3.3. Методологія економічної науки

3.4. Методи наукових досліджень

3.1. Методологічна культура науки

Діяльність людини у будь-якій сфері передбачає ви­користання різноманітних методів опанування дійсності. На практиці ме­тод реалізується як сукупність прийомів, операцій, спрямованих на теоретичне відображення або практич­не опанування об'єкта пізнання, діяльності. У процесі наукових досліджень використовуються різноманітні методи пізнання, вивчення яких здійснює спеціальна наука — методологія.

Методологія — вчення про способи організації і побудови теоретичної й практич­ної діяльності людини.

Методологія досліджує загальну систему прийомів, способів, операцій пізнання і перетворення дійсності. Кожна сфера людської діяльності має разом з універ­сальними і специфічні особливості й відповідну методо­логію. Специфічними особливостями наділена і методо­логія науки — сфери розумової діяльності людства.

Методологія науки — вчення про принципи побудови, форми і способи наукового пізнання.

Її завдання полягає в забезпеченні пізнавальної, тео­ретичної діяльності людини найефективнішими прийомами, способами опанування дійсності з метою ефективного продукування матеріальних і духовних вартостей.

Особливості традиційної методологічної культури.

У традиційній методологічній культурі домінувала кар­тезіанська концепція наукового аналізу. Назва «картезіанство» походить від латинізованого прізвища французь­кого філософа Рене Декарта (1596—1650) — Сагіевіиз, який розглядав світ як існування двох протилежних суб­станцій — духовної й матеріальної, душі і тіла, матерії і духу. Його вихідними метафізичними (умоглядними) припущеннями є те, що «першоелементи», які утворю­ють глибинний рівень Всесвіту, не виникають, не трансмутують (змінюються), не проліферують (розмножу­ються), не дееволюціонують (деградують), а існують споконвіку і весь час.

Традиційна методологія наукового аналізу, що орі­єнтувала творців науки на виявлення «першоелемен­тів», на відкриття законів синтезу, відповідно до яких із цих «першоелементів» формуються різноманітні складні структури, виникла як продукт осмислення когнітивної (пізнавальної) практики раннього Модерну (XVI—XVII ст.). У контексті цієї практики наукове світоосягнення здійснювалося з допомогою лінійних категоріальних схем. У кожній з таких схем перша (визначальна) категорія завжди посідає привілейоване становище порівняно з наступною. Вона онтологічне (буттєво) є первинною і важливішою, ніж похідна від неї категорія.

Зрозуміти, чому творці науки епохи Модерну відда­ли перевагу моделюванню Всесвіту з допомогою універсумів, що не еволюціонують, сьогодні не важко. Новий час був добою «диктатури Розуму». Мислителі цієї доби були одержимі прагненням тотально осягнути, постави­ти під людський контроль не тільки світ природи, а й світ культури, встановити владу над ними.

Моделювання навколишнього світу з допомогою та­ких систем, що не еволюціонують, відповідало загально­му прагненню мислителів Модерну зробити навколиш­ній світ передбачуваним, контрольованим, підпорядко­ваним владі людини. Моделювання його за допомогою систем, поведінка яких не передбачувана, суперечило тенденції доби Модерну до підпорядкування людині нав­колишнього світу і тому прихильники традиційної методологічної культури вважали його нерозумним, ірраціо­нальним.

Водночас суспільна практика довела нездійснен­ність соціальних проектів Модерну, пов'язаних із нама­ганням діяти з позиції жорсткого раціоналізму, засто­совувати технології, які б регулювали функціонування людських спільнот як природних систем. Сподівання на всемогутність розуму, науки не справдилися. Більше того, окремі наукові відкриття поставили під загрозу й існування людства.

Отже, епоха Модерну з властивими їй атрибутами, в тому числі методологічним інструментарієм, вичерпала свій потенціал. На зміну їй приходить Постмодерн, який зумовлює необхідність формування нової методо­логічної культури.

Формування нової методологічної культури науки. Методологічна культура дослідження світу «складнос­тей, що еволюціонують» кардинально відрізняється від методологічної культури дослідження світу «систем, що не еволюціонують». Поняття «складність, що ево­люціонує» фігурує в цій культурі як концептуальний прообраз теоретичних репрезентантів різноманітних фізичних, соціальних і ментальних реалій.

