25. Розслідування зґвалтувань

25.1. Криміналістична характеристика зґвалтувань Категорія:    Підручники   Право   Криміналістика  

Зґвалтування, тобто статеві зносини із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи, відповідальність за вчинення якого передбачена ст. 152 КК, є найбільш тяжким злочином проти статевої свободи та статевої недоторканності особи. Під терміном «потерпіла особа» у чинному законодавстві є жінка, чоловік, неповнолітня або неповнолітній, малолітня або малолітній.

Специфіка розслідування цих злочинів обумовлюється їх характером, необхідністю детального вивчення не тільки обставин самої події та потерпілої особи, підозрюваних (обвинувачених), а й різноманітних сторін їх особистого життя, у тому числі інтимного. Складність розслідування злочинів, передбачених ст. 152 КК, полягає передусім у тому, що потерпіла особа, як правило, заперечує проти розголошення факту зґвалтування, і в зв’язку з цим нерідко висуває клопотання про зберігання таємниці самої події від близьких та інших осіб (подруг, товаришів по роботі, членів родини). Таке клопотання, іноді досить обґрунтоване, в цілому ускладнює процес розслідування. Складність розслідування цих злочинів зумовлена також тим, що потерпіла особа, як правило, психологічно не підготовлена до викладення подробиць зґвалтування, на її поведінку часто впливають такі чинники, як сором, страх, матеріальна або службова залежність, що, у свою чергу, потребує особливого підходу до встановлення психологічного контакту між нею та слідчим.

Розслідування ускладнюється також тим, що потерпіла особа іноді тривалий час після зґвалтування не звертається із заявою до слідчих органів. Несвоєчасність подання заяви утруднює розшук злочинця і встановлення самого факту злочину. Однак і відразу після зґвалтування (внаслідок психічного чи фізичного стану) потерпіла особа, як правило, не може брати участь у деяких слідчих діях (пред’явленні для впізнання, очній ставці та ін.), що дуже важливі для з’ясування обставин вчиненого злочину і провини злочинця.

Нерідко потерпілими від зґвалтування є неповнолітні, а насильниками — особи, які проживають з ними в одній родині, де стосунки між дорослими бувають надзвичайно складними.

Особливо важко з’ясувати поведінку потерпілої особи, яка передувала зґвалтуванню. Іноді вона у випадках, коли існує реальна загроза сексуального нападу, поводиться необережно, розв’язно. Така поведінка потерпілої може бути активною (вживання спиртного, відокремлення з насильником, прояви ласки) або пасивною (недостатньо активна протидія), що вводить насильника в оману.

Необхідно також враховувати, що після порушення кримінальної справи на потерпілу особу, як правило, здійснює вплив винний або його родичі (умовляння, обіцянка одружитися, пропонування грошей, подарунків тощо).

На практиці трапляються випадки, коли потерпілі на стадії розслідування викривають винуватця, дають свідчення про факт зґвалтування, але в судовому засіданні, під впливом родичів чи інших заінтересованих осіб, відмовляються від даних раніше показань.

Криміналістична характеристика складається з таких елементів:

а) спосіб вчинення та приховання злочину;

б) найбільш характерні сліди, пов’язані з насильством;

в) особа злочинця;

г) особа потерпілої (чи потерпілого);

ґ) місце і час вчинення злочину;

д) обстановка злочину.

Спосіб вчинення зґвалтування визначений у диспозиції ст. 152 КК (із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи), а найбільш поширеним способом приховування цього злочину є маскування насильника, замовчування про себе чи повідомлення неправдивих відомостей, вбивство потерпілої особи, а іноді навпаки, прагнення надати потерпілій особі першу допомогу.

Найбільш характерними слідами зґвалтування є розірваний одяг потерпілої, сліди боротьби на тілі як потерпілої, так і підозрюваного (подряпини, укуси, гематоми на шиї, обличчі, стегнах). Як правило, на одязі потерпілої особи та підозрюваного залишаються сліди виділень людського організму, а на місці вчинення злочину — окремі елементи одягу (ґудзики, банти, нижня білизна, а інколи — документи (перепустки, залізничні квитки).

Особа злочинця у цих справах різниться за віком, освітою, соціальним станом. Серед злочинців значна кількість неповнолітніх. Поведінка ґвалтівника є неоднозначною: іноді він агресивний, спричиняє тілесні ушкодження, цинічні образи, знущається, принижує честь і гідність особи тощо. Зустрічаються також випадки, коли злочинець після вчинення зґвалтування допомагає привести в порядок одяг потерпілої, зовнішній вигляд, проводжає її, вживає заходів щодо встановлення місця проживання, навчання або роботи, складу родини, намагається призначити зустріч тощо.

Місцем вчинення зґвалтувань найчастіше бувають підсобні приміщення, покинуті будинки, підвали багатоповерхових будинків, а іноді й квартири, куди потерпіла потрапила внаслідок обману з боку насильника, готелі, пустирі та інші місця, де немає сторонніх.

Щодо джерел відомостей про обстановку злочину та особу злочинця, то заяви можуть надходити не тільки від потерпілої, а й від батьків, друзів, людей, які надали потерпілій особі першу допомогу, медичних працівників тощо. Однак відомості з цих джерел часто бувають неповними, містять суб’єктивні оцінки події, їх завжди необхідно перевіряти і критично оцінювати. Рідше джерелом відомостей вчинення зґвалтування бувають факти, встановлені оперативно-розшуковими органами або безпосередньо під час допиту осіб, затриманих чи вже притягнутих до кримінальної відповідальності. Це трапляється, коли злочинна група вчиняла злочини протягом деякого часу, а потерпілі з тих чи інших причин не заявили або заявили, але заява перебувала без розгляду чи справа була припинена у зв’язку з тим, що злочинці не були встановлені.

Велике значення для розслідування має своєчасність одержання свідчень про вчинений злочин. Чим раніше вони надійдуть, тим більше можливостей виявити сліди злочину і злочинця.

Усі елементи криміналістичної характеристики зґвалтувань взаємопов’язані. Поєднання цих елементів у конкретних ситуаціях неоднакове, а тому і значення їх для розслідування є неоднозначним у кожному окремому випадку.

При розслідуванні справ про зґвалтування необхідно встановити таке:

а) наявність події злочину;

б) особу, яка вчинила зґвалтування;

в) винність особи у цьому злочині;

г) обставини, що визначають характер та ступінь відповідальності;

ґ) причини та умови, що сприяли зґвалтуванню.

Перш за все слід з’ясувати, чи був статевий акт здійснений всупереч волі потерпілої (чи застосовував злочинець фізичне або психічне насильство) або був використаний її безпорадний стан, що виявилося у фізичній або психічній безпорадності потерпілої. Після встановлення факту зґвалтування слідчий з’ясовує такі обставини:

а) у чому саме виявилося фізичне насильство (заламування рук, здавлення шиї, спричинення тілесних ушкоджень, больові прийоми тощо);

б) форму та зміст погрози;

в) чим був обумовлений безпорадний стан потерпілої, у чому це конкретно виявилось (фізичні вади, розлад нервової системи, інший хворобливий або непритомний стан).

З’ясування факту фізичного насильства не є складним, бо це загальноприйняте поняття, однак необхідно уточнити характер та вид насильства. При встановленні факту психічного насильства (погрози) треба керуватися п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.03.92 № 4, в якому зазначено, що у справах про зґвалтування «під погрозою, що застосовується як засіб подолання опору потерпілої, слід розуміти її залякування висловлюваннями, жестами чи іншими діями про застосування фізичного насильства до самої потерпілої чи до її родичів (наприклад, до дитини), а так само про знищення або пошкодження майна потерпілої чи її родичів, погроза розголошення вiдомостей, що ганьблять честь і гідність потерпілої», тобто погроза повинна бути реальною. У п. 9 цієї самої постанови визначено поняття безпорадного стану потерпілої, наявність або відсутність якого підлягає обов’язковому встановленню під час розслідування. Необхідно з’ясувати, у чому конкретно виявлявся безпорадний стан потерпілої (малолітній вік, фізичні вади, розлад душевної діяльності, хворобливий або непритомний її стан тощо). Якщо йдеться про перебування потерпілої у стані сп’яніння, то слід обов’язково встановити ступінь сп’яніння. У п. 9 даної постанови зазначено, що зґвалтування слід визнати вчиненим з використанням безпорадного стану потерпілої у випадках, коли вона за своїм фізичним або психічним станом не могла розуміти характеру і значення вчинюваних з нею дій, бо не могла чинити опір насильнику, який міг і повинен був усвідомлювати, що потерпіла знаходилася саме у такому стані.

Встановлюючи, за допомогою яких насильницьких дій здійснено зґвалтування, слідчий з’ясовує, чи був реальним опір, що вчинила потерпіла, а також уточнює час, місце і обставини вчинення злочину. Точне встановлення часу вчинення зґвалтування дозволяє не тільки перевірити свідчення потерпілої та підозрюваного (обвинуваченого), який може заявити про своє алібі, а й виявити свідків злочину. На місці вчинення зґвалтування часто можуть бути виявлені сліди та інші важливі докази у справі: предмети туалету як потерпілої, так і злочинця, інші речові докази, сліди опору з боку потерпілої.

Так, при огляді за участю потерпілої місця вчинення зґвалтування в одному випадку було знайдено шматок матеріалу від її плаття, бант, а в іншому — постійний залізничний квиток, в якому було вказано прізвище. Під час подальшого розслідування було встановлено, що цей квиток належав злочинцю і випав з кишені його піджака під час боротьби з потерпілою.

Важливе значення має з’ясування обставин зґвалтування. Підлягають з’ясуванню всі деталі перебігу злочину: місце зустрічі, шлях та спосіб прямування до місця події, зміст розмови до події і після неї, дії злочинця тощо. До обставин, що потребують з’ясування, належить поведінка потерпілої особи. Під час розслідування необхідно встановити об’єктивні критерії її поведінки, оскільки суд враховує це при призначенні міри покарання. Підлягають встановленню також обставини, що пом’якшують або обтяжують відповідальність винних, які повинні враховуватися у справах про зґвалтування.

25.4. Особливості тактики проведення окремих слідчих дій Категорія:    Підручники   Право   Криміналістика  

Допит потерпілої має важливе значення, оскільки їй відомі важливі подробиці вчиненого щодо неї зґвалтування та, можливо, дані про особу ґвалтівника. Допит проводять негайно після порушення кримінальної справи. Такий допит повинен бути докладним — слід з’ясувати деталі вчиненого злочину, оскільки саме вони, як правило, мають значення при виявленні злочинця, а також при подальшій перевірці показань потерпілої. Потерпіла іноді з почуття сорому не хоче повідомляти подробиці. Слідчий повинен роз’яснити, що це необхідно для встановлення об’єктивних обставин злочину, а також те, що під час розслідування зберігатиметься таємниця одержаних даних, а на суді ця категорія справ слухається у закритому засіданні.

При допиті необхідно з’ясувати такі питання: де мало місце зґвалтування; коли, у якій обстановці, як потерпіла опинилася на місці події; поведінка злочинця до і після вчинення злочину; чи мало місце фізичне або психічне насильство і у чому воно виявилося; чи застосовував при цьому злочинець знаряддя, якщо це так, то які саме.

Якщо потерпіла повідомляє, що вона перебувала у момент зґвалтування у безпорадному стані, необхідно з’ясувати у неї, у чому саме виявлявся її безпорадний стан, які його причини. Так, якщо потерпіла пояснює безпорадний стан алкогольним сп’янінням, то слід докладно з’ясувати: коли, що і в якій кількості вона випила, який вплив на неї раніше мав алкоголь. Це сприятиме вирішенню питання про ступінь сп’яніння, оскільки тільки високий його ступінь визнається причиною безпорадного стану.

Необхідно також з’ясувати: чи чинила потерпіла опір насильнику, у якій формі він відбувався; чи могли залишитися сліди (на одязі та тілі злочинця); як вона була одягнута у момент зґвалтування, де цей одяг знаходиться, чи підлягав він пранню або хімічному впливу; чи є сліди боротьби та насильства на її тілі та одязі; які предмети, що належать їй або злочинцю, могли залишитися на місці події; як був одягнутий ґвалтівник. Якщо потерпілій невідома особа, яка вчинила злочин, то при допиті найдокладніше слід з’ясувати ознаки зовнішності злочинця, які сприяли б його розшукові.

