2.3. Пенсійні фонди як інструмент інвестування

Найкрупнішими інституційними інвесторами сучасного світового фінансового ринку є пенсійні фонди. Лідерство пенсійних фондів обумовлене тим, що протягом останніх десятиріч в світі спостерігається процес переходу від традиційних пенсійних систем, що побудовані за принципом солідарності поколінь та передбачають перерозподіл пенсійних коштів від працюючого населення на користь пенсіонерів, до пенсійних систем, які повністю або частково передбачають персоніфіковане накопичення коштів для майбутніх одержувачів пенсійних виплат. Накопичені кошти об’єднуються в грошовий пул та інвестуються. Отриманий від інвестування доход розподіляється між вкладниками пропорційно їх часткам у пулі. Таким чином, на колективній основі формується портфель активів, в якому кожен вкладник має свою частку.

Перевагою пенсійних фондів над іншими способами колективного (спільного) інвестування є фактори, що визначають умови їх функціонування. Зокрема, період часу, протягом якого відбувається формування пенсійних накопичень, є досить тривалим і оцінюється в середньому як третина середньої тривалості життя людини, тобто 20-30 років.

Відтак, пенсійні накопичення з точки зору інвестиційних потреб економіки є довгостроковим фінансовим ресурсом. Важливим фактором є обмеження, згідно з яким заощадження не повинні споживатися до того часу, поки особа не досягне похилого віку або не втратить працездатність з інших причин. Ще одним фактором є встановлення умов, за яких можна витрачати пенсійні накопичення, зокрема, визначення моменту в часі, з якого починатиметься здійснення пенсійних виплат, – пенсійного віку. Крім того, використання накопичених пенсійних коштів повинно відбуватися поступово, певними частинами, щоб отримання пенсійних виплат було максимально тривалим. Причому розмір періодичної пенсійної виплати має бути прийнятний для учасника (вкладника) фонду. Таким чином, основними особливостями пенсійних накопичень, як окремого виду заощаджень, є їх довгостроковість та поступовість використання після настання визначеного моменту часу (найчастіше, пенсійного віку).

Аналіз системи пенсійного забезпечення різних країн показує, що пенсійні фонди в залежності від механізму використання надходжень до них поділяються на капіталізовані (накопичувальні, фондовані) та некапіталізовані (солідарні, нефондовані, перерозподільні). В останніх надходження до фонду використовуються на виплату пенсій „чинним” пенсіонерам, а не нагромаджуються на користь осіб, за рахунок доходу яких здійснювалися внески до фонду (тобто має місце перерозподіл доходу від працюючого покоління на користь літніх осіб, що вийшли на пенсію).

Функціонування некапіталізованих пенсійних фондів не передбачає накопичення коштів на користь конкретних фізичних осіб. Тому інвестування (інвестиційна діяльність), що є процесом розміщення грошей у фінансові інструменти з метою збільшення їх вартості та/або отримання позитивного доходу (тобто доходу у реальному вираженні), як мета (завдання) діяльності таких фондів відсутнє. Можливим є інвестування так званого резерву солідарного фонду, тобто тих коштів, які залишаються невикористаними на виконання поточних зобов’язань з виплати пенсій, яке слугує засобом збереження вартості коштів, що тимчасово не використовуються на поточні виплати пенсій.

На відміну від солідарних, в накопичувальних пенсійних фондах кошти, що до них надходять, формують капітал, який використовується для виплат пенсій тим особам (їх спадкоємцям), на користь яких здійснювалися внески до таких фондів.

Формування пенсійних накопичень може відбуватися за рахунок особистих внесків учасника фонду та/або внесків, здійснених на його користь третьою особою (найчастіше, роботодавцем). Відповідно до Закону України „Про недержавне пенсійне забезпечення” будь-яка особа, що здійснює внески до недержавного пенсійного фонду, називається вкладником.

Законодавчі акти багатьох країн передбачають пільговий режим оподаткування внесків в системі накопичувального пенсійного забезпечення та містять норми, які усувають подвійне оподаткування пенсійних накопичень, тим самим стимулюючи своїх громадян та їх роботодавців сплачувати кошти до пенсійних фондів. Виходячи з особливостей пенсійних накопичень, можна говорити про певний вид капіталу, що формується на інвестиційному ринку, – пенсійний. Пенсійний капітал відрізняють такі риси як довгостроковість та низька вірогідність того, що він може бути вилучений з обігу протягом періоду свого акумулювання.

Капіталізований пенсійний фонд (далі – КПФ) є об’єднанням (пулом) активів, що становлять пенсійні накопичення, але також юридично оформленим механізмом, який забезпечує формування пенсійних накопичень на користь учасників такого фонду, а після настання пенсійного віку таких учасників або подій, що спричиняють втрату ними працездатності, – здійснення пенсійних виплат.

КПФ за своєю природою є інститутами спільного інвестування, оскільки кошти, що надходять до такого фонду від платників внесків, об’єднуються в єдиний портфель та інвестуються. На них отримується інвестиційний дохід (прибуток або збиток). З пенсійних активів здійснюються витрати на управління фондом та виплати пенсій. Отже, КПФ є засобом акумуляції коштів на користь індивідуумів протягом їх трудового життя з метою фінансування їхніх споживчих потреб після виходу на пенсію. Аналіз механізму діяльності таких фондів показує, що в ньому можна виділити наступні основні процеси: акумуляція грошових внесків, інвестування надходжень до фонду (внесків та отриманого на вкладення прибутку), фінансування функціонування фонду, здійснення пенсійних виплат з фонду.

Основним документом, який визначає діяльність будь-якого пенсійного фонду є пенсійний план. До цього поняття можна віднести будь-яку угоду (домовленість), яка стосується пенсійного забезпечення. Як синоніми пенсійного плану використовуються поняття „пенсійна схема”, „пенсійна програма”, „схема пенсійного забезпечення”, „схема пенсій за вислугу років”. За своєю формою пенсійний план може бути викладений як частина договору найму або як спеціальний документ. Вимоги до змісту пенсійного плану можуть бути визначені законодавством. Аналізуючи зміст зазначених понять у законодавстві різних країн, можна дійти висновку, що в узагальненому значенні під ними розуміється певний набір правил пенсійного забезпечення, згідно з якими здійснюються пенсійні внески та пенсійні виплати.

Відповідно до умов пенсійного плану формується певний пул активів, який, власне і становить пенсійний фонд. Пенсійний фонд може бути заснований як окрема юридична особа, як юридично відокремлені активи на окремому рахунку або як частина резервів роботодавця – так званого спонсору пенсійного плану. Пенсійні фонди, що наведені у перших двох випадках, отримали назву „автономних”. Автономні пенсійні фонди зустрічаються майже в усіх країнах світу, де існує накопичувальне пенсійне забезпечення. Неавтономні пенсійні фонди складаються з резервів та інших активів, які юридично не відокремлені від спонсора плану або адміністратора (наприклад, це резервний фонд або інші активи пенсійного плану, які є законною власністю спонсора плану. Такі фонди залишаються популярними в деяких країнах, наприклад, в Німеччині та Швеції.

Залежно від того, чи являється пенсійний фонд юридичною особою чи ні, автономні пенсійні фонди можна класифікувати за двома типами: інституційні та договірні. Фонди першого типу мають правосуб’єктність та внутрішні органи управління. Договірні фонди не мають правосуб’єктності та управляються ззовні фінансовими установами (наприклад, страховиками), або спеціалізованими компаніями, діяльність яких полягає виключно в управлінні пенсійними фондами. При цьому активи пенсійного фонду є юридично відокремленими від активів інституцій, що управляють ним.