Характерна риса наук, які досліджують «складнос­ті, що еволюціонують», може бути визначена як «трансдисциплінарність». Це поняття означає, що жодна з та­ких наук не вкладається у межі монодисципліни (на­приклад, фізики, хімії, біології, соціології тощо). Наука є трансдисциплінарною, якщо сфера її застосованості універсальна, тобто поширюється як на космофізику, так і на космоетику, а природа досліджуваних нею об'єктів може бути довільною.

Сучасна експансія «наук про складності, що еволю­ціонують» не тільки змінює традиційний науковий дискурс, його проблемне поле, сімейство його науко­вих мов, а й спричинює появу можливості єдиного трансдисциплінарного наукового розуміння еволюцій­ної розмаїтості Всесвіту. Йдеться про його науково-тео­ретичне осмислення. Тут на єдиній концептуальній основі формується розуміння причин різноманітності таких грандіозних процесів, як фізико-космічна ево­люція Всесвіту, біологічна еволюція, еволюція антроп-ності (взаємозалежності сущого у Всесвіті), людська історія та ін.

Ініційований «науками про складність» процес пе­регляду ставлення до традиційної практики моделю­вання Всесвіту з допомогою моністичних детермініст­ських схем відбувався непросто.

Спочатку «науки про складність» перетворили тра­диційний науковий дискурс на практику дослідження «систем, що самоорганізуються». Ні природа таких сис­тем, ні їх еволюційно-динамічна поведінка не детермі­новані; кожна з них має свої момент народження, «біо­графію», час життя, історію.

Згодом у межах цієї практики науки оформилося трансдисциплінарне (загальнонаукове) поняття «склад­ність, що еволюціонує», яке почало використовувати­ся в космофізиці не тільки як модель тих або інших локальних реалій Всесвіту, а й як науковий репрезентант Всесвіту загалом. Надзвичайна плідність використання цього поняття поступово переконала філософів науки в тому, що до класу світів, які можуть бути репрезентова­ні концептом «складність, що еволюціонує», належать не тільки світи, досліджувані фізикою, космологією, хі­мією, біологією, психологією, а й світи, досліджувані соціологічними, суспільствознавчими, гуманітарними науками. А це істотно сприяє трансформації наукового дискурсу XX ст. у дискурс про «світи складностей», що самоорганізуються, постають, еволюціонують, трансмутують, проліферують.

Проте методологічна культура науки ще багато в чо­му продовжує залишатися в полоні таких сучасних вер­сій «метафізики наявності», як філософія фундамента-лізму, нормативізму, есенціалізму.

Методологічна активність творців «наук про склад­ність» (Арнольд, Пригожий, Ласло, Хакен, Ейген та ін.) акцентує на необхідності подолання невідповідності між традиційною методологічною культурою і реаль­ним станом наукового дискурсу початку XXI ст. Стиму­люючи її усунення, «науки про складність» істотно вплинули на процес становлення нової методологічної культури науки, нового сприйняття реальності. Кожна така «складність» виявляє себе як «багатолика» дина­мічна система. Реальність таких «складностей, що ево­люціонують» багатомодальна, політемпоральна, мультисценарна, поліваріантна, поліморфна.

Прихильники парадигми трансдисциплінарної нау­ки, що домінує в «науках про складність», скептично оцінюють традиційний розподіл практики наукових досліджень на класичні галузі (фізика, космологія, хі­мія, біологія тощо). Організація наукового знання, на їх погляд, є умовною і не відповідною глибинній структу­рі Всесвіту. На найглибшому рівні пізнання практика наукових досліджень поділяється інакше, оскільки Всесвіт, за їх уявленнями, є не тільки трансдисциплі-нарним, а й транспрофесійним, транскультурним, транснаціональним.

На сучасному етапі загальний імідж «наук про складність» сприймається не як «нормальне» уявлен­ня про науку в цілому, а як деяке відхилення від цієї «норми». Проте в майбутньому імідж «наук про склад­ність» неодмінно стане стандартним для науки зага­лом. А традиційне для Модерну уявлення про науку оцінюватиметься на його фоні так само, як сьогодні оцінюють, наприклад, античне чи середньовічне уяв­лення про неї.