При допиті не всі потерпілі однаковою мірою можуть відтворити ознаки зовнішності злочинця. Це залежить від суб’єктивних та об’єктивних чинників, що мають вплив на сприйняття. Потерпіла, яка має аналітичний тип сприйняття, може докладно повідомити прикмети злочинця, хоча бачила його не довго. Однак частіше зустрічаються особи з синтетичним типом сприйняття, які уявно запам’ятовують образ у цілому. Вони не здатні відтворювати особливості зовнішності злочинця, однак можуть його впізнати. У цих випадках доцільно використовувати фоторобот, рисований суб’єктивний портрет тощо.

Якщо потерпілій відома особа, яка вчинила злочин, слід з’ясувати все, що стосується характеру взаємин між нею та підозрюваним (чи не було підстав у підозрюваного вважати, що опір потерпілої був удаваним).

При допиті необхідно з’ясувати, чи добровільно потерпіла подала заяву про зґвалтування, а також хто може підтвердити факти щодо злочину, який розслідується. Якщо потерпілу допитують через значний час після зґвалтування, необхідно перевірити, чи не вагітна вона, чи немає ознак венеричного захворювання.

Розшук та затримання злочинця належать до оперативних дій (іноді по «гарячих слідах»). У цих випадках доцільно користуватися допомогою потерпілої, що найбільш повно може визначити особу, яка вчинила зґвалтування. У розшуку та затриманні злочинця беруть участь працівники карного розшуку. Відповідно до ст. 114 КПК слідчий може дати доручення працівникам органів дізнання, яке є обов’язковим для виконання. Як правило, у такому дорученні вказується, що саме необхідно зробити, визначаються строки виконання.

Огляд місця події, як правило, також проводиться з участю потерпілої. Особливу увагу при цьому приділяють виявленню та опису місця зґвалтування, його розташуванню у напрямі до дороги, житлових будинків тощо. Важливо оцінити, чи збігається обстановка на місці події з отриманими раніше показаннями або поясненнями заявниці, виявити сліди, що вказують на зґвалтування, або речі, що належать злочинцю чи потерпілій (окуляри, ґудзики, хусточка тощо).

У процесі огляду необхідно звернути увагу на можливість наявності на одязі, взутті та тілі насильника ґрунтових забруднень та рослинних часток, взяти їх проби для експертних досліджень. Пошук мікрочасток слід проводити під час огляду місця події (важливо дотримуватися заходів, що запобігають їх втраті, а також забезпечити, щоб ніхто з учасників огляду не зміг залишити на місці події побічних мікрочасток або слідів). При цьому слід підготувати необхідні технічні засоби: лупи, ліхтарі, пінцет, паперові пакети. Здійснювати пошук рекомендується тільки при достатньому освітленні. Предмети доцільно розглядати як у прямому, так і в косопадаючому освітленні, не допускати їх різкого струсу.

Обшук та виїмка. При затриманні підозрюваного проводяться такі види обшуку: а) обшук особи; б) обшук за місцем проживання; в) обшук за місцем роботи. Мета обшуку — відшукати предмети, що були у підозрюваного в момент зґвалтування або раніше належали потерпілій. Проводиться обшук при неухильному дотриманні вимог закону (статті 177, 181, 183, 184 КПК та ін.).

До виїмки звертаються, як правило, на початку розслідування. Ця слідча дія повинна проводитись у всіх випадках порушення кримінальної справи за фактом зґвалтування, оскільки на одязі потерпілої та підозрюваного майже завжди залишаються сліди насильства (плями крові, сперми та ін.), які пізніше використовуються як докази. Вилучається той одяг, який був на потерпілій та підозрюваному в момент події.

Огляд одягу. Важливі предмети одягу необхідно висушувати (тільки не на сонці чи біля відкритого вогню). Для його дослідження застосовують ультрафіолетові освітлювачі (наприклад, УФО-4). Для огляду запрошуються поняті (не менше двох), а в необхідних випадках — спеціалісти. Слід старанно оглянути внутрішній та зовнішній бік, кишені, манжети, застібки, шви. Навіть якщо при огляді не виявлено нічого істотного, але є підстави вважати, що одяг з чимось контактував, його слід упакувати та відправити на експертизу. Для цього одяг розкладають на папері, перекладають папером та згортають. Мікрочастки вилучають окремо, щоб при транспортуванні вони не були втрачені або пошкоджені.

Призначення та проведення судових експертиз. Для виявлення даних про статеві зносини, які мали місце, а також встановлення тілесних ушкоджень, що вказують на насильницьке вчинення статевого акту, призначається судово-медична (акушерсько-гінекологічна) експертиза потерпілої. З її допомогою визначають: а) наявність факту статевих зносин та б) наслідки зґвалтування (зараження венеричною хворобою, вагітність, ступінь тяжкості тілесних ушкоджень).

Залежно від конкретних обставин вчиненого зґвалтування на вирішення судово-медичної експертизи виносяться такі питання:

а) чи є тілесні ушкодження характерними для зґвалтування, їх давність;

б) чи порушена дівоча пліва (якщо так, то коли, а якщо ні, то чи був можливим статевий акт без її ушкодження);

в) чи відповідає характер виявлених ушкоджень обставинам, викладених заявницею;

г) чи є на тілі потерпілої плями крові або сперми, їх група та походження;

ґ) чи жила потерпіла раніше статевим життям;

д) чи є ознаки будь-якої венеричної хвороби, давність її виникнення;

е) чи вагітна заявниця, термін вагітності.

Якщо потерпіла внаслідок зґвалтування одержала тяжкі тілесні ушкодження і госпіталізована, то судово-медична експертиза проводиться в лікарні. У разі, коли місцеві умови не дозволяють своєчасно провести судово-медичну експертизу, звертаються до освідування. Згідно зі ст. 193 КПК освідування може бути проведено з метою встановлення наявності, локалізації ушкоджень та інших слідів злочину на тілі потерпілої. Дані, одержані при освідуванні, використовуються згодом при проведенні судово-медичної експертизи.

За наявності відповідних даних підозрюваний також підлягає освідуванню або направляється на судово-медичну експертизу. У цих випадках на її вирішення можуть бути поставлені такі питання:

а) чи є на тілі підозрюваного тілесні ушкодження (якщо так, то які, де, якої давності);

б) якими предметами вони могли бути спричинені, чи не виникли вони при подоланні опору потерпілої;

в) чи немає у підозрюваного ознак венеричної хвороби (якщо так, то якої, які строки її давності).

Під час розслідування зґвалтувань досить часто призначається експертиза матеріалів, речовин та виробів з них, що дозволяють отримувати цінні докази для виявлення злочинців. Як правило, це мікрочастки, що залишаються на місці події, на злочинцеві та потерпілій або на їх одязі. На вирішення цієї експертизи можуть бути поставлені такі питання:

а) чи є на одязі потерпілої нашарування у вигляді волокон тканини (якщо так, то чи вони не з одягу підозрюваного);

б) чи є на одязі підозрюваного волокна одягу потерпілої;

в) чи мав місце факт контактної взаємодії одягу підозрюваного та потерпілої;

г) чи є на їх одязі які-небудь частки, що мають загальну групову належність;

ґ) чи є на знаряддях злочину мікрочастки (якщо так, то яка їх групова належність);

д) чи є у піднігтьовому вмісті підозрюваного текстильні волокна (якщо є, то чи мають вони спільну групову належність з волокнами одягу потерпілої).

Судово-біологічна експертиза може бути призначена у разі необхідності дослідити одяг потерпілої або підозрюваного для виявлення групової належності плям крові, слини та інших виділень людського організму.

Судово-психологічна експертиза призначається для вирішення питань, що стосуються психологічної характеристики особи потерпілої та насильника, особливо якщо вони неповнолітні. З її допомогою можна визначити:

а) здатність вказаних осіб правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, та давати про них свідчення;

б) можливість запам’ятати в конкретній ситуації прикмети зовнішності людини, предметів, ділянок місцевості тощо;

в) наявність або відсутність стану фізіологічного афекту або іншого емоційного стану;

г) психологічні особливості особи (темперамент, характер, потреби, інтереси тощо), чи усвідомлювала потерпіла значення дій, які вчиняли з нею, та ін.

Щодо неповнолітніх, то на вирішення судово-психологічної експертизи можуть бути поставлені такі питання:

а) рівень розумового розвитку та його відповідність віку;

б) найбільш яскраве виявлення психічних властивостей особи, які можуть впливати на її поведінку (запальність, замкненість, надзвичайна обережність тощо);

в) чи міг неповнолітній повністю усвідомлювати характер і значення своїх дій або дій, вчинених щодо нього;

г) чи властива йому схильність до фантазування та ін.

Проведення цієї експертизи доцільно доручити спеціалістам із дитячої та юнацької психології. У процесі розслідування можуть призначатися комплексні медико-психологічні, психолого-психіатричні експертизи.

Допит підозрюваного належить до першочергових слідчих дій. Однак при розслідуванні зґвалтувань проводити його доцільно після допиту потерпілої з використанням тих даних, які вона повідомила. Мета допиту — встановлення не тільки причетності підозрюваного до даного злочину, а й з’ясування його стосунків з потерпілою, обставин та мотивів вчинення зґвалтування.

До допиту підозрюваного слід ретельно підготуватися, проаналізувати показання потерпілої, результати огляду місця події та її одягу, висновок судово-медичної експертизи, ознайомитися з характеристикою та іншими документами, що дозволяють скласти уяву про особу підозрюваного, спосіб його життя та поведінку. Такі дані необхідні для визначення тактики допиту та орієнтації слідчого під час його проведення.

На початку допиту підозрюваному повідомляється у вчиненні якого злочину він підозрюється та роз’яснюються його права (ст. 431 КПК). Далі пропонується дати показання про обставини вчинення злочину, а також про інші відомі йому обставини справи.

Оскільки підозрюваний не попереджається про відповідальність за відмову давати показання та за дачу неправдивих показань, на початку допиту слід роз’яснити йому доцільність отримання від нього повних та правдивих свідчень. При виклику та допиті неповнолітніх підозрюваних необхідно додержуватися вимог, вказаних у статтях 433, 437 та 438 КПК.

Перевірка показань на місці. Під час такої перевірки пояснення потерпілої або обвинуваченого зіставляють з раніше отриманими від них свідченнями, а також з фактичною обстановкою місця злочину. Таким шляхом можна виявити суперечності в показаннях, нові речові докази (наприклад, дрібні предмети, що належали потерпілій або підозрюваному). Перевірка показань на місці важлива й тим, що вона сприяє пожвавленню асоціативних зв’язків, особа одержує можливість повніше і точніше згадати та відтворити окремі обставини події.

Пред’явлення для впізнання. При розслідуванні зґвалтування виникає необхідність у пред’явленні для впізнання (потерпілій, свідкам або підозрюваному) осіб або предметів. Проведення цієї слідчої дії передбачається ст. 174 КПК.

25.5. Профілактичні дії слідчого при розслідуванні зґвалтувань Категорія:    Підручники   Право   Криміналістика  

Виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню зґвалтувань, вжиття заходів для їх усунення (статті 23, 231 КПК) — найважливіше завдання досудового слідства. Профілактична робота слідчого у справах про зґвалтування має свою специфіку, оскільки стосується інтимних сторін життя потерпілих, більшість з яких прагне до того, щоб цей випадок не був розголошений навіть серед близьких.

Діяльність слідчого при встановленні причин та умов, що сприяли вчиненню зґвалтування, та вжиття заходів для їх усунення — це комплекс процесуальних та організаційно-виховних заходів, що здійснюються під час розслідування конкретного злочину чи взаємопов’язаних злочинів (наприклад, зґвалтування та хуліганства, вбивства та ін.).

Основні завдання профілактичних, процесуальних та організаційно-виховних дій слідчого полягають у виявленні причин та умов вчинення злочину, вжитті необхідних заходів (через державні органи та громадські організації) для їх усунення, а також припинення аналогічних злочинів на підлеглій території.

Слідчий вивчає структуру та інтенсивність злочинності у районі, узагальнює та аналізує справи. Практика свідчить, що зґвалтування найчастіше трапляються у районах, де погано організоване культурне дозвілля, розповсюджені пияцтво та наркоманія, на низькому рівні здійснюється боротьба зі злочинністю.

У конкретній кримінальній справі необхідно вивчати особу насильника, з’ясовувати причини формування антисоціальних установок, які обумовили вчинення злочину. Особливо слід звертати увагу на неправильне моральне та статеве виховання у сім’ї (бездоглядність, аморальна поведінка батьків), моральний клімат за місцем проживання (наприклад, у гуртожитку, місцях дозвілля молоді тощо).

