5.Сучасні уявлення про основні функції художньої літератури

Художня література – один із найбільш соціально значимих і активних видів мистецтва.

Серед основних функцій художньої літератури різні літературознавці називають такі: естетична, пізнавальна, виховна, ігрова.

Естетична функція літератури

Естетична функція полягає в тому, що літературний твір спонукає читача захоплюватися красою у навколишньому світі, у людині, а також дає читачеві естетичну насолоду від сприйняття самого твору (якщо твір естетично довершений).

Довершеність, краса літературного твору – категорія історично змінна. У різні часи до літератури ставилися різні вимоги. Скажімо, у середньовічну епоху форма літературного твору свідомо спрощувалася, «принижувалася», головним вважався зміст, покликаний виховувати людину в релігійній покорі (насолода самою формою релігійного гімну навіть вважалася гріхом). А доба Відродження відновила інше ставлення до мистецтва, зокрема і до літератури – античне, пройняте гуманізмом, захопленням і зовнішньою красою, і духовною суттю усіх проявів життя. А відтак і літературні твори відновили гармонійне поєднання і змістових, і формальних ознак, саме така гармонійність стала основою для визнання твору довершеним.

На сьогодні переважна більшість літературознавців вважає, що довершеним, «естетичним», тобто здатним викликати емоційно-інтелектуальні переживання, твір може стати за умови наявності в ньому сукупності певних чинників, серед яких найважливішими є такі:

-яскрава індивідуальна форма авторського емоційно-інтелектуального переживання світу, що постає джерелом збудження відповідних думок, асоціацій, почуттів у читача. Якщо почуття, які прагне викликати автор, фальшиві, не пропущені ним крізь його власну душу, якщо думки та ідеї, які він висловлює, банальні і стереотипні, – такий твір не має шансів на те, щоб зацікавити читача, змусити його хвилюватися й розмірковувати над прочитаним;

-актуальність, вагомість проблематики твору, яка є нервовим його центром. Якщо читач не знаходить у творі питань і проблем, здатних зачепити його «за живе», викликати певні, хоча б і далекі аналогії з його власним життям або життям його найближчого оточення, якщо у творі не буде нічого такого, що нагадувало б його власний життєвий досвід, розширювало б його кругозір – ніяких ціннісних переживань у свідомості читача не з’явиться;

-емоційна виразність і точність вислову, відповідність ужитих у творі мовних засобів змістові. Твір буде довершеним, естетично виразним тільки тоді, коли буде написаний образною, а не сухою, протокольною мовою, не матиме штампованих висловів і словесних конструкцій тощо;

-цілісність твору, тобто взаємовідповідність і підпорядкованість усіх його окремих і розрізнених елементів тій художній та ідейній меті, яку ставить перед собою автор і виразом якої виступає весь твір. Художній твір – це не хаотичне нагромадження слів, образів, ідей, а упорядкована їх система. У справжньому – довершеному – художньому творі немає нічого випадкового й зайвого, усе в ньому має свій внутрішній сенс і виконує певне смислове навантаження.

Мистецька довершеність художнього твору – ще не гарант, а лише передумова його естетичного сприйняття. Вона розрахована на відповідну естетичну готовність читача виявити зусилля для того, щоб сприйняти її в усій повноті. Читач немовби замикає собою естетичний ланцюжок, започаткований автором. Тільки від нього самого залежить, чи зможе він гідно оцінити естетичні переваги твору, відчути справжню художню насолоду, читаючи його.

Пізнавальна функція літератури

Пізнавальна функція літературного твору полягає в тому, що такий твір є активним джерелом поповнення знань про навколишній світ, розширює наші уявлення про історичну епоху, про яку в ньому йдеться, про побут, культуру та звичаї зображених у ньому людей. Свого часу Енгельс говорив, що з романів Бальзака ми можемо дізнатися про життя суспільства більше, ніж із творів усіх економістів, істориків, статистиків тієї епохи, разом узятих.

Особливо цінною у пізнавальному плані є роль твору як популяризатора наукових ідей, філософських учень і концепцій людського буття.

Літературна творчість досить часто супроводжується ефектом передбачення, який психологи називають «антиципацією». Антиципація у найзагальнішому розумінні – це комбінація «досить далеких» одне від одного ідей, понять, властивостей за законами художньої логіки, яка приводить до парадоксальних, неочікуваних і не очевидних для сучасної наукової думки відкриттів. Так, вважають, що Данте Аліг’єрі на початку XIV століття адекватно описав, що відчувають космонавти у стані невагомості – у стані невагомості перебуває герой «Божественної комедії», коли спустившись із Вергілієм до центру Землі, хапається за шерсть Люцифера і починає підніматися до Чистилища.