Для наукового осмислення процесів виникнення й історичного розвитку соціокультурних систем надзвичайно важливо враховувати головну відмінність «склад­ностей, що еволюціонують» від «складностей, що не еволюціонують». Ця відмінність полягає у тому, що зі «складностей, які еволюціонують» неможливо довільно сконструювати нові складні соціокультурні структури, які суперечили б власним тенденціям цих «складнос­тей, що еволюціонують». Кожна така «складність» ін­дивідуальна, її можна перетворити тільки на таку нову складність, що узгоджується з її внутрішніми тенден­ціями. Проте це не означає, що майбутнє кожної «складності, що еволюціонує» однозначно визначено, жорстко детерміновано, запрограмовано. Майбутнє будь-якої відкритої нелінійної системи завжди поліва-ріантне, оскільки вона є певною цілісністю, носієм різ­номанітних форм її потенційно можливих організацій. Якщо відкрита нелінійна система потрапляє в поле притягання певного атрактора, то вона неминуче еволюціонує до нього, тобто майбутнє системи зумовлено наявністю «структурат-ракторів». Проте така зумовленість завжди часткова. Майбутнє будь-якої «складності, що еволюціонує» евентуальне; воно відкрите випадку, завжди є недовизначеним, імовірнісним. Яка саме структура зі спектра можливих стане дійсною в момент її нестійкості, визначається не тільки наявніс­тю структур-атракторів, а й випадковими флуктуаціями, хаосом на мікрорівні. Більше того, «складність, що еволюціонує» є не картезіанським «першоелементом», не константою в процесі її еволюційного становлення, вона трансмутує, спектр можливих її змін модифіку­ється.

Нині питання визначення спектра можливих струк­тур для відкритої нелінійної системи, фундаментальне важливе для сучасної квантово-польової космогонії, ядерної фізики, космології, біології, економіки й ін­ших галузей науки XX ст., вирішене лише для окремих випадків. Але без його розв'язання довгострокові про­гнози щодо поведінки відкритих нелінійних систем (фізичних, хімічних, біологічних, екологічних, соці­ально-економічних, соціокультурних) не можуть пре­тендувати на статус серйозних, достовірних.

Наукова телеологія (вчення про наявність кінцевої мети у процесах і явищах), яка ініціюється «науками про складність», дуже евристична, конструктивна, ефективна; вона орієнтує дослідника на виявлення об'єктивних еволюційних правил заборони і засобів оп­тимально ефективного керування складноорганізованими системами.

Такі відкриті нелінійні системи, як, наприклад, «культура», «цивілізація», «історично конкретна епоха в повноті усіх її вимірів», на відміну від систем, спроможних виконувати тільки ту функцію, на яку вони були запрограмовані, здатні до самоускладнення, самозбереження, виживання. Вони мають внутрішній рушійний імпульс, їм властива здатність до самоутворення, гнучкості, зростання. Вони ніколи не бувають пасивними. Навіть у період занепаду, тобто катастрофних трансмутацій, кардинальних змін, епо­хальних переходів такі системи не чекають свого за­вершення, а борються за своє самозбереження. Проти­діючи руйнівним факторам, вони ініціюють процеси самовідновлення, самоадаптації, самозбереження. Деякі з інноваційних протидій цих систем відходять в історію, оскільки людина здатна зруйнувати їх, але інші все ж прориваються у простір майбутнього.

Застосовуючи не загальнометодологічні міркування до осмислення доби Модерну, можна відзначити неза­перечні досягнення цієї надзвичайно складної соціокультурної системи. Доба Модерну сформувала націю-державу, індустріальну цивілізацію, автомобільну промисловість, авіаційну й космічну техніку, телебачення й загальнопланетарні мережі телекомунікацій. Вона збільшила тривалість людського життя в середньому від сорока років за часів середньовіччя до теперішніх сімдесяти.

