Тема 5. Рівні соціальної роботи

Соціальна робота є структурно складним феноме­ном, який реалізується на мікрорівні (індивідуальна робота), мезорівні (групова робота) і макрорівні (робо­та в громаді), що відповідає класифікації її методів за об'єктами соціальної роботи. На кожному рівні вико­ристовують відповідні моделі, методи, стратегії і тех­ніки втручання. Іноді ці рівні називають формами соціальної роботи. Поділ соціальної роботи на індиві­дуальну, групову і роботу в громаді дає змогу зорієнту­ватися, на якому рівні, з яким клієнтом вона здійсню­ється незалежно від ролей соціальних працівників і послуг, які вони надають.

Індивідуальна соціальна робота. Завдання її поля­гає у розв'язанні проблем клієнта шляхом надання йо­му підтримки, заохочення до аналізу власних трудно­щів і подолання їх. Відбувається як робота з конкрет­ним випадком, з конкретним клієнтом. Вона є однією з найпоширеніших форм діяльності соціальних праців-| ників і реалізується у різних модифікаціях.

Індивідуальна робота — надання допомоги індивідам і сім'ям у розв'язанні психологічних, міжособистісних, соцюекономічних проблем шляхом взаємодії з ними.

Соціальні працівники в індивідуальній роботі мо-^! жуть використовувати консультування, втручання в кризу, представництво інтересів, брокерство соціаль­них послуг тощо. Аналізуючи конкретну ситуацію чи проблему, вони фокусують свою увагу на людині, яка опинилася у складній ситуації.

Індивідуальна робота відкриває шлях до пізнання й практичного використання особливостей розвитку, фі­зичного і духовного стану, рівня підготовки, інтересів і потреб, життєвого досвіду клієнта. Вона ґрунтується на результатах систематичного вивчення життєдіяльнос­ті, соціальної активності, працездатності, запитів та ін­тересів клієнтів.

Започаткували її «дружні візитери» благодійних організацій СІЛА і Канади, які на початку XIX ст. від­відували вдома бідних людей для встановлення особис­тих контактів. Наукове обґрунтування цей метод отри­мав у праці Мері Річмонд «Соціальні діагнози», яка набула популярності на початку XX ст. Соціальна до­помога у цьому контексті тлумачилась як комбінація заходів, спрямованих на зміну індивіда і соціального середовища. Ця комбінація може бути реалізована зав­дяки використанню прямого (безпосереднього) і непря­мого (опосередкованого) методів, які доповнюють один одного. Прямий (безпосередній) метод полягає у пря­мому впливі на клієнта задля його залучення до вироб­лення і прийняття рішень (через пропозиції, поради, умовляння, раціональні дискусії); непрямий (опосеред­кований) — у впливі на його життєву ситуацію шля­хом зміни соціального оточення. Згодом ці підходи обумовили розвиток двох основних напрямів теорії со­ціальної роботи (психологічного і соціологічного) і від­повідних стратегій втручання. У сучасній практиці ти­повий процес такої роботи складається із оцінки реаль­ної ситуації; визначення потреби, прагнень клієнта; конкретних дій для досягнення результатів. Межі ета­пів можуть бути розмитими, оскільки клієнт живе в ре­альному соціальному середовищі і в процесі взаємодії зі спеціалістом може використовувати природні методи самодопомоги.

Ідея індивідуальної роботи чи не найповніше відпо­відає ключовим цінностям соціальної роботи, відповід­но до яких кожна людина є продуктом унікальних обс­тавин.

Групова соціальна робота. Основою її є положення про те, що група сприяє пізнанню індивідом себе, свого досвіду, можливостей. У груповій взаємодії ефективно функціонує зворотний зв'язок щодо його поведінки, сприйняття іншими людьми тощо. Сутність групової роботи полягає у пріоритеті спілкування з іншими людьми, які мають спільний досвід. Не обов'язково цей досвід має бути спільною проблемою для цих людей, але у соціальній роботі здебільшого трапляється саме так. В організованих групах можуть бути різноманітні цілі і форми роботи, однак усі вони мають спільне — взаємо­дію між людьми, об'єднаних спільними інтересом, пот­ребою, справою, проблемою тощо.

Групова соціальна робота — форма соціальної роботи, у процесі якої відбувається надання допомоги клієнту через групові форми взаємодії, передавання групового досвіду для розвитку його фі­зичних і духовних сил, формування соціально) поведінки.

Особливість соціальної групової роботи полягає у формуванні передумов, за яких клієнти соціальної ро­боти стають більш незалежними й ініціативними у прийнятті рішень стосовно важливих проблем свого життя, виявляють відповідальність за зміни, які з ними відбуваються. Ключовими цілями соціальної групової роботи є створення групового клімату, в якому індивіди почувають себе достатньо впевненими для обміну досві­дом розв'язання проблем, підтримання ініціативи своїх колег, розвитку навичок спілкування, усвідомлення власної цінності, відновлення самоповаги.