Художній твір допомагає людині краще пізнати не лише об’єктивну дійсність, а й власну особистість. Визначаючи своє ставлення до тих чи інших явищ, людських типів, які стали предметом етичної оцінки автора, а також своє ставлення до авторської позиції, ми тим самим глибше й повніше починаємо розуміти власну суть, зміст власних намірів і бажань, думок і почуттів.

Варто додати, що й сам по собі твір мистецтва – це унікальний за глибиною і потужністю «діалектичний механізм пошуку істини, витлумачення навколишнього світу й орієнтування в ньому» [Лотман Ю.,с.131].

Очевидно, сьогодні варто погодитися з думкою багатьох дослідників про те, що людина пізнає світ емоційно-раціонально – і розумом, і почуттям. Свого часу Тодось Осьмачка зауважив: «Хто у мистецтві має розум, а не має почуття, той не має генія. А хто не має розуму, а має почуття, той божевільний. Тільки той, хто у мистецтві має і розум, і почуття – держить в собі світло дня». Відповідно, і читач літературного твору керується при його сприйнятті і розумом, і почуттями.

Виховна функція літератури

Ми багато говорили про те, повинно мистецтво виконувати виховну функцію чи ні (ідеї Платона, Арістотеля, мислителів середньовіччя, класицизму, просвітництва, Гегеля тощо). А сьогодні? Як ми дивимося на питання про виховну функцію літератури сьогодні?

Сучасне літературознавство відходить від категоричності у визнанні чи невизнанні виховної функції мистецтва, літератури як виду мистецтва.

Сприймаючи із захопленням літературний твір, ми вчимося мислити, вдумуватися у роздуми іншої людини – автора твору, так чи інакше оцінюємо його погляди на світ, на людину. Це початковий етап. Чим більше людина читає, мислить, тим більше вона здатна бачити навколо себе, тим витонченішим стає відчуття прекрасного, тим багатшим стає духовне життя людини. Вона набуває здатності бачити у життєвому потоці головне і другорядне. Мистецтво також зазвичай прищеплює людині творчий, дійовий, будівничий підхід до життя.

Як підсумовує літературознавець Василь Пахаренко, мистецтво пробуджує в людині матеріальній людину духовну, дає змогу побачити крізь форму буття його зміст, сенс життя, щастя і спонукає наближатися до нього.

Проте митець не зобов’язаний зумисне, цілеспрямовано виховувати читача. Його покликання – відчувати і фіксувати, образно втілювати красу буття. Літературний твір є «красивим обманом», «ілюзією дійсності», а не конкретним вчителем, порадником і путівником у житті. Такий твір спонукає до переживання, збуджує уяву, фантазію і, звичайно, думку, зміцнює або руйнує якесь переконання. Виховне ж навантаження з’являється у літературно-художньому творі само собою як похідне, як наслідок дії естетичної, пізнавальної функцій.

Ще раз услід за В.Пахаренком підкреслимо, що ефективним виховний вплив літературного твору буває лише тоді, коли випливає із самої суті, тканини мистецького твору (його тем, ідей, образів, художніх засобів, за допомогою яких ці образи розкриваються). А як тільки читач, знайомлячись із твором, відчує, що автор його повчає, нав’язує йому свої погляди – виховний ефект одразу знижується до нуля [див. В.Пахаренко, 2009,с.31-32].

І ще одне: літературна творчість певним чином облагороджує, виховує і самого письменника. Скажімо, на питання «Над чим ви тепер працюєте», Іосіф Бродський всерйоз відповідав: «Над собою!».

Ігрова функція літературно-художнього твору

У сучасній науці є багато теорій стосовно походження мистецтва. Одні дослідники стверджують, що мистецтво походить із прадавнього ритуалу і міфології (Ю.Борєв), інші вбачають джерело мистецтва у трудових процесах прадавніх племен (В.Плєханов), існує теорія Божественного походження і людини, і мистецтва. Відомою є також «ігрова» теорія походження мистецтва. Свого часу Йоганн-Фрідріх Шиллер (1759-1805 рр.) пояснював походження образотворчого мистецтва вродженим «інстинктом гри» у людини («Листи про естетичне виховання людини», 1793-1794). У ХХ ст. відомий історик культури нідерландець Йоган Ґейзінґа (1872-1945 рр.) у праці «Homo ludens» («Людина, що грається») (1938 р.) обґрунтував думку щодо провідного значення гри у виникненні й розвитку культури і мистецтва. «Ігрова» версія походження мистецтва знаходить і своїх прихильників, і противників. Але досить багато науковців схиляються до думки, що гра є одним із чиників виникнення мистецтва, одним із багатьох. Серед них – В.Пахаренко, А.Ткаченко тощо.