Відповідно до Закону України „Про недержавне пенсійне забезпечення”, під пенсійним фондом розуміється самостійна юридична особа, яка надає послуги з недержавного пенсійного забезпечення. Вітчизняне законодавство, що регулює недержавні пенсійні фонди, використовує поняття „пенсійна схема” у значенні: „документ, який визначає умови та порядок недержавного пенсійного забезпечення учасників фонду”[17]. Накопичувальний пенсійний фонд згідно з Законом України „Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” [18] є цільовим позабюджетним фондом, „який створюється відповідно до цього Закону, акумулює страхові внески застрахованих осіб, що обліковуються на накопичувальних пенсійних рахунках та інвестуються з метою отримання інвестиційного доходу на користь застрахованих осіб, пенсійні активи якого використовуються для оплати договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, а у випадках, передбачених цим Законом, членам їхніх сімей чи спадкоємцям та на інші цілі, передбачені цим Законом”.

Таким чином, пенсійний фонд ІІ рівня в Україні не є юридичною особою і представляє собою пул активів. Поняття „пенсійна схема” не використовується для цілей ІІ рівня. Аналіз норм вищезазначеного Закону показує, що пенсійне забезпечення застрахованих осіб (бенефіціарів) Накопичувального пенсійного фонду передбачається на єдиних умовах і всі можливі варіанти вибору при здійснені такого забезпечення визначаються законодавством.

Накопичувальний пенсійний фонд ІІ рівня в Україні поки що не функціонує. Створена та розвивається система недержавного пенсійного забезпечення, яка становить ІІІ рівень системи пенсійного забезпечення. Її розбудова здійснюється, починаючи з 2004 року, - після набрання чинності Законом України «Про недержавне пенсійне забезпечення». Основу такої системи складають недержавні пенсійні фонди (далі - НПФ).

При виборі вітчизняної моделі недержавного пенсійного забезпечення враховується наявний світовий досвід. Останній свідчить, що найважливішим критерієм є вибір пенсійного плану. В залежності від того, чи пов’язаний пенсійний план з відносинами зайнятості між учасником та вкладником пенсійного фонду, за законодавством різних країн пенсійні плани поділяються на професійні та персональні. З точки зору інвестиційної діяльності такий поділ є суттєвим, адже вирішальним фактором є впливатиме наявність чи відсутність у роботодавця-вкладника зобов’язання здійснювати пенсійні внески на користь своїх працівників до такого плану.

Пенсійні фонди, які використовують професійні плани, створюються роботодавцями або групами роботодавців (наприклад, підприємствами однієї галузі), інколи разом з професійними об’єднаннями (наприклад, професійними спілками), для пенсійного забезпечення виключно своїх найманих працівників.

Характерною рисою таких планів є обов’язок роботодавця здійснювати пенсійні внески на користь своїх найманих працівників (всіх або певної частини). В персональних пенсійних планах фізичні особи самостійно приймають рішення щодо участі в пенсійному фонді незалежно від того, де вони працюють. Як правило, пенсійні внески за такими планами здійснюють самі учасники фондів, проте, іншим особам це може бути також дозволено, наприклад, роботодавцям. Членство в деяких персональних пенсійних планах може обмежуватися. Наприклад, учасниками такого плану можуть бути тільки самозайняті особи чи особи, що займаються певним видом професійної діяльності, або ті, хто є членами певної професійної спілки.

Важливим критерієм класифікації пенсійних планів є характер участі в них – добровільний або обов’язковий. В пенсійних планах з добровільною участю (так званих „добровільних планах”) людина самостійно та добровільно приймає рішення щодо участі в них, а також щодо сплати пенсійних внесків. В обов’язкових пенсійних планах участь бенефіціарів та сплата внесків на їх користь є примусовою, що встановлюється на рівні законодавства.

Суттєвим фактором для використання накопичень як інструменту інвестування є організаційно-правова форма фонду. Він може існувати як юридична особа, що самостійно здійснює свої управлінські функції, або як така, що делегувала всі або деякі з них іншим особам. В останньому випадку має місце передача функцій (outsourcing) – укладення угод із зовнішніми організаціями на виконання деяких управлінських функцій (в тому числі функцій інвестиційного керуючого). Прикладом передачі всіх функцій є пенсійні фонди за українським законодавством, а передачі інвестиційної функції – пенсійні фонди в Росії. Функцію зберігання активів як правило здійснює відокремлена від пенсійного фонду юридична особа – зберігач (custodian) або депозитарій (depository). Один пенсійний фонд може пропонувати один (в Польщі, Чеській Республіці, Словаччині) чи більше пенсійних планів (в Угорщині та Естонії).

Існують різні підходи до використання накопичень для інвестування, зокрема, з визначеними (встановленими) виплатами чи ні. Якщо виплати не визначені, то інвестиційний ризик покладається на учасників (бенефіціарів) фонду і розмір їх пенсійних накопичень залежить від обсягу сплачуваних внесків та отриманої доходності від інвестування активів пенсійного фонду, а розмір майбутніх пенсійних виплат залежить відповідно від суми пенсійних накопичень.

Вкладники (спонсори) мають тільки зобов’язання здійснювати пенсійні внески. Гарантія розміру пенсійних накопичень бенефіціара на момент досягнення ним пенсійного віку відсутня, їх сума залежить тільки від росту активів фонду. Бенефіціарам може надаватися право обирати різні варіанти інвестування своїх пенсійних коштів або ні (наприклад, „модель єдиного портфелю”). У випадку, коли бенефіціар не має права обирати інвестиційний портфель відповідно до свого ставлення до ризику, відповідальність за інвестиційні рішення покладається на інвестиційних керуючих. Ризик довгої тривалості життя покладається на учасника фонду, однак людина може ним управляти шляхом придбання довічного ануїтету.

В пенсійних планах з визначеними (встановленими) виплатами ризики покладаються на особу, яка здійснює внески до такого плану (самого бенефіціара, якщо він сплачує внески на свою користь, або спонсора плану - роботодавця). Відповідно до умов таких планів розмір пенсійних виплат визначається заздалегідь, як правило, при укладенні відповідного договору, що регулює сплату внесків до фонду, і пенсійний фонд бере на себе зобов’язання здійснити пенсійні виплати у встановленому в договорі розмірі.

В професійних пенсійних планах з визначеними виплатами розмір пенсійних виплат найчастіше визначається відповідно до розміру заробітної плати працівника та тривалості його зайнятості на підприємстві. У разі нестачі пенсійних накопичень для забезпечення зобов’язань зі здійснення пенсійних виплат певному учаснику (члену), така нестача покривається за рахунок додаткових внесків відповідних вкладників плану. Таким чином, плани з визначеними виплатами мають страхові риси. Спроможність забезпечити пенсійні виплати в таких планах напряму залежить від платоспроможності вкладників фонду, в тому числі ризику банкрутства спонсора-роботодавця.

Існують також модифікації вищезазначених планів, такі як гібридні плани з визначеними (встановленими) виплатами та плани з визначеними (встановленими) внесками з гарантіями. Перші поєднують елементи схем з визначеними (встановленими) виплатами з наданням гарантії доходності. Розмір виплат залежить від ставки доходності, яка встановлюється або в правилах плану, незалежно від фактичної доходності, отриманої від операцій з активами фонду (наприклад, вона може бути встановлена як фіксована сума, бути індексована до визначеного ринкового показника або „прив’язана” до розміру заробітної плати тощо), або розраховується на підставі фактичної доходності, отриманої на пенсійні активи, та мінімальної гарантованої доходності, що зазначається в правилах плану. За такими планами роботодавець несе ризики, притаманні схемам з визначеними виплатами, до моменту виходу працівника на пенсію, а потім їх несе отримувач пенсії або страховик, якщо працівник у нього придбав ануїтет.

Світовий досвід свідчить, що в пенсійних планах з визначеними внесками інвестиційний ризик покладається на його учасників, а пенсійні фонди, що використовують такі плани, дотримуються більш консервативної стратегії інвестування. Пенсійні фонди, що використовують плани з визначеними виплатами, в деяких країнах мають більш агресивні портфелі, ніж пенсійні фонди, що використовують плани з визначеними внесками.

