3 9.4. Встановлення психологічного контакту

Психологічний контакт — це образний вираз, що позначає взаєморозуміння, довіру і бажання двох осіб обмінюватися інформацією. Це форма людських відно­син, сутність яких зводиться до "панування — підпорядкуванню" або суто ділових контактів — "взаємне слідування своїм обов'язкам".

Психологічний контакт слідчого з допитуваним — це специфічна форма взає­мин представника держави, якому доручено розслідування, з учасниками криміналь­ного процесу. Він базується на нормах кримінально-процесуального закону і нау­кових положеннях криміналістики, правової психології, логіки і теорії управління.

У криміналістичній літературі й дотепер немає єдиного поняття психологічного контакту. Найбільш перспективним є інформаційний підхід до визначення психо­логічного контакту (О. В. Дулов, 1976). Спілкування в ході допиту завжди пов'язане з процесом адаптації — соціальної, особистісної, ситуативної, що вимагає безперер­вно надходження інформації про умови, суб'єкта спілкування і засоби управління спілкуванням. Тому психологічний контакт доцільно розглядати як діяльність по створенню таких відносин.

У психології налагодження психологічного контакту формулюється як пробле­ма емоційного контакту, тобто створення двосторонніх відносин, інтерпритованих В. О. Коноваловою як контакт, при якому "індивід, з яким встановлюється контакт, повинен почувати себе предметом зацікавленості і симпатії, а також випробувати емоційну "співзвучність" з оточенням"².

Встановлення психологічного контакту — це цілеспрямована діяльність слідчо­го по управлінню рухом інформації в процесі спілкування, шо забезпечує розвиток спілкування в потрібному напрямку протягом всього розслідування. Водночас вста­новлення психологічного контакту - це діяльність тимчасова, характерна для кож­ного допиту, шо відповідає настрою на спілкування.

Встановлення психологічного контакту обумовлено особистісними особливос­тями індивіда, його типологією, життєвим і соціальним досвідом, займаною пози­цією і роллю в події злочину.

При встановленні психологічного контакту не можна допускати ситуації "зна­ченнєвого бар'єру", коли в процесі спілкування настають взаємне відчуження, не­розуміння, недовіра, "психологічна непроникність", тобто всі доводи слідчого ви­даються обвинуваченому спробою обдурити його.

Наведемо найбільш загальні тактичні прийоми налагодження психологічного контакту: створення належної обстановки допиту; коректна поведінка слідчого, який представляє інтереси держави; допит наодинці; доброзичливість, неупереджене став­лення до допитуваного; вміння вислухати до кінця, не підвищуючи тон; проведення бесіди на вільну тему; звернення до логічного мислення; створення обстановки, що збуджує інтерес до допиту; встановлення істини в справі, навпаки, не можна: допус­кати тривалого чекання допиту, проявляти зацікавленість, співчувати, обіцяти не­здійснене, використовувати неправду, закликати до дій, що суперечать моралі, тощо. Правильне оперування названими тактичними прийомами є важливою передумо­вою встановлення психологічного контакту.

Розділ XI. Тактика провадження вербальних слідчих дій * 363

3 9.5. Тактика допиту і управління спілкуванням у безконфліктних ситуаціях

Тактика допиту і його засоби визначаються насамперед процесуальним стано­вищем допитуваного, слідчою ситуацією, метою допиту і особистісною характерис­тикою допитуваного. Тому тактичні прийоми доцільно розглядати не тільки як засіб одержання інформації, а й як засіб управління такою діяльністю, тобто спілкуван­ням. Звідси тактичні прийоми необхідно групувати, класифікувати залежно від кон­кретних ситуацій і мети допиту, з огляду на конфліктний чи безконфліктний харак­тер спілкування. Найбільш повна класифікація тактичних прийомів здіснена В. Ю-. Шепітьком (1997), М. І. Порубовим (1976), Г.Г. Доспуловим (1966), В.І. Коміссаровим (2002) та ін. Спілкування в ході допиту прийнято поділяти на вільну розповідь, порушення питань і пред'явлення доказів. Звідси і тактичні прийоми до­цільно класифікувати за цими ознаками.

У процесі вільної розповіді не рекомендується вести запис протоколу, бажа­но обмежуватися нотатками. Неуважне ставлення до розповіді допитуваного, на­приклад, розмова по телефону, виконання якоїсь іншої роботи, показ поінфор­мованості слідчого про предмет вільної розповіді нерідко є початком конфлікт­ної ситуації. Правильно визначена з самого початку допиту тактика дозволяє слідчому закласти підвалини психологічного контакту і активного керування спілкуванням на наступних стадіях допиту. Вільна розповідь є необхідним ета­пом обміну інформацією, в її ході слідчий визначає і коригує лінію своєї подаль­шої поведінки.

