1. Скласти опорний конспект вивченого модуля і термінологічний словник.

1. Питання підготовки до заліку.

1. Соціальний дарвінізм Івана Франка.

2. Концепція М.Грушевського про самостійне політичне буття укра­ їнського народу.

3. Національна ідея у творчості Грушевського.

4. Політична концепція М.Грушевського.

5. Погляди В.Винниченка на Українську державу.

6. "Теорія прогресивного конституціоналізму" Олександра Кістяків- ського.

7. Теорія права і правової держави Богдана Кістяківського

8. Історія українського права у творах М. Владимирського-Буданова.

9. В. Липинський про варіанти державного будівництва в Україні.

10. Класократична теорія В. Липинського.

11. Проблема національного самовизначення України у творчості М.Міхновського.

12. Конституційний проект Міхновського.

3. Питання для самоконтролю (Відповіді молена перевірити за до­ датком).

3.1 Сформулюйте узагальнено : що було характерним для української ідейно-політичної думки і державно-правової практики періоду IX - XIX ст.?

2. Який внесок у розвиток української державно-правової думки зро­ били діячі кінця XIX -початку XX ст.?

3. В чому полягала розбіжність поглядів І. Франка і марксистів щодо рушійних сил соціального прогресу?

4. В чому полягало політичне забарвлення історичних досліджень М. Грушевського?

5. Яка схема історичного розвитку на землях східнослов'янського масиву домінувала в офіційній російській історіографії початку XX ст. ?

6. Які погляди М. Грушевський назвав "національним злочинством"?

7. Розкрийте схему модернізації політичного ладу Росії за М. Гру- шевським.

3.8. Які варіанти державного будівництва в Україні запропонував В. Липинський? Яким уявляв майбутнє правління Української держави В. Липинський?

Додаток ВІДПОВІДІ НА ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

3.1. Для української ідейно-політичної думки і державно-правової практики IX - XIX ст. характерною була спрямованість на конституційну регламентацію державного устрою, політичного режиму, прав і свобод лю­ дини, взаємовідносин особи, громадянського суспільства і держави.

2. Діячі України кінця XIX - початку XX ст. синтезували досягнення вітчизняної і зарубіжної державно-правової думки, зробили державу і пра­ во об'єктами наукового пізнання, розвинули ідею національно-демокра­ тичної держави, зробили спробу практичного втілення її в життя.

3. Якщо марксисти стверджували, що передумовою виникнення дер­ жави є класові протиріччя в суспільстві, то І. Франко, навпаки, вважав, що саме в суспільстві, організованому в державу, загострюються класові про­ тиріччя, які іноді набувають антагоністичного характеру.

4. У своїх історичних дослідженнях М. Грушевський виясняв право­ мірність постановки питання про самостійне політичне буття українського народу.

5. В офіційній російській історіографії початку XX ст. домінувала схема розвитку історичного процесу у східних слов'ян, яка виключала український народ як самостійний фактор. Київська Русь розцінювалась як форма державності великоросійської народності.

6. "Національним злочинством" М. Грушевський назвав всякі прояви українського шовінізму, виключності, нетолерантності українського народу стосовно інших народів і націй.

7. М. Грушевський запропонував модернізувати політичний лад Ро­ сії, запровадивши парламентське правління і децентралізацію країни. Регі­ онам імперії, в тому числі і Україні, пропонувалось надати національну або територіальну автономію.

182

183

8. В. Липинський у своїй праці "Листи братам - хліборобам" вказує на три можливі варіанти державного будівництва в Україні: демократична республіка, охлократична диктатура, класократична монархія.

9. Майбутнє правління Української держави В. Липинський уявляв як незалежну монархю зі спадковою передачею влади. Така єдиновладна форма правління повинна бути обмежена особливою політико-соціальною структурою - класократією.

МОДУЛЬ 3. ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ ВЧЕННЯ СОЦІАЛІСТИЧНОГО ТА КОМУНІСТИЧНОГО НАПРЯМІВ

Зміст дидактичної одиниці

Погляди на державу і право соціалістів-утопістів Томаса Мора, Джо-ванні Кампанелли, Сен-Сімона, Фур'є, Оуена.

Марксистська теорія держави і права. Політичне вчення Едуарда Берн­штейна. Державно-правова теорія В. Леніна.

Література

Волгин В. Очерки истории социалистических идей с древности до кон­ца XVIII в.-М. 1975.

Галкин В. Наука или утопия? Опыт исследования социалистических учения последователей Р. Оуэна в Англии 20-40 гг. XIX в. - М., 1981.

История политических и правовых учений (под ред. В. Нерсесянца). -М., 2003.

Крестовская Н.Н., Цвиркун А.Ф. История политических и правовых учений. Курс лекций. - Харьков, 2002.

Кампанелла Т. Місто сонця. - К., 1988.

Ленин В. И. Государство и революция// Полное собрание сочинений -т. 33.

Ленин В.И. О государстве // Полное собрание сочинений - т.39.

Мамут Л. Карл Маркс как теоретик государства. - М. 1979.

Марксистское учение о государстве и праве. - М., 1977.

Мор Т. Утопія. - К. 1988.

Петренко Е.Л. Социалистическая доктрина Эдуарда Бернштейна. - М. 1990.

Ситник П. Аналіз вихідних принципів соціально-політичного вчення марксизму: Уроки історії. - К., 1997.

Утопический социализм. - М., 1982.

184

185

МАТЕРІАЛ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ

Серед світових державно-правових концепцій певне місце займають теорії утопічного соціалізму і комунізму. З'ясування їх витоків має важливе значення для сьогодення, оскільки Україна в недалекому минулому волею долі виконувала роль полігону, де політичними мрійниками і екстреміста­ми робились спроби втілити згадані теорії в життя. Розгляд цих державно-правових вчень дасть змогу з'ясувати їх позитивні аспекти і недоліки, оці­нити їх під кутом зору місця серед інших державно-правових концепцій.

Зародження ідей утопічного соціалізму, очевидно, слід шукати у ле­гендах про „Золотий вік", яка існувала в багатьох народів світу і яка ідеалі­зувала суспільний лад з панівною соціальною рівністю людей. Перший уто­пічний опис уявної держави зробив представник політико-правової думки Стародавньої Греції Платон у діалозі „Тімей" та у „Республіці", де місти­лися принципи суспільного благоустрою.

Велику роль у формуванні утопічного комунізму зіграло раннє хрис­тиянство, яке проповідувало загальнолюдську рівність і братерство між християнами. Однак християнство спрямовувало утопічну думку в русло релігійних поглядів.

У сфері світського життя утопічні ідеї виникли разом з критикою бур­жуазного суспільства, які проголошували формальну рівність людей, але за своєю суттю залишались несправедливими і недосконалими. Гасла буржуа­зних революцій про права і свободи громадян, формальну рівність усіх пе­ред законом так і залишились ілюзорними гаслами для переважної маси знедолених трудящих, інтереси яких знайшли своїх захисників серед ідео­логів утопічного соціалізму і комунізму.

У державно-правовій концепції „Утопія" Томас Мор (1478-1535) під­дав критиці монархію та її економічну основу - приватну власність і запро­понував політичній устрій майбутньої ідеальної держави, в якій ліквідація приватної власності приводить до встановлення рівності всіх громадян. Головним аспектом такого суспільства мала бути обов'язковість праці. Це -перше.

