3.2.Біографічна школа

Основоположник біографічного методу та школи, що виникла на основі цього методу – французький літературознавець Шарль-Оґюстен Сент-Бев (1804-1869 рр.).

Хоча, можна стверджувати, що вивчення літературного твору в тісному

зв’язку з біографією автора зародилося ще в давньоримській літературі, коли було створено «Порівняльні життєписи» Плутарха (прибл. 46—127).

Сент-Бев вважав, що історія письменства має пов’язуватися передусім із дослідженням особистості кожного письменника. Саме авторська особистість віддзеркалюється у кожному літературному творі, а тому зумовлює його специфіку, тематичні і стилістичні особливості. Розуміння особистості письменника є найдостовірнішим джерелом у тлумаченні твору. Таке розуміння можливе завдяки ретельному вивченню його біографії, зокрема фактів інтимного життя, особливостей характеру, особливостей виховання, кола читацьких інтересів. До літературознавчого дослідження необхідно залучати щоденники, листи, спогади про розмови, випадкові зустрічі тощо – усе це фіксує мінливі душевні стани, властивості психіки, що втілені у літературних творах.

Основним критичним жанром для представників біографічної школи став літературний портрет автора. Цей жанр започаткував Сент-Бев, подаючи результати дослідження творчості окремих письменників у їх літературних портретах. Відомою його працею є тритомник «Літературно-критичні портрети» (1836-1839 рр.). Ці портрети репрезентують постаті майже всіх відомих французьких письменників за кілька століть з точки зору їх біографії, зв’язків з духовними течіями.

Послідовниками Сент-Бева були Г.Брандес (Данія), Р. де Гурмон (Франція), Ю.Айхенвальд (Росія), частково – І.Тен (Франція). Значні заслуги в розробці біографічного методу належать А.Моруа, чия теоретична праця «Аспекти біографії» є однією з найвагоміших у XX столітті.

В українському літературознавстві біографічний метод використовували М.Чалий, С.Балей, О.Огоновський, М.Петров, І.Франко.

Професор Львівського університету О.Огоновський (1833–1894 рр.) написав «Історію літератури руської», у якій розглядав художній твір як прояв елементів біографії автора, а також подавав бібліографію творів письменника. У дослідженнях творчості Т.Шевченка І Франко, прагнучи відтворити «живий образ Кобзаря на тлі свого часу й своєї суспільності» («Причинки до оцінення поезії Т.Шевченка», 1881р.), також звертався до методу біографічного.

У радянський період біографічний метод був названий «буржуазним», вульгаризувався, трактувався як другорядний у вивченні творчості письменника – в основному через те, що цей метод не інтерпретував художні твори виключно з класових позицій.

У наш час в Україні літературна портретистика представлена працями Івана Дзюби («Тарас Шевченко»), Анатолія Ткаченка («Іван Драч»), Анатолія Погрібного («Борис Грінченко», «Яків Щоголев»), Володимира Моренця («Володимир Сосюра», «Борис Олійник»), Ніни Жук («Анатолій Свидницький»), Олени Гнідан («Марко Черемшина»), В’ячеслава Брюховецького («Микола Зеров», «Ліна Костенко»), Романа Горака (твори про Івана Франка), Ніли Зборовської («Моя Леся Українка»), Василя Пахаренка («Василь Симоненко»), Ярослава Поліщука («І ката, і героя він любив... Михайло Коцюбинський. Літературний портрет»), Миколи Жулинського (збірник «Із забуття — в безсмертя») та ін.