4.Новітні напрями і течії у сучасному літературознавстві Літературна герменевтика

Проблеми тлумачення літературних творів завжди були актуальними культурному житті людства. Так, існували проблеми у тлумаченні окремих, важких для розуміння, місць, давніх текстів, скажімо, античних, у тлумаченні текстів богословських – Старого і Нового Завітів. Тому з давніх часів герменевтика (грец. hermeneutike – з’ясовувати, пояснювати) як наука інтерпретації (тлумачення) тексту посідала належне місце серед інших галузей знань, але (підкреслимо) – як наука інтерпретації особливо важких місць у текстах. Сьогодні таку герменевтику називають традиційною.

Як наукова методологія у філософії, мистецтві вона почала формуватися на початку XIX ст. У той час виник особливий інтерес до гуманітарних наук (зокрема історії, літературознавства), виявилася тенденція до відособлення їх від філософії – щодо предмета вивчення і методології. Водночас це зумовило потребу у критиці наявних історичних джерел, а отже – у певних правилах їх тлумачення. Отже, фундаментальна проблема герменевтики – як правильно зрозуміти будь-який текст – перетворилася на центральну проблему методології історичних і філологічних наук. У філософії герменевтика також виступала як метод одержання вищого філософського знання.

По суті, розробником загальнофілософських проблем герменевтики у сучасному її розумінні є німецький філософ, протестантський богослов Фрідріх Шлейєрмахер (1769-1834 рр.). Науковець не залишив після себе фундаментальних праць, але його ідеї зосереджені у лекційних матеріалах (він був професором Берлінського університету), у матеріалах доповідей тощо. Пізніше положення теорії Шлейєрмахера були цзагальнені і видані окремою працею його учнями.

Універсальною метою герменевтики Шлейєрмахер проголосив бажання і пошук розуміння, а відтак – пошук техніки розуміння. Цій техніці потрібно навчатися, оволодівати нею, як ремеслом. Шлейєрмахер стверджував, що розуміння завжди є проблематичним, водночас проблема розуміння завжди присутня у суспільно-історичному житті людини – герменевтичну проблему містять не тільки класичні літературні і священні тексти, але й взагалі усі тексти, кожне висловлювання. Проблематичність герменевтики і універсалізація її – це той поворот, який здійснив Шлейєрмахер у розвитку герменевтики як науки.

Центральним аспектом герменевтики Шлейєрмахера стала «активність» інтерпретатора, тобто ідентифікація інтерпретатора тексту із індивідуальністю автора тексту. (Традиційна герменевтика зосереджувалася тільки на інтерпретації складних для розуміння місць тексту, тобто була «пасивною»). Якщо говорити про художній текст, то герменевтика має справу передусім не з текстом як таким, а із творчим духом, втіленим у тексті. Основною проблемою інтерпретації художнього тексту є просторова і часова дистанція, що розділяє інтерпретатора і об’єкт інтерпретації. Для подолання цієї проблеми інтерпретатор повинен ідентифікуватися з текстом («злитися» з текстом, «вжитися» у текст), з авторським стилем мислення, з історичним контекстом твору. Така ідентифікація в принципі можлива тому, що і автор тексту, і його дослідник є індивідуальні вираження одного понадіндивідуального життя (принципи німецької класичної філософії). Ідентифікація дасть можливість зрозуміти сокровенний авторський задум, зрозуміти, як автор виразив внутрішньо-сокровенне у розгорнутій художній формі.

Водночас, сприймаючи певний текст, необхідно порівнювати його з іншими подібними текстами, тобто інтерпретація має і порівняльний характер.

Виходячи із цих положень, Шлейєрмахер сформулював універсальний принцип наукової інтерпретації будь-якого тексту, який пізніше був названий «герменевтичним колом». Згідно з цим принципом, ціле розуміється із сукупності своїх частин, а будь-яка частина – тільки у зв’язку із цілим. (Скажімо, «культурний портрет» певної епохи ми можемо зрозуміти, аналізуючи художні тексти цієї епохи, але й розуміння самих цих текстів вимагає застосування знань про епоху іх творення; розуміння значення окремого слова неможливе без розуміння значення речення, у якому воно використане, але й саме речення неможливо зрозуміти, не знаючи значень слів). Повторне повернення від цілого до частини і від частин до цілого змінює, поглиблює розуміння змісту частини, підкоряючи ціле постійному розвиткові, тобто має циклічний характер.