26.1. Криміналістична характеристика розкрадань Категорія:    Підручники   Право   Криміналістика  

Боротьба з посяганнями на відносини власності є одним з головних завдань здійснення кримінальної політики держави, однією з найважливіших її функцій — забезпечення економічної безпеки, захисту права власності (статті 17, 41 Конституції України). У криміналістиці радянського періоду вивченню проблем розслідування злочинів проти власності, особливо розкрадань, приділялася велика увага, внаслідок чого були розроблені окремі методики розслідування розкрадань, що вчиняються у різних галузях виробництва та сфері обслуговування. Однак докорінні перетворення у сфері економіки, перехід до ринкових відносин, реформування власності та ряд інших причин соціального та правового характеру призвели до істотних змін у стані, динаміці та структурі злочинних посягань на відносини власності. Останнім часом спостерігаються певні особливості у механізмі злочинів, способах приготування до їх вчинення та приховування у сфері підприємницької діяльності, кредитування, приватизації та ін. Цьому сприяють також недоліки в установленому порядку грошового обігу, обліку матеріальних цінностей, звітності, документообігу та ін. Відповідальність за привласнення, розтрату майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем передбачена ст. 191 КК.

Загальна криміналістична характеристика привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем може розглядатися як система, що складається з елементів, які, у свою чергу, містять підсистеми компонентів:

а) суб’єкт розкрадання (особа злочинця) (категорії службових, матеріально відповідальних осіб, технічного персоналу та інших осіб, які можуть бути причетними до злочину); чинники, що вплинули на формування та здійснення злочинної мети, утворення злочинної групи, розподіл ролей між співучасниками та ін.;

б) спосіб приготування до розкрадання (прийоми створення неврахованих лишків сировини, готової продукції, коштів та ін.), його вчинення (прийоми заволодіння майном, його вилучення, збуту, реалізації), приховування злочинів, маскування злочинних дій; обставини, що обумовили вибір розкрадачами певних способів (загальних для різних галузей, характерних для даної галузі виробництва, технології виготовлення певних видів сировини, напівфабрикатів, готових виробів та ін.);

в) предмет посягання — кошти, матеріальні цінності у вигляді сировини, матеріалів, пального, продукції, напівфабрикатів, готових виробів з урахуванням їх споживчої вартості, що можуть бути віднесені до різних джерел розкрадання (підзвітні цінності, невраховані цінності, створені на підприємстві, в організації, установі за рахунок лишків, що надійшли зі сторони, від співучасників);

г) обстановка розкрадання — місце (галузь виробництва, сфера обслуговування, виробнича дільниця, структурний підрозділ організації, підприємства та ін.); умови, що визначаються технологічним процесом або операцією, системою обліку та звітності, зберіганням та рухом коштів і матеріальних цінностей, документообігом (оформлення та рух управлінських, проектних, облікових, бухгалтерських, лабораторних, технічних, технологічних, виробничо-господарчих, статистичних та інших документів), видом продукції, що використовується; час (астрономічний), сезонність робіт; канали збуту, реалізації здобутого злочинним шляхом;

ґ) наслідки розкрадання, відображені у матеріальній обстановці злочину (характерні сліди, їх локалізація та взаємозв’язок), викликані службовими та позаслужбовими діями та зв’язками розкрадачів, способом життя, поведінкою у побуті, особистими зв’язками.

Кожний елемент системи пов’язаний з іншими як прямо, так і опосередковано, що визначає характер зв’язків між ними залежно від рівня та обсягу завдання, яке вирiшується слідчим. Наприклад, у будь-якому випадку можна простежити зв’язок між елементами «суб’єкт розкрадання» та «спосіб розкрадання», який виражається у тому, що лише певні категорії службових чи матеріально відповідальних осіб можуть використовувати певний спосіб розкрадання.

Водночас на цей зв’язок впливають побічні обставини, що стосуються предмета злочинного посягання та обстановки розкрадання. Тому для аналізу такого прямого зв’язку, обумовленого чинниками, що впливають на вибір розкрадачами способу злочину, важливо враховувати вид та особливості предмета посягання, характер обстановки розкрадання. Надаючи особливого значення способу розкрадання, розглянемо детальніше елемент криміналістичної характеристики цих злочинів.

Спосіб вчинення злочину є об’єктом вивчення ряду наук кримінального циклу: кримінального права, кримінології, кримінального процесу, криміналістики. Кримінально-правове поняття способу, що розробляється на основі кримінального закону, є базовим для інших наук. У криміналістиці велике значення надається дослідженню способу злочину і, зокрема, способу вчинення розкрадань. При цьому він розглядається не тільки як спосіб вчинення злочину, що виявляється у заволодінні майном, а й як спосіб приготування (створення резервів для розкрадання) та його приховування. Такий підхід до розуміння способу злочину, не порушуючи змісту кримінально-правового поняття способу, вводить до нього елементи, що найповніше вiдображають механізм злочину. Найбільш точним видається визначення способу службового розкрадання як прояву злочинної діяльності, що виявляється в об’єднаній загальним задумом системі дій розкрадачів із створення умов для розкрадання, вилучення майна (шляхом використання або зловживання службовим становищем) з відповідних фондів, обернення його на свою користь або на користь інших осіб та приховування злочину.

Встановлений спосіб вчинення розкрадання, що проявився у злочинному заволодінні майном, може слугувати одним з доказів вини обвинуваченого. У кожному випадку розслідування за кожним епізодом розкрадань спосіб має бути повністю доведений із зазначенням прийомів створення резервів для розкрадання, вилучення майна і приховування злочину.

Значення встановлення способу розкрадання визначається важливістю завдань з його розкриття, доказування у кримінальній справі (ст. 64 КПК), належної кваліфікації, з’ясування обтяжуючих обставин, особливо якщо застосування способу пов’язано з участю у розкраданні організованої групи.

Слід враховувати й те, що спосіб вчинення злочину береться до уваги судом для індивідуалізації покарання винного, оскільки він характеризує не тільки сам вчинок, а й суб’єкта злочину. Все це зумовлює необхідність зазначення способу злочину в описовій частині обвинувального висновку і в мотивувальній частині обвинувального вироку (статті 223, 334 КПК).

На суть і особливості способів розкрадання було звернено увагу в зв’язку з розвитком наукових основ розслідування цієї категорії злочинів, внаслідок чого зроблено висновок про те, що знання способу розкрадання дає можливість вчасно виявити і припинити злочин, прийняти правильне рішення щодо порушення кримінальної справи, забезпечити якісне планування розслідування.

У системі закономірних зв’язків елементів криміналістичної характеристики спосіб розкрадання часто посідає ключове місце як об’єкт встановлення і засіб з’ясування різних обставин злочину.

Вибору способів розкрадання властиві певні закономірності, пов’язані з впливом таких обставин, як ставлення певних категорій осіб до ввіреного їм майна, вигляд і особливості цього майна, обстановка й умови виробництва, зберігання, обліку та ін. Тому знання слідчим чинників, що зумовлюють вибір і застосування розкрадачами способів підготовки до розкрадання, їх вчинення і приховування дозволяє йому висунути версії щодо механізму злочину в цілому та зв’язку даного розкрадання з іншими злочинами.

Відомо, що кожному способу розкрадання притаманна своя внутрішня логіка розвитку. Наприклад, вчинення дій з метою використання створених резервів матеріальних цінностей вимагає застосування прийомів із вилучення неврахованих лишків і приховування їх, інших дій (у певній послідовності, за участю певних осіб).

Спосіб розкрадання має свою структуру, що містить систему певних прийомів. За структурою способи можуть бути простими, тобто складатися із дій, спрямованих на вилучення майна (без підготовки, утворення резервів і приховування розкрадання) та складними, що містять комплекс дій із створення неврахованих лишків, їх вилучення шляхом вивезення за межі місця легального знаходження (зберігання), приховання як самих способів, так і наслідків розкрадання в цілому.

Аналіз кримінальних справ про розкрадання свідчить, що способи їх підготовки, вчинення і приховування різноманітні. Разом з тим вони мають певну стабільність, повторюваність, хоча й видозмінюються під впливом певних чинників (зміни системи обліку, звітності, технології виробництва, постачання і збуту, норм списання витрат та ін.). Ці обставини вимагають упорядкування знань про способи розкрадання з метою розробки оптимальних систем типових версій про їх застосування розкрадачами у відповідних кримінальних ситуаціях.

Для цього й проводиться класифікація способів вчинення таких злочинів з урахуванням форм розкрадання — привласнення, розтрати, зловживання службовим становищем, що використовуються розкрадачами залежно від того, чи є вони матеріально відповідальними, службовими особами і безпосередньо розпоряджаються ввіреним їм під звіт майном, чи є вони особами, які вчиняють розкрадання шляхом використання своїх службових повноважень. Це обумовлює вибір розкрадачами певних способів злочину. Тут можливі різні варіанти. Залежно від означених чинників у розкраданні можуть брати участь службові особи — керівник господарського підрозділу, матеріально відповідальна особа, бухгалтерські працівники.

Найбільш загальними критеріями класифікації способів розкрадання є:

1) предмет злочинного посягання — способи розкрадання матеріальних цінностей і коштів;

2) ступінь спільності способів — способи, типові для всіх галузей народного господарства, та способи, характерні для окремих галузей, видів виробництва;

3) документальне оформлення (облік) майна — способи розкрадання врахованих і неврахованих цінностей.

При очевидній відмінності означених критеріїв усі вони, будучи пов’язаними між собою, у комплексі складають основу для побудови класифікації способів розкрадання з перевагою того або іншого критерію.

Крім цього, способи розкрадання можуть бути класифіковані за загальним механізмом злочинної операції при випуску неврахованої продукції: 1) операції, що проводяться без офіційного оформлення документів (або з фіктивним документальним прикриттям), — «бездокументні» операції та 2) операції, що здійснюються без фактичного руху товарів, — «безтоварні» операції.

У сучасних умовах виробництва продукції і збуту товарів вказані способи зі всіма модифікаціями зберігають кримінальну «привабливість» для розкрадачів, оскільки дозволяють не тільки викрадати матеріальні цінності й кошти в державному і колективному секторі, а й приховувати прибутки від оподаткування у легальній частині виробничої і комерційної діяльності, здійснювати незаконні бартерні операції з порушенням правил валютного регулювання, прикривати фіктивне підприємництво тощо.

Перший з означених злочинних механізмів характерний для розкрадань, пов’язаних з випуском неврахованої продукції та її збутом. Другий злочинний механізм — розкрадання, що вчиняються шляхом «безтоварних» операцій. Оскільки цей спосіб має безтоварний характер, покупець і продавець, які перебувають у злочинній змові, виконують такі фіктивні операції. Продавець вилучає з каси свого підприємства суму грошей, яка дорівнює сумі, перерахованій покупцем через банк (з касового виторгу), або вилучає на ту саму суму частину товарів (нібито призначених для покупця). Покупець оформляє документи на матеріальні цінності, що надійшли нібито від продавця, і списує їх у видаток за встановленими правилами, використовуючи для цього додаткові злочинні способи приховування. Таким чином, операція вчиняється без руху (переміщення) матеріальних цінностей і приховується фіктивними звітами й обліковими документами. Описані способи можна назвати «універсальними» для ситуацій, коли розкрадач зазіхає на чуже майно, ввірене йому у зв’язку з виконанням посадових обов’язків, або у разі розпорядження цим майном.

Велике значення для розкриття розкрадань має знання слідчим типових способів створення лишків для розкрадання, збуту і реалізації неврахованої продукції в різноманітних галузях промислового і аграрного виробництва, торговельних та інших підприємствах.

26.3. Типові слідчі ситуації при розслідуванні розкрадань Категорія:    Підручники   Право   Криміналістика  

Одним з характерних видів слідчих ситуацій у цій категорії справ є обстановка, що характеризується недостатньою поінформованістю про обставини розкрадання, що підлягають встановленню, великою кількістю перешкод у отриманні такої інформації. Найбільш істотними у цьому відношенні є труднощі, що виникають при отриманні відомостей про спосіб вчинення злочину, джерела розкрадання, зв’язки між співучасниками та ін. Вирішення таких слідчих ситуацій має значення і для розслідування конкретного розкрадання.