Друге. Закони держави захищають інтереси багатих і спрямовані проти трудящих. Ідеальний політичний устрій розвивається на принципах загаль­ної рівності, всі посадові особи обираються народом, звітують перед ним і правлять в інтересах народу. Доленосні для Утопії питання обговорюються всіма жителями країни.

Третє. Головне завдання держави - організація виробництва і розподі­лу суспільних благ, боротьба зі злочинністю, забезпечення для громадян мирних умов життя.

Четверте. Посадовими особами не є привілейовані верстви. Очолює державу виборний князь. Будь-яка спроба князя запровадити тиранічне

186

правління завершується відстороненням його від влади. Посадові особи, сенат (зібрання наймудріших) щорічно переобираються. Для „Утопії"' Мора найприйнятнішою формою правління є така, яка поєднує елементи прямої і представницької демократії. Саме така форма може забезпечити умови для формування в суспільстві моральних засад. А високий рівень моралі робить зайвим складну систему законодавства, притаманну типовим державам.

В Італії ідеї утопічного соціалізму розвивав публіцист і поет Джованні Кампанелла (1568-1639), автор знаменитого „Місто Сонця" (Оскільки він був членом ордену домініканців, то одержав ім'я Томмазо, тобто Тома - на честь Томи Аквінського - відомого теолога католицької церкви).

Свої філософські роздуми мислитель побудував на вченнях Платона, Арістотеля, представників Просвітництва ці міркування увінчались вимрі­яною утопістом ідеальною державою. Як і Томас Мор, Кампанелла визнав приватну власність першоджерелом суспільної нерівності і негараздів. Іде­альним устроєм вчений вважав теократичну республіку, у якій всі грома­дяни були б рівними у політичному та економічному відношенні, де б па­нувала спільна власність на засоби виробництва. Основні риси суспільного життя соляріїв (жителів міста Сонця) зводились до наступного:

а) загальнообов'язкова трудова повинність, колективна праця, яка стає джерелом радості і натхнення;

б) свідоме ставлення всіх громадян до праці, яка обмежується 4- годинним робочим днем;

в) розподіл матеріальних благ за потребами;

г) доступність освіти, громадське виховання дітей, вибір професії за здібностями.

Главою держави був наймудріший з її жителів - правосвященик, який уособлював світську і духовну влади, маючи повноваження найвищої судо­вої та апеляційної інстанції. Посади розподілялись між жителями відповід­но до їх практичних здібностей та освіти. Всі громадяни, які досягли 20-річного віку, входили до Великої ради, яка контролювала дії посадових осіб і за необхідності звільняла їх з посад.

Таким чином, мислитель не заперечував необхідність держави в суспі­льстві, але управління будував на інших засадах. Утвердження ідеального суспільства вбачалась ним у силі розуму. Як і Томас Мор, Кампанелла, пропонуючи державу з жорсткою регламентацією всіх аспектів життя і на­сильницькою рівністю, був переконаний, що досить сконструювати ідеаль­не суспільство, і за певних сприятливих умов воно втілиться в реальність.

Утопічні соціалісти кінця XVIII - першої половини XIX ст. (А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є, Р. Оуен) узагальнили ідейно-теоретичний матеріал своїх попередників, перейняли від просвітителів віру у всемогутність людського розуму. Вони послідовно проводили думку, що істинним втіленням і вира­зником розуму, правди і справедливості є соціалізм.

187

Характерними для їх учень є недостатня увага до правових та держав­них інститутів, спрощене сприйняття дійсності та наївне вирішення про­блем майбутнього суспільного розвитку. В їхніх творах порівняно мало відводиться місця питанням суспільно-політичних процесів, державі і пра­ву. Однак теорії соціалістів-утопістів послужили теоретичною підвалиною марксизму, невід'ємною часткою якого стала класова теорія походження держави та права і їх ролі у суспільному житті.

Анрі де Сен-Сімон (1760-1825) увійшов в історію суспільної думки як мислитель, який зробив першу спробу дати наукове обфунтування соціалісти­чному ідеалу. Погляди мислителя на державу і право визначалися його конце­пцією історичного прогресу: людське суспільство закономірно розвивається по висхідній, від однієї стадії до іншої, прямуючи до свого „золотого віку".

У своєму розвитку суспільство проходить три стадії: теологічну, ме­тафізичну та позитивну. Стадія теологічна охоплює добу античності і фео­далізму. Метафізична стадія є пануванням буржуазного порядку. Слідом за нею повинна розпочатись стадія позитивна. Тут установлюється справед­ливий суспільній лад, який надасть людському життю щастя, максимум засобів і можливостей для задоволення особистих потреб.

У Сен-Сімона головним рушієм історичного прогресу є розум, ідея, прогрес знань і моральності. Звідси він виводить відповідну закономір­ність: якщо панівні у суспільстві погляди і переконання втрачають довіру і перестають цінуватись, то існуючий порядок руйнується. На основі своєї концепції він доводить, що саме таким чином до зруйнування феодального ладу спричинила перемога ідей Просвітництва над теологією. Тільки новий рівень ідей, на думку мислителя, може створити надійний фундамент для постфеодального, індустріального порядку. Це станеться тоді, коли на змі­ну правлячому класу феодалів і духовенства прийде клас учених, художни­ків, промисловців і підприємців. Лише всесвітній розвиток промисловості на основі ефективного використання наукових принципів організації праці може позбавити основну масу народу злиднів, страждань, спричинених підневільним становищем і тяжкою фізичною працею.

При системі індустріалізму, вважав мислитель, відпаде необхідність в обтяжливих для суспільства різноманітних політичних інститутах з їх чис­ленними посадами. Ця система зведе діяльність центральних органів пере­важно до простого адміністрування, управління речами і виробничими процесами.

Видатним соціалістом-утопістом був Шарль Фур'є (1772-1837). На відміну від Сен-Сімона, він створив вчення про соціалістичний лад, де ро­зуму як регулюючому важелю в суспільстві відводилась другорядна роль. На думку мислителя, рушійною силою соціального прогресу є пристрасті людей. Виявляючи і класифікуючи людські пристрасті, можна домогтися виправлення суспільства і встановити повний суспільний порядок.

188

Фур'є піддав критиці сучасну йому державу, вважаючи, що досягнення людства завдали їй шкоди. Розвиток індустрії і торгівлі призвів до обме­ження свободи, до стану війни між індивідом і колективом, до встановлен­ня тиранії індивідуальної власності.

У своєму історичному розвитку суспільство проходить ряд етапів: пер­вісного раю, варварства і цивілізації. Але сучасна цивілізація недалеко ві­дійшла у своєму розвитку від варварства. Тому мислитель розробив ідеал організації майбутнього суспільства (ладу гармонії), у якому відсутні супе­речки, панує гармонічний лад, який відповідає історичній необхідності. В основі такого ладу мислитель вбачав принцип „схильності пристрастей", тобто природної схильності особи до певного виду роботи.

