2.6.Літературознавчі погляди у добу просвітництва, постпросвітницькі теорії

Важливим етапом на шляху розвитку мистецьких принципів, а також становлення літературознавства як самостійної наукової галузі стала доба просвітництва (друга пол. XVII-XVIII ст.). Сам термін «просвітництво» поширився після появи статті І.Канта «Що таке Просвітництво?» (1784). Видатні мислителі просвітництва – Франсуа Вольтер (1694-1778 рр.), Шарль Луї Монтеск'є (1689–1755 рр.), Жан-Жак Руссо (1712–1778 рр.), Дені Дідро (1713–1784 р.).

Просвітництво – особливе явище в розвитку естетичної думки, оскільки його ідеї та концепції не обмежувалися мистецькою теорією і практикою, а часто безпосередньо виходили на проблеми організації суспільного життя.

Філософія просвітителів виходить з думки про «розумність» світу. Але таку розумність, яка є засобом здобуття людством Рівності, Справедливості, Братерства, Свободи. Побудувати суспільство на засадах цих ідеалів можна шляхом популяризації позитивних, практично корисних знань серед широких кіл освічених людей. При цьому просвітники вважали, що необхідно залучати до наукових знань правителів, які й сприятимуть втіленню принципу розуму в повсякденному житті конкретних країн.

Одним із головних завдань філософи-просвітителі вбачали боротьбу з релігією, оскільки нові знання про природу і суспільство, отримані шляхом обробки дослідних даних, суперечать твердженням релігії.

У політичній практиці ідеї просвітництва стали теоретичною основою французької революції, далі – призвели до непередбачуваних самими просвітниками наслідків, найбільш катастрофічними з яких був якобінський терор у Франції.

Із доктрини про «розумність» світу випливали основні естетичні засади Просвітництва.

Визначний просвітитель Дені Дідро (1713-1784 рр.) вважав, що літературі і мистецтву належить відповідальна місія: судити вади та зло в суспільстві, наставляти людство, вести його за собою, давати людям ідеал. «Хоч би якою високою не була майстерність, без ідеалу немає справжньої краси», – писав Дідро. Літературний герой має бути провідником певних суспільних ідей. Основним культом просвітницької літератури є культ розуму («Робінзон Крузо» Даніеля Дефо).

На противагу класицистам, Дідро закликав до демократизації мистецтва. Одним із проявів такої демократизації є визнання того, що героями творів можуть бути представники всіх класів – не тільки привілегійованих першого і другого (дворянство і духовенство), а й представники «третього стану» (буржуазія, простолюдини).

Отже, просвітники внесли свій вклад у розвиток теорії мистецтва, зокрема – літератури. Вони поглибили осмислення специфіки жанрів, ввели нові жанрові категорії. Скажімо, Дені Дідро виокремлював такі різновиди драми як роду літератури: весела комедія сатиричного характеру, серйозна комедія, яка зображує зразки доброчинності та обов’язку; буржуазно-міщанська трагедія чи драма, побудована на побутових сюжетах; висока історична трагедія.

Подібні принципи проголошував і німецький просвітитель Готхольд-Ефраїм Лессінг (1729-1781 рр.). Він рішуче виступив проти канонічних правил «Мистецтва поетичного» Буало, а значить – проти основ класицизму, вважав, що класицизм, обстоюючи нормативність як критерій естетичної вартості, позбавляє мистецтво його органічної природи.

Лессінг відстоював ідею демократизації героя, правдивість, природність акторів на сцені, вважав, що мета мистецтва, зокрема словесного, драматичного – дослідження людини, світу її почуттів, простих і зворушливих. За цими принципами створив першу німецьку міщанську драму «Міс Сара Сампсон». Вперше перед глядачами в п'єсі, жанр якої означений як трагедія, були представлені не царі та міфологічні герої, а прості, незнатні люди, та й події розгорталися не на полях боїв чи в королівських апартаментах, а в буденній побутовій обстановці.

У відомому трактаті «Лаокон, або Про межі малярства і поезії» (1766 р.) Лессінг порівнює живопис і поезію – на прикладі скульптури Лаокона, зображеного Садолетом, і Лаокона, показаного Вергілієм. Внаслідок проведеного аналізу малярства та поезії Лессінг вирізняє наступні особливості, притаманні аналізованим царинам мистецтва. Він поділяє всі види мистецтва на просторові та часові. До просторових він зараховує живопис, оскільки той зображує предмети, що перебувають поруч. До часових належить поезія, позаяк вона зображує події в русі, тобто в їхній часовій послідовності. Подібний підхід орієнтував митців слова не на описовість, а на проникнення в психологію, зображення почуттів і пристрастей, на зображення життя у динаміці, на охоплення усіх його аспектів. Ці міркування Лессінґа справили величезний вплив на подальший розвиток поезії, літератури в цілому.

Активними критиками деяких аспектів естетичної системи класицизму, а також просвітництва стали учасники суспільно-культурного преромантичного руху «Буря і натиск». Це літературний рух початку 70-х – початку 80-х років XVIII ст. у Німеччині. «Маніфестом» «Бурі і натиску» вважають виданий Й.-В.Гете і Й.-Г.Гердером у Страсбурзі у 1870 році збірник «Про німецький характер та мистецтво».