На початку XX ст. було обґрунтовано соціально-пси­хологічну основу групової роботи, яка змінила медич­ну. Авторство ідеї групової роботи належить австрій­ському психологу Альфреду Адлеру (1870—1937), кот­рий надавав великого значення соціальному контексту, в якому перебуває особистість. Він започаткував групо­ву соціальну роботу, створивши центри групових со­ціальних занять для простих людей, хворих на алкого­лізм, з невротичними проблемами, а також дитячі тера­певтичні групи.

Значний внесок у розвиток групової психотерапії зробив німецько-американський психолог Курт Левін (1890—1997), описавши процеси, які відбуваються у групі, взаємодію між її учасниками, етапи розвитку групи (групову динаміку). Однак засновником групової психотерапії вважають американського психіатра і пси­холога Джекоба Морено (1892—1974). Він запропону­вав такі методи групової роботи: соціометпрія — вивчен­ня міжособистісних стосунків у малих групах шляхом аналізу виборів, які здійснюють учасники групи за пев­ним критерієм; психодрама — моделювання життєвих ситуацій, в яких учасники групи виступають у ролі ак­торів і глядачів, що сприяє усуненню неадекватних емо­ційних реакцій.

Групова робота спершу набула поширення в рекреа­ційних центрах, молодіжних організаціях, у яких соці­альні працівники допомагали індивідам розвинути лі­дерські якості, зміцнити впевненість у собі, вдоскона­лити навички. В останні десятиліття техніки групової роботи почали використовувати за межами рекреацій­них закладів. Наслідком деінституціалізації (відмови від великих стаціонарних закладів і створення мережі нестаціонарних соціальних служб за місцем проживан­ня) послуг для людей з проблемами психічного здоров'я та з функціональними обмеженнями стало активне функціонування невеликих, зосереджених у громаді со­ціальних програм. На цій хвилі розгорнулося створення соціальних клубів для колишніх пацієнтів психіатрич­них відділень лікарень, для в'язнів, у яких завершуєть­ся термін відбуття покарання, групових будинків для молодих людей, котрі скоїли правопорушення. Групове втручання використовують денні центри щодо дітей дошкільного віку, так само як і денні програми щодо людей похилого віку і людей із функціональними обме­женнями. За цим принципом відбулося становлення ру­ху самодопомоги і соціальних рухів на захист прав дис­кримінованих груп, що спричинилося до виникнення численних груп взаємопідтримки.

На пожвавлення інтересу до соціальної групової ро­боти вплинув і розвиток теорії систем, прихильники якої закликають працювати, наприклад, не з одним «проблемним» членом родини, а з усією сім'єю як малою групою, розглядаючи її системоутворювальні зв'язки.

Розвиток групової роботи відбувався у напрямі від ідеї лікування клієнтів до ідеї їхнього особистісного розвитку, поліпшення соціального становища. Історич­ною основою соціальної групової роботи є ініціативи громадян щодо вирішення своїх проблем; гуманістична групова терапія і психотерапія; групова соціальна робо­та під керівництвом професійних соціальних працівни­ків. Вона охоплює будь-яку систематичну, програмова­ну, регулярну активність групи людей, які поділяють спільні інтереси або мають спільні проблеми, з метою досягнення певних цілей.

Соціальна робота в громаді. Суть її полягає у взаємо­дії соціальної служби, соціального працівника з пред­ставниками різних груп, організацій, місцевими жите­лями щодо розвитку соціальних зв'язків у місцевій громаді організації системи взаємодопомоги і кооперації певної групи людей, розроблення, впровадження та оці­нювання ефективності різних соціальних програм, пов'язаних з потребами чи інтересами населення.

Роботу в громаді переважно розглядають як процес допомоги в її самовдосконаленні. Метою такої діяльнос­ті є активне залучення людей до розв'язання проблем у громаді, які впливають на їхнє життя. Зосереджується вона на стосунках між індивідами, групами та інститу­ціями, котрі визначають щоденне життя громади. При цьому вважається, що громадою є спільність людей, об'єднаних певними умовами (місце проживання, ет­нічна належність, спільні цінності, соціальна пробле­ма, захоплення та ін.), мережею взаємин, готовністю до колективних дій, сформованою ідентичністю (відчут­тям належності до громади й лояльності до неї).

Соціальна робота в громаді — процес розвитку колективного й індивідуального досвіду, який відбувається у територіальних гро­мадах і громадах за інтересами.

Спрямований цей процес на роботу з громадами, які перебувають у складному становищі, щодо колективно­го з'ясування ними своїх потреб і прав, визначення і до­сягнення цілей за поваги до потреб і прав інших.

Робота в громаді відрізняється від інших рівнів (ме­тодів) соціальної роботи передусім тим, що клієнтом її є не індивід чи мала група, а мешканці територіальної громади чи об'єднання за інтересами. Здійснення її може відбуватися за використанням тактик, які недо­цільні або неефективні на інших рівнях. Так, тільки на цьому рівні соціальні працівники можуть вдаватися до лобіювання (робота з засобами масової інформації, про­ведення масових акцій, демонстрацій, налагодження відносин і співпраця з місцевими органами влади та ор­ганами місцевого самоврядування тощо).

