2.Історичний розвиток літературознавства

Вище йшлося про те, що літературознавство як окрема наука постало у XIX столітті. Але вже в давніх людських цивілізаціях (Вавилон, Єгипет, Греція, Рим, Китай, Індія) прагнули осмислити значення слова в житті суспільства, адже воно (слово) виявилося здатним виразити мрії та наміри, найтонші нюанси людської душі. Особливою, непростою справою виявилося тлумачення давніх текстів, які рясніли незрозумілими, забутими поняттями, символами – формувалася система прийомів такого тлумачення, інтерпретації стали підлягати і сучасні тексти. Вимагала осмислення і літературно-художня практика, яка склалася ще у ті ж найдавніші часи. Отже, постала потреба у формулюванні основних принципів розвитку літератури як невід’ємної частини духовної культури суспільства.

2.1Літературознавча думка в античні часи

Особливого рівня літературознавство (тоді ще – у складі філософії) досягло в Стародавній Греції, в античні часи.

Основною проблемою, навколо якої точилися естетичні суперечки у Стародавній Греції, була проблема суті і ролі мистецтва у житті суспільства. Мислителі ставили перед собою такі питання: що таке мистецтво і яка його природа; що таке прекрасне, має воно якесь об’єктивне підгрунтя чи є наслідком тільки суб’єктивних вражень; яка суспільна вартість мистецта і як можна використати його для «виправлення душі» та виховання громадян.

Представники Піфагорійського союзу (астрономи, математики, філософи), фундатором якого був Піфагор (VI ст. до н.е.), вважали, що мистецтво є наслідуванням природи, сутність мистецтва вони окреслили через термін «мімезис» (наслідування). Фундаментальне значення для розуміння мистецтва мало уточнення поняття «мімезис», яке зробив Геракліт (544-483 до н.е.). Осмислюючи співвідношення між об’єктом зображення і його образом, він наголошував, що художнє зображення не зводиться до копіювання натури, митець відтворює не всі прикмети зображуваного, а тільки деякі – сутнісні і промовисті, і саме ця вибірковість вирізняє твір мистецтва. Подібні міркування висловлював потім Демокріт (прибл. 460 – прибл. 370 до н.е.). Отже, античні мислителі вивели філософську думку на актуальні дотепер проблеми художнього узагальнення, схематизації та умовності зображення, творчого переосмислення реальності тощо.

Демокріт, крім того, привернув увагу до виняткової ролі натхнення як особливого душевного стану митця у творчому процесі, тобто безпосередньо вийшов на проблему психології творчості.

Звертаючись до поглядів античних мислителів відносно ролі поезії у житті суспільства, зазначимо, що Піфагор вбачав у поезії магічну силу, вважав, що вона може допомагати виховувати громадян. Арістофан (прибл. 445 – прибл. 385 до н.е.), розмірковуючи про роль поезії у суспільстві, започаткував дискусію про суспільний ідеал особистості та його втілення в образі літературного героя, про ідеальне і реальне в поезії. Цікавою в цьому сенсі є комедія Арістофана «Жаби», герої якої, поети Есхіл та Евріпід, сперечаються саме про роль поезії в суспільстві. Есхіл, як прибічник принципів ідеальної поезії, вважає, що героями поезії можуть бути тільки люди духовно і фізично сильні, шляхетні, наділені блискучим знанням мови, розкішно одягнені. Поет, на думку Есхіла, мусить приховувати усе негарне і ганебне, не виводити його на сцену, щоб глядачів цьому негарному не вчити. Герої ж Евріпіда – блазні, блудниці, негідники. Тобто Евріпід виступає прибічником реальної поезії, він зовсім не прагне звеличувати своїх героїв, а зображує їх такими, якими вони є насправді.

Серед найвидатніших мислителів Стародавньої Греції, ідеї яких найвідчутніше вплинули на формування філософських, культурних поглядів народів західноєвропейської цивілізації, – Платон і Арістотель.

Платон (427 – 347 до н.е.) відстоював дуалістичну картину світобудови, згідно з якою існує світ ідей («видів»), що є вищим, духовним, прекрасним, раціональним, і світ матеріальний – нижчий, нераціональний, вторинний. Ідеї світу вищого час від часу ніби «падають» у світ нижчий, втілюючись у матеріальних об’єктах, у тому числі – у людях. У світі ідей – справжне буття, у світі матеріальному – тільки його бліде відображення.