Фонди, пенсійні плани яких передбачають визначені виплати, мають риси гарантування своїх зобов’язань (що робить їх схожими на компанії зі страхування життя), у той час як фонди з визначеними внесками схожі з інвестиційними фондами. Регулювання рівня фінансової забезпеченості схеми та розміру надлишку капіталу застосовується тільки до схем із визначеними виплатами. Такі схеми потребують ретельного регулювання проведення індексації пенсійних накопичень і процедури переходу з фонду. Норми, що регулюють здійснення внесків і виплати комісійної винагороди, застосовуються тільки до схем із визначеними внесками. Для таких схем важливим є регулювання розкриття інформації про інвестиційну політику та результати інвестування, так як інвестиційний ризик в таких схемах покладається на їх учасників.

Кількість планів з визначеними внесками має тенденцію до зростання протягом останніх років. Причинами цього, з одного боку, є прагнення роботодавців мінімізувати ризик невиконання своїх зобов’язань зі сплати пенсійних внесків, з іншого – бажання працівників легко переміщувати свої пенсійні накопичення з одного фонду до іншого при зміні місця роботи, а також потреба з боку держави у підвищені мобільності робочої сили та посиленні захисту прав працівників на додаткові пенсії.

Реалізація інвестиційної стратегії пенсійного фонду покладається, як правило, на спеціальну установу. Така установа може йменуватися керуючим активами, компанією з управління активами, менеджером активів тощо, тобто, в її найменуванні присутні слова, що вказують на здійснення функції управління активами. В деяких законодавствах такій інституції дозволяється здійснювати управління активами виключно пенсійних фондів, в інших – управляти активами інших суб’єктів (в Росії, наприклад, інвестиційних фондів). Деякі національні законодавства дозволяють поєднувати функцію з управління з функцією з адміністрування пенсійних фондів (наприклад, в Хорватії), інші встановлюють, що діяльність з управління активами є виключною і не може поєднуватися з іншими. Слід звернути увагу, що в законодавствах деяких країн (наприклад, Казахстану, Росії) реалізована модель, коли відсутня обов’язковість передання фондом функцій з адміністрування та управління активами третім особам.

Цілком можливим є залучення декількох керуючих активами, яке може бути зумовлене необхідністю здійснювати інвестиції на різних ринках (внутрішньому та іноземних; ринках різних фінансових інструментів), коли в силу технічних причин це не може здійснити один керуючий, або коли є потреба диверсифікувати надання такої послуги серед різних керуючих з метою знизити агентський ризик. Важливою також є необхідність забезпечити захист пенсійних активів від використання їх інвестиційним керуючим як власних. Це досягається через юридичне відокремлення пенсійних активів від активів інвестиційного керуючого. Найбільш ефективною визнана у світі модель, коли управління активами дозволяється здійснювати приватному керуючому активами, який є окремою юридичною особою відносно фонду. При цьому прийнятним є залучення кількох керуючих активами, а також суміщення одним провайдером функцій з надання послуг з управління активами та адміністрування КПФ.

Аналіз українського законодавства, що регулює накопичувальне пенсійне забезпечення, дозволяє зробити висновок, що Накопичувальний пенсійний фонд та недержавні пенсійні фонди є автономними та побудованими за схемою з визначеними внесками. У сукупності пенсійне забезпечення на ІІ рівні пенсійної системи побудоване за гібридною схемою, так як пенсійні виплати можуть здійснюватися тільки страховиками як довічні пенсії. Пенсійне забезпечення через недержавні пенсійні фонди може бути реалізовано або як „чистий” план з визначеними внесками (у разі, коли пенсійні виплати здійснюються самим пенсійним фондом як одноразові або як виплати на визначений строк), або як гібридний план (у разі, коли бенефіціар обирає довічну пенсійну виплату). Законом України „Про недержавне пенсійне забезпечення” заборонено використання недержавними пенсійними фондами пенсійних схем з визначеними виплатами.

До професійних пенсійних планів в Україні можна віднести тільки корпоративні недержавні пенсійні фонди, так як тільки вони засновуються роботодавцями для здійснення пенсійного забезпечення своїх працівників. Роботодавець, який є засновником чи платником корпоративного пенсійного фонду, зобов’язаний сплачувати пенсійні внески на користь всіх своїх працівників до такого фонду, й, відповідно, тільки такі працівники можуть бути учасниками такого фонду. Недержавні пенсійні фонди інших видів слід віднести до персональних пенсійних планів.

Щодо класифікації Накопичувального пенсійного фонду за цією ознакою, то виходячи з того, що внески до такого фонду будуть сплачуватися фізичними особами, що є застрахованими в системі загальнообов’язкового пенсійного страхування, його слід вважати також персональним планом, не зважаючи на те, що внески будуть сплачуватися за рахунок заробітної плати. Аргументом на користь такої класифікації також є те, що роботодавці не мають ніякого відношення до заснування Накопичувального пенсійного фонду (він створюється Пенсійним фондом України) і не мають права відмовитися від перерахування пенсійних внесків.

Недержавні пенсійні фонди є добровільними як для учасників, так і вкладників таких фондів. У майбутньому, після набуття чинності відповідним законодавчим актом, в обов’язковому порядку повинні будуть сплачуватися пенсійні внески до корпоративних або професійних недержавних пенсійних фондів роботодавцями на користь тих своїх працівників, які працювали або працюють на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за списком № 1 та на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджених Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, на посадах, що дають право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах або за вислугу років, які відповідно до законодавства, що діяло раніше, мали право на пенсію на пільгових умовах або за вислугу років.

Участь в Накопичувальному пенсійному фонді є обов’язковою для визначених законом категорій фізичних осіб, які зобов’язані будуть сплачувати до нього внески на свою користь та бути членами такого фонду.

Узагальнюючи сукупність норм українського законодавства, можна зробити висновок, що і Накопичувальний, і недержавні пенсійні фонди є капіталізованими. Накопичувальний пенсійний фонд слід віднести до персональних обов’язкових пенсійних планів з визначеними внесками. Недержавні пенсійні фонди функціонують за персональними або професійними добровільними пенсійними планами з визначеними внесками, тобто це КПФ, що використовують пенсійні схеми з визначеними внесками та мають інші характеристики, спільні як для Накопичувального, так і для недержавних пенсійних фондів.

Сьогодні (станом на 30 жовтня 2011 р.) в Україні засновано 97 НПФ та діють 40 адміністраторів пенсійних фондів. Система розвивається досить динамічно, про це свідчать дані Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України (табл. 2.2).

Аналіз інвестиційної політики українських НПФ необхідно здійснювати, виходячи з мети функціонування капіталізованих пенсійних фондів, що полягає у забезпеченні учасників таких фондів пенсійними виплатами.

Таблиця 2.2 .Динаміка основних показників діяльності недержавних пенсійних фондів [19]

Недержавні пенсійні фонди	2009	2010	9 м. 2011	Темпи приросту, %
				2010/ 2009	9 м. 2011/ 2010
Загальна кількість укладених пенсійних контрактів (тис. шт.)	62,5	69,7	72,2	11,5	3,6
Кількість учасників за укладеними пенсійними контрактами (тис. осіб)	497,1	569,2	558,3	14,5	-1,9
Загальні активи НПФ (млн. грн.)	857,9	1 144,3	1 306,4	33,4	14,2
Пенсійні внески (млн. грн.), у т.ч.	754,6	925,4	1 060,2	22,6	14,6
- від фізичних осіб	31,8	40,7	47,6	28,0	17,0
- від юридичних осіб	722,7	884,6	1 012,3	22,4	14,4
- від фізичних осіб-підприємців	0,1	0,2	0,2	100,0	0,0
Пенсійні виплати (млн. грн.)	90,1	158,2	200,5	75,6	26,7
Кількість осіб, що отримали/ отримують пенсійні виплати (тис. осіб)	28,1	47,8	60,8	70,1	27,2
Сума інвестиційного доходу (млн. грн.)	236,7	433,0	519,7	82,9	20,0
Сума витрат, що відшкодовуються за рахунок пенсійних активів (млн. грн.)	47,1	64,6	79,5	37,2	23,1

Отже, регулювання інвестиційної діяльності повинно водночас переслідувати подвійну мету – забезпечення безпеки та прибутковості інвестування пенсійних активів. З одного боку, КПФ повинен виконувати свої зобов’язання, тому необхідно убезпечити пенсійні накопичення від втрати та знецінення. З іншого боку, завдання полягає в тому, щоб отримати максимально можливий доход на кошти пенсійного фонду, що інвестуються. КПФ як інституційний інвестор в цілому ставить за мету максимізувати очікувану доходність своїх інвестицій за певного, прийнятного для нього, рівня ризику або, навпаки, мінімізувати ризик за очікуваного рівня доходності.