Державно-правова система буржуазного суспільства захищає інтереси багатих, а знедолені відчужені від влади і позбавлені політичної та соціаль­ної свободи. Державні закони захищають інтереси привілейованої меншос­ті, яка зосередила в своїх руках всю повноту влади. Фур'є пропонував ство­рити общини (фаланги) типу промислово-споживчих товариств. За взаєм­ною згодою тут установлюються норми співжиття, утверджуються всі не­обхідні умови для всебічного розвитку людини.

Англійський мислитель Роберт Оуен (1771 -1858) аналізував пробле­ми майбутнього суспільного ідеалу в добу промислової революції і загост­рення класових суперечностей, що виявило значний вплив на його погляди щодо держави і права.

Подібно до вчення Гельвеція, Оуен теж вважав, що характер людини є результатом впливу навколишнього середовища. Так само умови життя, що складаються в суспільстві, формують характери класів і соціальних груп. Цю формулу утопіст перекладає на буржуазне суспільство. Формування капіталістичних відносин негативно вплинуло на формування характеру людей, спричинивши падіння моралі, поширення розпусти, утвердження невігластва.

Головним чинником негативного впливу суспільства на характери Оуен вважав приватну власність. Закони, встановлені в суспільстві, є неро­зумні і вкрай шкідливі, оскільки їхня мета - тримати людей в покорі, духо­вній убогості і злиднях. Суспільний ідеал мислителя - федерація вільних і автономних комун численністю від 300 до 3000 осіб. Вони повинні бути організовані на принципах колективної праці, виключно суспільної власно­сті, рівності прав і обов'язків усіх комунарів. Комуни створюють федерації національного масштабу, а потім організовуються в міжнародному масш­табі, поширюються по всій планеті. Одночасно на всій землі починає діяти один звід законів, один порядок управління. Населення Землі стає однією великою сім'єю.

Поряд із утопізмом, лібералізмом і консерватизмом XIX ст. склалась так звана науково-соціалістична доктрина держави і права, яку правильні-

189

ше можна було б назвати критично-соціалістичною. Найвідомішими пред­ставниками даної течії були Карл Маркс (1818-1883) та Фрідріх Енгельс (1820-1895).

Світоглядною основою марксистського політико-правового вчення був економічний матеріалізм, головною ідеєю якого є детермінація політико-правових явищ соціально-економічною сферою діяльності людини. Кому­ністична політико-правова ідеологія синтезувала погляди своїх попередни­ків, створивши матеріалістичну (класову) теорію держави та права.

Держава і право розглядались Марксом і Енгельсом як історичні, тобто обмежені часовими рамками категорії. Окремі положення, які стосувались походження держави, зустрічаються у спільних роботах родоначальників марксизму. Однак детально теорія походження держави розроблена в осно­вному Енгельсом, який намітив такі етапи становлення держави та права:

• поділ суспільної праці та виникнення сім'ї;

• виникнення приватної власності;

• поява класів та держави, одночасно з якими виникає і право.

Тут же Енгельс виклав формаційну типологію держав відповідно до їх класової сутності: рабовласницька, феодальна і буржуазна. На думку Мар­кса і Енгельса, держава виникла в результаті розколу суспільства на класи із протилежними економічними інтересами.

Отже, держава виникає там, де існують класові суперечності, між якими не може бути примирення. І навпаки: існування держави доводить, що класо­ві суперечності непримиримі. Згідно із вченням Маркса, держава є орган класового панування, орган пригноблення одного класу іншим, створення по­рядку, який узаконює і зміцнює це пригноблення, стримуючи зіткнення кла­сів. В цілому в марксистській державно-правовій теорії виникнення держави і права розглядається як об'єктивний процес. Суспільний поділ праці, поява приватної власності, розшарування суспільства на класи унеможливили існу­вання родової системи влади і управління. В результаті виникла політична організація влади - держава з апаратом примусу. Державний апарат відо­кремився від суспільства, став понад ним: перетворився в інструмент полі­тичного панування майнової верхівки, засіб гноблення народу.

Виходячи із марксистської політико-правової теорії, держава - це полі­тична організація, яка закріплює насилля одного класу над іншим; право- це державна воля панівного класу; закон - це державна воля панівного класу.

Маркс і Енгельс вбачали майбутнє суспільного розвитку у прогресі виробничих відносин, які досягнуть такого рівня, коли існування приватної власності втратить сенс. З революційною ліквідацією приватної власності зникнуть класи і сама держава як інструмент політичної влади небагатьох. В оцінці перспектив держави і права критичний реалізм зрадив Марксу і Енгельсу. Вони дійшли до обгрунтування справжнього чуда: здійснивши насильницький переворот і ставши панівним, пролетаріат перестає бути

190

класом, а його панування перетворюється у загальну свободу. Не випадко­во багато хто з мислителів вбачали в марксизмові різновид релігії, оскільки раціоналістично пояснити це чудодійне перетворення диктатури у загальну свободу неможливо.

Не відкидаючи ряд правильних концепцій марксистського вчення, не можна не відзначити його суперечливості. Не випадково після смерті Маркса його численні учні і послідовники жорстко розмежувались на два табори. Революційне крило (типовий представник його - Володимир Ульянов) під­креслювали неминучість збройного революційного повстання і жорсткої дик­татури пролетаріату. Така мета виправдовувала будь-які засоби. Поміркова­не, реформістське крило, представлене в першу чергу Едуардом Бернштей-ном, відстоювало демократію, використання в інтересах робітничого класу загального виборчого права, вільної боротьби партій на виборах, свободи слова, зборів, друку, повновладдя представницьких закладів, а також розвит­ку соціального законодавства і активного втручання держави в економіку.

Одним з перших послідовників марксизму, який піддав критичному перегляду вчення Маркса, був керівник німецької соціал-демократії Едуард Бернштейн (1850-1932) - лідер суспільно-політичної течії, як ревізіонізм. Він зазначав, що вживати термін „науковий" відносно марксистського со­ціалізму некоректно: дуже багато містить він непідтверджених практичних положень. Е. Бернштейн запропонував вживати щодо марксизму термін „критичний соціалізм", а не науковий соціалізм.

Бернштейн погоджувався з висновком Маркса про те, що жодна сус­пільно-економічна формація не гине раніше, ніж отримають розвиток її продуктивні сили. В цьому плані капіталізм ще не вичерпав себе. Сучасна практика, на думку вченого, не підтвердила теорію Маркса щодо „загни­вання капіталізму", та „зубожіння пролетаріату". Приватна власність і капі­тал поступово набувають колективістського характеру, а економічне стано­вище пролетаріату поліпшується. Таким чином, капіталізм виявився прий­нятним суспільним ладом. Ідея світлого майбутнього лише відволікає ро­бітників від боротьби за краще сьогодення. Мислитель був прихильником ненасильницьких методів поліпшення життя, умов праці трудящих. Голов­ним методом боротьби є вимоги реформ (звідси - „реформізм").

Сучасна держава, на думку Бернштейна, являє собою не лише класову організацію, але й апарат для управління країною. Інакше кажучи, вона -не тільки зло, а й необхідність. До того ж, на відміну від феодальної держа­ви сучасна ліберальна держава стає все більш демократичною. А демокра­тія є „необхідною умовою здійснення соціалізму". Для еволюції держави в напрямі до демократії зовсім не обов'язковим є встановлення диктатури пролетаріату.