Здебільшого важливо враховувати можливості вирiшення завдань у певній слідчій ситуації, наприклад, з використанням «чинника раптовості».

Залежно від обізнаності (настороги) розкрадачів щодо загрози викриття їхньої злочинної діяльності та можливості використання слідчим «чинника раптовості», до початку розслідування існують три основних види типових ситуацій:

1) у справах, порушених внаслідок документальної ревізії, інвентаризації, перевірок, що проводяться органами прокуратури, контрольними органами, коли можливий початок розслідування не є раптовим для осіб, які можуть виявитися причетними до зловживань;

2) у справах, порушених внаслідок проведення оперативно-розшукової діяльності та виявлення ознак розкрадання безпосередньо органами внутрішніх справ (працівниками служби боротьби з економічними злочинами або служби боротьби з організованою злочинністю), коли виникає ситуація, при якій підозрілі у розкраданні та інших злочинах особи не обізнані щодо можливого початку розслідування, у зв’язку з чим особливого значення набуває «чинник раптовості»;

3) у справах, що порушуються у разі затримання на місці злочину працівниками органів, які не проводять цільові оперативно-розшукові дії (ДАІ, ППС, служби дільничних інспекторів та ін.), осіб за порушення ними певних правил, що викликає підозру в причетності до злочинних дій. За даних умов «чинник раптовості» хоча і виявляється щодо осіб, які підозрюються, однак його здійснення пов’язане з обмеженою інформацією про можливі злочинні дії. Виділяється також ситуація, коли кримінальна справа порушується у зв’язку з перевіркою заяв, повідомлень (громадян, службових осіб, у засобах масової інформації), явки з повинною. Залежно від конкретних обставин у подібних випадках «чинник раптовості» не має звичайної ефективності, особливо при зволіканні з ОРД і порушенням кримінальної справи.

Урахування даних ситуацій дозволяє точніше визначити умови збирання інформації, намітити порядок і послідовність проведення перевірочних дій, підготовчих і організаційних заходів.

При очевидній відмінності наведених вихідних ситуацій загальними негайними завданнями на початку розслідування є такі:

1) встановлення номенклатури і місця знаходження документів (ручного і машинного обліку), в яких могли відобразитися ознаки злочину, і забезпечення їх цілості.

При цьому слід звернути увагу на необхідність дослідження не тільки документів первинного (оперативного) обліку і бухгалтерської документації, а й планових, технологічних, виробничо-управлінських, статистичних, податкових та інших документів, бланків, етикеток тощо. Велике значення має аналіз змісту неофіційних документів (записок, нотаток, чорнових записів, розрахунків тощо);

2) встановлення місця знаходження сировини, напівфабрикатів, матеріалів, готової продукції, товарів і забезпечення їх цілості;

3) виявлення вимірювальних приладів, що використовуються, — вагів, дозаторів, лекал, трафаретів, штампів, касових апаратів, їх перевірка, фіксація показань, опечатування (при необхідності — з урахуванням інтересів виробництва);

4) перекриття доступу до електронно-обчислювальних засобів;

5) встановлення місця знаходження майна і грошових коштів, що належать розкрадачам, з метою забезпечення відшкодування матеріальних збитків, завданих злочином.

Вирішення зазначених завдань не вичерпується початковою стадією розслідування і стадією, що безпосередньо передує порушенню кримінальної справи, оскільки в подальшому провадженні у справі можуть бути виявлені дані про раніше не виявлені епізоди розкрадання та інших злочинів.

26.5. Роль ревізійного контролю і аудиту у виявленні та розслідуванні розкрадань Категорія:    Підручники   Право   Криміналістика  

Факти злочинного посягання на майно можуть виявлятися органами фінансового контролю, здійснюваного відповідними контрольно-ревізійними службами, аудитом, а також незалежним фінансовим контролем.

Однак перевірки, ревізії та інвентаризації, що проводяться ними, не завжди є ефективним способом виявлення розкрадань. Це підтверджується наявністю латентних розкрадань, частина яких, як показує наступне розслідування, вчиняється порівняно нескладно і досить відомими способами. Виділяються такі недоліки у здійсненні внутрішнього контролю: неякісність ревізій та інвентаризацій; помилки в організації ревізій, що виявляються у неправильному підборі ревізорів (за компетентністю, об’єктивністю), підміна ревізій вибірковими тематичними перевірками; відсутність перевірок впродовж тривалого часу.

Матеріали аудиторської перевірки є важливим джерелом для проведення їх криміналістичного аналізу з метою виявлення ознак розкрадання та інших економічних злочинів. Для цього використовують результати порівняння даних аналітичного і синтетичного обліків, перевірки правильності кореспондентських рахунків тощо.

На практиці склалася певна система: ревізія в порядку фінансово-господарського контролю, (аудит) — ревізія, що проводиться на вимогу слідчого, — судова експертиза (виробничо-господарської, фінансової діяльності), елементи якої пов’язані єдністю мети, виявлення ознак розкрадання і встановлення обставин їх вчинення.

Ревізії і аудит, що здійснюються в порядку господарського контролю, спрямовані на встановлення випадків порушень у витрачанні коштів та матеріалів, проведенні господарських операцій, дотриманні фінансової дисципліни, веденні бухгалтерського обліку, заповненні документів, бухгалтерських записах та ін.

Ревізії, які проводяться на вимогу слідчого, мають цільове спрямування, що визначається вихідними даними і конкретними завданнями розслідування. Внаслідок експертизи ще більшу конкретизацію одержує вирішення окремих питань, що залишилися нез’ясованими через різноманітні обставини під час ревізії, що їй передувала.

У практиці розслідування розкрадань, що є провадженням у складних кримінальних справах, виникає потреба у проведенні на вимогу слідчого ревізії вже під час досудового слідства, а також призначенні відповідних судових експертиз.

26.6. Особливості тактики проведення окремих слідчих дій Категорія:    Підручники   Право   Криміналістика  

Під час розслідування розкрадань виникає необхідність у проведенні різних слідчих дій: огляду (місця події, предметів, документів), відтворення обстановки та обставин події (слідчий експеримент, перевірка показань на місці), обшуку, виїмки, накладення арешту на майно, допиту, очної ставки, пред’явлення для впізнання, отримання зразків для експертного дослідження, експертизи.

Специфіка проведення окремих слідчих дій, їх комплексів визначається особливістю даного виду злочинів, пов’язаного з порушенням документального обліку майна, його рухом, технологією виробництва, особливостями постачання, збуту і реалізації матеріальних цінностей та ін. Розглянемо особливості тактики проведення таких слідчих дій, як допит, огляд і призначення судової експертизи.

Особливості тактики допиту у справах про розкрадання полягають у специфіці службового і матеріально відповідального становища допитуваних осіб. При допитах, що проводяться у зв’язку з притягненням особи як обвинуваченого, і допитах інших осіб у справах про розкрадання характерно пред’явлення їм документів з метою з’ясування даних, що зафіксовані в них. Поєднання запитань до допитуваного з використанням документів дозволяє встановити епізоди розкрадання, способи їх підготовки, вчинення і приховування, причетність певних осіб до даного злочину, розмір матеріальних збитків, завданих розкраданням. Результати такого допиту часто сприяють встановленню важливих для справи обставин, які вимагають інколи перевірки іншими слідчими та організаційними діями. Під час допиту, який проводиться з пред’явленням документів, може бути присутній експерт (ст. 77 КПК) і спеціаліст (ст. 1281 КПК).

Допит матеріально відповідальної особи у справі про розкрадання є першочерговою слідчою дією, тому вимагає з’ясування позиції допитуваного з вузлових питань справи, що розслідується. Оскільки йдеться про матеріально відповідальну особу, з’ясовуються передусім, чи згодна особа з розмірами встановленої нестачі (лишків) та причини утворення нестачі (лишків).

Показання осіб, які визнали себе винними у розкраданні, повинні ретельно перевірятися аналізом документів, допитом інших осіб, призначенням та проведенням судових експертиз та іншими необхідними слідчими діями.

Серед свідків у справах про розкрадання вирізняють такі групи:

1) працівники (за місцем вчинення розкрадання, із суміжних організацій — постачальних, переробних, субпідрядних, збутових та ін.);

2) особи, які працювали на даному підприємстві до вчинення розкрадання;

3) працівники головних установ (керівних, виробничих, фінансових підрозділів та ін.);

4) працівники контрольно-ревізійних органів, інспекцій;

5) особи, які реалізували викрадене, і ті, які постачали розкрадачам сировину, не працюючі на даному підприємстві;

6) особи, які знають обвинувачених за місцем проживання, знаходження гаражів, дачних і садових ділянок, за колом уподобань, покупці, замовники та ін.

Окрім питань з фактичних обставин справи у свідків з’ясовуються: стосунки між ними та обвинуваченими; наявність у їх розпорядженні документів, неофіційних записів, що підтверджують показання; чи відомі їм інші факти незаконних дій і особи, які можуть підтвердити правильність показань.

Велике значення у системі розглядуваних слідчих дій має огляд, зокрема такі його види, як огляд місця події, предметів і документів. Огляд місця події як первісна слідча дія (що проводиться у невідкладних випадках до порушення кримінальної справи) дає можливість перевірити версію про інсценування розкрадання, пожежі, аварії водопроводу, стихійних явищ з метою приховати привласнення, розтрату майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем.

Під час розслідування злочинів, пов’язаних з випуском неврахованої продукції, виникає необхідність в огляді певних ділянок місцевості та приміщень, які не є місцем події в криміналістичному значенні, однак є об’єктами, що своїм розташуванням, призначенням, станом, наявністю або відсутністю змін у матеріальній обстановці викликають необхідність безпосереднього обстеження.

Потреба в таких оглядах виникає у разі, коли необхідно обстежити виробничі, торгові, складські, житлові та інші приміщення, ділянки території підприємств, під’їзних шляхів, вантажно-розвантажувальних майданчиків, місць вивезення відходів виробництва (підприємств переробки відходів, смітників, місць поховання худоби та ін.). Так, у справах про розкрадання матеріальних цінностей може виникнути версія про неналежні умови на складі для зберігання виробів, внаслідок чого значно збільшився відсоток їх вологості чи інші показники.

У перевірці версій про незаконне списання у витрати сировини, матеріалів, що не піддаються подальшому використанню, важливу роль має огляд місць їх складування, знищення (як зіпсованих) шляхом спалювання, закопування. Відсутність слідів таких дій може вказувати на те, що даної кількості відходів не було або ж вони не знищувалися зовсім і могли використовуватися як сировина для випуску іншої продукції.

Істотні результати дає також огляд виробничих приміщень, технологічного обладнання для перевірки версій, що виникають у зв’язку із посиланням відповідальних за випуск продукції осіб на неналежні умови виробництва, дефекти обладнання тощо. Під час таких оглядів може виникнути потреба у дослідницьких діях для перевірки ходу і результатів певних виробничих процесів, операцій. У цих випадках слідчий після закінчення огляду (або пізніше, коли визнає за необхідне) може провести слідчий експеримент, для участі в якому доцільно залучити фахівців у даній галузі виробництва.

Якщо обставини, що перевіряються, пов’язані з обліком складних процесів, пояснення яких вимагає наукових знань, спеціальних розрахунків у певній галузі техніки, слідчий призначає відповідні судові експертизи.

У методиці розслідування розкрадань склалася така система судових експертиз: економічні (фінансово-економічні, ціноутворення); інженерно-технічні (промислово-технічні, будівельно-технічні, транспортно-технічні); інженерно-технологічні (технологічних процесів, товарознавчі); сільськогосподарські (агротехнічні, зоотехнічні, ветеринарні); біологічні (ботанічні, зоологічні); криміналістичні (почеркознавча, технічна експертиза документів, різновиди трасологічної експертизи).

Такі експертизи призначаються в різноманітному поєднанні залежно від особливостей галузі виробництва, в якій були вчинені розкрадання, предмета посягання, застосування розкрадачами певних способів вчинення і приховування злочину і ряду інших обставин.

Судово-економічна експертиза є найбільш типовою експертизою у методиці розслідування розкрадань. Необхідно враховувати, що хоча така експертиза і залишається одним з розповсюджених видів експертиз, необхідність повного і своєчасного розкриття і розслідування розкрадання вимагає проведення інших експертиз даного класу. У багатьох випадках без висновку експертів з питань фінансування і кредитування, ціноутворення не можна встановити в повному обсязі ряд важливих для розслідування обставин, розмір збитків, завданих злочином, особливо у складних справах про розкрадання, пов’язаних з виготовленням і реалізацією неврахованої продукції, зловживанням у сфері приватизації, отриманням кредитів та ін. У зв’язку з цим стає очевидною необхідність призначення у відповідних випадках різних видів судово-економічної експертизи.