Якщо допит проводиться без підготовки, то слідчий повинен обрати таку такти­ку, щоб зробити першу "розвідку" про характер особи допитуваного. Іноді на по­чатку допиту при заповненні анкетних даних і встановленні особи допитуваного корисно постановкою сторонніх питань перевести спілкування на вільну тему, при­родно, не фіксуючи питання і відповіді на них у протоколі. Потім поступово повер­нутися до постановки питань для вільної розповіді.

Тактичні прийоми керування спілкуванням у ході вільної розповіді допитуваного. Вільна розповідь починається постановкою запитання допитуваному в найбільш загальній формі, наприклад: "Розповість, що вам відомо про напад на гр. Р. П. Пет­рова біля кінотеатру "Перемога". Допитуваному надається можливість вільно ви­класти показання. Такий прийом допомагає краще зосередитися, згадати все баче­не або чуте, більш правильно і точно відтворити деталі суб'єктивного образу. При­чому допитуваний може повідомити таку інформацію, про характер якої слідчий не допускав і не прагнув її одержати. Не слід без причини ставити запитання, що відво­лікають від мети допиту і порушують послідовність оповідання. Переривати допи­туваного допустимо лише тоді, коли він явно виходить за межі теми поставленого запитання, говорить занадто тихо і невиразно.

Після закінчення вільної розповіді слідчий ставить уточнюючі, контрольні за­питання, може запропонувати повторити початок або якийсь епізод розповіді.

Іноді після постановки загального питання: "Розкажіть, що вам відомо за фак­том виявлення трупа гр. Козлова", свідок відповідає: "Розповісти я не можу. Краще ставте запитання". У цьому разі допит здійснюється шляхом постановки питань і вислуховування відповідей.

364 Салтевський М. В. Криміналістика

Т актичні прийоми керування спілкуванням при постановці питань допитуваному.

Постановка запитань є одним з поширених прийомів управління спілкуванням уза­галі. Після вільної розповіді найчастіше стає ясним характер ситуації спілкування: конфліктна або безконфліктна. Розглянемо їх окремо.

У безконфліктній ситуації, коли позиція допитуваного позитивна, тактичне зав­дання допиту полягає в збереженні безконфліктного характеру спілкування, пе­ревірці правдивості і вірогідності¹ отриманих показань, наданні допомоги допиту­ваному з метою відновлення в його пам'яті забутого, одержання нових доказових фактів. Для цього використовується допит у різних планах: допитуваному пропону­ють спочатку розповісти все, що він знає про факт, а потім відтворити викладене частинами із середини або з кінця. Кожна частина показання уточнюється в дета­лях. Іноді цей прийом називають деталізованим допитом.

Для оживлення в пам'яті допитуваного забутих фактів використовуються тактичні прийоми, які збуджують асоціативні зв'язки, що дає можливість управляти допи­том осіб, які добросовісно помиляються, або осіб, які неправильно відтворюють яви­ще, що спостерігається, факти. Тут застосовуються наступні три прийоми: 1) асоці­ація за суміжністю, коли забуте відновлюється в зв'язку з відтворенням попередньої або наступної події. Наприклад, при встановленні часу події слід допитати про дії свідка до появи на місці події; 2) асоціації за схожістю, тобто нагадування про ана­логічний факт або пред'явлення предмета, схожого з тим, який допитуваний спос­терігав раніше; 3) асоціації за протилежністю (контрасту), тобто збудження уявлен­ня про протилежний об'єкт. Так, якщо достеменно відомо, що волосся у злочинця було світлим, то слід запропонувати згадати про людину з темним кольором волос­ся. Цим прийомом добре перевіряти правильність сприйняття.

Тактичним прийомом, що оживляє забуте в пам'яті допитуваного, є пред'яв­лення матеріальних джерел доказової інформації або речових доказів, пов'язаних із забутими фактами. Допитуваний узнає предмет, який бачив у момент злочину, і зга­дує деталі. З цією метою іноді використовують допит на місці події, коли повторне його сприйняття оживляє в пам'яті забуті факти.

39.6. Тактика допиту і управління спілкуванням у конфліктних ситуаціях

Обвинувачений або підозрюваний — єдині джерела інформації, які найкраще і детально пам'ятають обставини вчиненого злочину. Факти забування тут дуже рідкісні і нехарактерні. Підозрюваний і обвинувачений завжди зацікавлені в події, постійно програють її в пам'яті ще до допиту. При цьому вони в ряді випадків за­мовчують скоєне і не розкривають справжньої картини події, тобто створюють кон­фліктну ситуацію.