Критичне ставлення Бернштейна до революції і диктатури пролетаріа­ту обумовлювалось тим, що він не вважав робітничий клас підготовленим

191

до політичної влади. В умовах, коли робітничий клас ще не володіє навич­ками управління відносно власності і суспільного життя, диктатура проле­таріату стане диктатурою „клубних ораторів і вчених".

Таким чином, Бернштейн увійшов в історію політичної і правової дум­ки як один із засновників сучасної соціал-демократичної доктрини. На ос­нові вивчення сучасного йому капіталізму і практики робітничого руху він запропонував реформістський шлях надання буржуазному суспільству і державі соціального характеру. Щодо практичних результатів, то цей варі­ант соціалістичного вчення виявився найбільш плідним. Він знайшов прак­тичне втілення у скандинавських державах, де при владі тривалий час пе­ребували ідейні прихильники і послідовники Бернштейна.

Теоретиком марксизму, реалізатором його ідей у державно-правову практику став Володимир Ульянов (Ленін) (1870-1924). Ленінізм (біль­шовизм) - національний різновид марксизму. Його соціальним ідеалом бу­ло суспільство рівних, формування якого він пов'язував з насильницькою революцією, утвердженням диктатури пролетаріату та знищенням буржуа­зного державного устрою.

З точки зору Леніна, головною і, по суті, єдино значимою рисою дер­жави є його класова природа. По-перше, держава виникла через класове розшарування суспільства; по-друге, державний апарат формується в ос­новному за рахунок представників панівного класу; по-третє, держава проводить політику, яка вигідна виключно панівному класу.

Згідно із вченням російського марксиста, держава є публічною владою, відірваною від суспільства, яка ставить себе над суспільством, спираючись на армію, чиновництво, поліцію і в'язниці. Вона являє собою не лише зна­ряддя придушення пригноблених класів, але й додатковий засіб їхньої екс­плуатації шляхом податків і повинностей. При цьому не має значення фор­ма держави: і монархія, і республіка в цьому плані однакові.

Ніяких загальносоціальних чи загальнолюдських цінностей держава не захищає і не переслідує ніякої мети, крім захисту інтересів панівного класу. Демократія в капіталістичному суспільстві є виключно демократією для багатих, а лібералізм з його захистом прав і свобод особи не потрібен про­летаріату. З такого трактування сучасної держави робиться цілком логічний висновок про непотрібність для пролетаріату як самої держави, так і її елементів - парламентаризму, загального виборчого права, поділу властей тощо. До цього слід додати дивовижний для Леніна як дипломованого уні­верситетського юриста правовий нігілізм. На його думку, буржуазна держа­вна машина має потребу лише в одному - у рішучому зламі та знищенні. Це завдання повинна виконати диктатура пролетаріату - політична влада робітничого класу, який здійснив революцію.

Головним внеском Леніна в розвиток марксизму є його вчення про дик­татуру пролетаріату. Така влада робітничого класу мислилась російським

192

революціонером як подвійне утворення: для експлуататорських класів вона повинна бути справжньою диктатурою (тобто здійснювати придушення, на­силля, а в перспективі - ліквідацію); для експлуатованих мас вона повинна бути демократією. Диктатура пролетаріату повинна залучити до справ управління країною якнайширші маси трудящих. Звідси - знаменитий вислів Леніна про те, що „кожна кухарка повинна вчитися управляти державою". Тим самим пролетарська диктатура підготує грунт для відмирання держави і переходу до бездержавного комуністичного самоуправління.

Природно, придушення опору буржуазії і її посібників (а сюди можна було віднести будь-кого) вимагало насильницьких методів. Ленін був най-рішучішим прихильником терору як до справжніх, так і потенційних про­тивників диктатури пролетаріату, аж до прямого виправдання взяття заруч­ників, класових чисток і смертної кари без суду і слідства.

На думку Леніна, найкращою формою диктатури пролетаріату є ради.

По-перше, вони формувались винятково на класово-корпоративній ос­нові, а не на базі територіального представництва. Інакше кажучи, вибор­чим правом користувались лише трудящі, серед яких ленінська ідеологія користувалась впливом.

По-друге, депутатство в радах не передбачало постійного, професійно­го виконання обов'язків: воно було лише громадським обов'язком поряд з основною професійною діяльністю. Таким корпусом нескладно було мані­пулювати.

По-третє, ради поєднували в собі законодавчі і виконавчі функції і тим самим створювали благодатний грунт для концентрації влади.

Ленінське вчення про диктатуру пролетаріату і, зокрема, практика йо­го реалізації виправдали похмурі прогнози анархіста Михайла Бакуніна, який ще за півстоліття до жовтневого більшовицького перевороту попере­джав Маркса про те, що диктатура пролетаріату неминуче виродиться в диктатуру партії, а та, в свою чергу, - в диктатуру партійного вождя.

Основні категорії та поняття

Утопія, утопічний соціалізм, утопічний комунізм, солярії, ревізіонізм, ленінізм.

Словник термінів та визначень

Утопія - місце, якого немає. В науковій літературі під нею розумієть­ся опис суспільного, політичного і приватного життя людей уявної країни, що відповідає певному ідеалу соціальної гармонії.

Утопічний соціалізм - мрійництво, проекти і вчення про докорінне облаштування суспільного ладу на принципах соціальної рівності, відсут­ності експлуатації при спільній праці всіх громадян.

193

Утопічний комунізм - ідеал суспільного ладу з усуспільненими фор­мами співжиття.

13 — 4-2005

Солярії- мешканці „міста Сонця" в утопічній державі Т. Кампанелли. Ревізійним - суспільно-політична течія, яка піддавала критичному пе­регляду вчення марксизму, здійснювала його ревізію.

Леніним - національний (російський) різновид марксизму.

Курсові завдання

1. Скласти опорний конспект вивченого модуля і термінологічний словник.

2. Питання підготовки до заліку.

1. Загальна характеристика ідей утопічного соціалізму.

2. Ідеальна держава Томаса Мора.

3. Утопічні погляди Томмазо Кампанелли.

4. Соціалістичний ідеал Сен-Сімона.

5. Вчення про соціалістичний лад Ш. Фур'е.

6. Суспільний ідеал Р. Оуена.

7. Державницькі ідеї Маркса та Енгельса.

8. Маркс і Енгельс про майбутнє суспільного розвитку.

9. Політичні погляди Е. Бернштейна.

10. Соціальна ідея В. Леніна.

11. Ленінська диктатура пролетаріату та її форми.

3. Питання для самоконтролю (відповіді можна перевірити за до­ датком).

1. Як уявляв політичний устрій майбутньої держави Томас Мор?

2. Який устрій був ідеальним для Т. Кампанелли:

3. Яка найхарактерніша риса притаманна вченню соціалістів- утопістів кінця XVIII - першої половини XIX ст.?

4. На які стадії поділяв розвиток людського суспільства Сен-Сімон?

5. Що, на думку Фур'є, є рушійною силою соціального прогресу?

6. Що було суспільними ідеалом у вченні Оуена?

7. Що стало світоглядною основою марксистського політико- правового вчення?