Втілюючись у людині, ідея складає «душу» людини, але при цьому майже все «забуває» із того, що «знала» у світі вищому, хоч і прагне до пізнання. Можливе пізнання чуттєве і пізнання раціональне, філософське.

Різницю між цими видам пізнання Платон розкриває у «Притчі про печеру».

Що ж таке пізнання чуттєве? Це пізнання, основане на аналізові того, що дають людині її відчуття (через зір, смак, слух тощо). До такого пізнання Платон ставиться надзвичайно скептично. Життя пересічної людини він порівнює із життям у темній печері. Ті, що перебувають у печері, повернуті спиною до входу, до того ж – прикуті так, що не можуть бачити нічого крім того, що є прямо перед ними. А перед ними – стіна печери, на якій відбиваються лише тіні предметів, людей, що проходять повз печеру. Чи справжнім є уявлення, знання про побачене, – ставить питання Платон. Відповідь, звичайно, негативна. Те, що людина сприймає чуттєво – лише тінь справжньої реальності, ілюзія.

Тільки завдяки напруженій філософській мислительній діяльності, постійно задаючи собі питання і шукаючи на них відповіді, людина може отримати більш повне уявлення про світ ідей, який тимчасово покинула її «душа».

Однак філософу немає сенсу прагнути розділити свої знання із «печерним натовпом», котрий не має змоги відірватися від ілюзій повсякденного чуттєвого сприйняття.

Про це – у продовженні «Притчі про печеру». Якщо із когось скинуть кайдани, – пише Платон, – примусять повернути шию, пройтися, подивитися на світло – йому буде боляче при яскравому світлі дивитися на ті речі, тіні від яких він бачив раніше. А якщо йому скажуть, що раніше він бачив дурниці, а тепер те, що є правильним, та ще й почнуть ставити питання і вимагати відповіді, чи не захоче цей хтось бігом повернутися до звичних «тіней», вважаючи що те, до чого він звик, достовірніше від тих речей, які йому показують. У цьому випадку відповідь у притчі – позитивна. Отже, за Платоном, справжнє, «філософське», пізнання потребує особливої праці, напруги, воно під силу лише небагатьом. Саме представники оцих небагатьох, філософи, здатні до керівництва людським суспільством. Модель такого ідеального, раціонально облаштованого суспільства Платон змальовує у діалозі «Держава».

Яким є місце мистецтва у житті людини, в ідеальній платоновській державі? Мистецтво – теж сфера чуттєвого. Але якщо чуттєве сприйняття світу породжує лише «тіні», то мистецтво є «тінню тіней».

Отже, у міркуваннях Платона про світобудову закорінене заперечення ним мистецтва:

1)воно є тільки «тінню тіней» і вводить людей в оману, бо пізнати справжній світ (світ ідей) можна тільки розумом, а це – сфера діяльності мислителів, а не митців;

2)оскільки мистецтво не спроможне відтворювати світ ідей, який є духовною основою життя, то й належно впливати на формування повноцінного громадянина воно не може.

Тому у розробленій Платоном теорії ідеальної держави не було місця для мистецтва з його емоційністю, чуттєвістю, з естетичним освоєнням та переживанням дійсності. Виняток Платон зробив тільки для релігійних гімнів, здатних, на його думку, залучати людей до світу ідей, а також для гімнастики, яка тоді вважалася одним із видів мистецтва і могла бути корисною для фізичного вдосконалення громадян придуманої ним держави.