¹ Правдивими показаннями є такі, які адекватні психічному відображенню людини, тоб­то суб'єктивному образу, що сформувався в процесі сприйняття події. Звідси правдиві пока­зання не завжди достовірні, тобто адекватні фактам об'єктивної реальності, оскільки останні можуть бути сприйняті неточно, а іноді перекручено внаслідок психічних особливостей інди-

Розділ XI. Тактика провадження вербальних слідчих дій 365

Негативна позиція допитуваного в конфліктній ситуації проявляється вдаванні явно неправдивих показань, замовчуванні відомих фактів або у відмові від спілку­вання взагалі. Мотиви негативних позицій різні, засобами їх подолання є тактичні прийоми, розроблені на основі методу переконання, а саме: а) роз'яснення проце­суального становища допитуваного; б) правових наслідків займаної позиції; в) його ролі у встановленні істини в справі, г) підкреслення суперечностей показань зібра­ним доказам — усе це нерідко дозволяє переконати допитуваного в безглуздості зай­нятої ним позиції, що не впливає в кінцевому результаті на розкриття злочину.

У деяких випадках сприятливу роль можуть відіграти прийоми, що стимулюють позитивні якості допитуваного, наприклад: 1) звернення до почуття власної гідності; 2) шляхетності і справедливості; 3) ідейності і жалю. Останнє нерідко допомагає до­питуваному подолати страх перед покаранням, можливою помстою співучасника.

Тактичний прийом, побудований на методі переконання, повинен бути зрозу­мілий допитуваному, досить аргументований і мати обмежену кількість зв'язків, бути гранично емоційним, передаватися якомога переконано. Переконувати можна лише в тому, у чому сам переконаний. Переконання слід повторювати.

В основу тактичного прийому повинні бути включені прогалини в показаннях допитуваного, відсутність логіки фактів, суперечності зайнятої позиції зібраним матеріалам справи — все це дозволить викрити допитуваного в неправді, змінити його позицію. Для досягнення цих цілей використовуються наступні тактичні прийоми.

1. Замовчування окремих відомих слідству обставин і прояв зацікавленості до дрібних, другорядних фактів, що створює в допитуваного перебільшене уявлення про поінформованість слідчого.

2. Створення умов, при яких у допитуваного створюється думка, що слідство має у своєму розпорядженні весь обсяг доказів з даної справи. Це досягається: а) поступовим пред'явленням перевірених доказів, між якими потрібно встановити зв'язок; б) замовчуванням до певного часу відомих фактів; в) допитом про друго­ рядні деталі; г) пред'явленням головного доказу; ґ) тимчасовим залишенням допи­ туваного в непоінформованості щодо дій слідчого, планів інших учасників злочин­ ної групи тощо.

3. Застосування тактичних комбінацій у допиті, побудованих на послідовності запитань, що ставляться, пред'явленні доказів, матеріалів справи, фонозапису, ви­ користанні емоційного стану і постановки так званих несподіваних запитань, що стосується головної мети допиту.

4. Демонстрація слідчих і науково-технічних можливостей встановлення при­ ховуваних обставин незалежно від показань допитуваного. Це досягається, наприк­ лад, оглядом у ході допиту речових доказів за участю особи, яка дає неправдиві по­ казання, роз'ясненням і демонстрацією можливостей методів технічного досліджен­ ня документів, зброї, дактилоскопічної експертизи тощо.

Застосування цих прийомів, як правило, дає можливість не тільки спонукати допитуваного до давання правдивих показань, а й полегшує подальший психологіч­ний контакт. Він переконується, що розслідування ведеться об'єктивно, і незалеж­но від його заперечування істина буде встановлена.

Поширеною позицією підозрюваних і обвинувачених, що заперечують свою причетність до злочину, є посилання на алібі, наприклад, на вигадані або дійсні, але

366 Салтсвський М. В. Криміналістика

з міщені у часі факти. Для перевірки алібі рекомендується застосовувати наступні тактичні прийоми: а) докладний допит за всіма обставинами заявленого алібі і ре­тельна фіксація показань; б) повторне звернення до обставин, що вже були виявлені в процесі допиту: в) використання непоінформованості особи про факти, що згідно з алібі повинні бути їй відомі; г) пред'явлення доказів, що спростовують показання допитуваного, оголошення показань інших осіб; ґ) спростування логічних і хроно­логічних суперечностей у показаннях; д) виявлення і використання "злочинної по­інформованості», тобто фактів і обставин, які може знати тільки особа, яка вчинила злочин.

Конфліктна ситуація «відмови від давання показань». У цій ситуації важливо з'ясувати мотиви заперечування і переконати обвинуваченого, що відмова від да­вання показань лише тимчасово ускладнює і затягує слідство, ставить його в неви­гідне становище, що виключає своєчасне з'ясування обставин, які пом'якшують вину або виключають відповідальність. Необхідно викликати побоювання спізнитися з визнанням, оскільки це можуть зробити раніше його співучасники.

Таким чином, можна назвати наступні тактичні прийоми, спрямовані на подо­лання відмови обвинуваченого віддачі показань: а) постановка запитань, спрямо­ваних на виявлення мотивів і причин ухиляння від дачі показань, переконання в неправильності зайнятої позиції; б) звернення до позитивних сторін особистості; в) оголошення доказової інформації, що міститься в показаннях очевидців, свідків, співучасників; г) використання суперечностей між інтересами співучасників; г) ого­лошення даних освідування, висновків експертиз, пред'явлення речових доказів.

