5 0.3. Підстави і форми взаємодії

Взаємодію як загальний вид погодженої криміналістичної діяльності держав­них правоохоронних органів по розкриттю і розслідуванню злочинів необхідно роз­глядати вдвох аспектах: а) як взаємодію учасників боротьби зі злочинністю взагалі: б) як розкриття і розслідування окремих видів злочинів.

Суб'єктами взаємодії боротьби зі злочинністю є не тільки державні правоохо­ронні структури, а й інші державні органи, наприклад, Національний банк, Міністер­ство фінансів, Міністерство економіки, Антимонопольний комітет, Державний ко­мітет у справах охорони державного кордону, Державна податкова адміністрація. Державна контрольно-ревізійна служба, Фонд державного майна та ін.

Це загальна форма взаємодії на рівні процесуальної і непроцесуальної спільної діяльності, насамперед інформаційно-довідкової.

Друга форма взаємодії є окремою, здійснюється на рівні розкриття і розсліду­вання конкретного злочину певного виду. Суб'єктами взаємодії тут виступають пред­ставники державних правоохоронних структур, наділені функціями досудового слідства (ст. 102 КПК), і органи дізнання (ст. 101 КПК).

Безперечно, суб'єктами взаємодії можуть бути й інші державні органи, оскіль­ки розкриття і розслідування — це один із елементів проблеми боротьби зі злочинні­стю. Однак взаємодія в конкретній кримінальній справі має більше процесуальний відтінок, ніж інформаційно-довідковий, хоча останній не виключається.

У криміналістичній методиці взаємодія найчастіше виникає в стадії порушен­ня і проведення слідства по кримінальній справі. Законодавець визначив лише процесуальні засоби слідства, залишивши за межами процесуального поля бага­то організаційних і тактичних засобів породжує між учасниками кримінального провадження конфліктні ситуації. Звідси засоби діяльності досудового слідства в криміналістиці прийнято розглядати в двох формах: процесуальній і непроце-суальній. Природно, форми взаємодії опосередковані видом слідчої дії. Взаємо­дія в ході огляду місця події взагалі і специфічного зокрема безперечно відрізняється від допиту підозрюваного, обвинуваченого, фахівця, що беруть участь у слідчій дії.

Законодавець не розкриває поняття «взаємодія», але називає форми взаємодії: постанова, окреме доручення і вказівка (ст. 118 КПК).

Постанова слідчого — це основний процесуальний документ управління роз­слідуванням.

Постанова слідчого є обов'язковою для виконання учасниками кримінального процесу і служить підставою процесуальної діяльності, а отже, і взаємодії з особами, що виконують постанову.

Постанова виноситься за основними положеннями руху кримінальної справи та її розслідування (про порушення, припинення або призупинення, прийняття до провадження, передачу за підслідністю, визначення становища учасників процесу, давання доручень органам дізнання тощо).

У такий спосіб постанова як форма процесуальної зміни руху кримінальної спра­ви і стосунків її учасників між собою і слідчим використовується для прийняття важ­ливих процесуальних дій (порушити, припинити, відмовити, розшукати, подати, затримати, допитати, впізнати тощо).

Розділ XIII. Методологічні основи криміналістичної методики 445

П оряд з постановою існують ще дві форми: окреме доручення і вказівка. Про зміст цих процесуальних форм можна лише здогадуватися.

Окремі доручення і вказівки (ст. 118 КПК) — процесуальні управлінські доку­менти нижчого рангу, спрямовані на вирішення, так би мовити, «внутрішніх» по­треб, що виникають у слідчого в ході розслідування, разом з тим вони є різними в процесуальному і криміналістичному аспектах.

О креме доручення — це право слідчих проводити слідчі дії в інших слідчих рай­онах, вони мають право доручати проведення цих дій відповідному слідчому або органу дізнання, які зобов'язані це доручення виконати в десятиденний строк (ст. 118 КПК).