Економічна експертиза у сфері виробництва може призначатися для встановлення системи виробничих показників, взаємозв’язків між ними, а також для з’ясування причин і наслідків зміни цих показників на основі дослідження господарських планів, графіків виробничих завдань, нарядів, кошторисів, розцінок, нормативів та інших документів. При цьому аналізуються фактичні дані про виконання завдань і дотримання встановлених нормативів.

Фінансово-економічна експертиза проводиться для з’ясування питань щодо фінансування і кредитування: чи за призначенням витрачалися кошти, отримані в порядку фінансування; чи дотримувалися правил обчислення податків, зборів та інших платежів; чи є порушення щодо фінансування і кредитування та ін.

Експертиза ціноутворення дозволяє вирішити питання, пов’язані з формуванням цін, калькуляцією виробів, з’ясувати, чи порушувався порядок формування торговельної надбавки на певні види товарів, чи правильно складалася калькуляція на вироби, чи робилася націнка на продукцію, чи змінювалися ціни на виготовлену продукцію з урахуванням різниці залежно від ринкової кон’юнктури, сезонності та ін.

Зараз створені передумови для впровадження економіко-математичної експертизи, мета якої — з’ясувати міри впливу розкрадання на зміни в системі техніко-економічних показників (ТЕП) підприємства, встановити виробничі підрозділи (цех, дільниця) і тимчасові періоди виникнення суперечностей в ТЕП, причини їх відхилення від тенденцій, що склалися на виробництві.

Судова інженерно-технічна експертиза проводиться для визначення стану виробничого і лабораторного обладнання (потужність, справність, ефективність тощо), контрольно-вимірювальних приладів, облікових механізмів, апаратів (касові апарати, лекала, трафарети тощо). Залежно від основних сфер виробництва та особливостей об’єктів досліджень даний клас експертизи поділяється на два види: промислово-технічну і будівельно-технічну. Перша охоплює сферу виробництва різноманітних галузей (м’ясного, молочного, текстильного, швейного, шкіряного, взуттєвого), побутового обслуговування населення, торгівлі; друга дозволяє вирішувати питання, пов’язані з проектуванням, будівництвом, монтажними і ремонтними роботами, прийманням споруджених об’єктів.

Інженерно-технологічні експертизи стосуються технології виробничого процесу обробки (переробки, сировини, напівфабрикатів, виготовлення готової продукції, її складування, лабораторного дослідження, зберігання, транспортування, матеріалознавчого і товарознавчого дослідження промислових, продовольчих товарів та інших виробів. До цього класу (як види) належать технолого-матеріалознавча і товарознавча експертизи. Перша стосується стану технології, її впливу на кількість і якість продукції, що випускається, відповідність її умовам стандартизації і сертифікації; друга спрямована на дослідження товарів, продукції або документів, що відображають відомості про товари.

Судова агропромислова експертиза призначається при розслідуванні злочинів, що вчиняються у сфері сільськогосподарського виробництва, заготівлі і переробки продукції рослинництва, тваринництва та ін. Специфіка об’єктів дослідження даної експертизи визначає відповідні її види. Агротехнічна експертиза проводиться для встановлення норм і фактичного висіву культур на певній площі зібраного урожаю, правильності списання посівного матеріалу тощо.

Біологічна (ботанічна) експертиза призначається для встановлення виду (роду, сімейства) рослин; однаковості ботанічного складу рослин, виявлених у певному місці, і зразків, вилучених у певної особи. При призначенні таких експертиз необхідно враховувати, що їх об’єкти можуть досліджуватися іншими експертизами, зокрема судово-біологічною, що поділяється на судово-ботанічну і судово-зоологічну експертизи.

Загальними об’єктами для зоотехнічної, ветеринарної і біологічної (зоотехнічної) експертиз є тварини і продукція тваринництва. Перша вирішує питання, пов’язані зі встановленням приросту поголів’я тварин, його обліку, кількістю виходу і видів продукції; друга — питання щодо правильності умов догляду, годування і використання тварин, визначення причин виснаження, мору тварин; третя призначається з метою встановлення родової, видової належності часток, однаковості зоологічного складу вовни, кісткових залишків, виявлених у певному місці, і наявних зразків. Слід зазначити, що до складу зоологічної експертизи входить також її орнітологічні та іхтіологічні різновиди.

З класу криміналістичних експертиз необхідно виділити почеркознавчу і технічну експертизу документів, оскільки значна частина розкрадань вчиняється шляхом внесення до документів тих або інших змін; трасологічну, зокрема дактилоскопічну експертизу, яка проводиться для ідентифікації особи за слідами папілярних візерунків на документах, чорнових записах, упаковках, відношення до яких особа, яка підозрюється, заперечує; транспортно-трасологічну експертизу, що призначається, наприклад, для ідентифікації або встановлення групової належності шини автомобіля, на якому було перевезено невраховану сировину або готову продукцію без належного оформлення документів. Можливі також експертизи з визначення джерела походження конкретних предметів шляхом ідентифікації, наприклад, штампу верстату за особливостями його відбитків на виробах, встановлення цілого за частинами того або іншого виробу та ін.

У розслідуванні розкрадань виділяються тактичні операції, що мають загальне методичне значення: «Пошук», що проводиться з метою забезпечення відшкодування матеріальних збитків; «Документ» — виявлення необхідних документальних даних; «Затримання на місці вчинення злочину» тощо.

До числа операцій згідно з їх тактичною метою можуть бути віднесені такі:

а) встановлення злочинних зв’язків конкретних розкрадачів;

б) виявлення окремих фактів випуску неврахованої продукції;

в) виявлення відхилень від технологічного процесу та ін.

Проведення тактичних операцій вимагає розробки спеціальних планів, узгоджених із загальним планом розслідування. Наприклад, план тактичної операції «Забезпечення відшкодування матеріальних збитків» містить такі слідчі, організаційні дії та оперативно-розшукові заходи:

1) встановлення способу життя підозрюваного, його зв’язків у період вчинення розкрадання і після порушення кримінальної справи; наявність у нього майна, нажитого злочинним шляхом, його місцезнаходження;

2) запити в усі установи, де офіційно може зберігатися майно особи, яка підозрюється, або ведеться облік прав на це майно;

3) допит підозрюваних (обвинувачених) з метою отримання показань, що можуть вказувати на наявність майна і місця його знаходження;

4) допит членів сім’ї, сусідів, працівників, знайомих з означених питань;

5) обшук за місцем проживання, службовим (робочим) місцем особи, яка підозрюється, іншими місцями можливого зберігання майна;

6) накладення арешту на виявлене майно;

7) виявлення осіб, які переховують майно підозрюваного;

8) обшук за місцем проживання цих осіб;

9) проведення повторного обшуку (з урахуванням недоліків первісного обшуку і додаткових фактичних даних, отриманих у ході розслідування);

10) забезпечення недоторканності описаного майна від псування, підміни (здача на зберігання, опечатування, фотографування).

27.1. Особливості криміналістичної характеристики і розслідування злочинів, вчинених шляхом кредитно-фінансових операцій Категорія:    Підручники   Право   Криміналістика  

Криміналістична характеристика злочинів. В умовах формування ринкових відносин кредитно-фінансова діяльність є однією з найважливіших у сфері економіки. Особливу роль у цій діяльності відіграє одна з основних функцій банку — кредитування суб’єктів господарської діяльності та громадян. Крім банків, кредиторами можуть виступати інші кредитно-фінансові установи — фонди, асоціації, ломбарди та ін.

Кредитно-банківська діяльність регулюється законодавчими актами, основним з яких є Закон України «Про банки і банківську діяльність». Маючи великі можливості позитивного впливу на розвиток економіки, кредитна система водночас відчуває на собі негативний вплив неврегульованості певних правових положень, недоліків кредитно-фінансових технологій, документообігу, недостатнього професійного рівня працівників кредитної галузі, а також існування можливості зловживань як з боку працівників кредитно-фінансових установ, так і позичальників. Зазначені обставини загострюють криміногенну обстановку, сприяють зростанню злочинних посягань на кредитно-фiнансові ресурси.

З усіх елементів криміналістичної характеристики кредитно-фінансових злочинів необхідно особливо виділити способи їх вчинення. Способи вчинення злочинів у кредитно-фінансовій сфері, що склалися в кримінальній практиці, можна класифікувати залежно від особи злочинця (кредитор, позичальник), який діє самостійно або у змові.

Перша група — це посягання позичальника на фінансові ресурси кредитно-фінансових установ.

Спосіб 1. Громадянин-підприємець (який зареєстрований як підприємець за місцем проживання та має документи на здійснення підприємницької діяльності), власник, засновник, службова особа підприємства-позичальника надають кредитно-фінансовій установі фіктивну інформацію (договір виконання робіт, послуг, постачання неіснуючим або фіктивно створеним суб’єктам господарювання з внесенням свідомо фіктивних даних щодо технiко-економічного обґрунтування кредиту, з фальсифікованими даними балансу, наданням фіктивних документів на майно, що віддається у заставу, тощо) з метою одержання кредиту та його розкрадання. З метою приховання злочину винні особи вдаються до фіктивного банкрутства, ліквідації, реорганізації підприємства, надання підроблених і фіктивних документів тощо.

Спосіб 2. Громадянин-підприємець або засновник чи власник суб’єкта підприємницької діяльності, службова особа суб’єкта підприємницької діяльності надає свідомо фіктивну інформацію кредитно-фінансовій установі з метою одержання кредиту для його використання в підприємницькій діяльності: купівлі основних засобів, сировини, матеріалів, різноманітної продукції, інвестування тощо.

Спосіб 3. Службова особа, як правило, державного підприємства, організації, установи, філії чи структурних підрозділів, одержавши законний пільговий грошовий кредит, використовує його не за призначенням, а шляхом передачі під відсотки комерційній структурі з відповідними штрафними санкціями. Одержувач кредиту використовує його в комерційному обігу.

Спосіб 4. Службові особи (див. спосіб 3) підприємства, отримавши звичайний або пільговий кредит, переадресовують його на свій розсуд певному контрагенту під виглядом відсутності можливості розрахуватися за одержаний кредит і надають право розрахунку за кредит комерційній організації.

Варіант 1. Комерційна структура одержує за підприємство всю продукцію у постачальника, реалізує її за більш високою ринковою ціною, розраховуючись з банком за наданий підприємству кредит, різниця між ціною продажу продукції та сумою повернутого кредиту і відсотків по ньому матеріалізується та привласнюється службовими особами підприємства та комерційною структурою.

Варіант 2. Комерційна структура одержує за підприємство тільки частину продукції, але вже за ринковою ціною у розмірі кредиту і відсотків по ньому, реалізує одержану продукцію та розраховується за підприємство з банком за наданий кредит. При цьому в постачальника перебуває частина кредитних коштів, що є власністю підприємства, які:

а) на прохання службових осіб підприємства перераховуються комерційній структурі для матеріалізації, при цьому товарно-матеріальні цінності привласнюються і на підприємстві не оприбутковуються;

б) підприємство-постачальник видає відповідно до передаточного акта продукцію, яка привласнюється і на підприємстві не оприбутковується;

в) підприємство-постачальник видає відповідно до передаточного акта продукцію, яка оприбутковується на підприємстві, привласнюється і знищується за фіктивними документами.

Друга група — це посягання працівників кредитно-фінансових установ на фінансові ресурси, що зберігаються в цих установах на рахунках клієнтів.

Спосіб 5. Службова особа кредитно-фінансової установи без повідомлення клієнта знімає кредитні кошти з його розрахункового рахунку (якщо кредитні кошти перебувають на розрахунковому рахунку якийсь час без руху) і використовує їх в інтересах банку. Найчастіше ця операція відбувається, коли банк внаслідок невдалих фінансових операцій потрапляє в скрутне фінансове становище. Якщо виникає необхідність у перерахуванні коштів, працівники кредитно-фінансової установи вживають заходів щодо приховання зловживань: знімають грошові кошти в необхідній кількості з рахунку іншого клієнта або відтягують строк перерахування під приводом того, що установа перебуває на картотеці, або вичерпано щоденну можливість перерахування коштів, або були неправильно оформлені платіжні документи тощо.