Тактичні прийоми, спрямовані на подолання заперечування обвинуваченого, дозволяють слідчому тримати ініціативу спілкування у своїх руках, справляти пси­хологічний вплив, що приводить до зміни установки допитуваного, налагодження психологічного контакту і поновлення спілкування.

39.7. Тактичні прийоми управління спілкуванням при пред 'явленні доказів у ході допиту

Тактичні прийоми управління спілкуванням при пред'явленні доказів допитувано­му. Тактичні прийоми управління спілкуванням у ході допиту реалізуються шляхом використання доказової інформації, яку передають у матеріальній формі шляхом безпосереднього пред'явлення об'єктів або викладають усно зміст її джерела. Сила використовуваних доказів багато в чому залежить від способу їх пред'явлення. За характером використання доказів розрізняють прийоми одноразового пред'явлен­ня доказів на допиті і багаторазового пред'явлення на декількох допитах.

За обсягом використовуваних доказів прийоми пред'явлення можна класифі­кувати на: а) роздільне пред'явлення одиничних доказів; б) пред'явлення комплек­су взаємопов'язаних доказів; в) пред'явлення всієї системи зібраних доказів.

За характером демонстрації доказів на допиті розрізняють наступні прийоми: а) згадування про наявні докази; б) перелічення наявних доказів із вказуванням дже­рел їх походження; в) показ доказів допитуваному не повністю, мовби ненавмисно; г) надання допитуваному можливості розглянути, вивчити доказ; ґ) підкреслена де­монстрація ознак пропонованого доказу, що вказують на їхній зв'язок зі злочинною подією.

Розділ XI. Тактика провадження вербальних слідчих дій 367

З а послідовністю пред'явлення доказів прийоми поділяють на: а) пред'явлення доказів "наростаючої сили"; б) пред'явлення доказів "убуваючої сили".

За характером додаткових умов, що підсилюють вплив пропонованих доказів на допитуваного, прийоми поділяють на: а) несподіване пред'явлення доказів; б) пред'явлення доказів після попереднього з'ясування обставин, пов'язаних з ними; в) пред'явлення доказів і роз'яснення їх значення в кримінальній справі; г) викори­стання науково-технічних засобів для роз'яснення допитуваному особливостей про­понованих доказів; ґ) супровід пред'явлення доказів усним описом передбачувано­го ходу розслідуваної події та її обставин.

Використання названих прийомів пред'явлення доказів дає можливість слідчо­му у спілкуванні вирішувати наступні завдання при одержанні інформації від до­питуваного: 1) надання допомоги для згадування забутого (актуалізація асоціатив­них зв'язків); 2) орієнтування допитуваного на виклад відомостей про факти, що цікавлять слідство; 3) з'ясування обставин, пов'язаних з походженням і властивос­тями пропонованих доказів; 4) деталізація і конкретизація показань; 5) викриття до­питуваного, який дає неправдиві показання; 6) зміна установки допитуваного, який відмовляється давати показання, і формування в нього установки на давання по­вних і правдивих показань.

39.8. Види питань і прийоми постановки їх на допиті

Постановка запитань являє собою форму спілкування, без якої не обходиться обмін думками, судженнями між людьми. Слідчий ставить запитання, а допитува­ний відповідає на них — це зміст процесуального спілкування при допиті.

З логічного боку питання — це форма думки, що містить знання і незнання, при­чому знання перебувають у згорнутому вигляді, а незнання підкреслюється, ви­водиться на передній план. Атому запитання при спілкуванні в ході допиту повин­но ставитися так, щоб допитуваний витягав якнайменше відомої слідчому інфор­мації і більше розкривав свою.

З цієї метою на підставі загальних вимог формальної логіки розроблені наступні тактичні правила формулювання і постановки запитань.

1. Запитання повинно бути конкретним і стосуватися однієї якої-небудь обста­ вини, не містити двозначності і припускати розгорнуту відповідь.

2. Запитання не повинно давати привід для можливої відповіді, наприклад: "Чи міг хто-небудь бачити вас після 22-ї години?".

3. Не слід підкреслювати запитання, які цікавлять слідство, і показувати, яке значення надається відповідям на них. Основне запитання краще ставити зненаць­ ка, поряд з іншими.

4. Не можна ставити допитуваному навідні і запитання-пастки, тобто такі, які прямо чи побічно підказують йому певну відповідь, наприклад, запитувати: "Чи не в червоному платті була дівчинка?", "Вас було троє?" "Ніж Кулагін тримав у лівій руці?". Правильно сформульовані запитання в цих випадках повинні говорити: "Яко­ го кольору плаття було на дівчинці?", "Скільки з вами було людей?", "У кого був ніж?", "У якій руці тримав ніж Кулагін?" тощо.

У криміналістичній тактиці розрізняють запитання: основні, додаткові, уточ­нюючі, нагадуючі, деталізуючі і контрольні.