При виборі інвестицій для КПФ необхідно визначитися із співвідношенням „прийнятний рівень ризику – очікуваний доход”, а також виявити характеристики його зобов’язань. Все це матиме відповідний вплив і на формування механізму регулювання інвестиційної діяльності капіталізованих пенсійних фондів. Момент часу, коли виникає необхідність виконання зобов’язання, та сума грошей, яку необхідно сплатити за рахунок коштів КПФ, є тими характеристиками, які суттєво впливатимуть на потребу у ліквідних активах. Крім того, на результативність роботи КПФ також впливатиме рівень витрат. Зменшення витрат збільшуватиме доходність КПФ в цілому. Якщо розглядати доходність портфелю КПФ, то на неї також впливатимуть витрати на формування портфелю. Високі трансакційні витрати на придбання окремих активів також можуть бути чинником, який утримуватиме інвестиційних керуючих від вкладання коштів КПФ в такі активи.

Зобов’язання КПФ полягають у здійсненні оплати послуг, які йому надаються, та інших витрат, пов’язаних із забезпеченням його функціонування: пенсійних виплат учасникам фонду або їх спадкоємцям, перерахуванні пенсійних накопичень учасників з такого фонду, наприклад, до іншого пенсійного фонду. Зобов’язання щодо оплати послуг характеризуються прогнозованим моментом часу свого виникнення, так як ця характеристика зобов’язань, як правило, є положеннями відповідних договорів. Суми таких платежів можуть бути фіксованими або бути плаваючими (наприклад, якщо винагорода керуючого активами встановлена у відсотках від вартості активів КПФ). Деякі витрати можуть мати нерегулярний характер, і, відповідно, бути непередбачуваними (наприклад, витрати на посередників при купівлі-продажу активів можуть коливатися в різні періоди часу або, якщо такі операції не проводилися, бути відсутніми взагалі).

Потреба у виконанні зобов’язань з виплати пенсій може виникнути у будь-який момент часу. Щодо переважної кількості учасників фонду вилучення пенсійних накопичень починається з настанням пенсійного віку. Невизначеність в цьому аспекті виникає, коли учасник має право самостійно обирати свій пенсійний вік. Проте, вона може бути зменшена, якщо законодавством встановлено мінімальний поріг для визначення пенсійного віку. Можливими є одноразові пенсійні виплати учаснику пенсійного фонду, здійснення яких не залежить від настання пенсійного віку, коли таке передбачено законодавством, наприклад, у випадку виїзду на постійне місце проживання за кордон або критичного стану здоров’я учасника фонду, а також виплата успадкованих пенсійних накопичень спадкоємцям учасника фонду. Настання зазначених подій спрогнозувати складно.

Виходячи з цільового призначення пенсійних накопичень, процес їх споживання розглядається як тривалий у часі. Як правило, бенефіціари літнього віку віддають перевагу поступовому періодичному витрачанню своїх пенсійних накопичень, щоб максимально збільшити період отримання доходу за рахунок них. Методом досягнення цього є законодавче встановлення мінімального строку, протягом якого може сплачуватися строкова пенсія, або зобов’язання для бенефіціарів придбавати довічний ануїтет. Так, наприклад, відповідно до Закону України „Про недержавне пенсійне забезпечення” період часу, протягом якого може виплачуватися пенсія на визначений строк з недержавного пенсійного фонду, повинен становити не менше десяти років; за рахунок пенсійних накопичень на другому рівні пенсійної системи згідно з Законом України „Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” дозволяється тільки отримання довічних пенсій.

Розмір пенсійної виплати в пенсійних схемах з визначеними внесками заздалегідь спрогнозувати неможливо. Він напряму залежить від суми сформованих пенсійних накопичень, яка постійно змінюється.

Переведення пенсійних накопичень (їх частини) з КПФ (наприклад, до іншого КПФ) здійснюється у грошовій формі, та виникнення потреби в цьому є не передбачуваним у часі. Тому, у разі недостатності коштів необхідно буде реалізувати частину активів пенсійного фонду, тобто перетворити їх у грошову форму. При цьому сума коштів, що підлягатиме переведенню, буде відома тільки коли учасник фонду повідомить про свій намір здійснити таке переведення. Виходячи з цього, можна стверджувати про низьку вірогідність вилучення пенсійних накопичень з КПФ до того, як учасник фонду досягне пенсійного віку. Масове вилучення пенсійних накопичень з пенсійного фонду можливе лише у випадку виходу всіх або значної кількості учасників фонду з нього (наприклад, у разі зміни пенсійного фонду роботодавцем-вкладником, якщо така зміна повинна мати наслідком переведення пенсійних накопичень працівників останнього до іншого фонду).

Виходячи з вищевикладеного, можна дійти висновку, що стосовно більшості зобов’язань пенсійного фонду, який функціонує за схемою з визначеними внесками, суми і терміни виконання таких зобов’язань наперед невідомі. А це вимагає наявності достатнього обсягу коштів або високоліквідних активів. КПФ повинен мати достатній обсяг коштів для виконання поточних зобов’язань. Оскільки такі зобов’язання не завжди можуть бути виконані за рахунок поточних грошових надходжень до КПФ, частина інвестицій обов’язково повинна здійснюватися у високоліквідні активи, для чого повинна бути вироблена стратегічна інвестиційна політика. Дана політика повинна розроблятися таким чином, щоб враховувати можливі ризики – системні, агентські та портфельні (інвестиційні).

Системні ризики виникають внаслідок наявності зв’язків між пенсійною галуззю та іншими сегментами фінансового ринку і економіки в цілому. Криза банківської системи, наприклад, може призвести до масового вилучення коштів з банків (закриття депозитних вкладів тощо) та банкрутства окремих банків, ставлячи під загрозу міцність усієї фінансової системи. Спад на фондовому ринку може викликати значне зниження цін на цінні папери. Все це може мати негативний вплив на функціонування пенсійних фондів. Загальний економічний спад також матиме негативний вплив на пенсійну галузь. Крім падіння цін на активи, він також погіршить фінансовий стан вкладників (спонсорів) фондів. Скорочення зайнятості може призвести до більш раннього, в тому числі групового, виходу на пенсію з КПФ, що викличе необхідність здійснювати пенсійні виплати в умовах (можливо) від’ємного інвестиційного доходу та скорочення (припинення) уплати пенсійних внесків. Засобами зниження системного ризику є пруденційне регулювання (наприклад, встановлення для банків вимоги адекватності капіталу) або запровадження державної гарантії (прикладом в Україні є Фонд гарантування вкладів фізичних осіб). Проте, запровадження таких гарантій створюватиме агентський або моральний ризик. Повністю убезпечити від системного ризику неможливо, можливим є тільки зменшити масштаб його негативного прояву.

Агентські ризики виникають, коли має місце конфлікт інтересів самого КПФ та/або осіб, що надають йому послуги, з інтересами учасників фонду. Сам процес управління пенсійними активами, який характеризується використанням складних інвестиційних стратегій, довгим інвестиційним горизонтом, інформаційною асиметрією між інвестиційними керуючими та учасниками фондів, низьким рівнем юридичної та фінансової обізнаності багатьох учасників фондів, створює можливості щодо недотримання потенційного доходу. Причинами можуть бути навмисні дії (шахрайство, зловживання, посадові злочини або пряма крадіжка активів) або ненавмисні (некомпетентність, непрофесіоналізм, недбальство керуючого активами).