8. Що, на думку Маркса і Енгельса, було причиною виникнення держави?

9. Чим обумовлювалось критичне ставлення Е. Бернштейна до рево­ люції і диктатури пролетаріату?

10. Що було соціальним ідеалом для Леніна?

11. Що є головним внеском Леніна у вчення марксизму?

Додаток ВІДПОВІДІ НА ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Томас Мор запропонував політичний устрій майбутньої держави, в якій ліквідація приватної власності призводить до встановлення рівності всіх громадян.

2. Ідеальним устроєм для Т. Кампанелли було теократична республі­ ка, в якій всі громадяни були б рівними у політичному і економічному від­ ношеннях, де б панувала спільна власність на засоби виробництва.

3. Характерним для вчень соціалістів-утопістів кінця XVIII - першої половини XIX ст.. є недостатність уваги до державних інститутів, спроще­ не сприйняття дійсності та наївне вирішення проблем майбутнього сус­ пільного розвитку.

4. Сен-Сімон поділяв розвиток людського суспільства на три стадії: теологічну, метафізичну, позитивну.

5. На думку Фур'є, рушійною силою соціалізму є пристрасті людей.

6. Суспільний ідеал Оуена - федерація вільних і автономних комун (від 300 до 3000 осіб), які повинні бути організовані на принципах колек­ тивної праці, виключно суспільної власності, рівності прав і обов'язків всіх комунарів.

7. Світоглядною основою марксистського політико-правового вчен­ ня є економічний матеріалізм, головною ідеєю якого є детермінація політи- ко-правових явищ соціально-економічною сферою діяльності людини.

8. На думку Марка і Енгельса, держава виникла в результаті розколу суспільства на класи з протилежними економічними інтересами.

9. Критична ставлення Бернштейна до революції і диктатури проле­ таріату обумовлювалось тим, що він не вважав робітничий клас підготов­ леним до політичної влади.

10. Для Леніна соціальним ідеалом було суспільство рівних, форму­ вання якого він пов'язував з насильницькою революцією, утвердження дик­ татури пролетаріату та ліквідацією буржуазного державного устрою

11. Головним внеском Леніна у марксистське вчення є його ідея дик­ татури пролетаріату, найкращою формою якої є ради.

194

195

МОДУЛЬ 4. ОСНОВНІ ДЕРЖАВНО-ПРАВОВІ ВЧЕННЯ

ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ МИСЛИТЕЛІВ XIX - ХХСТ.

Зміст дидактичної одиниці

Державно-правові теорії юридичного позитивізму. Соціологічні дер­жавно-правові концепції. Сучасні концепції природного права, доктрини правової і соціальної держави.

Література

Ашин Г. Современная теория элиты: критический очерк. - М., 1985.

Бела Д. Грядущее постиндустриальное общество: Опыт социального прогнозирования. - М, 1999.

Графский В. Государство и технократия. - М, 1981.

Даль Р. О демократии. - М, 2000.

Завадский С. «Государство благоденствия». Доктрина и практика -М., 1966.

Забигайло В. К. Эволюция современного государства и права - К 1991.

История политических и правовых учений / Под ред. В. Нерсесянца -М, 2003.

Крестовская Н.Н., Цвиркун А.Ф. История политических и правовых учений. - Харьков, 2002.

Марченко М.Н. Политические теории и политическая практика - М 1992.

Павленко Ю. Історія світової цивілізації. - К., 1996.

Правова держава. - К., 1995.

СебайнГ., Торсон Т. Історія політичної думки. - К., 1997.

Туманов В.А. Буржуазная правовая идеология. К критике учений о праве. -М, 1971.

Тихонравов Ю. Основы философии права. Уч. пособие. - М., 1997.

Теория права: новые идеи. - М., 1981.

Четверним В. Современные концепции естественного права - М 1988.

Шульженко Ф., Наум М. Історія вчень про державу і право. - К., 2002

МАТЕРІАЛ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ

Державно-правова думка другої половини XIX - XX ст. розвивалась під впливом економічних і політичних чинників суспільного життя країн Західної Європи. Характерним для неї є велика різноманітність течій і поглядів.

Юридичний позитивізм сформувався в середині XIX ст. і в цілому по­діляється на три великі групи концепцій, теорій та доктрин: державно-інституційний (етатичний), соціологічний, антропологічний (психологіч­ний та біологічний). У позитивістських вченнях держава визнається верхо­вною юридичною особою, правовою формою колективного життя народу, яка історично і логічно передує праву. Позитивісти заперечують теорії природного права, визнаючи існування тільки позитивного права, матеріа­лізованого у прийнятих державно-правових нормах. Фактично йдеться про ототожнення права і закону, прийнятого верховною державною владою. Норма права розглядається ними як стала догма, а єдиним джерелом права визнається державна влада.

Державно-правові теорії позитивізму започаткував у XIX ст. францу­зький мислитель Огюст Конт (1798-1857). Він заперечував можливість пізнання сутності речей, в тому числі держави і права, їх, на його думку, можна лише описувати. В своїй праці „Система позитивної оцінки" Конт спробував систематизувати соціальне життя. Розвиток суспільства і таких його явищ, як політична влада, держава і право мислитель пов'язував з еволюцією людської свідомості, поступовою зміною типів світогляду -теологічного, метафізичного і позитивного.

В часи, коли домінував теологічний світогляд, держава і право являли собою результат творчості Всевишнього. В ті часи існувала політична сис­тема теократії. Служителі релігійних культів були представниками не лише релігійної влади, а й здійснювали політичні функції. Завдяки цьому церко­вна і світська влади були поєднані. Боротьба за першість цих влад спричи­нила застосування сили, що висунуло на передній план військову організа­цію, а це в свою чергу призвело до формування спадкової монархії.

В епоху метафізичного світогляду у своїх намаганнях пояснити сут­ність таких феноменів, як держава і право, вчені запровадили спеціальні категорії - „суспільний договір", „права людини", „сутність держави, пра­ва, влади". У політичній сфері переважали юристи, публіцисти і літерато­ри; в духовній - філософи. Теологічні принципи відсувались на задній план, а натомість народжувалися індивідуалізм, лібералізм, демократія, революційні тенденції. До влади прийшли некомпетентні люди, що стри­мувало нормальний розвиток людського суспільства.

На стадії позитивного розвитку провідним у суспільстві стає науковий світогляд. Настає промислова епоха, перспективи розвитку розробляються соціологією та новою наукою - позитивною політикою. На цій стадії роз-

196

14 — 4-2005

197

витку людства панує закон, якому мусять коритись усі соціальні прошарки суспільства. При їх солідарності і взаємній підтримці може бути досягну­тий науково-технічний прогрес і високий матеріальний рівень життя.

Нова соціально-політична система - соціократія передає політичну владу в руки банкірів та їхніх радників - філософів-позитивістів. Держава здійснює тотальний контроль за всіма сферами суспільного життя, ствер­джує жорстку дисципліну і повну однодумність.

