3.3.Культурно-історична школа

Родоначальником цієї школи був Іпполіт Тен (1828-1893 рр.), французький мистецтвознавець, історик. Головні його праці – «Історія англійської літератури» (1863-1865 рр.) та «Філософія мистецтва» (1865-1869 рр.). Культурно-історична школа була однією зі шкіл, що базувалася на позитивістському підході до осмислення явищ літератури. Фундатором філософії позитивізму був французький філософ Оґюст Конт (1798-1857 рр.). Наголошуючи на тому, що усі суперечки матеріалістів та ідеалістів так і не дозволили знайти відповідь на найважливіші питання щодо сутності світобудови і людини, усю попередню філософію він оголосив недосконалою. За Контом, людство повинно прагнути до одержання тільки «позитивних» (або об’єктивних) знань – знань, що отримуються за допомогою людських відчуттів, можуть бути підтверджені людським досвідом. Конт наполягав на тому, щоб і гуманітарні науки засвоювали досвід наук точних. Мистецтво також мало бути вірним передусім фактові. Друга настанова позитивізму – зосереджувати дослідницьку увагу потрібно лише на тих явищах, які приносять безпосередню користь. А ще – наукові знання мали здобуватися у різних науках на засадах соціології, тобто з урахуванням соціального поділу суспільства.

Сприйнявши цю філософію, І.Тен спрямував свою діяльність на пошуки тих точних методів, за допомогою яких можна було б здійснювати дослідження явищ літератури, що досі здавалися залежними від випадковостей і суб'єктивних поглядів письменників.

Такі методи І.Тен запозичив з інших галузей науки, зокрема скористався відомою на той час теорією Ч.Дарвіна про походження видів, їх еволюцію – і вніс до літературознавства принцип детермінізму, що базувався на методі аналогій, законі причинності та ідеї закономірного розвитку певних явищ. І.Тен вимагав від літературознавців, щоб вони, керуючись принципом детермінізму, робили об'єктивні й точні, нейтральні щодо власної оцінки (позитивної чи негативної) висновки про природу творчості, визначали причини («першооснови»), що викликали певні факти, віддзеркалені в художньому творі, а не влаштовували нічим не обґрунтований «суд над письменником».

Такими «першоосновами» І.Тен вважав: «расу» (особливості національного характеру, ознаки спадковості), «середовище» (природа, клімат, соціальні умови, географічні, політичні обставини), «момент» (історична епоха, її традиції, рівень культури). Причому вплив соціального життя суспільства («середовища») на літературні твори був, на думку І.Тена, визначальним.

Отже, за переконаннями І.Тена, зміни у мистецтві, у тому числі у літературі, виникають залежно від змін у суспільних потребах, побуті, вдачі та уявленнях людей. Тому літературні явища потрібно вивчати з урахуванням біографії та психології письменника, його культурного оточення, суспільної свідомості, етнічної специфіки, навіть клімату, географічного розташування. Усе це – ключ до інтерпретації художніх творів, осмислення літературного процесу. Культура – це соціальна пам’ять людства, суспільний продукт діяльності людей. Тільки в її лоні художній твір виникає й реалізовує себе як соціальний феномен, може бути прийнятим і зрозумілим.

Подібний підхід до розуміння суті літературної творчості, до завдань літературознавства у кінцевому наслідку привів І.Тена до трактування літератури лише як засобу документування суспільної психології, соціального життя, а відтак – до уподібнення історії літератури з історією суспільства. Специфіка мистецтва, його естетична своєрідність ігнорувалися. Хоча – намагання І.Тена пояснити особливості мистецтва об’ктивними суспільними умовами все ж відіграли певну позитивну роль у розвиткові літературознавства – вони сприяли запровадженню в науку понять про закономірності літературної еволюції.

Ідеї І.Тена знайшли розвиток у різних послідовників, серед яких Ф.Брюнетьєр, Г.Лансон (Франція), В.Шерер, Г.Гетнер (Німеччина), Ф. де Санктіс (Італія), О.Пипін, М.Тихонравов (Росія).

