2.4.Літературознавчі погляди у добу бароко

Своєрідно трактували сутність і призначення мистецтва, літератури представники доби бароко (XVI-XVII ст.). По суті, митці епохи бароко відмовлялися від античної ідеї наслідування природи, яка домінувала в епоху Відродження.

Митці, мислителі бароко прагнули до всебічного пізнання, осягнення світу, який видавався їм складним, таємничим, досить ворожим щодо людини. Мистецтво, зокрема література, мали слугувати одним із засобів такого осягнення. Виходячи з цього, основним принципом відображення дійсності стає принцип, оснований на ефекті «системи дзеркал», коли світ відтворюють не таким, яким він є насправді, а химерним і багатогранним, відтворюють у першу чергу не стільки об’єкти реальності, скільки їх розташування, взаємозв’язки. У літературний твір вводяться такі категорії, які раніше не були предметом літератури й мистецтва, скажімо – наукові викладки, енциклопедичні факти. Серед відомих літературних творів епохи бароко, у першу чергу спрямованих на інтелектуальне осягнення світу – «Анатомія світу» Джона Донна, «Лабіринт світу» Педро Кальдерона, «Світ зсередини» Франсиска де Кеведо.

У добу Відродження мислителі, митці заявляли про те, що мистецтву не притаманна дидактична функція, воно призначене у першу чергу для насолоди. У добу бароко теж не визнавали дидактизму мистецтва, але – на користь пізнання. Італійський філософ Франциск Патриці (1529-1597) заперечував дидактичну функцію поетичного мистецтва, вважаючи, що мистецтво не повинно повчати, «предметом поезії має бути те, у що неможливо повірити»; саме зображення незвичайного, ілюзорного спонукає свідомість до напруженої духовної роботи у пошуках істини. Отже, ще одним домінуючим принципом мистецтва, літератури стала ілюзорність. Тому у літературі бароко багато незвичайних картин і сцен, що дивують, приголомшують читачів, взагалі образи постають цілим каскадом, що теж сприяє ефекту ілюзорності. Персонажі творів надзвичайно красномовні – мова їх сповнена барвистості, вишуканості. Прикладом втілення цього принципу у літературній творчості бароко стала поема Джамбаттісти Маріно «Адоніс» (1623 р.).

Говорячи про поетичний вимисел, один із теоретиків барокко Т. Коррео (XVII ст.) вважав, що поет може по­рушити природний порядок речей на користь художнього розміщення матеріалу. Досконалий художній твір якраз і виникає внаслідок послідовних, регулярних, цілеспрямованих відхилень і від наслідуваного природного зразка (прототипу), і від мовної норми.

Один із теоретиків бароко – Джованні Капріо – вважав поетичну творчість вищим родом мис­тецтва, бо вона може відтворити видиме й невидиме в навколишній дійсності, тобто як реальний світ, так і світ ірреальний, вигаданий, домислений, створений фантазією митця. Це також була ревізія арістотелівського погляду на природу поетичного мистецтва. Індивідуальне бачення світу, на відміну від античного мімезису, в бароко стало розглядатися як великий здобуток митця, своєрідний його привілей.

2.5.Літературознавчі погляди доби класицизму

Бароко поступилося місцем класицизму (XVII-XVIII ст.), філософською основою якого став раціоналізм Рене Декарта (1596-1653 рр.). Раціоналізм Декарта, як і філософи бароко, ревізував принципи античності і Відродження, але з іншого боку. Головне в мистецтві, – вважав Декарт, – не наслідування реальній природі, не увага до людини – а орієнтація на чисту об’єктивну природу, позбавлену специфічного людського моменту. Такі ідеї були співзвучні суспільним настроям у Франції доби Людовіка XIV, який прагнув не лише державу, а й літературу привести до певної відлагодженої системи.

На такому філософському і суспільному грунті Нікола Буало (1636-1711 рр.) створив трактат «Мистецтво поетичне» (1674 р.), який втілив основні теоретичні засади класицизму.

Класичною, ідеальною, а отже, гідною наслідування в художній творчості класицизм проголошував античну літературу, у теорії – античну поетику («Поетику» Арістотеля). В ієрархії жанрів найважливішими було визнано античні епопею, трагедію, поему, оду, байку, сатиру.

У художній практиці втілювалася ідея Декарта про очищення філософської думки від людського, гуманістичного, привнесеного в неї у добу Відродження. Сприйняття краси ототожнювалося з раціональним пізнанням.

Основним класицисти вважали дидактичний потенціал твору, а не його здатність викликати естетичні переживання, приносити естетичну насолоду.

Предметом зображення та ідеалом літератури була не людина в її суспільних зв’язках, а сконструйований митцем узагальнений людський тип – носій ідеї чи якості, представник вищих кіл суспільства. Взагалі художня правда повинна була цілком відповідати смакам людей з аристократичних кіл.

Художній образ трактували як зовнішню оболонку для раціональної, переважно етичної, ідеї. Прекрасне не те, що гарне, а те, що розумне.

Роль натхнення ігнорували, оскільки понад усе цінували норму – в поведінці героїв і в організації літературного твору. Звідси – категоричні приписи: відповідність мовлення твору теорії трьох стилів, дотримання в драматургії правила трьох єдностей – єдності часу, місця і дії тощо.

Художній твір мав відзначатися чіткістю, ясністю, композиція його мала будуватися на строгих і статичних правилах. Основне завдання митця – логікою думки переконувати читачів, глядачів у справедливості раціонального устрою світу.

Цінним у класицизмі були його орієнтація на античне мистецтво, створення кращих зразків європейської літератури, вимога осмисленості творчого процесу, потреба в літературному навчанні, поглиблене розуміння жанрової специфіки літературних творів, піднесення художнього рівня творів національних літератур, наголошення на важливості теорії в розвитку мистецтв.

Але безапеляційні вимоги класицистів сковували мистецтво, у тому числі літературу, заважали її зближенню з життям, зупиняли рух до свідомості і сердець людей. Це відчували і самі представники класицизму, і вже Мольєр заявляв: якщо досконалі з точки зору норм п’єси не подобаються глядачам, треба змінювати ці норми. Творчість найвидатніших письменників доби класицизму (Корнеля, Расіна, Мольєра) свідчить про те, що вони, враховуючи принципи класицизму, все ж певною мірою відступали від них – і саме тому залишилися відомими.

Як зазначає П.Білоус [Білоус П.,с.13], у XVI-XVII ст. зароджується українське літературознавство (до цього часу трапляються лише окремі судження про художню словесність у давніх пам’ятках літератури). Першими теоретиками українського віршування є Стефан Зизаній, який у свій «Лексис» (Словник), виданий 1596 року, включив деякі літературознавчі терміни (зокрема статтю «Про метри»), та Мелетій Смотрицький, котрий у «Граматиці слов’янській» (1619р.) подав поняття про віршові розміри, про види віршів. Тривалий час (XVI-XVIII ст.) в Україні роль літературознавчих теоретичних праць відігравали поетики і риторики, які навчали віршуванню й ораторському мистецтву. У них викладалися нормативні правила складання віршів і проповідей (промов), драматичних творів, систематизувалися знання з літературознавства. Поетики, зокрема, мали за основу «Поетику» Арістотеля, але в українських варіантах зустрічаємо розвиток ряду поглядів античного мислителя. Найпопулярнішими були українська «Поетика» і «Риторика» Феофана Прокоповича (1681-1736 рр.), які мали новаторські риси.