Тема 4. Явища набутої безпорадності і госпіталізму

Соціальна робота є діяльністю на користь клієнтів, а не замість них. Вона спрямована на заохочення їх у мі­ру можливостей брати участь у розв'язанні власних проблем, взаємодіяти із соціальними працівниками, бу­ти не пасивними реципієнтами допомоги, а активними агентами трансформації власних життєвих обставин. Адже у людей, які відчувають себе безпорадними, на­віть і в стосунках із соціальними працівниками, інши­ми фахівцями формується так звана «набута безпорадність» — упевненість у тому, що жодна діяльність не матиме корисних результатів, позитивного впливу на їхнє життя. Така позиція погіршує здатність людини засвоювати корисні моделі поведінки, знижує соціаль­ну мотивацію, а то й зумовлює цілковите позбавлення п. Внаслідок цього людина стає надмірно стурбованою, пригніченою, втрачає здатність долати труднощі, опа­новувати нові для неї соціальні ролі.

Уникнути цього можна завдяки створенню для лю­дей ситуацій, у яких вони почувають себе здатними контролювати події, досягати конкретних успішних ре­зультатів.

Тривала залежність людини від соціальних служб не­рідко породжує явище госпіталізму.

Госпіталізм — явище, що виникає після тривалого перебування особи у специфічних умовах (лікарня, інтернатний закладі проявами якого є дезадаптація, погіршення контактів з оточен­ням, втрата трудових навичок, тенденція до хроніфікацп захворю вань.

Він властивий і клієнтам соціальної роботи в Україні. Це засвідчили дослідження особливостей формування особистості вихованця інтернатного закладу, проведені у 2001 р. Державним інститутом проблем сім'ї та молоді на замовлення Дитячого фонду ООН (ЮШСЕФ). З'ясувало­ся, що деструктивно впливають на юну особистість такі чинники інтернатного життя:

— емоційні (психотравмуючі): відсутність спілку­вання з біологічною матір'ю, деформація родинних зв'язків, дефіцит любові, ласки, уваги, замкнуте коло спілкування, режим, ворожість соціуму (бездушне став­лення персоналу, жорстокість однолітків), несформоване «Я», підвищене почуття тривожності, закомплексо­ваність, недиференційоване ставлення до дітей з боку вихователів, відсутність свободи вибору;

— соціальні: деформований соціальний особистий досвід, соціальна незахищеність після виходу із закла­дів опіки, відсутність матеріальної і моральної підтрим­ки, надмірна опіка з боку вихователів, відсутність соці­альних навичок, а також навичок подолання власних проблем у взаємодії з офіційними структурами, неспро­можність протидіяти негативному сторонньому впливо­ві, проблеми спадковості у зв'язку з наркоманією, алко­голізмом, психічними захворюваннями батьків, що впливає на стан здоров'я;

— економічно-територіальні: економічна деприва-ція (відсутність необхідних фінансових можливостей, досвіду розпоряджатися грошима, власної кімнати, місця, де можна було б усамітнитися, постійне перебу­вання у вузькому комунікаційному просторі, відсут­ність власних речей, окрім одягу і предметів особистої гігієни).

Негативну дію цих чинників на психоемоційний роз­виток, становлення особистості в інтернатному закладі посилюють збіднене навколишнє середовище, таврування з боку соціуму (приписування таких характеристик, як «нещасні», «голодні», «скривджені», «злодії», «неповно­цінні», «майбутні злочинці» та «майбутні повії»). Усе це породжує залежність молодої людини від інтернатного закладу, споживацькі очікування від системи опіки, зазд­рощі, ворожість до дітей, які виховуються у сім'ях; підви­щену чутливість до несхвальних висловлювань на свою адресу; відсутність образу єдиної матері, ідеалізацію бать­ків; низьку здатність розуміти чиїсь почуття і співчувати; недостатню інформованість щодо своїх прав; невміння са­мостійно приймати рішення; труднощі у налагодженні контактів з незнайомими людьми, у виборі професії, ство­ренні сім'ї та вихованні власних дітей.

У середині XX ст. інституціональна система догляду за різними групами клієнтів, зокрема дітьми, у розви­нутих країнах зазнала суттєвих змін, що було спричи­нено неефективним використанням коштів у великих інституціях; невисокою ефективністю послуг (нівелю­вання індивідуальних потреб, орієнтація на середньо-статистичного клієнта); зловживаннями стосовно дітей з боку персоналу дитячих будинків; усвідомленням не­гативного впливу інституційного догляду (завдяки впливу ЗМІ на громадську думку). Тенденція деінститу-ціалізації ґрунтується на розумінні того, що люди не по­требують постійного догляду в стаціонарному закладі, вони можуть отримати його у відповідних службах гро­мад, за місцем проживання (в сім'ї). Загальноприйнятою в соціальній роботі є точка зору, за якою стаціонарні (інс-титуційні) форми соціальної роботи не є оптимальними для клієнтів. Вона виправдовує себе навіть стосовно роз­винутих країн Західної Європи та Америки, де умови перебування у стаціонарних (резидентних) службах максимально наближені до домашніх, а персонал є доб­ре фахово підготовленим. Тому у західній системі піклування за дітьми-сиротами переважає тимчасовий дог­ляд в нерідних сім'ях, усиновлення тощо, що сприяє уникненню набутої безпорадності, госпіталізму. Схожі тенденції спостерігаються й у соціальній роботі з інши­ми групами клієнтів.