У 60–80-ті роки XIX ст. на основі культурно-історичної школи виникає еволюційний метод. Цей метод, що нехтував головними ознаками літератури, заснував послідовник І.Тена Ф.Брунетьєр, автор книги «Еволюція жанрів в історії літератури» (1890р.). Брунетьєр безпосередньо застосовував методи природознавства (дарвінізму) при вивченні художніх творів (наприклад, досліджував боротьбу літературних жанрів «за існування»). Згодом цей науковець трактував розвиток літературних напрямів і стилів з погляду впливів та особистих уподобань митців. Еволюційну концепцію поділяв київський дослідник В.Сиповський, котрий розглядав літературний твір як організм, що переживає свою юність, зрілість і старість.

Найбільш заідеологізованою формою культурно-історичної школи стала так звана «соціальна критика» (М.Чернишевський, Д.Писарев у Росії), для якої література була передусім рупором соціальних ідей, класових пріоритетів, і тільки з цих позицій трактувалася і оцінювалася.

На українському грунті у 40-ві роки XIX ст., ще задовго до оформлення культурно-історичної школи у Європі, методологію, яка пізніше буде названа культурно-історичною, застосував М.Костомаров («Обзор сочинений, писаных на малорусском языке», 1843р.), далі – Пантелеймон Куліш. Але закінченої літературної системи ні М.Костомарову, ні П.Кулішу витворити не вдалося. Надалі безпосередньо досвід культурно-історичної школи вплинув на «Історію українського письменства» С.Єфремова, на «Історію української літератури» М.Грушевського. Її концепції у певний період були близькі І.Франку.

У статті «Література, її завдання і найважливіші ціхи» (1878 р.) Франко писав про неможливість існування літератури поза зв’язками із життям, які уявлялися молодому Франкові тільки тенденційними, класовими, партійними. Література повинна відігравати суспільну роль, мати громадянське звучання, реалістично показувати ідейний поступ народу. Згодом підходи до аналізу літературної творчості в І.Франка зазнали змін.

Свого часу С.Єфремов став найпослідовнішим виразником теорії «народності», яка була своєрідним, утилітарним розвитком традицій культурно-історичної школи на українському ґрунті. Пишучи «Історію українського письменства», він у літературі вбачав лише «прояв життя нашого народу, за все голосніший одгук інтересів широких мас людности», відкидав неприйнятний для себе «вузький естетичний принцип», за основу аналізу мав «принцип громадського слугування письменства народові». З огляду на такі позиції, літературний твір потрібно було розглядати тільки з огляду на ідейно-тематичні його особливості, саму літературну творчість потрібно було спрощувати до такого рівня, щоб її могли розуміти навіть пересічні читачі із нерозвинутим естетичним смаком.

Згодом схожою народницькою методологією скористалася і марксистсько-ленінська критика епохи СРСР, підсиливши її принципами партійності, класовості літератури. Таким чином був створений соціологічний метод у літературознавстві, який одержав ще одну назву – «вульгарний соціологізм». З огляду на це, вся наша література мала тлумачитися як ілюстрація класової боротьби народних (трудящих) мас зі своїми гнобителями, як переможний рух до вершин мистецтва соціалістичного реалізму. Із цих позицій, скажімо, християнський мудрець Григорій Сковорода подавався як матеріаліст та атеїст і палкий критик Біблії. Подібним чином виключно у лави революціонерів-демократів потрапляв Тарас Шевченко, тільки як «вічний революціонер» трактувався Іван Франко, «провісницею соціалістичного реалізму» нарікалася Леся Українка.

Звичайно, така методологія призводила до викривлень у тлумаченні літературних явищ і була «науковим збоченням», гальмом у літературознавчих дослідженнях, хоча неухильно пропагувалася, науково розроблялася і насаджувалася багатьом поколінням літературознавців.

На сьогодні позитивістський, соціологічний підхід до літературних явищ, якщо він використовується повно і послідовно, є анахронізмом. Тобто, стара методологія себе зжила. Хоч фрагментарно, до потреби, певні елементи культурно-історичного методу застосовуються у сучасних літературознавчих дослідженнях – при вивченні локальних проблем зародження і функціонування художніх феноменів, у практиці творення історії літератури, і це досить правомірно.