На користь «ігрової» теорії свідчить те, що основні ознаки гри і певні ознаки мистецтва збігаються.

Пригадаємо ще раз характерні ознаки гри. Це дія, що відбувається у певних рамках умовного часу і місця, за добровільно прийнятими правилами; поза сферою необхідності чи матеріальної користі. Настрій гри – захват і цілковита поглиненість. Сама дія супроводжується почуттям піднесеності і напруги, а виливається у радість і розслаблення.

Чи виявляються ці ознаки у літературі? Очевидно, так. Адже у літературному творі теж багато умовності, особливі правила викладення тексту, що пов’язані із наміром певного приховування смислу, із штучністю мовних побудов – їх ритмізацією, тропеїзацією тощо.

Читаючи літературний твір, ми досить часто захоплюємося ним, перебуваємо у стані певної напруги – адже йдеться у творі зазвичай про певне суперництво, боротьбу, про кохання. У багатьох випадках герой твору має виконати певне завдання, пов’язане із більшими чи меншими труднощами, виконання такого завдання – теж джерело напруги, захоплення. В інших творах напруга і захоплення породжуються приховуванням особистості героя – чи від читачів, слухачів, чи й від самого героя, він ніби одягає маску, виступає носієм таємниці.

Читання досить часто є відпочинком, розслабленням, приємним проведенням часу. Воно ніби компенсує нездійснені мрії і бажання.

Зрештою, мистецтво, література, як і будь-яка гра, тренує наш дух, своєрідно готує його до глибокого пізнання світу і себе у світі.

Сказане підтверджує думку про ігрову природу мистецтва, літератури, яка зберігається й надалі.

У зв’язку з викладеним вище постає питання: якою мірою ігрова функція притаманна мистецтву, літературі, чи вся література є «ігровою»?

Пригадаємо, що у наш час прийнято поділяти літературу на високохудожню, елітарну і «масову».

Творці високохудожньої, елітарної літератури – досить невелике коло людей, талановиті творці – одиниці. Це письменники, які здатні втілити свій задум у яскравій індивідуальній формі, наповнити твір актуальною, вагомою проблематикою, використати емоційні, виразні мовні засоби, досягти цілісності твору. Коло читачів і знавців високохудожньої літератури також обмежене. Щоб сприйняти таку літературу, необхідно мати відповідну культуру, інтелектуальну підготовку і душевну настроєність. Естетичні смаки і здатність оцінювати високохудожнє словесне мистецтво не приходять самі по собі – це тривала внутрішня праця, постійний та неослабний інтерес до слова, які допомагають проникнути у дивовижний художній світ, а відтак – сприйняти його почуттям і розумом.

А читачі інші, пересічні, яких більшість? Пересічного читача швидше за все захопить у літературному творі те, що викличе у нього ілюзію життєвості, примусить ніби брати участь у зображуваних подіях, які є звичними для нього, захоплять любов і ненависть, горе і радість героїв, їхні вчинки і сподівання, гострі життєві колізії, з якими зустрічаються герої.

Таким чином, для багатьох читачів естетична насолода в принципі не відрізняється від тих переживань, які супроводжують їх у повсякденному житті. І мистецтвом слова вони назвуть ту сукупність засобів, котрі допомагають їм досягти контакту з усім тим, що їм цікаве у житті. Такі споживачі літератури «можуть допустити чисті художні форми, ірреальність, фантазію лише тією мірою, у якій ці форми не порушують їх звичного сприйняття людських образів і доль. Якщо ці власне естетичні елементи починають переважати і публіка не впізнає звичної для неї історії Хуана і Марії, вона збита з пантелику і вже не знає, як бути далі з п’єсою, книжкою чи картиною» (Хосе Ортега-і-Гассет).

Отже, об’єктивним фактом і, в принципі, нормою для суспільства є існування поруч з літературою елітарною літератури «масової», яка й покликана цілком задовольняти потреби «масового» читача. Якщо елітарна література має особливо відчутне авторське начало (як у концепції твору, так і у його формі), то література «масова» в основному експлуатує готові змістові і формальні зразки. Розвивається вона переважно у декількох жанрах. Це детектив, шпіонський роман, фентезі, трилер, хорор (література жахів), жіночий роман. Найчастіше жанри існують у «чистому» вигляді, хоч подекуди зустрічаються «мутанти» – «іронічний детектив», «еротичний трилер» тощо. Взагалі жанрова невизначеність, синтез жанрів, характерні для елітарної літератури, тут небажані.