Економічними явищами, які зумовлюють ризики є дефекти ринку (недоліки ринкової системи), до яких відноситься недосконала інформація. Наявність інформаційної асиметрії є природною, так як учасник або вкладник КПФ буде володіти значно меншою інформацією щодо інвестицій такого фонду порівняно з інвестиційним керуючим. Проте, навіть якщо припустити, що всі володітимуть інформацією в однаковому обсязі, далеко не всі учасники або вкладники фондів будуть здатні зрозуміти її зміст та оцінити вплив прийнятих керуючим активами інвестиційних рішень на стан пенсійних накопичень. Недостатність інформації для оцінки якості функціонування КПФ є джерелом агентських ризиків. Для того, щоб посилити інформування, встановлюються відповідні вимоги на рівні законодавства щодо розкриття інформації про інвестиційні результати функціонування КПФ, а також про інвестиційну політику КПФ.

Типи агентських ризиків залежать від організаційно-правової форми КПФ і структури управління ним. Однак, незалежно від зазначеного, всі пенсійні фонди піддаються агентським ризикам в тому чи іншому вигляді. Найбільш очевидними прикладами агентських ризиків є прямі крадіжки, коли права власності на пенсійні активи фонду незаконно набувають інші особи (наприклад, переведення коштів з рахунку пенсійного фонду на рахунки інших осіб або перереєстрація права власності на цінні папери з пенсійного фонду на ім’я іншої особи). Існують інші засоби „перерозподілу” доходу від учасників фонду, а саме: інвестування в споріднені (афілійовані) з інвестиційним керуючим компанії або в цінні папери, розміщення яких здійснює сам керуючий активами; самоінвестування (інвестування у материнські компанії або компанії-спонсори КПФ); завищення розмірів витрат та комісійних винагород за управління активами. Наслідками зазначеного може бути зниження доходності на пенсійні активи або привласнення доходу КПФ іншими особами.

Методами обмеження агентських ризиків є встановлення державою пруденційних регуляторних правил, при чому не тільки до пенсійних фондів, а також до інших суб’єктів фінансового ринку та самого ринку. Нормативні приписи, по-перше, повинні стосуватися закріплення такої моделі КПФ, яка б мінімізувала масштаб конфлікту інтересів. Перед усім, необхідно законодавчо закріпити юридичне відокремлення активів, що складають пенсійні накопичення учасників КПФ, від активів інвестиційного керуючого та інших осіб, що надають послуги КПФ, існування окремого зберігача (кастодіана), встановити вимоги до рівня кваліфікації працівників інвестиційного керуючого. По-друге, необхідними є нормативні приписи, що стосуються звітності та розкриття інформації, що забезпечують достатню прозорість функціонування КПФ і здійснення контролю та нагляду за управлінням пенсійними активами.

Виходячи з того, що основу функціонування інвестиційного керуючого становить вкладання коштів в фінансові та реальні активи, важливо проаналізувати ризики, притаманні кожному активу. При цьому необхідно виходити з того, що існує різниця між автономним ризиком активу та його ризиком у портфелі. Актив, що має значний ступінь власного ризику, може мати значно менший ступінь ризику як частина інвестиційного портфелю.

Портфельний ризик містить дві складові: несистематичний ризик та систематичний ризик. Засобом зниження несистематичного ризику є диверсифікація портфелю. Однак, повністю запобігти цього ризику неможливо, так як диверсифікація впливає тільки на спільні для всіх активів фактори ризику. Учасники пенсійного фонду будуть піддаватися ризику коливань на ринку навіть у разі належної диверсифікації портфелю. Це може бути наслідком цілого ряду факторів, таких як звичайне коливання цін на активи, банкрутство окремих емітентів цінних паперів, несподівані стрибки інфляції.

Систематичний (ринковий) ризик визначається факторами ризику, що притаманні самому ринку. Такий ризик викликаний коливаннями на ринку в цілому та відображає той факт, що на більшість видів активів систематично впливають такі події як війни, економічний спад та інфляція. Для КПФ, як і будь-якого іншого інвестора, ліквідувати такий ризик неможливо, однак експозиція такому ризику зменшується по мірі збільшення часового горизонту та періоду володіння активами. Цей ризик може бути додатково зменшений шляхом розподілу ризику між поколіннями через об’єднання доходів інвесторів у часі або запровадження гарантій держави.

Існує зв’язок між систематичним (ринковим) ризиком та іншими двома. В кожному випадку, коли присутні системний та агентські ризики, для інвестора створюється систематичний ринковий ризик.

У будь якому випадку стратегічна інвестиційна політика КПФ повинна передбачати наявність основних цілей інвестицій, доступних для пенсійних фондів. Інвестиційні керуючі несуть повну відповідальність за визначення того, як повинні інвестуватися активи. У пенсійному плані повинні обумовлюватися повноваження інвестиційних керуючих щодо інвестування активів і можуть міститися обмеженням за типами можливого інвестування. Необхідно дотримуватися двох основних принципів:

1) гарантування наявності достатнього обсягу активів для платежів за зобов’язаннями в разі настання терміну виплати;

2) максимізація прибутковості фонду, наскільки це дозволяє прийнятний рівень ризику.

Для перетворення цих принципів у практику необхідно враховувати характер зобов’язань у зв’язку з характеристиками інвестицій різних типів і досліджувати концепції інвестиційного прибутку та ризику. Найважливішим показником є ліквідність. Поняття ліквідності можна визначити як легкість і швидкість переведення інвестицій у кошти. Будь-який пенсійний план не може гарантувати рівень і розподіл за часом усіх виплат, які доведеться здійснити, тому ліквідність усіх інвестицій у цілому ніколи не можна ігнорувати, навіть якщо це суми, у яких поточні виплати малі у порівнянні з прибутком від внесків і інвестицій.

Проте зобов’язання КПФ є довгостроковими, тож у багатьох схемах, як правило, не закладена необхідність використання активів у більш короткі терміни. Крім того, за ліквідність потрібно платити визначену ціну, адже більш висока прибутковість очікується від категорій активів з меншою ліквідністю.

Крім ліквідності, важливою є можливість реалізації інвестицій, легкість, з якою можна знайти покупця інвестицій. Вона також впливає на точність оцінки інвестицій. Це цілком доступне завдання для багатьох КПФ, які не є «нетто-продавцями» активів. Однак навіть за таких схем інвестиційні керуючі прагнуть інвестувати головним чином в активи, що мають розумний рівень реалізації.

Під мінливістю розуміється показник нестійкості ринкової вартості активів (і можливих прибутків від них). Існують різні методи досягнення врівноваженої оцінки пасивів і активів і цим, по суті, скорочення мінливості вартості активів, обумовленої під час даної оцінки. Таким чином, короткострокові флуктуації ринкової вартості в межах діючого пенсійного плану можуть не викликати занепокоєння. Як ліквідність і здатність до реалізації, мінливість теж може відіграти досить важливу роль у пенсійних планах, що передбачають для КПФ роль «нетто-продавців» активів.

Більшість інвестицій дає прибуток. Крім того, деякі з них мають визначений обмежений термін дії, наприкінці якого вони погашаються. Модель таких грошових потоків може виявитися доречною при розгляді придатності інвестицій для покриття зобов’язань. Так, деякі активи приносять прибуток, зафіксований на визначеному рівні, інші ж можуть давати мінливий рівень прибутку. Деякі активи мають відносно низьку поточну прибутковість, інші – набагато вищу. Якщо зобов’язання припускають високий рівень виплат водночас із низьким надходженням коштів, то інвестиційним керуючим варто шукати більш дохідні інвестиції.