368 Салтевський М. В. Криміналістика

О сновні запитання спрямовані на з'ясування предмета допиту. Зміст запитання і вибір моменту його постановки визначаються конкретними обставинами справи, планом допиту.

Додаткові запитання ставляться для з'ясування фактів, упущених допитуваним у вільній розповіді. Тому заздалегідь передбачати постановку додаткових запитань неможливо.

Уточнюючі запитання спрямовані на конкретизацію показань про факти, яви­ща. Вони завжди стосуються сутності відомостей, що повідомляються: розмірів, відстаней, часу, місця, ознак особи і предметів, суми, ваги і кількості, кольору, фор­ми тощо. Уточнюючі запитання нерідко використовуються для перевірки і оцінки показань, викриття неправди.

Нагадуючі запитання ставляться для з'ясування супутніх фактів чи подій, що цікавлять слідчого, про які допитуваний забув розповісти. Як правило, нагадуючі запитання пов'язані з обставинами, що передували події, супроводжували її або сліду­вали за нею.

Деталізуючі запитання допомагають розкрити сутність деталей, частин, моментів цілого (предмета, події, факту), вони одночасно є засобом перевірки показань. Такі запитання не пов'язані прямо (причинно) з фактом, що з'ясовується (у цьому їх відмінність від уточнюючих), але сприяють правильній оцінці показань допитува­ного. Наприклад, під час допиту свідка, який заявляє, то бачив передачу хабара об­винуваченому, деталізуючими будуть запитання про обстановку приміщення, місця передачі хабара і місця; звідки свідок бачив, тощо.

Контрольні запитання спрямовані на перевірку отриманих даних, з'ясування джерел одержання свідком відомостей про факти, зіставлення з фактами, точно вста­новленими в справі.

39.9. Закінчення допиту, фіксація і аналіз його результатів

Закінчення допиту — це заключний етап, вихід із спілкування, закріплення ре­зультатів та їх аналіз. У структурі стосунків слідчого з допитуваним його треба роз­глядати як тактичний прийом, що визначає підтримання і розвиток психологічного контакту на майбутнє. Для цього необхідно: а) закінчувати допит так, щоб устале­ний психологічний контакт не був порушений; б) щоб допитана особа в майбутньо­му бажала зустрічі зі слідчим або ставилася до неї без упередження.

В гостроконфліктній ситуації, коли застосовані прийоми не дали негайних ре­зультатів, допит доцільно закінчити повідомленням допитуваному інформації для розмірковування, тобто дати можливість оцінити зайняту ним негативну позицію. Мистецтво слідчого полягає в тому, щоб наприкінці допиту передати таку інформа­цію, яка б спонукала допитуваного шукати з ним нового спілкування. Тактично гра­мотно побудований вихід із спілкування зберігає можливість управління розумо­вою діяльністю допитуваного в майбутньому.

Основним засобом при фіксації допиту є протокол, в якому слідчий записує по­казання по можливості повно, від першої особи, зі збереженням своєрідності мови допитуваного. Як правило, не фіксуються жаргонні вислови. Після вільної розповіді записуються додаткові запитання і відповіді. Кожна сторінка протоколу скріплюється

Розділ XI. Тактика провадження вербальних слідчих дій 369

п ідписами всіх присутніх при допиті осіб, перед підписом слідчий повинен зачита­ти текст сторінки.

Якщо допитуваний виявив бажання записати показання власноручно, то після постановки першого запитання слідчий дає протокол допитуваному, який записує показання. В разі необхідності після закінчення власноручного запису допитувано­го слідчий ставить додаткові запитання і записує відповіді. Допитуваному надається можливість пояснити свої показання схемою, планом, рисунком. Останні додають­ся до протоколу.

Фіксація допиту — це процесуальне право слідчого. Тому слідчий повинен обира­ти засоби фіксації, які б найбільш повно і об'єктивно закріплювали процес допиту. Природно, універсальними засобами є відеозапис, звукозапис, покадрова кіно- і фотозйомка.

Кабінет, у якому проводиться допит, повинен бути обладнаний технічними за­собами фіксації заздалегідь, запис, як правило, має вести фахівець. Засоби запису повинні бути розташовані так, щоб вони не відволікали уваги допитуваного. Відтак не обов'язково, щоб вони перебували на виду. Мікрофон може бути вмонтований у стіл, а відеокамера розміщена в куті під стелею. Перед допитом слідчий зобов'яза­ний попередити, що хід допиту фіксується відеозаписом, звукозаписом, назвати технічні засоби.

Застосування технічних засобів фіксації має велике психологічне значення, стри­мує допитуваного і дисциплінує слідчого, зобов'язує застосовувати законні тактичні прийоми, виключає погрози, залякування. У суді запис дозволяє бачити і чути до­пит, що є сильним інформативним засобом. Разом з тим обвинувачений має право відмовитися віддавання показань або ведення відеозапису допиту. Виходом з кон­фліктної ситуації є переконання.