Спосіб 6. Службові особи кредитно-фінансової установи без повідомлення клієнта знімають кредитні кошти з його рахунку для використання в комерційному обігу шляхом: надання кредиту іншим підприємствам, організаціям, установам; надання фінансової допомоги; участі в угодах на валютній біржі та ін. У разі необхідності винні вживають заходів щодо приховання зловживань, аналогічні тим, що наведені у способі 5.

Третя група способів посягань на кредитно-фінансові ресурси пов’язана зі злочинною змовою представників кредитора та позичальника.

Спосіб 7. Працівник кредитно-фінансової установи видає незаконний кредит (без належної перевірки платоспроможності, можливості повернення та ін.) позичальникові, з яким перебуває у змові. За допомогою кредитора відтягується строк повернення кредиту (підроблення документів, надання фіктивної інформації про неможливість повернення кредиту тощо).

Спосіб 8. Працівник кредитно-фінансової установи незаконно надає пільговий кредит позичальнику, який суму у розмірі різниці у відсотках між звичайним та пільговим кредитом перераховує на певний рахунок.

Спосіб 9. Працівники кредитно-фінансової установи у змові з позичальником створюють підприємство з метою одержання кредиту. Одержані безготівкові кредитні кошти переводяться в готівку в самій кредитно-фінансовій установі за допомогою працівників цієї установи шляхом фіктивного договору позики, матеріальної допомоги тощо. Вказаними особами відтягується строк повернення кредиту (підроблення документів, надання фіктивної інформації про неможливість виконання зобов’язань у строк з різних причин). Після проведення такої операції можлива зміна засновників, власників, посадових осіб позичальника.

Одним із важливих компонентів наслідків кредитно-фінансових злочинів є їх сліди-ознаки, що відображуються в діях, у сталих зв’язках між учасниками кредитних операцій і особливо в документах. Такі сліди як факти створюються на стадіях: 1) видачі та одержання кредиту, 2) його використання та 3) повернення.

1. Видача кредиту кредитором — одержання кредиту позичальником

Факти: видача кредитів підприємствам, організаціям, що не передбачені як позичальники; складання документів із завідомо фальшивими даними (інтелектуальна підробка); наявність у документах слідів виправлень, підчисток, травлення тощо (матеріальна підробка); надання неіснуючої адреси; сприяння у наданні звичайного або пільгового кредиту; позаслужбові зв’язки між позичальником та працівниками банку, які здійснюють фінансові, управлінські та контрольні функції (надання кредиту, створення пільгових умов кредитування і повернення кредиту, послаблення контролюючих функцій та ін.); нецільове надання кредиту.

2. Використання кредиту позичальником

Факти: нецільове використання кредиту і матеріальних цінностей позичальником; демпінгові розрахунки з покупцями продукції, виконавцями робіт та послуг; встановлення документів з фіктивними даними; безтоварне оформлення документів: неоприбуткування на склад товарно-матеріальних цінностей; відсутність документації прийому-отримання поставленої продукції, виконаних робіт, наданих послуг; виявлення у позичальника листів, претензій на недопоставлену продукцію, кредиторську заборгованість; використання необлікованих бланків суворої звітності і заміна їх іншими бланками; завищення списання на видаток матеріальних цінностей під виглядом втрат на природні збитки, відходи, псування та інші втрати; оприбуткування неодержаних товарів; складання фіктивних документів на списання малоцінних товарів на видаток; нестача матеріальних цінностей; встановлення підроблених підписів в актах на списання товарно-матеріальних цінностей.

3. Повернення кредиту позичальником

Факти: заплутування звітності; надсилання листів про неможливість повернення кредиту; закриття офісу позичальником; розпродаж майна позичальником; підготовка або від’їзд позичальника в іншу державу; існування у звітних документах даних, що викривлюють дані про виконання позичальником зобов’язань щодо повернення кредиту.

Розслідування злочинів. Серед питань розслідування злочинів, що розглядаються, слід виокремити питання, які необхідно з’ясувати під час розслідування, та види документів, що містять інформацію про кредитні операції.

1. Питання, які необхідно з’ясувати під час розслідування. Важливим джерелом свідчень про вчинені кредитні операції є працівники кредитно-фінансових установ (кредитної та операційної служб) і представники позичальника.

Працівники кредитної служби можуть дати певні свідчення, зокрема: хто і коли звернувся з проханням про надання кредиту; чи знайома ця особа з позичальником, в яких стосунках з ним перебуває; в яких стосунках перебуває керівництво кредитної установи з позичальником; чи здійснював хто-небудь з працівників кредитної установи протекцію у наданні кредиту; які документи були подані позичальником для одержання кредиту, хто безпосередньо працював з документами позичальника; які документи були надані для забезпечення кредиту; де знаходяться ці документи і хто має право доступу до них; хто приймав рішення про надання кредиту; куди були перераховані кредитні кошти; хто повинен здійснювати контроль за використанням кредиту і хто фактично його здійснював; які документи складаються кредитором для реєстрації наданого кредиту і контролю за ним; ким складаються і ведуться такі документи, де вони знаходяться і хто має право доступу до них; хто з працівників кредитної установи брав участь в інвентаризації предмета застави; коли були повернуті кредитні кошти; чи були свідчення про неплатоспроможність постачальника, гаранта; чи надходили свідчення про розпродаж майна позичальником, закриття офісу; ким, коли і які заходи вживалися для забезпечення кредиту; хто і коли готував претензійні документи в суд.

Позичальник може дати такі свідчення: хто і коли приймав рішення про необхідність одержання кредиту; хто і чому запропонував дану кредитну установу; чи пропонувались інші варіанти і ким; в яких стосунках з працівниками кредитної установи перебуває позичальник; які документи були надані для одержання кредиту і коли; чи існує власне майно і якою сумою воно оцінюється; які документи підтверджують право власності на майно і де вони знаходяться; умови їх зберігання; хто має до них доступ; яким майном забезпечувався кредит; документи на право власності на це майно; коли і ким була укладена кредитна угода; чи передбачалося виконання укладеного договору; хто приймав рішення про використання кредиту; кому і коли були перераховані кредитні кошти; що (сировина, готова продукція, товари тощо) одержано, ким і за якими документами і де вони знаходяться; хто, коли і куди здійснював перевезення; відповідно до яких документів здійснювалося перевезення; де знаходяться перевезені предмети; хто, коли, відповідно до яких документів одержував продукцію (приймав виконані роботи, надані послуги); ким і коли оприбутковувалася продукція по бухгалтерії; якими документами і ким, коли оприбутковувалася продукція на складі, де знаходяться ці документи; яку продукцію одержували і в якій кількості; яку продукцію оприбутковували і в якій кількості; ким, куди (кому) і відповідно до яких документів здійснювався відпуск продукції; ким і коли було здійснене повернення кредиту, відповідно до яких документів.

2. Документи, що містять інформацію про кредитні операції, можна поділити на дві основні групи: 1) ті, що вилучаються під час вирішення питання про порушення кримінальної справи; 2) ті, що містять певну інформацію про кредитно-фінансові операції.

До першої групи належать:

а) документи, безпосередньо пов’язані зі злочинною подією, у тому числі ті, що є предметом злочинного посягання (фальшиві документи, документи зі слідами виправлень, що приховують незаконні операції та ін.);

б) документи, що встановлюють певні обставини, пов’язані з подіями, про які одержано повідомлення (статистична, аналітична та інша документація);

в) матеріали перевірок, проведених установами Національного банку України, податкової адміністрації, контрольно-ревізійної служби — акти ревізій, інвентаризацій, відомчих експертиз та ін.

До другої групи належать:

а) документи для відкриття розрахункового рахунку в банку: установчі документи позичальника (статут, положення, установчий договір, рішення), надані банку; свідоцтво про реєстрацію позичальника у виконавчому комітеті за місцем знаходження; договір з позичальником про банківське обслуговування; копії карток зі зразками підписів керівника і бухгалтера; довідки з податкової адміністрації про постанову на облік; довідка статистичного управління про присвоєння кодів;

б) документи позичальника, надані банку для одержання кредиту: прохання про надання кредиту із зазначенням суми, строку повернення і забезпечення його; коротка характеристика угоди, розрахунок економічної ефективності угоди; копія договору-контракту, для здійснення якого береться кредит; детальний розрахунок економічної ефективності угоди, для якої береться кредит; копії інших договорів та угод, пов’язаних з договором, для якого береться кредит (оренди, купівлі-продажу, проведення робіт тощо); бухгалтерські статистичні звіти (фінансові результати, декларації про прибутки та ін.); договір-поручительство (гарантійний лист);

в) документи і свідчення, що підтверджують забезпечення повернення кредиту і платоспроможність позичальника: документи, що підтверджують право власності на земельні ділянки, право оренди земельних ділянок, обладнання, транспортних засобів та ін.; витяги з рахунків позичальника, розрахунковий рахунок якого знаходиться в іншій кредитній установі; бухгалтерські звіти (баланси, декларації про прибутки та ін.); зобов’язання-поручительство погашення кредиту; повідомлення позичальника про прийняття гарантійного листа як забезпечення кредиту; документи, що підтверджують кредитоспроможність гаранта; договір застави; документи, що підтверджують право власності на заставлене майно; витяг з балансу з розшифровкою балансової вартості предмета застави; страховий поліс на страхування посівів у випадку надання кредиту під заставу майбутнього врожаю; договір іпотеки, засвідчений нотаріально, із забороною на відчуження; акт інвентаризації об’єкта незавершеного будівництва, відданого під заставу; акт оцінки реальної вартості цінних паперів, відданих під заставу; акт передачі банку цінних паперів на зберігання; договір страхування заставленого майна, що знаходиться у позичальника та здається ним в оренду;

г) документи про використання кредиту: книга запису застав; повідомлення кредитної установи про передачу позичальником заставленого майна в оренду; витяги із розрахункового рахунку позичальника про наявність і рух грошових коштів; платіжне доручення на переведення грошових коштів; товаротранспортні документи на постачання продукції; договори, листи про відпуск продукції; платіжні документи на оплату продукції; видатковий касовий ордер та інші документи, пов’язані з переведенням коштів у готівку та її використанням; лист постачальнику про переадресування залишків коштів позичальника іншій комерційній структурі; доручення на одержання продукції; доручення автотранспортного підприємства на одержання продукції та інші товаротранспортні документи на одержану продукцію; журнали реєстрації платіжних доручень і вихідних документів в автотранспортному підприємстві, що здійснює перевезення продукції; документи складського обліку і зберігання;

ґ) документи на повернення кредиту: платіжне доручення позичальника про повернення боргу у розмірі кредиту та відсотків по ньому або розпорядження банку про списання коштів з рахунку позичальника після завершення строку зобов’язань за кредитним договором; додаткова угода про продовження строків за кредитним договором разом зі змінами договору-поручительства; додаткова угода про збільшення відсоткових ставок за кредит у разі неповернення кредиту (відсотків) у строк; лист про неспроможність виконання зобов’язань; претензія (з повідомленням про одержання); заява до суду про визнання позичальника банкрутом; рішення суду про визнання позичальника банкрутом; матеріали, що свідчать про фіктивне банкрутство, шахрайські дії позичальника.

27.2. Особливості криміналістичної характеристики і розслідування податкових злочинів Категорія:    Підручники   Право   Криміналістика  

Криміналістична характеристика злочинів. Склад вказаного виду злочину визначений ст. 212 КК (ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів). Об’єктом злочинного посягання цього виду є податкові відносини, що виникають у процесі економічної діяльності і покликані сприяти нормальному функціонуванню податкової системи держави.

Під податком, збором, іншим обов’язковим платежем (далі — податком) слід розуміти обов’язковий внесок до бюджету відповідного рівня або державного цільового фонду, що здійснюється платниками у порядку і на умовах, визначених законодавчими актами.

Згідно з чинним законодавством об’єктами оподаткування є доходи (прибутки), додана вартість продукції (робіт, послуг), вартість продукції (робіт, послуг), майно юридичних і фізичних осіб та інші об’єкти, визначені законодавчими актами України.

Податки та інші обов’язкові платежі поділяються на загальнодержавні та місцеві. Стаття 14 Закону України «Про систему оподаткування» виділяє загальнодержавні податки, до яких, зокрема, належать податок на додану вартість, акцизний збір, податок на прибуток підприємства, податок на доходи фізичних осіб, плата за землю, збір за спеціальне використання природних ресурсів тощо. Перелік місцевих податків і зборів визначений у ст. 15 цього Закону. До них, зокрема, належать податок з реклами, комунальний податок, готельний збір, збір за парковку автотранспорту, ринковий збір та ін.