Найбільш узагальнена мета інвестицій пенсійних фондів полягає в тому, щоб досягти оптимального компромісу між ризиком і доходом шляхом розміщення портфелю у відповідно різноманітні (диверсифіковані) комбінації активів. Попередня умова для такого оптимального компромісу – це здатність досягти меж (граничних значень) ефективних портфелів, де не існує ніякої можливості збільшення доходу без того, щоб збільшити ризик, або зниження ризику без того, щоб зменшити доход. Обрання такого компромісу буде залежати від цілей, прерогатив (пріоритетів) й обмежень інвестування коштів КПФ.

Основними принципами інвестування пенсійних активів є наступні:

1) диверсифікація коштів, що інвестуються;

2) врахування настання строків виконання зобов’язань, в тому числі здійснення виплат (включаючи принцип ліквідності);

3) збалансованість валюти капіталовкладень.

Диверсифікація є засобом зниження несистематичного інвестиційного ризику та на практиці приймає форму розподілу коштів, які інвестуються, між різними категоріями об’єктів інвестування. Диверсифікація означає, що безліч різних активів об’єднуються в одному портфелі так, що залежність доходів інвестора від ризику якого-небудь одного активу була обмеженою.

Проводячи інвестування в різні категорії активів, можна зменшити ступінь залежності своїх інвестицій у цілому від характеристики активу тієї або іншої категорії через диверсифікацію. Це дозволяє схемі скористатися деякими перевагами однієї категорії активів, при цьому не зазнаючи на собі впливу її недоліків. Однак враховуючи те, що дія багатьох чинників, які впливають на ту або іншу категорію активів, є випадковою, їх вплив і масштаб не варто перебільшувати , інвестуючи тільки заради цього в різноманітні активи.

Зазвичай диверсифікація досягається шляхом інвестування в різні категорії активів, а в межах однієї категорії активів - у різні акції чи інші види цінних паперів. Методи оцінки активів передбачають їх класифікацію на "реальні" і "номінальні". "Реальними" є активи, інвестиційний прибуток за якими у довгостроковому плані пов'язаний деяким чином (явно або неявно) з ціновою інфляцією. Інвестиційний прибуток за "номінальними активами" не має такого довгострокового зв'язку з інфляцією. Реальними активами вважаються прості акції, права власності, індексовані високонадійні цінні папери. Номінальні активи — це інвестиції з фіксованою відсотковою ставкою та кошти.

Точне узгодження активів і зобов'язань при оцінці неможливе, оскільки:

1) існують різні зобов'язання за попередніми накопиченнями, якщо схема продовжується або ліквідована;

2) у разі продовження схеми зобов'язання за попередніми накопиченнями для активних учасників того чи іншого пенсійног плану пов'язані з майбутнім зростанням посадових окладів, яке заздалегідь невідоме;

3) розподіл за термінами виплат у майбутньому неможливо точно спрогнозувати;

4) у випадку своєї реалізації політика збільшення пенсій вплине на реальний або номінальний характер зобов'язань.

^{У цілому звичайна схема нарахування пенсії за останнім окладом, як} правило, вимагає використання реальних активів, при цьому розмір номінальних активів залежить від гарантії збільшення пенсії і політики в цьому напрямку, а також від відносного розміру «неактивних» зобов’язань. Як би не формувався портфель, витрати рівні наявним активам. Проте це не означає необхідності дотримуватися більш спекулятивної політики інвестування, оскільки така політика наражає на ризик учасників фонду.

На практиці, як правило, віддають перевагу інвестуванню, яке припускає деякий захист від високої інфляції заробітків, що викликано бажанням уникнути мінливого інвестиційного прибутку, зокрема, для учасників перед пенсійного віку.

Виходячи з того, що зростання інфляції матиме наслідком падіння вартості пенсійних накопичень, важливим є забезпечення відповідного рівня доходності на пенсійні активи. Номінальна ставка доходності повинна покривати як необхідну очікувану реальну ставку доходності, так і очікувану ставку інфляції за період, на який інвестуються кошти. Щонайменше номінальна ставка доходності повинна покривати очікувану ставку інфляції. Таким чином, слід вважати прийнятними інвестиції, які пов’язані з низьким інвестиційним ризиком, наприклад, в довгострокові облігації, що індексуються, або інвестиції, що, можливо, будуть із часом адаптуватися до інфляції, зокрема, в акції. І навпаки, інвестиції, що мають низький потенційний ступінь адаптації до інфляції, є більш ризикованими. Згідно з міжнародною практикою для КПФ прийнятною вважається реальна доходність інвестицій (тобто за вирахуванням показника інфляції) на рівні 3-5%.

Інвестування в акції має як переваги, так і недоліки. Акції в довгостроковій перспективі забезпечують доходи, вищі порівняно з багатьма іншими фінансовими активами, отже, пенсійні фонди можуть отримувати більшу доходність за рахунок інвестування в акції. Негативною рисою акцій для КПФ є нестабільність (волатильність) доходів по них. Якщо припустити, що портфель КПФ повністю або переважно сформовано за рахунок акцій, а період отримання пенсійних виплат припадає на несприятливу ситуацію, яка склалася на фондовому ринку (коли ціни на акції знижуються), то за таких обставин учасник фонду може суттєво втратити вартість своїх пенсійних накопичень. Рішення вкладати всі кошти КПФ в акції є неоптимальним, оскільки воно позбавить учасників фондів переваг диверсифікації.

Вважається, що чинником згладжування коливань доходів по акціях є багатодесятирічний горизонт пенсійних інвестицій. Внаслідок того, що на тривалий період володіння такими активом припадатимуть як роки зростання ринку акцій, так і роки падіння, ставки доходності у сприятливі та несприятливі роки взаємно компенсуються, а середня ставка доходності портфеля за інвестиційний період виявиться менш ризикованою. Але за будь-яких обставин акції компаній, які котируються на біржі, повинні легко реалізуватися. Акції компаній, що не котируються, можуть, відповідно, важче реалізовуватися, і лише мала частка портфеля простих акцій повинна підпадати в ці категорії. Акції, що легко реалізуються, мають "розумну ліквідність". Однак з часом може відбуватися поступове накопичення важко реалізовуваних акцій і акцій великих підприємств. Короткострокова мінливість ринкових цін на акції є високою. Диверсифікація може досягатися шляхом інвестування в акції різних компаній, а також у різні галузі, хоча мінливість фондового ринку в цілому виливатиме і на диверсифікований портфель акцій.

Прості акції мають ймовірність давати значний рівень реального прибутку в довгостроковому плані, що робить їх придатними для покриття зобов'язань, пов'язаних з інфляцією посадових окладів і цін. Крім того, історично підтверджується, що на тривалому відрізку часу вони в цілому дають більший прибуток, ніж інші наявні категорії активів.

^{Серед головних недоліків простих акцій є те, що:}

^{1) їх ринкова вартість мінлива;}

^{2) потік прибутку потенційно досить мінливий;}

^{3) відносно низький початковий потік прибутку;}

4) прибуток може істотно змінюватися навіть протягом досить тривалих періодів.

На практиці той факт, що ринкова вартість мінлива, зазвичай не відіграє занадто великої ролі для пенсійних планів, що діють за принципами нарахування пенсії за останнім окладом. Однак це може бути недоліком для схем, що припускають купівлю грошей.

Зменшити ризики, які виникають від володіння акціями, можливо завдяки використанню відповідних інвестиційних стратегій, зокрема, регулюючи частку вкладень портфелю в акції. Відомо, що майже дев’яносто відсотків ефективності інвестицій пенсійних фондів є результатом стратегічного розміщення активів, і тільки десять відсотків результату отримуються завдяки навичкам та майстерності інвестиційних керуючих. Поєднання в портфелі КПФ акцій та боргових інструментів дозволяє забезпечити отримання доходу за різних ринкових обставин. Існують залежності між станом економіки та «поведінкою» доходностей акцій і облігацій. У разі економічного підйому дохідність акцій зростає. Інвестиції в облігації більш ефективні в періоди спаду економіки, так як в такі періоди процентні ставки знижуються, що призводить до зростання цін на облігації.