У практиці по вбивствах на замовлення, корупції та інших тяжких злочинах, вчинених організованими групами, склалася традиція наприкінці слідства прово­дити основний допит за всіма обставинами справи з відеозаписом з огляду нате, що тим самим "закріплюють" зібрані докази. Однак практика показує, що 80% осіб, що далі визнані свідчення, зафіксовані на відеограмі, у суді відмовляються від цих по­казань, посилаючись на психологічний тиск. У цьому зв'язку по особливо важливих справах слідчий повинен вести запис усіх допитів, починаючи з першого після за­тримання. Експертне дослідження таких магнітних записів дасть можливість уста­новити законність застосовуваних технічних засобів на попередньому слідстві, відсутність психологічного тиску, на який дедалі частіше стали посилатися обвину­вачені в суді.

Фонограми і відеограми опечатуються і зберігаються в справі.

Аналіз ходу і результатів допиту. Постійний аналіз ходу допиту служить засобом коригування спілкування. Після закінчення допиту слідчий поетапно аналізує от­риману інформацію, поведінку і реакцію допитуваного на запитання, оцінює влас­ну діяльність, виявляє недогляди, помилки в застосуванні тактичних прийомів тощо. Істотну допомогу в цьому надають перегляд відео-кіноматеріалів, прослуховування звукозапису, де зафіксовані не тільки запитання слідчого, а й репліки, інтонації, реакції і прояв емоцій з приводу тих чи інших фактів. Це дає можливість зрозуміти, чому застосовані до допитуваного методи впливу не дали очікуваних результатів, де саме і в чому слідчий припустився помилки. У ході оцінки отриманої інформації

370 Салтевський М. В. Криміналісти-

т реба встановити: а) стосунок її до розслідуваного злочину; б) допустимість, тобто відповідність встановленим у законі вимогам, що належать до джерела і форми їх одержання; в) вірогідність — відповідність фактам і об'єктивній дійсності; г) зна­чущість для справи (визначення сили і переконливості доказової інформації, що міститься в показаннях); ґ) достатність отриманої інформації для вирішення кри­мінально-правових, процесуальних питань, а також для тактики проведення подаль­ших слідчих дій.

Об'єктом аналізу має бути і психічний стан слідчого після допиту. Якщо його охопило роздратування, то треба ретельно розібратися, які події цьому передували, пояснюється це поведінкою допитуваного чи власними діями. Такий аналіз часто дає можливість виявити помилки в застосуванні тактичних прийомів.

Тактично грамотний аналіз результатів допиту дає можливість встановити якість і достатність отриманої інформації, оцінити її правдивість і вірогідність, прогнозу­вати поведінку допитуваного на наступних етапах спілкування.

39.10. Тактичні особливості управління спілкуванням у ході очної ставки

Очна ставка — спільний (поперемінний) допит двох раніше допитаних осіб про об­ставини справи, щодо яких на попередніх допитах були дані суперечливі показання.

Це самостійна слідча дія, спрямована на одержання інформації від людей. Вона характеризується низкою прикметних ознак: а) особливою процесуальною метою; б) поєднанням різних методів дізнання; в) процесуальними умовами, порядком і тактикою провадження; г) своєрідною психологічною атмосферою; ґ) спеціальною формою фіксації результатів.

Основну мету очної ставки не можна зводити до простого вирішення існуючих суперечностей у показаннях раніше допитаних осіб, вона полягає у встановленні правдивої ситуації і виявленні сутності цих суперечностей.

Тактичну основу спілкування на очній ставці утворюють пізнавальні прийоми: розповідь, розпитування, міміка і жести, а також логічні прийоми порівняння і зістав­лення. Особливість спілкування полягає в тому, що воно розвивається одночасно між трьома особами. У його ході допитувані обмінюються інформацією. Слідчий шляхом постановки доповнючих, уточнюючих і контрольних запитань керує цим об­міном і спрямовує його на з 'ясування обставин усунення суперечностей, з приводу яких проводиться очна ставка, здійснює повне чи часткове зняття запитань, які допиту­вані ставлять один одному.

Очна ставка є тактично складною і конфліктною слідчою дією, в якій слідчий для встановлення істини нерідко застосовує тактику загострення обстановки. При цьому треба пам^чятати, що неправильна тактика пов'язана з ризиком можливої зміни правдивих показань добросовісного учасника, розголошення даних слідства.

Психологічна атмосфера очної ставки пов'язана з низкою як позитивних, так і негативних моментів. Вона характеризується наступними особливостями: а) мож­ливим виникненням конфліктної ситуації між допитуваними; б) можливістю не тільки позитивного, а й негативного впливу одного учасника на позицію іншого.