Хоча (і це виявилося дуже важливим для послідовників-платоністів) Платон наголошував на тому, що здатність до поетичної творчості – це дар богів. Поетичному мистецтву не можна навчитися, це результат божественного натхнення, містичний, алогічний акт. От тільки поет може бути як божественно піднесеним, так і одержимим, несамовитим. А в стані одержимості він не завжди може творити розумне, отже, може бути соціально небезпечним. Саме у зв’язку з цим виникає найбільше протиріч у Платоновій теорії. В одному випадку він схиляється до того, що поети тільки зашкоджують його ідеальній державі, в іншому – говорить, що у цій державі повинні повсякчас звучати чарівні пісні, що будуть як під гіпнозом переконувати усіх у правильності їх життя. Такі пісні можуть складати ті поети, що здатні наслідувати не що завгодно, а тільки хороше, правильне. До речі, Платон не дуже прихильно ставився до кумира античності – Гомера, звинувачував його у бродяжництві, у занадто «вільному» зображенні богів, звертався до Гомера із риторичними питаннями: «Дорогий Гомер, чи розумієш ти те, про що пишеш? Чи покращив ти життя хоч якоїсь держави?»

Примат божественої ідеї визначав для Платона і розуміння прекрасного. Мислитель вважав, що існує об’єктивна краса, тобто прекрасне є таким для всіх і завжди. Прекрасне – те, що справедливе, розумне, упорядковане і походить від божественної ідеї.

Залишив Платон і роздуми про «трагічне» і «комічне». При цьому – помітив, що ці константи неоднаково виявляються в різних типах літературних творів, і ця обставина покликала до життя поділ мистецьких явищ на три роди – епос, лірику, драму. За Платоном, література, як і всі інші види мистецтва, творчо (за особливого натхнення автора) наслідує ідею життя, і тому для кожного з родів характерна своя пізнавальна (гносеологічна) природа.

Особлива цінність теорії Платона в тому, що вона поставила перед сучасниками і наступними поколіннями кардинальні питання, суттєві для розуміння і функціонування мистецтва. Одна їх група охоплює широке коло естетичних проблем – сутності, природи мистецтва. Друга пов’язана із суспільним буттям мистецтва, його статусом і роллю в державі.

Найгрунтовнішим запереченням уявлень Платона про мистецтво було вчення його учня Арістотеля (384-322 до н.е.), який вважав «подвоєння світу» (дуалізм) неправомірним. На його думку, дійсність не є «тінню» видуманого світу ідей, а мистецтво не є «тінню» цієї «тіні». Світ існує реально і джерело мистецтва – в об’єктивній реальності. Отже, Арістотель підтримав висловлену ще піфагорійцями ідею мімезису: «Твори епосу, трагедій, а також комедій і дифірамбів... – все це загалом наслідування». Розвиває Арістотель і думки піфагорійців про те, що відтворення навколишнього світу в літературному творі не є його копіюванням, поетична творчість пов’язана з домислом, уявою, фантазією, адже життєві реалії відтворюються не такими, яким вони були насправді (це справа історика), а такими якими вони могли б бути ( в уявлюваному або в бажаному вигляді).

Звідси виводиться думка про те, що найвищою метою мистецтва, зокрема і літератури, є повчання, виховання, дидактизм, користь для того, хто сприймає твір. Надмета мистецтва, на думку Арістотеля, полягає у тому, щоб «пом’якшувати дикість прагнень» людини, надавати їм «культурного характеру». Механізм цього «пом’якшення» такий: коли людина має змогу спостерігати начебто збоку (через мистецтво) свою дикість, то починає усвідомлювати її і «соромиться», втихомирюється, улагіднюється. На цьому ґрунтувалися твердження про катарсис (грец. katharsis – очищення) – естетичне переживання, яке зумовлює моральне вдосконалення. Теорія катарсису в основному розроблялася у зв’язку з жанром трагедії. У трагедіях зображувалися дії, що викликають страх, співчуття. Переживання цих почуттів, на думку Арістотеля, також сприяє «очищенню» глядача, дає йому моральне полегшення, допомагає у розкритті людської сутності. Арістотель детально пояснює, якими мають бути герої трагедії, щоб їхня доля викликала страх і співчуття. Конфлікт у трагедії має виникати між близькими людьми, родичами, друзями. Якщо ворог вбиває ворога, то в цьому немає нічого жалісного, а значить, немає трагедії.