Із змісту тексту закону випливає, що доручення — це письмова форма процесу­ального звернення з проханням до іншого слідчого чи підрозділу органу дізнання, що знаходяться за межами слідчого району (міста) на території України, а також за її межами. Доручення — це форма цивільного договору довірити від свого імені вико­нання якої-небудь дії. У кримінально-процесуальному праві — це право слідчого проводити слідчі дії в інших слідчих районах і він може доручати провадження цих . идчихдій відповідному слідчому чи органу дізнання.

Тому окреме доручення можна розуміти як своєрідну процесуальну форму пись­мового звернення до слідчого взаємодіяти в розкритті злочинів і боротьбі зі злочин­ністю взагалі для виконання загального завдання (ст.2 КПК). Однак доручення не носить імперативного характеру постанови, у ньому лише міститься прохання іійснити певні дії від імені поручителя, тобто надавати один одному професійну слідчу допомогу: «сьогодні ви виконуєте наші доручення, а завтра — ми ваші». Це форма процесуальної взаємодії органів досудового слідства і дізнання.

Криміналістична характеристика окремого доручення залежить від виду дору­чення і змісту слідчої дії і оперативно-розшукового заходу. Тут треба не тільки на­звати, наприклад, слідчу дію - допитати свідка-очевидця, а й попросити, на які об-ставини слід звернути особливу увагу. Для цього до окремого доручення може бути додано план допиту, копії деяких документів, необхідних для пред'явлення, фото­знімки, план місця події з позначенням місць перебування свідків-очевидців події.

Без підготовки такі доручення, як впізнання за фото-зображеннями, якісно ви­конати не можна. У криміналістиці існують тактичні прийоми впізнання за фото зображеннями але, на жаль, ці прийоми не закріплені законодавчо в КПК.

Вказівка названа формою процесуальної взаємодії орган і в досудового слідства. Порівняно з постановами, окремим дорученням вказівка — найбільш проста орга­нізаційна форма завдань спільної діяльності (ст. 102 КПК) і дізнання (ст. 103 КПК).

Вказівка — це наставляння, роз'яснення, як діяти при проведенні дізнання, по­переднього слідства, виконанні окремих тактичних завдань для вирішення слідчих гуацій.

Вказати — означає звернути увагу виконавця на якийсь недогляд, неточність дії, неефективність заходу, що вимагає великих витрат сил і багато часу. Тому вказівка стосується головним чином структури слідчої чи оперативної діяльності, виду вико­ристовуваних прийомів, послідовності виконання, наприклад, в огляді, впізнанні, окремому дорученні, оперативній комбінації.

Зміст вказівки носить організаційно-управлінський характер і є засобом конт­ролюючого: прокурора, начальника слідчого відділу (підрозділу), слідчого, керівни-

446 Салтевський М. В. Криміналістика

к а СОГ і слідчої групи тощо. У цьому аспекті вказівку допустимо вважати початком взаємодії або нагадування про її існування.

Вказівку дають у письмовій формі і вона викликає процесуальні наслідки.

Непроцесуальні форми взаємодії — це тактико-організаційні форми спілкуван­ня, управління колективними діями членів, наприклад, слідчо-оперативною групою, слідчою бригадою, нарешті, слідчими з інших підрозділів. Фактично тут процесу­альна форма резюмується, взаємодіючий колектив, група створюються розпоряд­женням, наказом. Тому взаємодія у великих слідчих групах може носити письмову форму доручень і вказівок. Однак в основному — це усне спілкування, колективне планування і погодження індивідуальних планів, що додає результатам взаємодії продуктивності і об'єктивності одержуваної інформації. Особливого значення на­буває психологічна установка суб'єктів при використанні спеціальних знань екс­пертів, фахівців для встановлення механізму злочину, слідів-речей і відносин між ними. Відтак для результативності рекомендується:

