Фройдизм (психоаналітичний метод)

Наприкінці XIX ст. у літературознавстві сформувався фройдизм (або психоаналітичний метод), заснований австрійським лікарем-невропагологом 3.Фройдом (1856–1939). Свої ідеї З.Фройд висловив у працях "Вступ до психоаналізу", "Тлумачення снів", "Я і Воно", "Тотем і табу".

Пов’язаний психоаналітичний метод передусім із тлумаченням ролі підсвідомого у психічному житті та у творчій діяльності людини.

За Фройдом, психіку людини складає свідомість і підсвідомість.

У роботі «Психологія мас і аналіз людського «я» Фройд стверджує, що всі процеси психічного життя людини по суті позасвідомі, а свідоме життя розуму є лише маленькою частинкою порівняно з життям позасвідомим. Почуття, мислення, бажання, фантазію, уяву Фройд пов’язує зі сферою позасвідомого. Позасвідоме віддає свідомості частину свого внутрішнього змісту, свого психічного багажу, тобто тієї важливої та різноманітної інформації, якою воно володіє. Фройд також переконаний, що свідомості властиві агресивність, консервативність, які стають на перешкоді цілковитій інтеграції змісту позасвідомого у сферу свідомості, звужують інформаційну насиченість позасвідомого. Джерелом психічної діяльності людини, за Фройдом, є бажання сфери несвідомого, що прагнуть втілитися в життя. Але для цього необхідно, щоб вони включились у сферу свідомості, яка керує поведінкою людини; коли ж бажання не задовольняються, то вони відтісняються у сферу знову ж таки несвідомого і стають згодом причиною неврозів, істерій тощо.

Чому ж між свідомістю і позасвідомістю такий конфлікт? Тому, що людина є істотою передусім біологічною, якій властиві тваринні інстинкти, потяг до інцесту, канібалізму, кровожерливість, невтримний сексуальний інстинкт, що породжує специфічну психічну енергію – лібідо. Суспільна культура, яка впливає на свідоме у психіці людини, наклала табу на ці потяги та інстинкти, отже, певною мірою оберігає від них суспільство. Саме тому свідоме витісняє їх у сферу підсвідомого – але, оберігаючи суспільство у цілому, таке витіснення часто робить нещасливим індивіда, призводячи його психіку до згаданих вище неврозів, до бажання самогубства.

Спираючись на вчення про позасвідоме та лібідо, Фройд обґрунтував також ідею дитячої сексуальності, насамперед, дитячих сексуальних спогадів. Фройд припускає, що дитяча сексуальність з’являється не в процесі статевого й психологічного дозрівання, а в дитинстві, зокрема через стосунки дитини з батьками. Основними формами прояву дитячої сексуальності Фройд назвав «едіпів комплекс» та «комплекс Електри». Звернення до давньогрецької міфології дало йому можливість на прикладі аналізу долі ліванського царя Едіпа продемонструвати трагедію придушення дитячих бажань. Міф розповідає про вбивство Едіпом свого батька – царя Лая й одруження із рідною матір’ю – царицею Іокастою. Фройд інтерпретує вчинки Едіпа як «здійснення бажань нашого дитинства». Саме міф, який склався на перших етапах розвитку людської цивілізації, і виявляє глибинні процеси нашої психіки. Фройд вважає, що хлопчик у віці 2-5 років відчуває потяг до матері і ненависть до батька, він хоче його позбутися і стати сексуальним партнером матері, а дівчинка навпаки – відчуває потяг до батька й ненависть до матері, як до суперниці – цей комплекс названий «комплексом Електри».

Отже, Фройд вважав, що в основі психічних хвороб лежить неусвідомлене хворим, пережите в дитинстві глибоке потрясіння, пов’язане зі згаданими вище інстинктами і потягами, яке було витіснене в сферу несвідомого. Завдання лікаря допомогти хворому пригадати це забуте переживання, вивести його в сферу свідомості, проаналізувати його – тоді може настати полегшення, одужання.

Важливим у концепції Фройда є також відкриття й обґрунтування різних психічних механізмів, зокрема, механізмів захисту. Як захищає себе свідомість від перенавантаження? Вчений каже, що існують незалежно від нас такі психічні дії, що спрямовані на уникнення болючих припущень або болючої правди. Наприклад, коли помирає хтось із рідних, то людина спочатку не вірить у це, їй здається, що все це не насправді, що рідні ще живі. У цей момент якраз працюють механізми захисту. До них належить й «екранна пам’ять», тобто незначні чи другорядні спогади, що мають призначення стирати спогади важливіші. Але, запевняє Фройд, ніщо нізвідки не виникає і безслідно не минає. Як би ви не хотіли щось стерти і забути, це зробити вкрай важко. Витіснений із свідомості у підсвідомість матеріал «проривається» назовні, і це здійснюється через такі щоденні явища, як обмовки (їх прийнято називати «обмовками Фройда»), механічні письмові помилки, мимовільні «алогічні» дії тощо – наприклад, коли людина кладе до рота обгортку, а цукерку викидає.