Отже, принцип «герменевтичного кола» зумовлює множинність інтерпретацій тексту, практично – безкінечність цих інтерпретацій, адже думка може постійно рухатися по колу, яке розширюється (від частин до цілого і навпаки), тому процес розуміння принципово не може бути завершеним. Він може тільки поглиблюватися і уточнюватися. Звідси також слідує, що, використовуючи правила герменевтики, інтерпретатор будь-якого автора може зрозуміти краще, ніж автор сам себе розумів у момент висловлювання, написання твору.

Таким чином, герменевтика Шлейєрмахера в цілому є мистецтвом розуміння не об’єктивних значень, а мистецтвом розуміння індивідуальностей, що мислять.

Надалі німецький історик культури, філософ Вільгельм Дільтей (1833-1911 рр.) розвинув теорію Шлейєрмахера, особливо наполягаючи на різниці між пізнанням, властивим природничим наукам, і розумінням, яким керуються у науках про духовний світ людини. Зокрема, В. Дільтей вважає, що природна реальність дається людському розуму як сума розрізнених фактів, тобто природознавство відокремлюється від цілісного ставлення людини до світу; а а от те, що є цариною наук гуманітарних – реальність культурно-історична – охоплюється свідомістю як щось життєво цілісне. І якщо природу світу, природу людини свідомість охоплює за допомогою інтелектуальних процесів, то світ людини зрозуміти можна шляхом заглиблення душевних здібностей людини в об'єкт, що досліджується. Методи осягнення духовного світу людини – розуміння, інтуїтивне проникнення, співпережиття, чуттєве пізнання.

Загальний принцип розуміння, за Дільтеєм, полягає у такому. Те, що людина знаходить в іншому, вона знаходить в самій собі як переживання; те, що вона сама переживає – може знайти в іншому через розуміння. Звідси – розуміння визначається як саморозуміння, оскільки в прояві чужої індивідуальності не може бути нічого такого, чого б не було в індивіда, який пізнає. Тобто, виходить замкнуте коло: інтерпретатор може побачити в матеріалі, який пізнається, лише те, що вже є в ньому самому.

Герменевтика ХХ ст. представлена працями німецького філософа Георга Гадамера (1900-2002 рр.). Його основна праця «Істина і метод. Нарис філософської герменевтики» (1960 р.). «Хто хоче зрозуміти якийсь текст, – наголошує Гадамер, – той завжди здійснює якийсь проект. Він накреслює собі певний сенс цілості, тільки-но в тексті проступить якийсь перший сенс. А той привідкривається тільки тому, що цей текст читається за певних очікувань на якийсь певний сенс. У виробленні такого попереднього проекту… полягає розуміння прихованого там змісту».

Г.Гадамер описує інтерпретацію текстів такою цікавою метафорою, як «злиття горизонтів». Що це означає? Для Г.Гадамера текст завжди історичний, тобто написаний конкретним автором у певний час і певною мовою. Тому ця історичність тексту – природна частина будь-якого аналізу тексту. На думку вченого, читач також закорінений у свою історичність і вона є важливим елементом усіх його інтерпретацій. Процес читання зближує ці два полюси історичності. Прорив в інтерпретацію настає тоді, коли дві історичності, два різних погляди зливаються в один досвід. Злиття горизонтів творить значення. Це значення не належить ні текстові, ні читачеві, а є результатом взаємодії між ними. Отже, вважає Г.Гадамер, відмінність у «горизонтах» стає містком, а не бар’єром для розуміння.

Г.Гадамер, як і свого часу Ф.Шлейєрмахер, зауважує, що ми в інтерпретації тексту ніколи не досягнемо чистої об’єктивності, адже будь-яка інтерпретація – це перш за все суб’єктивність, що хоче стати об’єктивністю. Отже, інтерпретація є принципово відкритою (може бути безліч інтерпретацій тексту) і ніколи не є завершеною. Але, за Гадамером, текст, з одного боку, дозволяє будь-яку кількість і будь-яке суб’єктивне сприйняття і тлумачення, і з другого – виступає обмеженням ен-ної кількості тлумачень. Пов’язуючи міркування Гадамера із пізнішою дійсністю, можна сказати, що ми можемо тлумачити «Лісову пісню» Лесі Українки як завгодно, але точно не як політ перших людей у космос, тому що нам сам твір цього не дозволяє. Отже, у творі закладена множинність інтерпретацій, але водночас вказані межі, за які вони вийти не можуть.