Засновником юридичного позитивізму вважається англійський право­знавець Джон Остін (1790-1859). Походження права він пов'язував з волею суверена, його наказом. Тим самим була легітимізована правотворчість будь-якої влади. Саме влада, на думку мислителя, є джерелом права, а її гарантом - звичка більшості людей до покори. Згідно із вченням Остіна, позитивне право - це наказ особи, або групи осіб, наділених суверенною владою. Але норма позитивного закону є не лише наказ суверена, а й за­безпечення його санкцією. В цьому аспекті неабияку роль відіграє право -творчість суддів. Рішення суду можна вважати частиною права виключно за умови визнання його з боку правителя держави.

Остін твердо розмежовував право і мораль. Предметом юриспруденції мусить бути виключно позитивне право незалежно від його досконалості.

Таким чином, прибічники юридичного позитивізму:

а) не визнавали теорій природного права і стверджували, що існує лише позитивне право, матеріалізоване у прийнятих державою правових нормах;

б) заперечувати поширені в той час концепції про те, що поряд із пози­ тивним правом існує вище за значенням природне. Тільки воно є критерієм цінності законодавства;

в) вважали за необхідне і можливе вивчення лише позитивного права, заперечуючи необхідність його оцінки і критики, відкидаючи можливість пізнання сутності права і держави;

г) визнавали юриспруденцію формальною наукою про природне право. Вона має справу не із сутностями, а тільки з правовими явищами. Те, що стоїть за ними, ніколи не може стати надбанням науки.

За уявленнями позитивістів, право є сукупністю норм, даних обє'ктив-но, які не потребують обгрунтування. Своїм соціальним призначенням пра­во має забезпечити соціальний компроміс.

Позитивісти розглядали норми права як догму, а єдиним джерелом права визнавали державну владу, наділену силою примусу. Норми права -це абстрактні накази, нормативні міркування законодавця. Прихильники позитивізму ототожнювали право із законом, виданим верховною держав­ною владою. Держава ухвалює закони, встановлюючи за їх допомогою юридичні права та обов'язки своїх громадян.

Надзвичайно підносячи значення закону, позитивісти зазначали, що закон з'являється не тому, що цього вимагають суспільні відносини, а на-

198

впаки - певні суспільні відносини породжуються відповідним законом. Іншими словами, із бажання законодавця виникають правовідносини, тобто суб'єктивні права та обов'язки. З іншого боку, законодавець (а ним є дер­жава, правитель) не підкоряється нормам права, оскільки передує праву історично та логічно і сам є джерелом права.

З огляду на це, роблять висновок позитивісти, правила функціонування політичної влади не мають юридичного характеру і належать до сфери моралі. Модернізованою формою юридичного позитивізму є нормативізм (нормативістська теорія права), основні засади якого обгрунтував австрій­ський професор права Ганс Кельзен (1881-1973). Він розглядав право як специфічну нормативну систему, не пов'язану з іншими нормативними системами суспільства (мораллю, релігією, звичаями, природним правом). На думку Кельзена, вирішальним критерієм права є "елемент сили". Будь-яка правова норма набуває сили за умови її схвалення сувереном. Отже, право - це примусовий нормативний порядок, який вимагає належної пове­дінки, узгодженої з приписами конституції і законів.

Наука, яка намагається пізнати сутність права, неминуче втрачає свою об'єктивність, викривлює справжнє відображення правової дійсності. Вче­ний дає відповідь на запитання, чому так відбувається. Якщо наука, розду­мує він, ставить перед собою мету докопатись до глибин розкриття права, то вона зазвичай переходить у площину суб'єктивізму, займає ту чи іншу ідеологічну позицію і вже з її платформи дає трактування права і визначен­ня його соціальної ролі.

Право, на думку вченого, повинно бути деідеологізованим. Тільки у цьому випадку воно може виступати об'єктивним регулятором суспільних відносин і відповідатиме своєму призначенню.

Головним джерелом єдності і системності норм права є основна норма, яка є підмурком конституції, з якої випливають закони та інші правові ак­ти. Виходячи з основної норми, будується вся система права, в якій одні правові норми випливають з інших (так, з основної норми випливає кон­ституція, а з неї - інші нормативні акти). На останній сходинці системи права містяться індивідуальні норми, створювані судовими та управлінсь­кими органами.

З таких же позицій підходив Кельзен до конструювання теорії держа­ви, яку він вбачав як урегульовану, упорядковану, нормативну систему примусу. Вона є такою системою суспільних відносин, де воля одних є мо­тивом поведінки для інших. Держава, в його уявленні, - це уособлення правопорядку, нормативний примусовий порядок людських відносин пану­вання і підкорення.

Інший варіант позитивістської теорії держави і права представлений соціологічною юриспруденцією, яка започаткувала сучасну західну соціо­логію права. Становлення цього напряму державно-правових вчень пов'я-

14-

199

зується з творчістю німецького вченого Рудольфа фон Ієрінга (1818-1892). Він вважав право і державу продуктами суспільного розвитку, складовими соціального життя, що постає в його концепції як царство цілеспрямованої діяльності людини.

З огляду на це, вчення Ієрінга багато в чому збігається з поглядами Т. Гоббса і І. Бентама. Всі вони суб'єктивний егоїзм і корисливий інтерес вважали основою устремлінь людини в досягненні певної мети, особистої користі. Всім людям притаманний корисливий інтерес. Він скеровує їхні дії в досягненні визначеної мети, активізує їхню поведінку. Іншими словами, сво­бода волі людини, її права обумовлені існуючими в суспільстві інтересами.

Але, продовжує думку мислитель, егоїстичний інтерес шкодить суспіль­ним інтересам і для його обмеження застосовується примус. Придушення егоїзму, застосування примусу здійснюється спеціальною соціальною органі­зацією примусової влади - державою, за допомогою права. Отже, єдиним джерелом права є держава. Право - це захищений державою інтерес. Воно гарантує життєві інтереси індивіда, допомагає задоволенню різнобічних по­треб людей. На кожному етапі суспільного розвитку з допомогою права за­безпечується суспільний компроміс, обмежується влада з її інтересами і зго­дом забезпечується панування закону. Все це, на переконання Ієрінга, здійс­нюється шляхом примусу. Без примусу немає сенсу говорити про право.

Важливою заслугою Ієрінга є те, що він заклав основи сучасного розу­міння держави і визначив низку її важливих ознак, серед яких: а) наявність апарату примусу; б) наявність публічної влади; в) існування форм публіч­ної влади, які визначають правове становище самої держави та її складо­вих; г) неподільний суверенітет; д) стан владного зв'язку членів держави, відносини управління і підкорення.

Мета держави полягає у забезпеченні всезагального інтересу та обме­женні через примус приватного інтересу, оскільки інтереси суспільства „вищі від свободи". Тут співвідношення „держава та особа" вирішується однозначно на користь першої.

Право Ієрінг назвав дисципліною примусу. З формального боку воно призначене для обмеження свавілля, узгодження індивідуальної поведінки зі встановленими нормами, захисту соціальних відносин. Щодо свого зміс­ту, право розглядається як сукупність загальних та індивідуальних інтере­сів, результат боротьби інтересів індивідів, колективів, станів суспільства. Егоїстичні інтереси та боротьба за них є, вважав мислитель, основою права. Кінцевою метою права є мир, шлях до мети лежить через боротьбу інтере­сів. На кожному етапі суспільного розвитку з допомогою права забезпечу­ється соціальний компроміс, обмежується влада з її інтересами і забезпечу­ється панування закону.