Базуючись на таких рисах акцій, як більший доход при тривалому інвестиційному горизонті та волатильність доходу, можна зробити висновок про те, що вкладення в акції є необхідними та відповідають профілю участі в КПФ молодих осіб. Виходячи з цього, для здійснення інвестицій КПФ доцільним є застосування стратегії „життєвого циклу” (інша назва – „інвестиційна стратегія, що відрегульована за віком”) при формуванні пенсійних накопичень, яка передбачає переміщення інвестицій із акцій в інструменти з фіксованою доходністю (облігації). Реалізація такої стратегії в практиці управління індивідуальними пенсійними накопиченнями часто здійснюється за правилом „100 – вік учасника”, що означає розміщення в облігації частки індивідуальних пенсійних накопичень учасника фонду, яка дорівнює його віку, а різниці – в акції.

Інвестуючи у високоякісні корпоративні боргові зобов'язання, КПФ може прагнути скористатися більш високими потенційними прибутками, що дають такі інвестиції, несуттєво «жертвуючи» при цьому надійністю. Такі цінні папери в цілому мають збут і «розумну» вартість при угодах, хоча в обох випадках вони поступаються урядовим облігаціям. Їх ринок у цілому не такий великий, як ринок урядових облігацій. Передбачається, що реальні прибутки повинні відповідати відомому зразку, але вони можуть бути вищими, компенсуючи цим свою меншу надійність. "Поводження" корпоративних боргових зобов'язань в умовах інфляції і циклу економічного розвитку також значною мірою відбиває "поводження" урядових облігацій, але ринкова ціна приблизно буде більш залежна від економічного циклу через свій вплив на компанії, що випускають ці цінні папери.

Портфельний ризик можливо суттєво знизити завдяки міжнародній диверсифікації шляхом здійснення інвестицій на зовнішніх ринках, які мають від’ємну або низьку кореляцію з внутрішнім ринком. Ринки різних країн мають кореляцію від 0,16 до 0,86; при цьому більшість показників кореляції знаходиться в діапазоні від 0,4 до 0,7. Однак ризик інвестування в іноземні цінні папери включає в себе всі типи ризиків, що присутні при інвестуванні у внутрішні цінні папери, а також політичний та валютний ризики. Засобами зниження такого ризику традиційно є хеджування на форвардному або фьючерсному ринках іноземної валюти.

Подекуди інвестування в іноземні прості акції дійсно дає можливість одержання більш високих прибутків (у результаті існування в економіки, що швидко розвиваються й інвестування в галузі, які в інших випадках недоступні), але серед недоліків таких акцій можна відзначити:

1. ^{мінливість прибутку, включаючи ризик, пов'язаний з валютою;}

2. ^{незначна кореляція з інфляцією;}

3. ^{високі витрати й можливі несприятливі умови оподаткування, що знижують загальний прибуток;}

4. ^{невисоку прибутковість на багатьох іноземних ринках;}

5. ^{політичний ризик.}

Окремим питанням є доцільність інвестування коштів КПФ у матеріальні (фізичні) активи (наприклад, дорогоцінні метали, нерухомість, предмети колекціонування). Для покращення захисту від інфляції та показників доходності (зважаючи, що КПФ є довгостроковими інвесторами) інвестиції в матеріальні активи у невеликих розмірах потенційно є корисними. По-перше, матеріальні активи є кращим захистом від непередбачуваної інфляції, ніж акції або облігації. Наприклад, при збільшенні темпів інфляції зростає й ціна на дорогоцінні метали, особливо золото. По-друге, доходності таких активів мають невелику позитивну або навіть негативну кореляцію з доходностями ринків акцій та облігацій. Проте необхідно зважувати на істотні негативні риси таких інвестицій (як правило, це у меншому ступені притаманно вкладенням у дорогоцінні метали) для КПФ: низька ліквідність, труднощі у визначенні поточних ринкових цін, потреба у проведенні широкого інвестиційного аналізу.

КПФ може одержати доступ на ринок майна шляхом прямої купівлі такого майна або зробити це побічно шляхом інвестування в акції компаній, що мають справу з власністю, тобто через так званий пайовий траст.

Переваги майна як можливого об’єкта інвестування для схем з визначеними виплатами і нарахуванням пенсій за останнім окладом:

1. можливе одержання реального прибутку в довгостроковому плані;

2. умови перегляду ренти означають, що теоретично розмір ренти може тільки зростати;

3. у цілому менша мінливість прибутку в порівнянні з простими акціями;

^{Серед недоліків можна виділити:}

1) менші прибутки, одержувані в довгостроковому плані (у порівнянні зі звичайними акціями);

^{2) погану ліквідність і реалізовуваність;}

^{3) велику питому вагу інвестицій у майно.}

Щодо державних цінних паперів із фіксованою відсотковою ставкою, то для схем із нарахуванням пенсій за останнім окладом перевагами інвестування в державні цінні папери

^{1) висока поточна прибутковість;}

2) добре узгодження з виплатами, які мають нульове або стійке зростання;

3) диверсифікація порівняно з простими акціями.

Головним недоліком цього інвестування для схеми з нарахуванням ­ пенсій за останнім окладом, є схильність до несприятливих змін інфляції. Такі зміни збільшують зобов’язання схеми, однак інвестування під стійкий відсоток не дає компенсуючого зростання прибутку або капіталу. Іншими недоліками є:

^{1) зниження очікуваних довгострокових прибутків;}

^{2) потенційно висока мінливість реальних прибутків.}

Для схем, що припускають купівлю грошей, можна використовувати ті ж аргументи, але відносна стабільність у термінах номінального прибутку по державних цінних паперах, їхня надійність і зв'язок із ціною ануїтету можуть зробити їх привабливими інвестиціями для учасників схеми, які наближаються до пенсійного віку.

Пенсійні плани можуть також передбачати значне інвестування в векселі (в основному, іноземних держав), що мають добру здатність до реалізації. Інвестуючи в іноземні векселі, пенсійні фонди прагнуть скористатися відсотковими ставками в економіках країн різних стадій розвитку. Як і при інвестуванні в прості акції, головним аргументом на користь інвестування частини активів за кордоном є диверсифікація, у той час як основним недоліком - схильність до додаткового валютного ризику.

Щодо коштів, то вони, як правило, зберігаються на депозиті під короткостроковими відсотковими ставками. Пенсійні фонди тримають готівку а як короткострокову інвестицію або "робочий резерв", що дає їм можливість для здійснення інших угод.

В Україні суттєвим фактором, що стримує зростання інвестиційного доходу КПФ, є незначний обсяг залучених пенсійних внесків для забезпечення можливості здійснення диверсифікації пенсійних активів у дохідні фінансові інструменти. Переважними напрямами інвестування пенсійних активів є депозити в банках (31,6% інвестованих активів), облігації підприємств – резидентів України (21,6%), акції українських емітентів (18,5%) та цінні папери, дохід за якими гарантовано Кабінетом Міністрів України (13,6%).

Загальна сума доходу, отриманого від інвестування пенсійних активів у 2011 р. склала 519,7 млн.грн. (або 49% від суми залучених внесків), в той час як загальний обсяг активів, сформованих НПФ, становив 1306,4 млн.грн.

Процес формування капіталізованих пенсійних фондів в Україні продовжується з урахуванням досвіду, який напрацьований в різних країнах світу. За даними НКЦПФР, станом на 31 січня 2012 р. в Україні діє 83 НПФ, сумарні активи яких наближаються до 1,5 млрд грн.

Діяльність недержавних пенсійних фондів сприяє збалансуванню попиту та пропозиції на інвестиційні ресурси при цьому вони мають значний потенціал в довготерміновому інвестуванні розвитку економіки. З метою захисту учасників цього процесу Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України здійснюється постійний контроль за інвестиційною діяльністю недержавних пенсійних фондів.

