керуючись Деклараціями ООН і Же­невськими Конвенціями, дає рішучу відсіч і зробило ставку на лік­відацію міжнародного тероризму і релігійного екстремізму в ім'я захисту прав людини на життя.