2.3.Літературознавчі погляди у добу Відродження

Доба Відродження (або Ренесансу) (XIV-XVI ст.) характеризується потужним розвитком мистецтва, естетичної і теоретико-літературної думки. Характерною ознакою Відродження було співіснування концепцій у теорії мистецтва, у художній практиці. Насамперед це співіснування християнства і античного світогляду, ідей Платона і Арістотеля.

Немало мислителів, наприклад, італійці Марсіліо Фічіно, Джордано Бруно дотримувалися платонівських поглядів на мистецтво, його специфіку, на природу прекрасного. Так, Джордано Бруно (XV ст.) вважав, що краса, видима в речах, в тілах – випадкова, тіньова. Прекрасним є, на його думку, тільки інтелект, до якого і треба прагнути.

Водночас поступово утверджувався арістотелівський погляд на природу мистецтва. Митці й автори естетичних праць того часу (Леонардо да Вінчі, Лодовіко Кастельветро, Лоренцо Валла) вважали, що прекрасне – в природі самих речей, а мистецтво – це відображення реальної дійсності; завдання митця – відкрити у природі красу, яка в ній прихована, пошуки краси становлять сенс творчості.

Італійський письменник і теоретик літератури Лодовіко Кастельветро 1505-1571 рр.) стверджував, що основою мистецтва є новизна і насолода. Принцип насолоди від мистецтва став провідним і цілком вписувався у ренесансний ідеал спраги життєвих відчуттів. Про це йдеться в «Апології поезії» Джованні Бокаччо (1313-1375 рр.) і трактаті Лоренцо Валли (1407-1457 рр.) «Про насолоду». Діячі Відродження були переконані в самоцінності мистецтва, вважали, що поезія – чистий вимисел, тому вона не стосується моралі – нічого не стверджує і не заперечує.

Багато уваги приділяв розробці критеріїв художності, засобів майстерності у відтворенні життя Леонардо да Вінчі (1452-1519 рр.). У тритомному «Трактаті про живопис» він порушив питання про принципи відображення дійсності. Вчитель людини у створенні прекрасного – сама природа, вважає Леонардо да Вінчі, але людина – вища за природу, людські творіння переважають над природними. Розуміння прекрасного залежить від індивідуального смаку митця, тому у творчості (в літературній теж) на передньому плані – художник, котрий повинен творити так, як Бог творив світ.

Варто згадати, що подібні міркування пордили своєрідне явище в епоху Відродження – титанізм, «побічними ефектами» якого стало визнання вседозволеності для митця, тобто його право нехтувати усіма нормами моралі, етики задля втілення своїх прагнень.

Отже, християнська церква в епоху Відродження зберігала свій вплив на естетичне мислення, але церковний канон із характерним для нього теоцентризмом (богоцентризмом) зазнав суттєвої трансформації в бік чуттєвого людиноцентризму і титанізму. Поряд із теїстичним звеличенням Бога утвердилось гуманістичне звеличення людини як творця духовних надбань.

Які ще проблеми, пов’язані з літературою, цікавили мислителів Відродження?

У часи середньовіччя в більшості європейських країн панівною літературною мовою була латина, адже саме вона була «рідною» мовою християнства. Уся елітна література писалася латиною. Але уже на початку XIV ст. один із найвеличніших творів світової літератури «Божественна комедія» був написаний мовою італійською. Це було справжнім революційним вчинком. У спеціальному трактаті «Про народну мову» Данте Аліг’єрі (1265-1321 рр.) обгрунтовує необхідність писати художні твори народною мовою, а не латиною, яка незрозуміла широким масам. Послідовниками Данте були італійці Франческо Петрарка і Джованні Бокаччо. Невдовзі цей рух охопив усю Європу. Митці, мислителі Відродження стали послідовниками Данте. Так, у Франції свою рідну мову (і власні заслуги у її вдосконаленні) прославляв П’єр де Ронсар. Жоашен Дю Белле написав трактат «Захист і прославляння французької мови» (1549 р.). Трактат був спрямований проти тих, хто, не маючи ніякого відношення ні до греків, ні до латинян, принижується і відкидає все, що написано французькою. Ж. Дю Белле сподівався, що твори вітчизняних поетів затьмарять славу Гомера і Вергілія, що французька мова дорівняється до мови самих греків і римлян. Подібні думки щодо мови літератури італійської висловлював італійський поет, мислитель Торквато Тассо у трактаті «Роздуми про поетичне мистецтво» (1587 р.).

Таким чином, епоха Відродження започаткувала формування національних культур, літератур.

Плідними були міркування визначних діячів Відродження про співвідношення віршової та прозової мови, про специфіку жанрів літератури і художній потенціал окремих жанрів. Так, Данте у згаданому вище трактаті «Про народну мову» порушив проблеми співвідношення прозової та віршованої мови, розглянув теорію поетичних жанрів.