Фройд широко застосовував психоаналіз в процесі аналізу художньої творчості конкретних митців, тематичної спрямованості їхніх творів, художніх образів, сюжетних ліній тощо. На його думку, мистецтво розвивається не на соціально-історичній, культурній основі, а на основі біологічній й має несвідомий характер. По суті, творчість є символічним вираженням психічних імпульсів і пристрастей, які відкидаються свідомістю, але існують у людській підсвідомості і виражаються через фантазію.

Якщо пересічна людина від конфлікту свідомого і несвідомого у своїх психіці може захворіти, то для художньо обдарованої людини мистецтво є своєрідним спасінням від психічної хвороби, оскільки вона може виражати свої фантазії не симптомами хвороби, а художніми творіннями, уникаючи завдяки цьому неврозу і повертаючись цим своєрідним шляхом до дій сності.

На означення художньої творчості Фройд вживає термін сублімація, визначаючи його як перехід, трансформацію підсвідомих бажань у художні образи, як перетворення невикористаної енергії, передусім сексуальної, у творчу.

Саме на цьому шляху Фройд шукає, скажімо, пояснення геніальності Леонардо да Вінчі. Дослідження життя і творчості італійського митця Леонардо да Вінчі у роботі «Леонардо да Вінчі. Один дитячий спогад» (1908 р.) є найпершою спробою цілісного застосування Фройдом психоаналізу до художньої творчості. Фройд будує будує свій психоаналіз на дослідженні дитячих спогадів митця, його сновидінь. Леонардо залишив свідчення про шуліку, який неодноразово в різні періоди його життя «приходив» до нього уві сні. Фройд пов’язує образ шуліки з поняттям «мут», яке в давньоєгипетській міфології інтерпретувалося як мати, богиня неба, мати матерів. Поняттю «мут» у єгиптян відповідав ієрогліф «шуліка», і серед зображень «мут» найчастіше траплявся образ напівжінки-напівшуліки. Фройд тлумачить появу в сновидіннях митця шуліки як відтворення образу матері, якої Леонардо не знав. Леонардо був позашлюбною дитиною, а тому до п’яти років його виховувала мати, а потім він виховувався у сім’ї батька, який вдруге одружився, але друга дружина не могла мати дітей. На думку Фройда, сексуальний потяг до матері «сублімувався» в Леонардо в інші форми творчої активності.

Фройд розшифрував також символіку ряду творів Леонардо да Вінчі, В.Шекспіра, Ф.Достоєвського. Зокрема, у розвідці «Достоєвський і батьковбивство» (1928 р.). життя і творчість Ф.Достоєвського досліджуються із застосуванням ідей «едіпового комплексу», «комплексу батьковбивства», з урахуванням невротичних страхів та епілепсії (припускають, що Достоєвський був епілептиком).

Ще один приклад інтерпретації Фройдом літературних явищ – інтерпретація Шекспірового «Гамлета». У п’єсі батька Гамлета вбиває рідний брат батька, який після того одружується з матір’ю Гамлета. Привид батька з’являється Гамлетові й наказує помститися – вбити дядька. Очевидних перепон для цього у Гамлета немає, але більше частину п’єси він проводить у роздумах, відкладаючи помсту й шукаючи виправдання. Чому? Його навряд чи можна назвати особливо делікатним, адже впродовж п’єси він убиває інших людей. До того ж те, що розповідає привид, лише підтверджує підозри самого Гамлета, він має й інші докази, що привид каже правду. Тож звідки це зволікання? Критики тривалий час дискутували з цього приводу, але так і не дійшли згоди. Психоаналітична критика пропонує чітке й просте вирішення: Гамлет не може помститися за злочин, тому що він сам хотів вчинити щось подібне. Він має «едіпів комплекс», тож дядько лише зробив те, чого сам Гамлет таємно прагнув, тому в цьому випадку йому складно бути месником. Такий погляд на п’єсу Шекспіра запропонував ще сам Фройд у 1900 р. Вчений підсумовує: «Гамлет страждає від почуття провини, докорів сумління, які нагадують йому, що він сам не кращий від убивці, якого повинен покарати». Фройд запевняє, що ця п’єса була написана Шекспіром відразу ж після смерті його батька нібито у 1601 році (хоча біографія Шекспіра і досі достовірно невідома), коли яскраво ожили його дитячі спогади. Саме тому у Гамлета і виявляється «едіпів комплекс». Пізніше таке трактування відомої п’єси продовжив британський колега Фройда Ернест Джонс у праці «Гамлет і Едіп» (1949 р.).

Отже, психоаналіз перш за все дозволяє виявляти у літературі стійкі сюжетні схеми, у яких автор зливається з героєм і зображує або здійснення своїх підсвідомих бажань, або їх трагічну сутичку (конфлікт) із силами соціальних і моральних заборон. Але зведення всіх аспектів людської поведінки та діяльності до проявів сексуальності засвідчило обмежений характер фройдівського психоаналізу.