Отже, представники «Бурі і натиску» не сприймали канонів класицизму, просвітництва з їх культом розуму, протиставляли їм творчу свободу, бачили мету літератури у зображенні природних міжособистісних стосунків, сильних пристрастей, екзальтованих переживань, героїчних діянь, вольових характерів. Шиллер також приділив особливу увагу питанню про відносини між формою і змістом літературного твору, надаючи перевагу саме формі.

Ще одним принципом представників руху «Буря і натиск» є визнання національної своєрідності, народності мистецтва, тобто обстоювання права кожного народу на національну літературу. Так, німецький філософ і поет Йоганн-Готфрід Гердер (1744-1803 рр.) вважав літературу виявом національного життя, а оскільки обставини життя кожного народу, природа, державний устрій, менталітет, звичаї, традиції, естетичні смаки, мова різних народів різні, то й літератури їх різні. Неоднаковими мають бути і підходи до їх дослідження. Гердер говорив про художню цінність фольклору, взагалі вважав народну поезію вищою за авторську, оскільки саме народна поезія виражає колективний настрій і дух нації.

Гердера часто називають «першим літературознавцем», оскільки сформульовані ним теоретико-літературні ідеї суттєво позначилися на розвиткові літературознавства і становленні теорії літератури як самостійної науки.

Естетичні теорії в німецькій класичній філософії

Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. теорія літератури збагатилася завдяки естетичним концепціям німецьких митців і мислителів. Більшість із них представляла романтичний чи близький до романтичного спосіб мислення: І.Кант, Ф.Шиллер, Ф.Шлегель, Г.-В.-Ф.Гегель та інші. Вони заперечували приписи нормативної естетики класицизму, шукали, обгрунтовували і використовували нові ідеї естетичного освоєння дійсності та літературної творчості.

Іммануїл Кант (1724-1804), на противагу естетичним принципам Арістотеля, класицистів, доводив, що насолода мистецтвом – це неупереджена, незацікавлена насолода, що мистецтво не має бути пов’язане для людини з якимось практичним інтересом; естетичні переживання – вільна «гра» духовних сил; що естетичне судження ніколи не може бути обґрунтоване логічно (раціонально).

Найвищим видом мистецтва Кант оголосив поезію, оскільки вона здатна підніматися до рівня зображення ідеалу.

Спрощений, утилітарний погляд на мистецтво заперечував і німецький філософ Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770—1831). «Учителем, – зазначав він у «Лекціях з естетики» (1835-1838 рр.), – мистецтво стало хіба що завдяки тому, що володіє здатністю доносити до людей духовний зміст. Та якщо повчання (абстрактне судження, прозаїчний роздум, навчання та ін.) ставиться як мета мистецтва, то внаслідок цього чуттєва образна форма, котра і робить твір мистецтва художнім твором, виявляється лише непотрібним придатком, оболонкою, видимістю... Цим спотворюється природа самого художнього твору... Якщо обмежують мету мистецтва користю, що несе це повчання, то іншу сторону мистецтва, яка полягає у милуванні, забавлянні, насолоді, видають за несуттєву і вважають її побічним моментом користі, що приносить настанова... Однак тим самим визнається, що мистецтво не вбирає в себе свого призначення і своєї кінцевої мети, а його поняття тримається на чомусь іншому, для чого воно служить засобом». На переконання Гегеля, мистецтво «покликане розкрити істину в чуттєвій формі», «має свою кінцеву мету в самому собі»; «інші цілі, такі як, наприклад, повчання, очищення, виправлення, заробіток грошей, прагнення до слави і почестей, не мають жодного відношення до художнього твору як такого і не визначають його поняття».

«Лекції з естетики» – основна праця Гегеля, який став творцем всеохопної естетичної системи, основаної на послідовному застосуванні діалектики. Основоположним у філософській системі Гегеля було поняття «абсолют». Абсолют – це духовний і розумовий первень. У Гегеля він має різні назви: «абсолютна ідея», «світовий розум», «світовий дух». Уся культура людства, історія, мова розглядається як об’єктивація абсолюту. Абсолют саморозкривається спочатку в мистецтві, пізнаючи себе через вільне споглядання, далі в релігії – через благоговійне уявлення, нарешті у філософії – через пізнання в поняттях. Мистецтво виникає, коли духовна сутність життя знаходить своє втілення в зображенні окремих людей. З усіх видів мистецтва Гегель особливо цінував літературу за її універсальність, а в самій літературі – поезію.

Гегель розглядав прекрасне як «чуттєве явище, чуттєву видимість ідеї», визнавав об’єктивність прекрасного і його пізнання.

Гегель вважав основним предметом художнього перетворення характер; характер має національні та історичні риси.

Ключовий закон художнього пізнання життя, за Гегелем, – типізація.

Чимало уваги Гегель приділяє розробці таких визначальних для теорії літератури категорій, як роди та жанри поезії. Він детально розглядає роман як провідний жанр епічного мистецтва. Описує Гегель мовно-образні засоби поетичної мови.

Слід зауважити, що гегелівська теоретико-літературна концепція є однією з найвизначніших у світовій науці. Досі відчувається її вплив на розвиток літературознавства.