Екзистенціалістична (або екзистенціальна) інтерпретація

Цей метод базується на філософії екзистенціалізму (від латинського – існування) (її зачинатель – данський мислитель Серен К’єркегор (1813–1885 рр.). Екзистенціалізм (термін виник від „екзистенція”, що буквально означає „буття”) є своєрідною спробою врівноважити матеріалізм та ідеалізм. Як вважали екзистенціалісти, людину не можна розділити на дух і тіло, вона є матеріально-духовний феномен. Її треба розглядати в життєвих проявах, в проблемах її існування. Екзистенціалісти намагались скерувати людину на активне самопізнання. Тільки самосвідомість може вивести людину із пітьми її складного і прикрого життя. Людина може покладатися на Бога, або ще на якісь сили, та це допоможе їй лише на деякий час. А потім страждання повернуться і посиляться. Людина повинна звільнитися від усіх залежностей і усвідомити: ніхто, окрім неї, не повинен нести відповідальності за її життя. Така відповідальність за себе покладає на людину обов’язок постійно перебувати на межі вибору, і навіть можливе свідоме рішення людини відмовитися від права на вибір – це теж вибір. Екзистенціалізм приніс у літературу ХХ ст. мотиви тотальної свободи – і залежності людини, проголосив абсурдність життя, визнав філософське самогубство тощо.

Різні, але надзвичайно цікаві зразки екзистенціалістичного методу щодо вивчення художньої літератури дали М.Гайдеґґер, Г.Марсель, А.Камю, Ж.-П.Сартр та ін. Кожен з них розробив певну систему екзистенційних модусів (тут – способів людського існування) чи екзистенціалів, через пошук та аналіз яких у певному творі і здійснювалось екзистенціалістичне тлумачення. В українській науці зразки екзистенціалістичного методу можна спостерегти в М.Коцюбинської, С.Андрусів, Л.Сеника, Л.Коломієць, М.Тарнавського та ін.

Школа рецептивної естетики

Цю школу у літературознавстві заснували німецькі науковці Роберт Яусс (нар. у 1921 р.), автор праць «Історія літератури як провокація для літературознавця» (1970), «Естетичний досвід і літературна герменевтика» (1977) та Вольфґанґ Ізер (нар. 1926 р.) – автор праць «Імпліцитний читач: зразки комунікації у прозі від Буньяна до Беккета» (1972), «Акт читання: теорія естетичної відповіді» (1976), а також американці Дж.Куллер, Е.Герш, С.Фіш. Школа набула популярності у 70-х роках ХХ ст.

Рецептивна естетика – це не естетика творчості, а естетика сприйняття, оскільки вона зосереджувалася на проблемі сприйняття художніх творів, власне на адресаті творчості. Останнього у рецептивній естетиці іменують імпліцитним читачем – він завжди, хоч і приховано, присутній у художньому творі, іманентний йому. Авторові у світлі цієї теорії притаманна передусім енергія впливу на читача, цій енергії надається вирішальне значення. Структура художнього тексту розглядається як апеляція (звернення) до читача, у цій структурі закладено і має бути виявлено своєрідна «програма» дії на читача, або потенціал впливу. Закладений у творі потенціал впливу визначає його сприйняття реальним читачем.

Р.Яуссу належить концепція «горизонту сподіваного», згідно з якою пояснюються особливості сприйняття твору. «Горизонти», як вважає філософ, це категорії, що позначають рівень сприймання художнього тексту. Крім «первинного горизонту», який з’являється в момент творення тексту і визначає естетичну-смислову його спроможність у цей момент, існують «пізніші горизонти». «Пізніші горизонти» – це і «горизонт досвіду реципієнта твору» (читача), і будь-який чужий для читача «горизонт», скажімо результати літературознавчих досліджень твору, з якими може бути знайомий читач. Але вирішальне значення у прочитанні твору має «горизонт сподіваного», тобто те, чого очікує читач від твору, що він у ньому шукає, у чому його інтерес. Цей «горизонт сподіваного» залежить від загальної культури читача, його естетичного досвіду, здатності розуміти «мову мистецтва». Художній ефект розглядається як результат поєднання (найчастіше конфліктного) авторської програми впливу зі сприйняттям, що здійснюється на основі «горизонту сподіваного» кожного читача. Суть діяльності автора, за Р.Яуссом, полягає у тому, щоб урахувати горизонт читацьких сподівань, а разом із тим – порушити ці очікування, запропонувати публіці щось неочікуване, нове. Читацьке середовище при цьому мислиться як щось консервативне, автори – як оновлювачі досвіду сприйняття.

Українські літературознавці упроваджують методологію рецептивної естетики у дослідження літературних явищ. Серед них – Марія Зубрицька («Homo Legens: читання як соціокультурний феномен», 2004 р.); Р.Гром’як, В.Брюховецький, В.Дончик, Г.Клочек.