У процесі очної ставки слідчий справляє психологічний вплив на її учасників,

Розділ XI. Тактика провадження вербальних слідчих дій 371

унаслідок якого із добросовісним учасником повинні налагодитися відносини, за­сновані на загальних інтересах, прагненні викрити особу, яка дає неправдиві пока­зання. Для недобросовісного учасника досить забезпечити психологічний контакт на рівні бажання взаємно сприймати інформацію. Надаючи моральну підтримку ("ефект присутності") добросовісному учаснику, слідчий разом з ним справляє мо­гутній психологічний вплив на того, хто говорить неправду.

Порядок проведення очної ставки досить докладно визначений кримінально-процесуальним законом. Тому зупинимося лише на деяких організаційно-тактич­них особливостях цієї слідчої дії.

Предметом очної ставки є обставини, з приводу яких виникли істотні супереч­ності в показаннях раніше допитаних осіб. Суперечності слід вважати істотними, коли щодо тих самих фактів, що входять у предмет доказування, є показання, що виключають одне одного. Звідси насамперед треба намітити обставини, що підляга­ють з'ясуванню, визначити точки зору учасників очної ставки зі спірних обставин. На підставі матеріалів справи необхідно встановити, хто з допитаних осіб дає дос­товірні показання, а хто добросовісно помиляється або повідомляє неправду. З ог­ляду на це загальна мета очної ставки може конкретизуватися вдвох напрямках: 1) допомога в подоланні добросовісної омани; 2) викриття неправди допитуваного. Відповідно до цього очну ставку допустимо використовувати для викриття неправ­дивого алібі, інсценування злочину, самообмови, обмови одного допитуваного іншим тощо.

Паралельно з основною метою при плануванні очної ставки можуть ставитися і додаткові тактичні цілі: справляння психологічного впливу на недобросовісного її учасника, зміцнення вольових якостей і позиції добросовісного допитуваного, пе­ревірка правдивості показань учасників, продовження вивчення особи допитува­них., одержання нових доказів.

Далі слід визначити, яким шляхом і якими діями можна досягти поставленої мети, сформулювати запитання і визначити їх послідовність, підготувати докази та інші матеріали, визначити, з кого слід починати допит. Для усунення можливого нега­тивного впливу одного учасника очної ставки на другого рекомендується спочатку порушувати питання перед тим із них, хто дав на попередньому допиті правдиві по­казання. З цієї ж причини в першу чергу недоцільно також допитувати неповноліт­нього при очній ставці його з дорослим учасником. Якщо очна ставка проводиться між обвинуваченим і свідком, котрий його викриває, або між співучасниками зло­чину, один з яких викриває іншого, починати допит слід з особи, яка дає викриваючі показання.

Однак з цих правил є винятки. Недобросовісного учасника допустимо допиту­вати першим у трьох випадках: 1) коли слідчий вважає, що добросовісний учасник, почувши неправду, більш повно і аргументовано обгрунтує свою позицію; 2) коли слова недобросовісної особи можуть настільки обурити іншого допитуваного, що він повідомить слідству нові дані; 3) коли недобросовісна особа просить про це, щоб -хилити іншу до зміни показань на свою користь, а слідчий упевнений у зворотному має намір використовувати ситуацію для одержання правдивих відомостей.

Прогнозування і планування майбутнього спілкування в ході очної ставки. Особ­ливості проведення очної ставки вимагають ретельної її підготовки, в ході якої слідчий вирішує наступні основні тактичні завдання: а) на якому етапі розсліду-

372 Салтевський М. В. Криміналістика

в ання доцільно її провести; б) між якими особами і в якій черговості; в) які супе­речності підлягають усуненню, їх сутність; г) які прийоми керівного впливу вико­ристовувати.

Визначаючи момент проведення очної ставки, потрібно враховувати характер показань, що підлягають перевірці, їх місце в системі інших доказів, а також інди­відуально-психологічні якості її учасників, існуючі між ними стосунки.

Важливе значення в підготовці очної ставки має вирішення питань технічного характеру: очна ставка повинна проводитися в умовах, що виключають можливість неконтрольованого спілкування допитуваних між собою, обміну знаками, записка­ми або іншого впливу один на одного; завжди необхідно мати план її проведення.

Тактичні прийоми управління спілкуванням у ході очної ставки. Тактична схема проведення очної ставки виглядає так. Слідчий пропонує по черзі кожному учас­нику дати показання по суті спірних обставин. З цією метою він ставить одному із допитуваних запитання: що йому відомо про певний факт. Вислухавши і зафіксу­вавши його показання, слідчий ставить запитання другому учаснику: чи правиль­ними є вислухані ним показання і чи підтверджує він їх. Потім першому з допиту­ваних ставиться запитання: чи правильні показання другого учасника очної став­ки. Послідовно з'ясувавши всі питання і зафіксувавши відповіді на них, слідчий може дозволити допитуваним ставити запитання один одному. При цьому слідчий повинен керуватися низкою загальних тактичних правил, в основі яких лежить важлива закономірність очної ставки — сила психологічного впливу, яка залежить від тривалості її проведення. Звідси: а) показання добросовісного учасника, допи­таного першим, не повинні бути розтягнуті в часі; б) запитання, звернені до доб­росовісного учасника, мають бути сформульовані так, щоб він міг на них відпові­сти коротко і виключно по суті суперечностей; в) треба уникати запитань, що охоп­люють широке коло спірних обставин; г) недоцільно ставити відразу комплекс запитань, логічно не пов'язаних за змістом; ґ) добросовісному учаснику необхідно дати можливість висловитися першим з усіх спірних питань, інакше, зрозумівши, що його показання йдуть урозріз з показаннями другої особи, він може змінити їх на неправдиві.