Зародження ідей роботи в громаді пов'язане із рухом сетльментів у СІЛА (особливих мікрорайонів міст — кварталів, районів, будинків, де мешкали переважно емігранти), який почався наприкінці XIX — на почат­ку XX ст. У 60-ті роки XX ст. у цій країні почали прак­тикувати модель роботи в громаді, пов'язану з акція­ми протесту (страйки проти підвищення квартплати, виступи проти атомної війни, рух за громадянські пра­ва меншин тощо). Усе це відбувалося на тлі дискусій щодо характеру цієї діяльності, яку інколи прирівню­вали до профспілкової, політичної, але аж ніяк не до соціальної. Наприкінці 60-х років зусилля щодо орга­нізації громад почали розглядати в контексті фахової соціальної роботи. Теоретично розв'язати цю пробле­му вдалося завдяки новому формулюванню загального визначення соціальної роботи, запропонованому На­ціональною асоціацією соціальних працівників США, яка тлумачить соціальну роботу як систему цінностей, цілей, санкцій, знань і методів. Було також проголо­шено, що соціальне планування та організація громад спираються на цінності практичної соціальної роботи і сприяють реалізації її загальних цілей. Нові формулю­вання мети, цінностей, правових меж соціальної робо­ти не тільки розширювали погляд на проблеми клієн­та, а й збагачували розумінням, що їх розв'язання пот­ребує використання різних методів, зокрема роботи в громаді.

Одночасно пожвавлювався інтерес до цієї діяльності і в Європі. Одними з перших зацікавилися можливостя­ми роботи у громадах католицькі та євангелістські свя­щеники, а також політики лівої орієнтації в Німеччині. Священнослужителі вбачали в ній ефективний чинник залучення до релігійних громад маргінальних груп, по­літики — один із чинників вирішення нагальних соці­альних проблем «знизу». У 70-ті роки XX ст. соціальну роботу в громаді спрямовували насамперед на «групи ризику» — бездомних, іноземних робітників, засудже­них, інвалідів, малолітніх правопорушників.

В індустріалізованих країнах ідея громади і роботи в громаді прислужилася відродженню принципів демок­ратії, переорієнтації політики на соціальні реформи. Багато соціальних реформаторів розглядають таку ді­яльність як шлях справедливого перерозподілу соціаль­них ресурсів на користь груп, які перебувають у пробле­матичному становищі. Завдяки цьому робота в громаді набула нових ознак, які дають підстави вважати її одні­єю з форм політичної активності.

Отже, соціальна робота на різних рівнях реалізації передбачає задіяння відповідних організаційних, ви­ховних, психологічних інструментів задля ефективного подолання невлаштованості у соціальному бутті індиві­дів, груп, громад (табл. 3.3).

Наприклад, дитина з розумовою відсталістю потре­бує постійного догляду, через що ЇЇ мати не матиме змо­ги працювати, у неї не залишатиметься часу і для відпо­чинку. За таких умов неминучими є зниження доходів у сім'ї, проблеми у подружніх стосунках. У зв'язку з цим індивідуальну роботу з жінкою доцільно спрямовувати на пошук нею альтернатив розв'язання проблеми. Оче­видно, такими альтернативами можуть бути зміна своєї поведінки (з чоловіком, рідними), з'ясування подружніх стосунків, заохочення приділяти час собі, відпочи­вати тощо. Можливе звернення по допомогу до інших установ (наприклад, до денних центрів з догляду за ди­тиною), пошук доглядальниці тощо.

Групова робота з жінкою може стосуватися навчан­ня її у групі впевненості в собі, навичок ефективного спілкування. Група самодопомоги може стати джере­лом підтримки жінки, у якій вона знайде нових знайо­мих, друзів, зможе поділитися своїми проблемами, от­римати пораду або й практичну допомогу. Крім того, завдяки зворотному зв'язку вона дізнається про сприй­няття її іншими людьми, зможе скоригувати свою по­ведінку.

Розв'язання цієї проблеми методом роботи в громаді може бути спрямоване на залучення місцевих жителів до догляду за дітьми з розумовими вадами (створення волонтерської програми), на активізацію матерів для надання допомоги одна одній або на відкриття денного центру, клубу, школи, реабілітаційного центру для ді­тей з розумовими вадами. Для цього необхідна взаємо­дія з державними органами влади, можливо — тиск на них, лобіювання інтересів цієї групи населення, що пе­редбачає навчання жінок боротьби за свої права і права своїх дітей.

Усе це свідчить про те, що робота в громаді потребує значно ширшого погляду на розв'язання проблеми, ніж індивідуальна чи групова. Вона чіткіше і радикальніше спрямована на зміну ситуації, з якою пов'язані трудно­щі у житті людини, а не лише на зміну власних якостей, здобуття навичок, адаптацію до середовища.

Соціальне самопочуття, поведінку людини, виник­нення в її житті проблем, як правило, зумовлюють різні фактори, тому і соціальна робота спрямована на поєд­нання різних форм і методів.