• запрошувати фахівців, що володіють сучасними методами і засобами дослід­ ження матеріальних та ідеальних відображень;

• надати їм максимум можливостей ознайомитися з реальною обстановкою і зібраними матеріалами справи;

• вміло використовувати нові способи пізнання реальності, надати можливість висловити своє судження щодо сформованої ситуації і вміти відокремлювати об'­ єктивне від суб'єктивного;

• створювати «нову психологію» відносин «слідчий — оперативний працівник», «слідчий — фахівець, експерт»;

• не «заглядати через плече» і не забігати вперед. Слідчий у взаємодіючій сис­ темі — головний-керуючий суб'єкт. Передчасність і категоричність його висновків являють собою сумнівні творчі засади керованих суб'єктів;

• не намагатися бути «апостолом істини» і не вимагати від фахівців остаточної істини, враховувати, що між «так» й «ні» існує поняття «ймовірне знання», що не­ рідко приводить до істинного.

Взаємодія для слідчого — реальна необхідність по кожній порушеній кримі­нальній справі і підстава всебічного дослідження обставин справи, а не тільки за­кріплення і перевірки фактичних даних. Тому необхідність взаємодії може виник­нути в будь-який момент попереднього слідства. Практика показує, що досвідчені злочинці, особливо при вчиненні економічних злочинів, особливо небезпечних зло­чинів проти державної безпеки тощо, розпочинають різні виверти для приховуван­ня злочинів, наприклад, залякування свідків, підкуп, знищення основних свідків, речових джерел — слідів, фонограм, документів тощо. Уникнути такої протидії вдаєть­ся при активній взаємодії з органами дізнання шляхом давання доручень про про­вадження оперативно-розшукових заходів, що іноді зводять нанівець дії злочинців.

У звіті, рапорті, довідці, повідомленні оперативний працівник повідомляє про дії злочинців, що готуються, вказує приблизних виконавців, час і місце, що дає мож­ливість успішно використовувати оперативні дані при допитах.

Практично взаємодія слідчого з органом дізнання припиняється після закінчен­ня досудового слідства і направлення справи до суду. Таким чином, взаємний і своє­часний обмін інформацією слідчого з органом дізнання і координація діяльності по розкриттю і розслідуванню злочинів - головна умова взаємодії в будь-якій її формі.

447

РОЗДІЛ XIV.

ОСНОВИ МЕТОДИКИ РОЗСЛІДУВАННЯ

ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ЖИТТЯ, ЗДОРОВ'Я,

ВОЛІ І ГІДНОСТІ ЛЮДИНИ

Загальні зауваження

Злочини проти життя, здоров'я, волі і гідності людини названі в трьох розділах нового Кримінального кодексу України. Аналіз їх показує, що всі вони мають одна­ковий об'єкт безпосереднього посягання, тобто матеріальний предмет, насамперед такий, що піддається злочинному впливу. Таким предметом для розглядуваних зло­чинів є потерпіла людина, а не особистість, що є всього лише сукупністю її соціаль­них і біологічних властивостей.

Людина взагалі - найбільш інформативне джерело інформації в криміналі­стичній методиці. Вона - як біофізичне явище живої природи, продукт найвищо­го розвитку матерії - характеризується соціальними, механічними, біологічними, фізичними, хімічними ознаками і властивостями. Взаємодіючи зі злочинцем і мате­ріальним середовищем, людина відображає їх матеріально та ідеально. Тому для методики розслідування цих злочинів важливе значення мають виявлення і дослі­дження передусім слідів - відображень людини, потерпілої від злочину.

Криміналістична характеристика описує основні, типові для досліджуваних зло­чинів ознаки і властивості найбільш важливих джерел доказової інформації, до яких \ш відносимо: предмет безпосереднього посягання, слідову картину, спосіб вчинення злочину, особу злочинця і потерпілого і називаємо їх елементами криміналістичної характеристики.