Очну ставку доцільно проводити, по-перше, тоді, коли слідчий має у своєму розпорядженні дані, що дають можливість об'єктивно оцінити показання її учас­ників, визначити, які з них відповідають істині; по-друге, тоді, коли ознайомлення недобросовісного учасника з показаннями особи, викликаної з ним на очну ставку, не порушить загального тактичного плану слідчого. Однак зволікання з проваджен­ням очної ставки може призвести до того, що вона втратить характер раптовості, який сприяє успішному досягненню мети. Тому іноді рекомендується заздалегідь не сповіщати учасників про проведення очної ставки, щоб використовувати чин­ник раптовості.

Розглянута слідча дія може бути здійснена між свідками, потерпілими, підозрю­ваними та обвинуваченими в будь-якому поєднанні. Однак існують деякі обмеження тактичного і морально-етичного плану. Не рекомендується проводити очну ставку: а) між особами, які дають явно неправдиві показання; б) між обвинуваченими, які частково визнають свою вину і схильні до зміни показань; в) між особами, з яких той, хто дає правдиві показання, перебуває в матеріальній, сімейній чи іншій залеж­ності від іншого учасника; г) коли один з учасників очної ставки відмовляється да-

і XI. Тактика провадження вербальних слідчих дій 373

зати показання в присутності іншої особи.

Обережно слід підходити до вирішення питання про провадження очної ставки між обвинуваченим і потерпілим, який зазнав у зв'язку зі вчиненням злочину знач­ного емоційного потрясіння. Особливої уваги і обережності вимагає вирішення пи­тання про провадження очної ставки за участю неповнолітнього. Великі емоційні перевантаження в процесі її проведення, а також підвищена сугестивність, властива дитячому віку, збільшують ризик невдачі (невірогідності показань) у результаті не­гативного впливу з боку дорослого учасника очної ставки. У цих умовах доцільно чути суперечності в показаннях іншими засобами.

Очна ставка повинна проводитися тільки між двома особами. З тактичного боку — це одночасний допит двох осіб. Тому провадження так званих групових очних ста­вок між трьома і більше особами тактично недоцільно і не обумовлене в законі.

Добре організована очна ставка повинна проводитися активно, наступально, за V1аксимально короткий проміжок часу, а керівний вплив має бути спрямований на вирішення наступних завдань.

1. Активізація пам'яті учасника, який добросовісно помиляється. Для цього до­ цільно використовувати: а) тактичні прийоми, що активізують асоціативні зв'язки < постановка нагадуючих запитань, пред'явлення доказів тощо); б) деталізацію по­ казань; в) розгляд спірних питань у зворотній послідовності розвитку подій та інші.

2. Викриття неправди. Для цих цілей можна рекомендувати: а) максимальну де­ талізацію предмета очної ставки; б) розподіл її теми; в) використання правдивих показань співучасника; г) створення враження, що один співучасник повністю зізнався у вчиненні злочину: ґ) загострення суперечностей у показаннях учасників очної ставки за менш значущими спірними обставинами; д) припинення неправди одного учасника з підкресленням правдивості показань іншого; ж) демонстрацію слідчим недобросовісному учаснику своїх сумнівів щодо правдивості його показань; з) форсований, а в деяких випадках уповільнений, темп очної ставки та інші так­ тичні прийоми.

3. Подолання небажаного впливу одного учасника на іншого. Тут основну роль відіграє несподіване проведення очної ставки і доцільне розташування допитува­ них у місці її провадження; іноді доцільно запросити для участі в очній ставці друго­ го слідчого.

4. Подолання відмови допитуваного від участі в очній ставці вимагає від слідчого значних зусиль і вміння використовувати такі тактичне прийоми, як: а) нейтралі­ зація в допитуваного страху помсти; б) роз'яснення значення давання правдивих показань; в) стимулювання його позитивних особистісних якостей; г) викорис­ тання інформації, що передає емоційний стан обвинуваченого при вчиненні зло-

у, та ін.

Тактично грамотно проведена очна ставка, навіть якщо в ході її і не вдалося по­долати істотні суперечності в показаннях, повинна справити на недобросовісного учасника психологічний вплив, розхитати його установку на неправду, допомогти

чому перевірити правдивість показань учасників, глибше вивчити психологію

•ої особи, намітити нові шляхи вирішення спірних питань.

374 Салтевський М. В. Криміналіс

Г лава 40. Тактика пред'явлення для впізнання