До основних послідовників Фройда щодо інтерпретації явищ мистецтва зараховують Ж.Дельоза, Ф.Гваттарі, М.Кандоре, П.-Л.Ассуна, І.Бреса, Ж.Лакана та ін. Варто зауважити, що з часом фройдизм відійшов від заангажованого трактування літературної творчості виключно як сублімації сексуальних інстинктів. Більш помірковані послідовники фройдистського психоаналізу у літературознавстві пропонували шукати відповіді на питання, звідки у творчості беруться постійні, усталені (часом настирливі) мотиви і образи, відходячи від уявлень про їх виключно сексуальну заданість.

Фройдизм отримав розвиток і в українському літературознавстві. Ще на початку XIX ст. виходить книга Степана Балея «З психольогії творчості Шевченка». Відома пізніша робота Валер’яна Підмогильного «Іван Левицький. (Спроба психоаналізи творчості)». Потім настала тривала перерва. В останні роки до методів фройдизму зверталася відома дослідниця Соломія Павличко («Сто років без Фройда»).

Напрям, що поєднав ідеї фройдизму та міфологічної школи, є архетипна критика. У її основі – праці швейцарського психолога, учня З.Фройда, Карла-Густава Юнга (1875– 1961 рр.).

К.Юнг ускладнює загальну структуру психіки. Замість фройдівського поняття несвідомого, з’являються два самостійних рівні психіки: «колективне» та «особисте» несвідоме. На відміну від З.Фройда, Юнг не принижує свідомість, не намагається теоретично вразити її. На думку Юнга, свідомості належить велика роль – це мислення, почуття, інтуїція, відчуття, пам’ять тощо.

К.Юнг вважав, що творча енергія у процесі художнього творення походить не лише від індивідуального у психіці митця, а передусім від колективного несвідомого (що належить психіці певного класу, народу, нації, раси, людства взагалі). Структуру цього несвідомого утворюють архетипи, або першообрази.

Вчений переконаний, що архетипи входять у свідомість не безпосередньо, а у формі колективних образів і символів. Серед архетипів – образи і символи більшою і меншою мірою абстрактні і конкретні: це найзагальніші, позаісторичні феномени часу і простору («відкрите» і «закрите», «внутрішнє» і «зовнішнє», фізичні й біологічні субстанції («чоловіче» й «жіноче», «дитяче» й «старече»), природні стихії і явища («вогонь», «вода», «світло», «земля», «небо» тощо). К.Юнг називає також архетип мудреця, вождя, Мойсея, Христа, Будди. Архетиптним символом може бути і мати, і батько.

Отже, саме архетипні образи є основою міфології, релігії, мистецтва, вони проектують сновидіння, а в більш абстрактних, узагальнених формах фіксуються в політиці, соціології, філософії. Архетипи, стверджує Юнг, закладені також в основу мистецької діяльності, це схеми-образи, які коливаються у деталях, але не змінюють своєї структури. Наприклад, у літературі це архетипи двійника, тіні, Дон Жуана, Фауста тощо. Архетипи виявляються під час спостереження за повторюваними символічними структурами в художньому творі.

Важливим елементом теорії Юнга є думки про механізм реалізації архетипів у мистецькій творчості. Він вважав, що архетипи закладені в колективній свідомості, митець є також людиною колективною, але він, на відміну від інших людей, тонко відчує колективне єство й тому архетипи відкриваються йому, входять у його творчість, він лише інструмент для декодування архетипів.

Таким чином, творчий процес – це процес «реалізації» архетипів, їх художнє розгортання. Архетипи проявляються у результаті несвідомої діяльності на «поверхні» свідомості.

К.Юнг бачив завдання дослідника у тому, щоб збагнути систему архетипів і особливості їх реалізації, функціонування у мистецтві. Він вважав, що архетипи – це своєрідні коди. Розшифровуючи їх, ми зможемо зазирнути в прадавні глибини, осягнути те, що визначає важливі основи нашого життя.

Однак основоположником архетипної критики вважають канадського науковця Нортропа Фрая (1912–1991). Архетипна методологія утвердилася після виходу в світ його книги «Анатомія критики: чотири есе» (1957 р.). Архетипна критика, окрім аналітичної психології Г.-Г.Юнга, використовувала ще ідеї культурної антропології (наприклад, Дж. Фрезера).

Фрай розрізняв антропологічний, психологічний та літературний архетипи. Літературний архетип Фрай розумів як низку образів, що переходять із твору в твір. Таким чином, архетипний аналіз, за Фрайєм, дає змогу «прочитати» всю літературу за допомогою небагатьох першообразів.

До представників архетипної критики зараховують М.Бодкін, Р.Грейваса, Дж.Кемпбелла та ін. Проблеми психоаналізу у руслі архетипної критики в сучасному українському літературознавстві порушила Ніла Зборовська («Код української літератури»).