Одним із провідних напрямів розвитку вчень про державу і право XX ст. є соціологічні державно-правові концепції. Соціологічна юриспруденція

200

сформувалась як самостійний напрямок у зв'язку з потребою цілеспрямова­ного вивчення і використання права в якості інструмента регулювання. Вона розставляє акценти не на з'ясуванні питання, що собою являє право, а як право діє (як воно застосовується на практиці). Представники цієї течії вва­жають, що норми, записані в законах та інших актах держави, ще не є пра­вом. Право виникає в процесі життя - так зване „живе право" - те, яке тво­риться у суді. Тут провідна роль як „творцю права" відводиться фігурі судді.

Родоначальником теорії „живого" (вільного) права був австрійський юрист Євгеній Ерліх (1862-1923), який наголошував, що право укорінене не в законах, а в суспільстві, яке утворюється на основі таких соціальних спільнот, як сім'я, община, корпорації, сама держава. Обґрунтовуючи дум­ку про те, що право корениться не у приписах законів, а в реальному житті, правознавець зазначав, що джерело права слід шукати в поведінці людей, які реалізують це право. Законодавець не створює, а лише фіксує відповід­ну норму після того, як вона віднаходилася юристами-практиками у по­всякденному житті.

Висуваючи ідею „вільного" або „живого" права, Ерліх віддавав пере­вагу судовій та адміністративній правотворчості. Примус є ознакою будь-якої соціальної норми, а не тільки права. Існує мінімальна різниця між за­коном та іншими нормами соціального регулювання. Тому стосовно права треба говорити не про державний примус, а про примус соціальний.

Крім питань сутності права, Ерліх зробив спробу вияснити походжен­ня держави. Він зауважував, що держава нав'язана суспільству ззовні, вона живе своїм, відокремленим від суспільних інтересів життям, ворожа суспі­льству і існує завдяки суспільству.

Різновидом соціологічного напряму юриспруденції є теорія солідариз-му, засновником якої був французький соціолог, теоретик права Леон Дюгі (1859-1928). Спираючись на ідеї О. Конта, він розвинув концепцію соціа­льної солідарності, відкидаючи ідеї про класовий антагонізм і політичну боротьбу в суспільстві, критично ставлячись до ідеї народного суверенітету і народовладдя.

„Червоною ниткою" через вчення мислителя проходить ідея нової полі­тичної системи, яку він назвав „синдикалістський федералізм". В чому її суть?

По-перше, послідовно проводячи думку, що в суспільстві кожен клас покликаний виконувати місію забезпечення солідарності, вчений наголо­шував, що політико-юридичною формою і засобом координації дій різних класів і професійних груп стане нова політична система.

По-друге, ця нова система -„синдикалістський федералізм" - є об'єднанням синдикатів, регулюючою основою функціонування якої є но­рма соціальної солідарності.

По-третє, зміст соціальної солідарності розкривається у формулі: „Не роби нічого такого, що порушило б соціальну солідарність. Сприяй її зміц-

201

ненню і реалізації"'. На думку Дюгі, лише в умовах синдикалістського фе­дералізму відбудеться примирення класів і зникне класовий антагонізм.

По-четверте, засобом забезпечення солідарності є держава. Тільки вона як організована сила суспільства забезпечує взаємозалежність і спіль­ність інтересів різних соціальних груп і класів.

По-п 'яте, із соціальної солідарності виникає право, яке стоїть над дер­жавою і є обов'язковим для виконання. Джерелом будь-якої норми права є суспільні відносини. Вчений визнавав існування лише об'єктивного права, яке не надає суб'єктивних прав ні колективу, ні індивідууму. Право не створюється законодавцем, а лише констатується і фіксується ним.

На місце суб'єктивних прав учений поставив соціальний обов'язок, підкресливши, що для всіх громадян існує єдине право - виконувати свій соціальний обов'язок.

До соціологічних теорій держави і права належить теорія „держави загального благоденства", яка відводить першорядну роль економічній і соціальній діяльності держави. Творцем теорії є англійський економіст Джон Кейнс (1883-1946).

Вчений підтримував думку, що в добу домонополістичної і монополіс­тичної стадії капіталізму існував класовий антагонізм, але в умовах держа­вно-монополістичного регулювання економіки спостерігається процес по­долання класових суперечностей. Держава втратила свій класовий характер і функціонує в інтересах усіх членів суспільства.

В нових умовах відмирають карально-регулятивні функції держави, звужується сфера державного примусу. Відтепер держава зосереджує свою увагу на реалізації своєї основної функції - забезпеченні більш високого рівня життя населення всієї країни.

Соціологічні дослідження в галузі права проведені американським вченим Роско Паундом (1870-1964). В якості філософської основи своїх концепцій він вибрав прагматизм (утилітаризм) : всяка теорія оцінюється ним з точки зору практичної користі. Право не має ніякого самостійного значення без зв'язку із практикою. Тому юристи повинні від „права в кни­гах" перейти до вивчення „права у житті". Це положення стало лозунгом всієї прагматичної юриспруденції США.

Паунд трактує право як форму соціального контролю. В давнину ме­ханізми соціального контролю знаходились у поєднаному стані, і право не відокремлювалось від інших соціонормативних регуляторів (релігії, моралі, звичаїв, традицій, обрядів, домашнього виховання тощо). Значення право­вих засобів впливу на особу зростає разом з розвитком держави, а саме з XVI ст. В сучасну епоху, коли держава бере на себе вирішення конфліктів індустріального суспільства, право стає важливим засобом здійснення соці­ального контролю.

Паунд виділяє у сучасному праві три аспекти. По-перше, право - це

202

правопорядок, тобто режим суспільних відносин, який підтримується си­лою державного примусу. По-друге, правом є офіційні джерела, які служать керівництвом при винесенні судових та адміністративних рішень. Це, з то­чки зору вченого, - найважливіша ланка. По-третє, право є судовим і ад­міністративним процесом. Якщо звести всі ці три визначення разом, то ми прийдемо до розуміння права як „високоспеціалізованої форми соціально­го контролю".

Аналізуючи право як інструмент соціального контролю, Паунд не від­кидає його ролі у захисті цінностей цивілізації. Відповідно до його теорії, завдяки праву в цивілізованому суспільстві людина може бути впевненою в тому, що:

• ніхто не здійснить проти неї навмисної агресії;

• вона може з повним правом користуватися тим, що нею створено або набуто;

• її контрагент у правовідносинах буде сумлінним;

• ніхто не здійснюватиме вчинків, які були б ризиковані для оточення;

• той, хто може вийти за рамки необхідної поведінки і тим самим за­ вдати комусь шкоду, буде утримуватись від таких дій.

Соціологічні підходи до аналізу держави та права мають велике прак­тичне значення. Зокрема, з позицій соціології права успішно вивчається інститут сім'ї, нормовстановлююча діяльність, причини злочинності і кри­міногенні фактори в поведінці людини. Як показує досвід Франції, законо-проектні експерименти поряд з проведенням соціологічних досліджень стають досить корисними для вибору варіантів законодавчих рішень.

Теорії природного права.