Проте створені Модерном технології спричинили безліч несподіваних соціоекологічних наслідків плане­тарного масштабу. Руйнуючи тонку рівновагу, що існу­вала між природним і соціальним світами, технології Модерну стали загрожувати життю тих, кому були по­кликані служити.

Однак завершення домінування кожної значної тра­диції означає не зникнення її з культури, а диверсифі­кацію, розщеплення, диференціацію її в неозору мно­жину обмежених (таких, що не претендують на загальну універсальність й абсолютну істинність) наративних традицій, дискурсів, форм творчої активності. В епоху Постмодерну, на відміну від попередньої доби, рівно­правно взаємодіють різні дискурси, які виникають спон­танно: феноменологічний, герменевтичний, екзистенціоналістський, граматологічний, психоаналітичний, семіологічний, деконструкціоністський тощо. Ви­знання законності цієї плюральності, оцінювання її як найважливішого надбання культури, що історично розвивається, є головною особливістю постмодерністської свідомості, яка визначає специфічні риси сучас­ної наукової прагматики. Вона пояснює, зокрема, чо­му наука доби Постмодерну концентрує свій інтерес на дослідженні «нестабільностей», «невизначеностей», «дуальностей», «доповнювальностей», «нерозв'язностей», на з'ясуванні меж контрольованої точності, на дослідженні конфліктів за неповної інформації, на розробленні теорії дисипативних (розсипаних, розки­даних) структур, синергетики (комбінованого впливу двох або більше структур, який є сильнішим за вплив кожного окремого елемента), теорії катастроф і біфуркацій (роздвоєнь), спонтанних порушень симетрії, стохастики, хаосології тощо. Ця особливість постмодерністської свідомості пояснює причини, з огляду на які стають базовими категоріями науки Постмодерну такі поняття, які методологія науки Модерну рекомендувала взагалі вилучити із словника. Йдеться про «хаос», «нестабіль­ність», «індетермінізм», «фрактальність», «турбулентність», «синергія», «самоорганізація», «дисипація» тощо.

Завдяки цій особливості постмодерністської свідо­мості стає зрозумілим, чому наука доби Постмодерну зображує власне становлення не як монолінійний, без­перервний, детерміністичний процес, а як стохастичний, катастрофний, такий, що формується, як непрогнозований, парадоксальний процес.

Плюралістична, гетерогенна концепція постмодерністського мислення дає змогу по-новому оціню­вати науково-технічний прогрес. У контексті цієї філософії він заслуговує схвалення лише тією мірою, якою породжені ним нові технології діють як ферменти, каталізатори, посилювачі процесу диференціації науково-технічної діяльності окремих дослідників. Це відбувається, коли, наприклад, нові технології за­безпечують кожній людині вільний доступ до банків даних. Якщо ці технології сприяють встановленню однаковості, грандуніфікації, тоталізації людської ді­яльності або використовуються як знаряддя лімітації (обмеження), тотального контролю й маніпуляції, то філософія нестабільності спонукає до опору таким технологіям.

Постмодерністське мислення є антитоталітарним за своєю суттю не сприймає ніякої абсолютизації. Іронізу­ючи над будь-якими формами монізму, центризму, грандуніфікації, тоталітаризації, над загальнообов'язковими утопіями й закамуфльованими типами деспо­тизму, воно відкриває простір плюральності, множинності, мультнваріантності, диверсивності, розмаїттю конкуренції полярних парадигм і співіснуванню гетерогенних елементів.

Завдяки цьому філософія нестабільності стимулює становлення нової методологічної культури науки, но­вої культурної свідомості, нового розуміння людством себе та свого становища в нестабільному, плюралістич­ному світі. Вона поглиблює розуміння екзистенційної відповідальності людини за долю антропності, культу­ри, історії у Всесвіті, який еволюціонує. Постаючи як глибинне зрушення в загальнолюдській психології, філософія нестабільності ініціює якісні зміни в усіх сферах життєвого світу сучасної цивілізації — від еко­номіки до політики, від етики до естетики, від науки до релігії, від моди до метафізики. Вона акумулює в со­бі світоглядне розчарування в ідеалах Модерну, визнання їх руйнівної сили й небезпеки для людства, усві­домлення вузькості уявлення про монолінійність люд­ської історії.