Закони побудови сюжету кожного жанру в «масовій» літературі порушувати також не можна. Скажімо, жіночий роман не можна завершувати, не довівши справу до щасливого весілля або до остаточного возз’єднання коханих. Сюжет трилера має бути захопливим і небезпечним, твір у жанрі хорор залякує, детектив побудований на таємниці злочину, яку герой-детектив обов’язково розкриває в кінці; правда врешті-решт перемагає, а негідники й злочинці покарані.

Кожен жанр «масової» літератури має більш-менш усталений набір дійових осіб. Так, у жанрі хорор зазвичай діють вампіри, оборотні, зомбі, привиди, демони.

Для кожного жанру характерні своя мова, основу якої складають «відшліфовані» кліше, свій стиль. Так, якщо у жанрі фентезі або фантастики багато описів, великий перелік географічних, історичних реалій вигаданої країни, планети, взагалі – старанне відтворення місцевого колориту, то у жанрі детективу ці стильові особливості неприпустимі.

Детектив. Жанр «масового» детективу має досить високохудожні витоки. Це детективні новели Е.По, детективні романи А.Конан Дойла, Г.Честертона, А.Крісті, Ж.Сіменона. Твори згаданих письменників дали моделі для численних детективів «масової» літератури, які творяться в основному за рахунок використання жорстких детективних схем, без особливих художніх розбудов. Детективна схема – це загадкове вбивство або інша таємниця, що «зав’язують» сюжет твору; особлива система образів, у центрі якої – детектив, поліцейський або просто прониклива людина, що веде розслідування, і, як правило, помічник, що коментує оригінальний метод детектива; це досить побіжно описаний внутрішній світ персонажів; це достатньо проста мова, усталений набір не дуже різноманітних художніх засобів; це ретроспективна композиція (часті повернення у сюжеті до минулого часу). Автори детективів активно використовують прийоми, що «підтримують» читацький інтерес.

Шпигунський роман. Це безпосереднє породження «масової» літератури. Вершиною жанру шпигунського роману стали 12 романів англійського письменника Яна Флемінга про Джеймса Бонда, агента 007 таємної служби («Живи і дай померти», «Із Росії з любов’ю», Доктор Но» та інші). У романах Я.Флемінга свідомо насаджується «індустріалізація» літературної творчості, повнокровний художній образ замінюється стереотипом. Так, Джеймс Бонд завжди змальовується з наявністю двох деталей: на праву брову спадає пасмо чорного волосся, на правій щоці – шрам. Ці деталі підкреслюють елегантність і мужність Бонда. Протистоять Джеймсу Бонду стереотипно керівники міжнародного тероризму, так само стереотипно його обов’язково супроводжує дівчина.

Звичайно, «масовий» статус цього жанру передбачає і численне репродукування моделі «шпигунського роману».

Трилер. Це сенсаційний захопливий боєвик із напруженим сюжетом і стрімким розвитком подій. Витоки жанру – у новелах Е.По, романах англійського письменника У.Коллінза. Сучасний трилер розвивається у декількох різновидах: трилер детективний, фантастичний, містичний тощо. Класик жанру – Стівен Кінг. Один із його творів – роман «Керрі», що змальовує історію загибелі дівчини, наділеної паранормальними здібностями. Подібні історії розгортаються у романах «Мертва зона», «Сіяння», «Та, що спопеляє поглядом». Типовою для Кінга є тема дітей, що мають паранормальні здібності і стикаються із надміру прагматичним суспільством.

Пізніше Кінг перейшов до літературної творчості у жанрі хорор. На перший план він виводить образи смерті, розкладення, гниття. Виявилося, що тематика хорору особливо притягує увагу мільйонів читачів. У жанрі хорор - твори А.Хічкока.

Фантастика. «Масова» фантастика, звичайно, живиться досягненнями класичної фантастичної літератури, що започаткована Жюлем Верном («Таємничий острів»), Гербертом Уеллсом («Людина-невидимка»), розвивалася Реєм Бредбері («Марсіанські хроніки»), Станіславом Лемом («Соляріс») та іншими письменниками. Популярність фантастики породила експлуатацію її класичних моделей у «масовій» літературі.

Фентезі. Цей жанр певним чином наближений до фантастики. Але якщо фантастика орієнтується на наукове мислення, досягнення техніки, осягнення невідомих законів Всесвіту, то світ фентезі інший. Можна сказати, модель цього світу створена у трилогії Джона Толкієна «Володар кілець». Це віртуальний, видуманий світ, у якому діють закони фольклорної чародійної казки, відмінні від законів реального життя. Герої фентезі потрапляють у різноманітні незвичайні ситуації, виявляють свої позитивні і негативні якості, але обов’язково мусять враховувати ці закони. На сьогодні жанр фентезі у «масовому» втіленні також бурхливо продукується.