З кінця XIX ст. набули подальшого розвитку теорії природного права, які ще з часів встановлення буржуазної теорії права посіли провідну роль серед світових правових концепцій. Юридична наука стверджує, що приро­дно-правовою можна вважати будь-яку доктрину, в основі якої лежить теза про існування незалежних від держави норм і принципів, які втілюють справедливість, об'єктивний порядок цінностей, мудрість Бога, мають пря­му дію і є директивними для законодавця.

Сучасні дослідники права розрізняють два основні варіанти природно­го права:

1. Теологічний варіант природного права, який передбачає звернення до Бога. Домінуючою теорією тут виступає неотомізм - офіційна філософ­ська доктрина католицизму, яка відроджує і модернізує вчення Ф. Аквінсь-кого, поєднуючи його з близькими за змістом філософськими системами ХІХ-ХХ ст.

Його представники (Ж. Дабен, В. Катрайн, Ж. Марітен та ін.) ствер­джували, що першоджерелом всього буття, в тому числі держави і права, є Бог, а Всесвіт поєднує в собі два аспекти - духовний і матеріальний. Слі-

203

дом за своїм попередником і духовним наставником Фомою Аквінським, вони вважали, що держава і право є результатом Божого втручання, пер­винності духовних засад.

Носієм природно-правового буття є природа людини. Правові наста­нови Бога віддзеркалюються в розумі людини і за допомогою її волі вті­люються в її діях задля досягнення поставленої мети. Від Бога до людини переходять такі вічні принципи природного права, як свобода, справедли­вість, благо, солідарність. Тому позитивне право, яке твориться державою і закріплюється законом, має відповідати цим Божим принципам. Якщо ж воно їм не відповідає, то не може називатися правом у буквальному розу­мінні цього слова.

Більшість ідей неотомізму про визначальну роль держави у створенні умов для реалізації природних прав людини знайшли втілення в теорії „держави загального блага", авторами якої були Дж. Мюрдаль, Дж. Стречі, А. Пігу та ін.

2. Світський варіант природного права - це звернення до природи вза­галі і природи людини зокрема (всі люди від природи є рівними, вільними, мають честь і гідність, право на життя та ін.).

Прихильники теорії природного права протиставляли природне право і право позитивне. У природному праві визнається примат суб'єктивного пра­ва над об'єктивним. Іншими словами, права людини визначають права влади, а не навпаки. Механізм позитивного права діє навпаки: влада визначає об'єм суб'єктивних прав людини, встановлюючи закони. Свої права індивід отри­мує від держави. Тим самим природа такого права є патерналістською (від лат. Pater ~ „батько", тобто право виступає як воля батька, яким є держава). Патерналістське тлумачення природи прав людини є, по суті, теоретичним підґрунтям тоталітарних режимів з їх синдромом державної непогрішимості та тотальною монополією у всіх сферах суспільного життя.

Теоретико-правові концепції про невідчужувані, невід'ємні природні права людини стали відправним пунктом формування концепції правової держави. Вона взята на озброєння конституційною теорією та державно-правовою практикою майже всіх сучасних європейських держав. Підвали­ною цієї концепції є конституційна гарантія принципу верховенства права, тобто панування правового закону. Зауважимо: тут принцип верховенство права ні в якому разі не ототожнюється з принципом верховенства закону. Це досить важливо, оскільки без такого розмежування правовою державою можна назвати будь-який олігархічний чи диктаторський режими. Вперше принцип верховенства права був сформульований англійським публіцис­том в епоху буржуазної революції XVII ст., ідеологом буржуазії та „нового дворянства" Джеймсоном Гаррінгтоном (1611-1677) ще в 1656 році. В запропонованій ним конституції буржуазної дворянської республіки прин­цип верховенства права розглядався, як „імперія законів, а не людей".

Термін „правова держава" вперше вжили німецькі вчені-юристи К. Ве-лькер, І. Фрахей фон Аретін. Створення юридично затвердженого поняття „правова держава" пов'язують з ім'ям німецького мислителя Р. Моля, який вніс його в систему державно-правових і політичних знань у 30-х роках XIX ст. Вчений дав визначення правової держави: це держава - конститу­ційна, яка функціонує на підставі закріплення в конституції прав і свобод громадян та на забезпеченні судового захисту індивіда.

Сучасна теорія держави і права розглядає правову державу як один із найважливіших загальнолюдських політико-правових ідеалів. Вона визна­чається як держава, в якій юридичними засобами реально забезпечено мак­симальну реалізацію, охорону і захист основних прав.

Поняття „соціальна держава" було вперше запроваджено в науковий обіг у 1929 р. німецьким державознавцем X. Хеллером, а засновником її теорії вважається австрійський соціолог М. Адлер. Після другої світової війни концепція соціальної держави знайшла втілення в конституціях країн Західної Європи. Цим поняттям називали державу сучасного демократич­ного типу в умовах відносно стабільної і розвинутої економіки. Ознаками соціальної держави є:

• демократичність устрою, за якого забезпечується гідне людське жит­ тя як в матеріальному аспекті, так і в плані соціального захисту;

• гарантуванням громадянам особистої свободи;

• досягнення цивілізованими методами соціальної злагоди, вирішення соціальних конфліктів компромісним шляхом.

Однією з основних характеристик соціальної держави є органічний зв'язок держави з правом. В основі такого зв'язку міститься принцип -права громадян не є дарунком держави, а мають своє власне джерело. Вони об'єктивно існують від народження людини і є невідчужуваними. В такій державі відносини індивідуума і держави здійснюються на засадах поєд­нання прав та обов'язків, взаємної відповідальності.

Новітня юридична наука наводить три моделі сучасної соціальної дер­жави:

1. „Позитивна держава" (США). Тут спостерігається найменша сту­ пінь втручання держави в економіку і соціальне становище. Домінує орієн­ тація на дотримання індивідуалізму і захисту корпоративних інтересів.

2. Власне „соціальна держава" (Великобританія). Тут забезпечується гарантований мінімальний рівень життя і рівні стартові можливості для кожного громадянина.

3. „Держава благоденства" (Нідерланди). В країні забезпечується прийнятний для цивілізованої особи рівень життя, встановлюється макси­ мальний рівень доходів, зменшується різниця у заробітній платі різних професійних груп, гарантується повна зайнятість.

204

205

На кінець XIX ст. державно-правова думки поєднала поняття „соціа­льна" і "правова" держава, сформулювавши ідею правової соціальної дер­жави, її основою є два важливі конституційні принципи: а) принцип верхо­венства права (панування правового закону як провідного у правовій дер­жаві); б) принцип соціальної справедливості (забезпечення державою соці­альної безпеки особистості).

Основні категорії і поняття

Ідеал, тотальність, уява, уявлення, прагматизм.

Словник термінів та визначень

Ідеал - уявлення про найвищу досконалість, найвищу мету, взірець чогось.

Тотальність - повнота, всезагальність, всеохоплення чогось.

Уява - фантазія, творча здатність людини до утворення нових образів та ідей.

Уявлення - чуттєво-наочний образ предметів, явищ дійсності.

Прагматизм - підхід до оцінки предмета чи явища із суто корисливих сторін.

Курсові завдання