Ухилення від сплати податків як корисливий злочин характеризується наявністю взаємопов’язаних ознак:

а) діянням у вигляді ухилення від сплати податків;

б) злочинними наслідками (спричинення шкоди державним інтересам у вигляді значних, великих та особливо великих збитків);

в) наявністю прямого причинного зв’язку між діянням і наслідками, що настали.

Податкове законодавство визначає порядок і строки сплати відповідного податку. Діяннями з ухилення від сплати податків є неподання податкових декларацій, приховування об’єктів оподаткування, заниження вартості об’єктів оподаткування. Неподання податкових декларацій характеризується тим, що службові особи суб’єкта підприємницької діяльності та фізичні особи у встановлений законом строк не подають до територіальних податкових адміністрацій відповідні податкові декларації та розрахунки, маючи на меті ухилення від сплати податків. Приховання об’єктів оподаткування виражається в тому, що посадові особи суб’єкта підприємницької діяльності та фізичні особи не сплачують податки та інші неподаткові платежі, які вони відповідно до чинного законодавства повинні були внести до бюджету. Заниження вартості об’єктів оподаткування характеризується частковою несплатою податків та неподаткових платежів.

На платників податків покладається відповідальність за правильне обчислення, своєчасність сплати податків і дотримання законодавства про оподаткування, за порушення якого, залежно від ступеня суспільної небезпеки і розміру спричинених матеріальних збитків, передбачається адміністративна відповідальність (ст. 1641 КпАП «Ухилення від подання декларації про доходи», ст. 1651 КпАП «Ухилення від реєстрації в органах Пенсійного фонду України, Фонду соціального страхування України платників обов’язкових страхових внесків та порушення порядку обчислення і сплати внесків на соціальне страхування») або кримінальна відповідальність (ст. 212 КК).

За ухилення від сплати податків до кримінальної відповідальності притягуються службові особи суб’єктів підприємницької діяльності (підприємств, організацій, установ незалежно від форм власності), на які згідно із законодавством покладено обов’язок ведення бухгалтерського обліку та складання звітів про фінансово-господарську діяльність, подання податкових декларацій та інших документів, пов’язаних з обчисленням та сплатою податків до бюджету (керівники підприємств, їх заступники, головні бухгалтери та виконуючі їх обов’язки). Суб’єктом злочину, що розглядається, можуть бути також фізичні особи.

У системі елементів криміналістичної характеристики слід виділити способи ухилення від сплати податків. У практиці розслідування і криміналістичних публікаціях визначилось понад п’ятдесят способів вчинення таких злочинів. Однак вони недостатньо систематизовані за видами податків, суб’єктами злочину та іншими підставами, що дозволяють більш ефективно використовувати відомості про способи вчинення злочинів у їх розслідуванні.

Одним з основних критеріїв систематизації таких способів є особливості виду податку, пов’язаного з певною сферою діяльності, типовою обстановкою та умовами досягнення злочинного результату. Виходячи з цього критерію, способи ухилення від податків можна систематизувати за чотирма основними групами.

І. Способи, загальні для всіх видів податків

1. Неподання або несвоєчасне подання податкових декларацій, розрахунків за ними (усі види податків).

2. Недоплата податків.

3. Подання до податкової адміністрації неправдивих відомостей про тимчасове припинення або неведення господарської діяльності.

4. Проведення значної кількості операцій на велику суму з подальшою ліквідацією підприємства без сплати податків.

5. Вчинення розрахунків щодо господарських операцій через додатково відкриті рахунки.

II. Способи приховування валового доходу

6. Невключення до оподатковуваного обігу бартерних операцій (податок на прибуток, податок на додану вартість, інноваційний фонд та ін.).

7. Проплата однією організацією за іншу в рахунок взаємних вимог (за третю особу).

8. Оформлення фіктивних документів про передачу товару на зберігання або повернення прийнятого на реалізацію товару.

9. Завищення даних про ціну придбаного товару (продукції).

10. Неоприбуткування отриманої виручки від проданого товару (виконаних робіт, наданих послуг).

III. Способи ухилення від сплати податку на прибуток

11. Завищення витрат, віднесених на собівартість товарів (робіт, послуг).

12. Невключення до обсягу оподатковуваного прибутку грошових коштів, отриманих від проведення позареалізаційних операцій (товарний, комерційний, фінансовий кредит).

13. Невключення до обсягу оподатковуваного прибутку грошових коштів, отриманих від здачі майна в оренду.

14. Заниження суми балансового прибутку під виглядом відрахувань до благодійних фондів та інших організацій, що користуються пільгами при оподаткуванні.

15. Внесення до звітності завищених даних про частку іноземного капіталу (інвестицій) в статутному фонді підприємств з іноземними інвестиціями.

16. Фальсифікація даних про наявність на підприємстві працівників, які мають пільги з податку на прибуток.

IV. Інші види податків

17. Завищення на підприємстві кількості певної категорії працівників, які користуються податковими пільгами (прибутковий податок).

18. Здійснення розрахунків з працівниками підприємства в натуральній формі (комунальний податок, платежі до різних фондів, соцстраху).

19. Невключення до штатного розкладу фактично працюючих на підприємстві осіб.

20. Неподання даних про наявність у власності підприємства транспортних засобів (податок на транспортні засоби).

21. Продаж без дорожнього збору паливно-мастильних матеріалів кінцевому споживачеві (шляховий збір).

22. Продаж алкогольних напоїв та тютюнових виробів без марок акцизного збору (акцизний збір).

23. Фальсифікація митних декларацій імпортерами — платниками акцизного збору (акцизний збір).

24. Фальсифікація даних про кількість виробленої продукції підприємствами-виробниками підакцизної продукції (акцизний збір).

Розслідування злочинів. Під час розслідування ухилень від сплати податків необхідно встановити ряд обставин, а саме:

1) факт ухилення від сплати податків;

2) відомості про суб’єкта підприємницької діяльності (найменування, місцезнаходження, вид діяльності, структура, його цілі й завдання);

3) підстави і дотримання встановленого порядку реєстрації об’єкта господарської діяльності;

4) дотримання порядку, встановленого для реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності у територіальних органах податкової адміністрації та інших установах;

5) відповідність діяльності, що виконується господарюючим суб’єктом, статуту;

6) відомості про майно підприємства, наявність розрахункових рахунків в установах банку і рух грошових коштів;

7) характер і зміст операцій, що виконуються;

8) місце, час, мета, спосіб злочинної діяльності;

9) звітний період, за який вчинено ухилення від сплати податків;

10) розмір прихованих доходів (прибутків) і несплачених податків, інших платежів за окремі звітні періоди, види податків, загальний розмір спричинених державі матеріальних збитків;

11) найменування і зміст нормативних актів, положення яких були порушені при вчиненні злочину;

12) коло осіб, які брали участь у виконанні конкретної фінансово-господарської операції (як суб’єкт даного злочину, так і інші особи), їх посадові та функціональні обов’язки;

13) діяння, що виконувались конкретними особами при здійсненні фінансово-господарських операцій і здійсненні ухилення від сплати податків;

14) ознаки інших злочинів, що є в діяннях вказаних осіб (халатність, посадове підроблення, шахрайство з фiнансовими ресурсами та ін.);

15) професійна та кримінальна характеристика осіб, які брали участь у діяльності господарюючого суб’єкта;

16) обставини, що сприяли вчиненню злочину.

При порушенні справ про ухилення від сплати податків можливі дві групи слідчих ситуацій. До першої належать ситуації, при яких початкові дані про вчинений злочин отримані:

а) внаслідок проведеної документальної перевірки працівниками територіальної податкової адміністрації;

б) внаслідок оперативно-розшукових заходів підрозділів податкової міліції;

в) внаслідок спільних заходів податкової міліції та відділу документальних перевірок територіальної податкової адміністрації.

До другої групи входять ситуації, в яких інформація про вчинення злочинів отримана внаслідок розслідування інших злочинів.

Перша група — це типові ситуації, що найчастіше трапляються в практичній діяльності і є більш сприятливими для розслідування. При цьому слідчий вирішує такі завдання: а) вивчення отриманих первинних матеріалів; б) документальне підтвердження виявлених фактів порушення податкового законодавства; в) забезпечення виконання цивільного позову та можливості конфіскації майна; г) перевірка актів перерахування грошових коштів, не відображених у звіті підприємства; ґ) виявлення та вилучення матеріальних цінностей і грошових коштів, не відображених у звіті підприємства; д) перевірка діяльності господарюючого суб’єкта з метою виявлення ухилення від сплати податків; е) ознайомлення з необхідними нормативними актами, що регламентують порядок відрахування та сплати податків.

Вирішення вказаних завдань можливе шляхом проведення комплексу слідчих дій та оперативно-розшукових заходів:

1) допиту ревізора, який проводив документальну перевірку фінансово-господарської діяльності суб’єкта, для з’ясування змісту та результатів перевірки;

2) виїмки та огляду документів (письмових, інформації на магнітних носіях);

3) допиту службових осіб, відповідальних за обчислення, сплату податків та своєчасне подання декларацій;

4) обшуку за місцем проживання і роботи службових осіб об’єкта, що перевіряється;

5) накладення арешту на вклади та майно з метою забезпечення можливої конфіскації та відшкодування спричинених матеріальних збитків;

6) припинення операцій з використання грошових коштів, що знаходяться на розрахунковому рахунку підприємства;

7) допиту свідків (осіб, які тією чи іншою мірою брали участь у здійсненні фінансово-господарських операцій, службових осіб, з якими підприємство здійснювало економічні взаємовідносини);

8) допиту службових осіб органів Державної податкової адміністрації, які здійснювали контроль за діяльністю господарюючого суб’єкта, а також проводили документальні перевірки;

9) очної ставки;

10) оперативно-розшукових заходів для виявлення матеріальних цінностей та грошових коштів, які належать службовим особам, підприємствам, що перевіряються, встановлення осіб, які переховуються від слідства.

У необхідних випадках доручається проведення додаткової та повторної документальної перевірки фінансово-господарської діяльності господарюючих суб’єктів, з якими підприємство, що перевіряється, мало взаємовідносини; призначення відповідних судових експертиз.

Слідча ситуація, при якій інформація про факт ухилення від сплати податків отримана внаслідок розслідування інших злочинів, відрізняється від вказаних вище ситуацій тим, що вона має елемент раптовості, який особливо важливо використовувати в умовах обмеженого обсягу доказової інформації. Основними завданнями, що випливають з даної ситуації, є виявлення, витребування, вилучення необхідних документів первинного обліку, бухгалтерських реєстрів та інших документів як інформації про вчинений злочин.

27.3. Особливості криміналістичної характеристики та розслідування ухилення від повернення виручки в іноземній валюті Категорія:    Підручники   Право   Криміналістика  

Криміналістична характеристика злочинів. Для економіки держави, що розвивається, велику небезпеку становить ухилення від повернення виручки в іноземній валюті, товарів або інших матеріальних цінностей, отриманих від цієї виручки, чи приховування будь-яким способом такої виручки, товарів або інших матеріальних цінностей. Криміногенна обстановка у цій сфері потребує прийняття відповідних заходів захисту зовнішньоекономічної діяльності, інтересів держави, господарюючих суб’єктів і перш за все заходів правового характеру, встановлення ефективної системи валютного контролю.

Правила обігу валютних цінностей регулюються Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю», законами України «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» та іншими нормативно-правовими актами.

Кримінально-правовий захист валютних інтересів держави здійснюється нормами про відповідальність за ухилення від повернення виручки в іноземній валюті (ст. 207 КК) та незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків (ст. 208 КК).

Валютна виручка суб’єктів господарської діяльності — це сума валютних надходжень від продажу товарів та послуг за іноземну валюту (включаючи й валюту країн СНД), незалежно від джерела їх походження. Ця виручка підлягає обов’язковому та повному зарахуванню на спеціальні розподільчі рахунки, що відкриваються й ведуться у комерційних банках України, які мають ліцензію Національного банку України. У разі здійснення зовнішньоекономічних операцій, що не передбачають сплату в грошовій формі (бартер, різні взаєморозрахунки, операції з давальницькою сировиною), валютною виручкою визнається еквівалентна вартість товарів, яку має отримати за вказаними угодами українська сторона.