Жіночий роман (рожевий роман). Витоки цього жанру – у класичних романах Жорж Санд, Шарлоти Бронте («Джейн Ейр»), у прославлених романах Маргарет Мітчел «Занесені вітром» та Колін Маккалоу «Ті, що співають у терновнику». Основна тема «жіночого роману» – історія про кохання, у центрі якої жінка. Звичайно, згадані шедеври сприяли надзвичайній популярності «жіночого роману», хоча у «масовому» втіленні твори цього жанру зазвичай не є естетично цікавими.

Беручи до уваги викладене вище, можна зазначити, що набір функцій, притаманних літературно-художньому твору, для кожного такого твору буде різним. Зокрема, у творах елітарної літератури переважатимуть функції естетична, пізнавальна, виховна (остання має реалізовуватися через естетичне сприйняття твору читачем); ігрова функція у творах елітарної літератури також реалізується, але не є домінуючою. Твори ж «масової» літератури орієнтовані в основному на виконання функції ігрової.

 

Література до теми:

1.Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст./ За редакцією М.Зубрицької. – Львів, 1996. – 543 с.

2.Білоус П..В. Вступ до літературознавства: навч.посіб. К.: ВЦ «Академія», 2011. – 336 с.

3.Галич О, Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник. – Київ: Либідь, 2001. – 487 с.

5.Іванишин В.П. Нариси з теорії літератури: навчальний посібник. – Київ: Видавничий центр «Академія», 2010. – 253 с.

6.Літературознавча енциклопедія: У двох томах/ Автор-укладач Ю.І.Ковалів. – К.: ВЦ «Академія», 2007. – 608 с.

7.Лотман Ю. О поэтах и поэзии // Анализ поэтического текста. Структура стиха. – СПб., 1996. – С.18-252

8.Моклиця М. Основи літературознавства. Посібник для студентів. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2002. – 191 с.

9.Наєнко М. Історія українського літературознавства і критики: навчальний посібник.- К.: ВЦ «Академія», 2010. – 520с.

10.Пахаренко В., Основи теорії літератури. – К.: Генеза, 2009. – 296 с.

11.Ткаченко А. Мистецтво слова: Вступ до літературознавства. – К.: ВПЦ „Київський університет”, 2003. – 448 с.

Питання для самопідготовки:

1.Якими є основні завдання основних літературознавчих дисциплін: теорії літератури, історії літератури, літературознавчої критики?

2.З якими галузями науки пов’язане літературознавство? Що складає сферу інтересів допоміжних літературознавчих дисциплін?

3.У чому полягають завдання дисципліни «Вступ до літературознавства»?

4.Які проблеми, пов’язані з літературою як видом мистецтва, розглядалися мислителями античного світу?

5.Якими були погляди на мистецтво, літературу в європейських мислителів доби середньовіччя?

6.Які проблеми, пов’язані з літературою, цікавили мислителів Відродження?

7.Якими були погляди на мистецтво, літературу у представників бароко та класицизму?

8.Схарактеризуйте зародження українського літературознавства у XVI-XVII ст.

9.Яким був вклад у розвиток літературознавства німецької класичної філософії (І.Кант, Г.Гегель)?

10.Схарактеризуйте міфологічну школу у літературознавстві.

11.Схарактеризуйте біографічну школу у літературознавстві.

12.Схарактеризуйте культурно-історичну школу у літературознавстві, напрямки подальшого її розвитку (еволюційний метод, «соціальна критика», українські «народники», марксистсько-ленінська літературна критика).

13.Схарактеризуйте зародження і розвиток порівняльно-історичного методу у літературознавстві XIX-XX ст. Які проблеми розглядає сучасна компаративістика?

14.Схарактеризуйте зародження і розвиток психологічного напряму у літературознавстві (психологічна школа, фройдизм).

15.Схарактеризуйте ідеї «архетипної критики» К.-Г.Юнга, Н.Фрая.

16.Схарактеризуйте інтуїтивізм як літературознавчу школу, що втілювала ідеї «філософії життя».

17.Схарактеризуйте формальні школи у літературознавстві.

18.Схарактеризуйте рецептивну естетику як літературознавчий метод.

19.Якими є основні завдання постколоніальної критики?

20.Якою є, має бути методологія сучасних досліджень в українському літературознавстві?