3.Класичні наукові методи і школи у літературознавстві (XIX-початок хх століть)

Інтерес до літературно-художніх творів, до процесу літературної творчості існував і розвивався протягом багатьох епох існування людства. В античні і середньовічні часи літературознавство функціонувало у формі ідей та поглядів на словесне мистецтво. Лише з епохи Відродження почала формуватися методологія дослідження літературних явищ. Метод у літературознавстві — система наукових засобів пізнання і тлумачення літературного феномену, спосіб його розуміння і висвітлення. Формується метод у процесі осмислення словесних творів і залежить від світогляду та естетичних смаків інтерпретатора. Світогляд, естетичні смаки особистості підлягають основним засадам суспільної свідомості або вступають із ними в суперечність – тому є змінним, як змінна сама суспільна свідомість.

Той чи інший метод виникає, згодом заперечується іншим, новим; може через деякий час відродитися у подібній до вихідної формі, а може досить відчутно трансформуватися.

Прихильники конкретного методу можуть об’єднуватися в наукову школу, яка генерує дослідницький досвід та утверджує засади вивчення словесного мистецтва.

У XIX ст. почали формуватися і сформувалися цілі наукові літературознавчі школи, які декларували й практично застосовували свої принципи і методи вивчення літератури, свої аспекти бачення і дослідження художньої творчості: міфологічна школа, культурно-історична школа, порівняльно-історична школа, школи психологічного напряму, формальні школи тощо. Отже, початок XIX століття – це час формування літературознавства як окремої науки. Формуванню й розвиткові літературознавчих шкіл сприяло й те, що у XIX ст. активно розвиваються міжнаціональні зв’язки, поширюється культурний обмін. У цей час закладаються основи й сучасного українського літературознавства.

Діяльність окремих літературознавчих шкіл, напрямів знаходить своїх прихильників і впродовж XX століття. Схарактеризуємо найважливіші з них.

3.1Міфологічна школа

Ця школа була школою романтичного типу. Виникає вона на початку XIX ст. у німецькому літературознавстві та фольклористиці. Опиралася міфологічна школа на естетику Ф.-В.Шеллінга та братів А. і Ф. Шлегелів, які обстоювали думку про міф як необхідну умову зародження і розвитку мистецтва. Фундаторами міфологічної школи вважають німецьких фольклористів Якоба Грімма (1785-1863 рр.) та Вільгельма Грімма (1786-1859 рр.). Найповніше вчення німецьких філологів відображено у книзі Я.Грімма «Німецька міфологія» (1835р.). Брати Грімм вважали, що міфи є узагальненням поглядів людей на навколишній світ. Саме міфологічні уявлення лежать в основі літературних творів, є джерелом творчого натхнення, інакше кажучи, міф є складовою художньої структури твору.

Методика міфологічного аналізу налаштовує на розпізнавання і виявлення в художній канві літературних творів міфів або міфологічних структур, ідентифікацію літературного варіанта міфу з інваріантом, сформованим в усній словесності (фольклорі), з ’ясування художньої функції міфологічного образу в контексті літературного твору, дослідження мотиву звернення письменника до нього.

На думку братів Грімм, міфологічні уявлення найповніше відображені у творах давньої літератури, в усній народній творчості. Тому давні твори, фольклор необхідно ретельно збирати і вивчати.

У кожного народу – своя міфологія, що зумовлено природніми, історичними факторами. Тому й кожна національна література – своєрідна. Таким чином, Я.Грімм одним із перших (як і Готфрід Гердинг), висунув на передній план проблему народності літератури, вважав вивчення «народної душі» провідним завданням літературознавчих досліджень.

Надалі у міфологічній школі сформувалося два основні напрями:

-етимологічний (у межах цього напряму здійснювалися лінгвістичні реконструкції міфу; виявлялися риси ментальності кожного народу на ранніх етапах його історичного розвитку, втілення її у літературі);

-демонологічний (у межах цього напряму здійснювалися порівняння схожих за змістом міфів, порівняння різних літератур).

Основні представники міфологічної школи – А.Кун, В.Шварц (Німеччина), М.Мюллер (Англія), О.Афанасьєв, Ф.Буслаєв (Росія).

В Україні впливу міфологічної школи зазнала творчість членів гуртка харківських романтиків. Це виявилося, зокрема, в працях М.Костомарова «Об историческом значении русской народной поэзии» (1843 р.), «Слов'янська міфологія» (1847 р.). Окремі ідеї міфологічної школи успішно застосовував відомий український учений О.Потебня («Про міфологічне значення деяких звичаїв та повір'їв», 1865 p.). Збиранням та публікацією фольклорних творів активно займалися М.Максимович, П.Куліш, П.Чубинський, В.Антонович, М.Драгоманов, І.Білик.

У сучасному літературознавстві міфологічна школа переформатувалася в неоміфологізм (на основі вивчення словесності давніх культур у працях Дж.Фрезера, Е.Тейлора, Дж.Кемпбелла, Ж.Дюмезіля) та міфологічну критику (міфоаналіз), репрезентовану концепцією про архетипи (К.-Г.Юнг) і тлумаченням міфу як трансісторичного чинника художньої творчості (Н.Фрай, М.Еліаде).

В українському літературознавстві за радянських часів міфологічні студії не розвивалися, дослідники займалися здебільшого проблемою взаємодії літератури і фольклору. Неоміфологічні тенденції виринули лише наприкінці 80-х років XX ст., коли були заново або вперше опубліковані праці М.Костомарова, Г.Булашева, В.Гнатюка, І.Огієнка, І.Нечуя-Левицького, О.Потебні, М.Сумцова, К.Сосенка. У руслі неоміфологізму, міфологічної критики нині провадять дослідження літератури такі вчені, як В.Давидюк, В.Войтович, Л.Дунаєвська, Я.Поліщук.