Скажімо, і страх і співчуття виникало у глядачів трагедії Софокла «Едіп-цар». Едіп – спадкоємець корони Фів, приречений фатумом убити свого батька і одружитися із власною матір’ю, ніщо не в силі змінити цей вирок долі, все стається, як напророкував Оракул, хоч і батько Едіпа, Лай, і сам Едіп всіляко противилися цьому. За Арістотелем, така можливість вторгнення сліпого фатуму у життя людини викликає страх у глядачів трагедії, співчуття виникає через усвідомлення невідворотної протилежності між намірами і вчинками Едіпа. Переживаючи ці страх і співчуття, глядачі трагедії отримували можливість «очиститися».

Про вплив естетичних переживань на душу людини говорить Арістотель і у зв’язку з іншими жанрами літератури.

На відміну від Платона, Арістотель не вбачав у творчому процесі натхнення, одержимості. Художню творчість він розумів як справу техніки. Поет повинен просто володіти основами словесної майстерності, творити з холодною головою, обачливо і тверезо. «Поетичне ремесло» (техне) – це певні правила, якими має керуватися поет.

Відмінно від Платона трактував Арістотель і категорію «прекрасне». Він розумів прекрасне як «порядок», пропорційність і визначеність, гармонію і симетрію. Очевидно, таке трактування було продуктивнішим для свого часу, ніж абстрактні роздуми про «ідею» прекрасного у Платона. Висновки Арістотеля випливали з усвідомлення внутрішньої організації художнього твору, скеровували думку в напрямі пізнання зображально-виражальних ресурсів художньої літератури, структурованості явищ мистецтва, що з часом мало привести до усвідомлення твору як складного функціонального цілого – естетичної системи.

Арістотель не обмежився критикою естетичних поглядів Платона. Він узагальнив і синтезував у цілісне вчення естетичні, теоретико-літературні здобутки античної думки, суттєво доповнив, розвинув і систематизував їх. Так була створена його «Поетика» – перший із відомих в історії західноєвропейської цивілізації фундаментальний твір з теорії літератури.

Арістотель окреслив та обгрунтував принципову відмінність між науковим і художнім мисленням, між історією і поезією, поезією та філософією, між філософським судженням і художнім образом. Обгрунтував Арістотель і поділ художньої творчості на три роди – епос, лірику, драму.

Як згадувалося вище, Арістотель підкреслював виняткову роль уяви, домислу, фантазії в художньому творі, перевівши увагу з об’єкта наслідування на сам твір і на митецький потенціал автора як суб’єкта творчого процесу. Тобто Арістотель сформулював по суті те, що пізніше отримає назву типізації.

У «Поетиці», у ще одній праці – «Риториці» – Арістотель висловив свої міркування про естетичні ресурси художньої мови, зокрема про тропи, наголошуючи на ролі метафори – і як особливості художнього мовлення, і як ознаки поетичного мислення, таланту. У «Риториці» запропоновано принципи аналізу способів творчості і стилю прозових творів, тобто закладено основи такого підрозділу науки про літературу, як поетика.

«Поетика» Арістотеля довгий час була взірцем наукових праць з теорії літератури. Однак після занепаду античної цівілізації про неї забули. І лише у XV ст. вона повернулася в Європу через країни арабського сходу і знову мала великий вплив на подальший розвиток літературознавчої науки.

Підсумовуючи сказане про внесок Платона і Арістотеля у формування літературознавчої теорії, можна стверджувати, що Платон заклав основи ідеального (романтичного), а Арістотель – натурального (матеріалістичного) літературознавства.

У римський період зародилася традиція наслідування «Поетики» Арістотеля і планонівського вчення про мистецтво. Одним із перших щодо цього було віршоване «Послання до Пізонів» римського поета Квінта Горація Флакка (65 – 8 до н.е.), пізніше назване «Наукою про поезію». У ньому повторено основні особливості поетичної творчості, теоретично обгрунтовані Арістотелем, але з підкресленою нормативністю.

У «Посланні до Пізонів» розписано, що і як повинен творити письменник, чого прагнути, в чому виявляється художня майстерність поета, як добирати відповідний предметові зображення стиль, як досягати художньої досконалості. Горацій говорить про єдність у мистецтві (поезії) «насолоди і користі» («Мало, щоб вірш був красивий, нехай і солодким він буде»). Отже, «Послання до Пізонів» визначає мету мистецтва – «розважаючи, повчати».

Пізніше нормативні поетики стали звичним явищем в історико-літературному процесі.