Термін «валютна виручка» має обмежений характер, оскільки незаконний відтік валютних коштів можливий і в інших формах, наприклад, у вигляді фіктивних угод про виконання робіт (послуг) консультаційного або інформаційного характеру, що дозволяє здійснювати перерахування на рахунки в зарубіжних банках валютних коштів, які не є валютною виручкою.

Зовнішньоекономічна діяльність є одним з найрентабельніших видів господарської діяльності. Участь у ній широкого кола юридичних осіб, у тому числі іноземних, та використання як засобу платежу іноземної валюти передбачають необхідність ретельної її регламентації та забезпечення криміналістичного захисту від злочинних посягань.

Основними видами зовнішньоекономічної діяльності, що здійснюють в Україні її суб’єкти, є: експорт та імпорт товарів; надання послуг іноземним суб’єктам господарської діяльності (виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, маркетингових, брокерських, агентських, консигнаційних, аудиторських, юридичних, туристичних та інших, що не заборонені законами України); міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами у випадках, передбачених законами України; кредитні та розрахункові операції між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб’єктами господарської діяльності; створення суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності банківських, кредитних та страхових установ за межами України; створення іноземними суб’єктами господарської діяльності зазначених установ на території України; спільна підприємницька діяльність суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та іноземних суб’єктів господарської діяльності; товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована на формах зустрічної торгівлі між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності; орендні, у тому числі лізингові, операції між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб’єктами господарської діяльності; інші види зовнішньоекономічної діяльності, що не заборонені законами України.

Порядок розрахунків суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності визначається Законом України «Про порядок розрахунків в іноземній валюті», яким встановлений обов’язковий строк, протягом якого зовнішньоекономічні операції українських резидентів повинні бути завершені, тобто при експорті товарів, робіт або послуг має бути проведена сплата іноземним контрагентом, при імпорті — в Україну повинен бути ввезений сплачений резидентом товар.

До системи органів, що здійснюють валютний контроль, належать: Національний банк України, Міністерство економіки, Державна митна служба, Державний комітет статистики, Державна податкова адміністрація, Міністерство фінансів та ін. Між цими органами встановлений систематичний обмін інформацією про стан зовнішньоекономічної діяльності та хід виконання контрактів її суб’єктами. Однак практика нормативного регулювання зовнішньоекономічної діяльності зараз ще недостатньо ефективна. Ця та інші обставини створюють сприятливі умови для посягань на валютні ресурси, а також для різних зловживань з боку суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності.

Одним з важливих елементів криміналістичної характеристики даних видів злочинів є система способів їх вчинення.

Спосіб 1. Неповернення валютної виручки за послуги або товари, що експортуються, полягає в тому, що підприємство-резидент України здійснює продаж товарів (надає послуги) іноземному партнеру, за які воно має отримати сплату в іноземній валюті, та ухиляється від переказу валютної виручки в Україну. При цьому під «ухиленням» слід розуміти ситуацію, при якій підприємство-резидент має реальну можливість розпоряджатися вказаною валютною виручкою.

Одним з різновидів цього способу є перерахування валютних коштів, отриманих у вигляді виручки, службовими особами підприємства-резидента, обминаючи уповноважений банк, на розрахунковий рахунок іноземної фірми, сплачуючи виконання обов’язків за іншою угодою.

Спосіб 2. Зменшення у договорі валютно-розрахункових обов’язків іноземного партнера полягає в штучному заниженні підприємством-резидентом вартості послуг або товарів, що експортуються, внаслідок чого частина валютної виручки, яка складає різницю між заниженою та дійсною вартістю, в Україну не надходить і використовується експортером за кордоном. При цьому підприємці використовують ситуацію, коли вони є власниками іноземних фірм.

Спосіб 3. Приховування підприємством-резидентом валютної виручки шляхом сплати з неї за кордоном видатків, не пов’язаних з даною зовнішньоекономічною операцією. Цей спосіб має місце також у разі, коли з валютної виручки за одними контрактами здійснюється сплата банківських та інших видатків за іншими контрактами.

Спосіб 4. Приховування валютної виручки шляхом виплат іноземним громадянам з готівкової валютної виручки до здачі її в банк для зарахування на валютний рахунок. Цей спосіб застосовується при оплаті робіт, пов’язаних з транспортними перевезеннями, туризмом, оплатою відряджень та ін. У результаті в Україну надходить валютна виручка, що зменшилась на суму вказаних виплат.

Спосіб 5. Приховування валютної виручки при здійсненні бартерних операцій шляхом її незарахування, що маскується так званим подвійним контрактом, коли на території України контракт фіксується з одними умовами, а за кордоном — з іншими.

Спосіб 6. Приховування валютних цінностей шляхом зміни умов договору, який полягає у тому, що на першій стадії укладається договір бартеру, а потім, після вивезення товарів за межі України, підписується додаткова угода до договору (з будь-яких причин — уцінки експортованого товару, відмови від поставки тощо), шляхом зміни предмета договору (бартерний контракт змінюється на договір купівлі-продажу).

Спосіб 7. Приховування валютної виручки шляхом припинення діяльності суб’єкта підприємництва. Даний спосіб орієнтований на проведення фіктивних зовнішньоекономічних операцій з метою приховування валютних цінностей, для чого за фіктивною юридичною адресою, за підробними документами створюється суб’єкт підприємницької діяльності. За зовнішньоекономічним контрактом суб’єктом підприємництва придбаваються валютні кошти для здійснення контракту. Неподання наприкінці встановленого строку до банківської установи документів, що підтверджують проведення зовнішньоекономічної операції, є ознакою такого способу.

Різновидом цього способу є отримання банківських кредитів під фіктивні контракти з наступною конвертацією та переказом валютних коштів на рахунки до закордонних банків.

Спосіб 8. Приховування валютних цінностей шляхом неповернення в Україну товарів та сировини, вивезених на тимчасове зберігання та переробку за кордон, здійснюється резидентом шляхом укладання зовнішньоекономічного контракту на переробку давальницької сировини. У результаті партії сировини та товарів вивозяться за межі України без належного оформлення експортних контрактів на підприємства інших країн, а потім, у порушення обов’язків щодо тимчасового зберігання та переробки, реалізуються там. Для приховування протиправних угод подаються документи про нібито ввезені в Україну перероблені товари.

Спосіб 9. Приховування валютних цінностей шляхом незаконного відкриття рахунків з участю іноземних юридичних осіб (найбільш складний у процесі виявлення спосіб). Диспозиція ст. 208 КК передбачає відповідальність за відкриття або використання за межами України валютних рахунків з порушенням порядку, встановленого законом. Відкриття резидентами рахунків в іноземних банках регламентоване «Положенням про порядок надання індивідуальних ліцензій на відкриття резидентами рахунків в іноземних банках». Однак в іноземних банках існує велика кількість таких рахунків з участю джерел іноземних юридичних осіб. У цьому випадку схема проходження валютних коштів прослідковується лише за документами банківських установ, які перераховують кошти за кордон на конкретний рахунок адресата. Такі операції використовуються для переведення безготівкових коштів у готівку та ухилення від оподаткування.

Розслідування злочинів. Планування розслідування посягань на валютні ресурси може викликати необхідність встановлення та перевірки фактів, пов’язаних із вчиненням інших злочинів. З цією метою до плану розслідування, залежно від обставин справи, включаються такі питання, що підлягають з’ясуванню: умови роботи підприємства, установи або організації в зовнішньоекономічній діяльності; коло службових прав та обов’язків осіб, які беруть участь у цих операціях; сутність неправомірних дій (бездії) вказаних осіб; місце, час та спосіб вчинення неправомірних дій; ухилення від виконання певних дій; тривалість злочину (багатоепізодний чи складається з одного епізоду); обов’язки та їх фактичне виконання певною службовою особою; чи спричинена шкода неправильними діями (бездіяльністю) особи — учасника зовнішньоекономічної операції; причинний зв’язок між діями (бездіяльністю) та шкідливими наслідками, що настали; розмір шкоди, спричиненої внаслідок зовнішньоекономічної операції злочинними діями (бездіяльністю) її учасників; мета та мотиви злочину даного виду; відомості про особу обвинуваченого (підозрюваного); обставини, що сприяли вчиненню злочину.

Під час розслідування ухилення від повернення виручки в іноземній валюті слідчий ознайомлює з відповідними документами, багато з яких потребують вивчення за допомогою засобів криміналістичної техніки, а в необхідних випадках — участі спеціалістів. До цих об’єктів належать такі види документів:

1) установчі, що підтверджують факт створення та реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності (статут, установчий договір (установчий акт), протокол установчих зборів (рішення про створення), свідоцтво про державну реєстрацію, договір оренди приміщення, договір на банківське обслуговування);

2) документи, що відображають законодавчі, нормативно-розпорядчі норми, регламентують зовнішньоекономічну діяльність і пов’язані з нею інші види діяльності суб’єкта підприємницької діяльності (ліцензії, дозволи на вивезення товарів, дозволи на здійснення інвестицій за кордон, дозволи на відкриття банківських рахунків за кордоном та ін.);

3) бухгалтерсько-облікові та банківські;

4) договірні (зовнішньоекономічні контракти, додаткові угоди до них, пропозиції про укладання їх у вигляді листів, у тому числі факсимільних);

5) документи, що відображають конкретні господарські операції (рахунки-фактури, акти приймання-передачі, акти, що підтверджують виконання робіт або надання послуг, відомості, товарні та товаротранспортні накладні тощо);

6) документи державного відомчого та іншого контролю (митні декларації, банківські витяги тощо);

7) документи так званої «чорнової» бухгалтерії.

У процесі розслідування злочинів, пов’язаних з приховуванням валютної виручки, велике значення має проведення таких слідчих дій, як огляд, обшук, виїмка, допит, призначення експертиз.

Особливістю проведення огляду, обшуку та виїмки при розслідуванні даної категорії справ є те, що ці злочини здебільшого вчиняються «документальними» способами, у зв’язку з чим великого значення набуває відшукання, вилучення, огляд відповідних бухгалтерських та банківських документів, що відображають зовнішньоекономічні операції суб’єкта підприємництва. Для проведення цих слідчих дій у деяких випадках доцільне залучення спеціалістів — економістів, бухгалтерів, аудиторів, митних брокерів та ін. Як правило, у процесі розслідування необхідне отримання певної інформації та документів зарубіжних банківських установ, а також від іноземних юридичних осіб. Для цього через дипломатичні представництва цих країн направляються доручення в зарубіжні правоохоронні органи з метою отримання необхідної інформації та документів. Процедура отримання вказаної інформації та документів спрощується, якщо з конкретною державою Україна має двосторонню угоду про співробітництво у даній сфері або ці держави є учасниками Конвенції про взаємодопомогу (наприклад, «Угода про взаємодію міністрів внутрішніх справ незалежних держав у сфері боротьби зі злочинністю», членами якої є держави СНД).

При проведенні допитів слідчому дуже важливо володіти відповідними знаннями з бухгалтерського обліку, банківської справи та бути обізнаним у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності.

Під час проведення досудового слідства призначення та проведення судово-економічної експертизи здійснюється з метою:

1) з’ясування суперечностей між матеріалами документальної перевірки та матеріалами кримінальної справи;

2) усунення суперечностей між результатами первинної та наступними документальними перевірками;

3) підтвердження розміру матеріальної шкоди, встановленого за матеріалами документальної перевірки;

4) встановлення фактів порушення валютного законодавства, що призвели до приховування валютних цінностей;

5) встановлення правильності оформлення фінансово-господарських операцій, руху грошових коштів та їх відповідності встановленим вимогам щодо ведення бухгалтерського обліку, звітності та чинних нормативних актів;

6) перевірки правильності методів дослідження при проведенні документальних перевірок і об’єктивності отриманих висновків;

7) встановлення фінансових підстав правильності відмови ревізуючих осіб у прийнятті від осіб суб’єкта підприємницької діяльності, що перевіряється, документів, наданих для пояснення виявлених порушень валютного законодавства;

8) встановлення стану бухгалтерського обліку та звітності на підприємстві, що перевіряється, та відповідності його встановленому порядку;

9) встановлення обставин, пов’язаних з бухгалтерським обліком, що сприяли приховуванню валютних цінностей, а також формулювання пропозицій щодо їх усунення;

10) встановлення кола осіб, відповідальних за повноту та правильність дотримання валютного законодавства, і тих, які припустились вказаних порушень;

11) встановлення бухгалтерських способів приховування валютної виручки.