Недержавний пенсійний фонд здійснює свою діяльність не самостійно, а обов’язково користуючись послугами інших осіб:

- послуги з адміністрування надаються адміністратором пенсійних фондів;

- послуги з управління активами – компанією з управління активами;

- послуги зі зберігання активів – банком-зберігачем.

Основні функції адміністратора полягають в обслуговуванні вкладників та учасників недержавного пенсійного фонду, та самого НПФ як юридичної особи (адміністратор веде бухгалтерський та податковий облік НПФ). Саме адміністратор володіє інформацією скільки коштів накопичено на користь кожного учасника недержавного пенсійного фонду (НПФ). Компанія з управління активами займається інвестуванням коштів НПФ. Банк-зберігач відповідає за банківське обслуговування НПФ, зберігання та облік його активів.Діяльність кожного надавача послуг суворо регулюється законодавством та контролюється. Кожний з них повинен мати спеціальну ліцензію.

В Україні порівняно зі світовими стандартами функціонування накопичувальної системи пенсійного забезпечення встановлено досить ліберальні вимоги щодо інвестиційної політики пенсійних фондів. Натомість порівняно з іншими країнами світу українське пенсійне забезпечення з суттєво відстає від світових темпів розвитку пенсійної системи.

В Україні тільки починають створюватися нові інститути із значним інвестиційним потенціалом, які спроможні прискорити як розвиток фінансового ринку України, а й реального сектора економіки. Це можливо в силу того, що в межах накопичувальної системи можливо нагромадження значних обсягів інвестиційних ресурсів та відповідно створення дієвого інструменту інвестування довгострокового економічного зростання.

Навчальні завдання для практичних занять

Контрольні запитання

1. Дайте визначення інвестиційного фонду і напрямів його використання.

2. Назвіть фактори щодо зростання привабливості інвестиційних фондів і компаній.

3. В чому переваги інвестування інвестиційними фондами порівняно з банківськими установами ?

4. Що таке компанія з управління активами і які функції вона виконує?

5. Визначить різницю між відкритими, інтервальними і закритими корпоративними інвестиційними фондами.

6. Визначить механізм інвестування страхових компаній.

7. Надайте характеристику основних джерел інвестиційної діяльності страхових компаній.

8. Назвіть напрями інвестування видів економічної діяльності підприємств.

9. Яка роль відводиться професійним планам при формування пенсійних фондів?

Тести для проведення контролю

1. Об'єктами інвестиції можуть виступати:

а) ліквідне майно;

б) будинки, спорудження;

в) цінні папери;

г) вірно А) і В);

д) все перераховане вище.

2. Які інвестиції вважаються найменш ризикованими:

а) інвестиції в створення нового виробництва;

б) інвестиції в для підтримки підприємництва;

в) державні інвестиції;

г) інноваційні інвестиції;

д) правильної відповіді немає.

3. Інвестиційний фонд - це:

а) колективне вкладення грошових коштів певної кількості інвесторів;

б) професійні учасники фондового ринку, створюють різні за своїми характеристиками інститути спільного інвестування.

4. До пайових цінних паперів не належать:

а) акції;

б) інвестиційні сертифікати;

в) сертифікати ФОН;

г)векселі.

5. Що не відноситься до основних цілей страхових компаній:

а) отримання від інвестованих активів адекватної дохідності;

б) підтримка прийнятного рівня перевищення активів над зобов’язаннями або економічного надлишку;

в) надання позик державним органам для вирішення невідкладних завдань, покриття дефіциту бюджету.

Теми рефератів

1. Переваги і недоліки інвестиційних фондів в інвестуванні суб’єктів господарювання.

2. Вибір інвестиційної стратегії страхової компанії.

3. Венчурні фонди як джерело інвестування ризикових проектів підприємств.

4. Напрями диверсифікації ризиків інвестиційної діяльності страхових компаній.

5. Пенсійні фонди як найкрупніші інституційні інвестори світового фінансового ринку.

6. Види системних ризиків при формуванні інвестиційної політики пенсійних фондів.

7. Диверсифікація інвестиційної діяльності пенсійних фондів.

Рекомендована література до розділу 2

1. Електронний ресурс. - Режим доступу : //http://www.info-works.com.ua/referats/invest/2867.html.

2. Електронний ресурс.- Режим доступу : // http://investfunds.ua/asset-management/.

3.Електронний ресурс.- Режим доступу : // 

http://investfunds.ua/news/povernennya-dovri-do-nvesticjnih-fondv-ukrsib-asset-menegment-95071/.

4. Олександр Бутенко. Роль іноземних банків у формуванні інноваційних національних банківських систем // Банківська справа. – 2009. - №1. – с. 83.

5. Про страхування : Закон України від 07.03.1996 № 85/96-ВР [Електронний ресурс]: / Законодавство України. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua.

6. Олександр Бутенко. Роль іноземних банків у формуванні інноваційних національних банківських систем // Банківська справа. – 2009. - №1. – С. 83.

7. Щодо активізації інвестиційної діяльності страхових компаній : аналітична записка/ В. О. Поворозник. – Режим доступу:http://www.niss.gov.ua/Monitor/mart2009/36.htm

8. Розпорядження Держфінпослуг «Про затвердження Положення про обов’язкові критерії та нормативи достатності, диверсифікованості та якості активів, якими представлені страхові резерви з видів страхування, інших, ніж страхування життя» № 741 від 08.10.09.

9. Т.В. Яворська. Системно - структурний аналіз страхової інвестиційної діяльності в Україні.- С. 115-118 /Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Vddfa/2009_1/3/6.%20Jvorskaj.pdf.

10. Постанова Кабінету міністрів України «Про затвердження напрямів інвестування галузей економіки за рахунок коштів страхових резервів». -№ 1211 від 17.08.2002 . - [Електронний ресурс] / Законодавство України. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua.

11. Олександр Кириченко.  Діяльність українських інвестиційних банків // Банківська справа. – 2009. - №2. – С. 57.

12. Махортов Ю.О., Зюбін В.М. Вплив інвестиційного потенціалу страхових компаній на розвиток економіки // Економічний вісник Донбасу. - 2010. - №2 (20). - с. 139-144.

13. Самиев П. Структура и эффективность инвестиций российских страховщиков //Финансы. - 2006. - № 3. – С.45-49.

14. Янов В. Э. Инвестиционная деятельность страховых компаний: принципы организации, регулирование и оптимизация : автореф. дис. … канд. экон. наук / В. Э. Янов. – СПб., 2001. – Режим доступа : http://symixins.narod.ru/afi07.htm.

15.Електронний ресурс. - Режим доступу : //http://papers.univ.kiev.ua/ekonomika/аrticles/ State_

regulation_of_the_insurance_reserves_distribution_in_Ukraine_14142.pdf Ю.М. Коваленко.

16. Василенко А. В. Державне регулювання інвестиційної діяльності страхових компаній : Автореф. дис...канд. наук: 08.00.08 /Київський нац. ун-т ім. Т. Шевченка. - Київ, 2008. – 21 с.

17. Закон України „Про недержавне пенсійне забезпечення”від 09.07.2003 № 1057-IV.

18. Закон України „Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” від 09.07.2003 № 1058-IV.

19. За даними Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України. - [Електронний ресурс]. – Режим доступу : //www.dfp.gov.ua.

РОЗДІЛ ІІІ.

ВНУТРІШНІ ДЖЕРЕЛА ФІНАНСУВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙ

СУБЄКТАМИ ГОСПОДАРЮВАННЯ

3.1. Прибуток підприємств як джерело інвестицій

3.2. Механізм забезпечення простого і розширеного відтворення активів підприємства за рахунок амортизаційного фонду.

3.3. Напрями застосування внутрішньої кредиторської заборгованості у фінансування поточних інвестицій

Навчальні завдання для практичних занять:

• контрольні запитання

- тести для проведення контролю

- теми рефератів

Рекомендована література до розділу 3