3.5.Психологічні школи у літературзнавстві

Однобічність і заангажованість історичної школи з усіма її напрямами (культурно-історичним, міфологічним, порівняльно-історичним) у другій половині XIX ст. дедалі настійніше спонукали науковців до пошуків альтернативи в аналізі художньої творчості. Такою альтернативою стали концепції представників психологічної школи.

Психологічна школа склалася в Європі й Російській Імперії в 70-80-х роках ХІХ століття. Розвиваючи ідеї біографічної, культурно-історичної шкіл, психологічна школа водночас відображала загальний поворот філософії та соціології до психологізму. У Європі особливий вплив на формування психологічної школи справили погляди німецького філософа та етнопсихолога Вільгельма Вундта (1832-1920 рр.). Він обґрунтував учення про творчий процес як сублімацію (перехід) авторської психології в художні образи. Ці образи є моделлю душі, психіки митця, «адже мистецтво виражає все те, що людина носить у собі як враження довколишнього світу і як свої власні духовні порухи» («Основи мистецтва», 1910 р.).

Отже, основну увагу представники школи звертали на вивчення духовного життя письменника, внутрішню, психологічну сторону його творчості, оскільки джерелом мистецтва вони вважали творчу особистість, глибини її психіки.

 

 

 

Певний вплив на формування психологічної школи мали ідеї школи біографічної. Нагадаємо, Ш.Сент-Бев вважав, що визначальний момент творчості лежить у біографії і взагалі – в особистості автора. Але представники психологічної школи, визнаючи важливість психології автора при інтерпретації художнього твору, по суті, відмовилися від методу біографічного (від дослідження біографії, психології письменника як передумови літературознавчого аналізу), оскільки вважали, що авторська психологія обов’язково відображена у тексті твору і дослідникові саме у тексті слід шукати цю психологію.

Суттєвим внеском представників психологічного методу у літературознавство було акцентування на тому, що сила художнього твору визначається не просто важливим змістом (проблематикою) його, а гнучкістю, багатством художньої форми, яка здатна викликати в реципієнта (читача твору) розмаїття вражень і переживань.

У вітчизняному літературознавстві основоположником психологічної школи був випускник Харківського університету, а згодом його професор Олександр Потебня, який системно виклав ідеї психологічної школи у книзі «Думка і мова» (1862). Питанням психології художньої творчості він присвятив праці «З лекцій з теорії словесності» (1894), «Із записок з теорії словесності» (1905) та інші.

Потебня спирався у своїх роздумах на теорію німецького філософа В. фон Гумбольдта про єдність мови та мислення. Згідно з цією теорією, джерелом мови виступає індивідуальна психіка людини. Тобто за кожним висловлюванням стоїть індивідуально-творчий акт, адже навіть значення окремого слова кожна людина розуміє по-своєму – залежно від власного досвіду, асоціацій тощо.

О.Потебня доводив, що художня творчість відображає внутрішній світ митця. Тому таємниці мистецтва слід убачати в особливостях душі письменника, який творить передусім для себе, а художній твір постає моделлю його душі. Як жінці у стані горя слід виплакатися, так поету треба заспокоїти свої сердечні переживання у слові.

Для вираження своїх душевних порухів митець користується словом, яке є моделлю образу, здатного впливати на думки, почуття інших людей. О.Потебня досліджує структуру слова-образу, творить своєрідну модель слова, у якій виділяє зовнішню форму, внутрішню форму і значення слова. Зовнішня форма – це звукова оболонка слова, внутрішня форма – образ, покладений в основу іменування, сучасне значення – перелік тих компонентів значення, які у процесі функціонування слова додалися до значення, зафіксованого внутрішньою формою. Для кожного носія мови перелік компонентів сучасного значення слова може бути різним, це зумовлюється досвідом, рівнем розвитку, віком, фахом людини. Оскільки зі слів будується літературний твір, О.Потебня проводить аналогії між словом і твором. Модель літературного твору також включає зовнішню форму, внутрішню форму – образ (або певну єдність образів), а також ідейний зміст. Як і значення слова, так і зміст літературного твору є невичерпним у трактуванні – адже кожен читач вкладає у певний твір свій зміст – з причин, за якими індивідуально сприймається сучасне значення слова.

Отже, за О.Петебнею, «Сутність, сила […] твору не в тому, що мав на думці автор, а в тому, як цей твір діє на читача або глядача, отже, у невичерпно можливому його змісті. Заслуга митця не в тому, minimum змісту, закладеному в нього при творенні, а у відомій гнучкості образу, у здатності внутрішньої форми збуджувати найрізноманітніші змісти». Таким чином, художня творчість покликана не давати готову ідею (зміст), а бути лише засобом для вираження її. Спочатку художник (письменник, композитор та ін.) виражає ідею для себе, а потім – для сприйманя реципієнтом, який у різні епохи і навіть в один час буває неоднаковим, внаслідок чого існує різноманітне тлумачення художніх текстів. Інколи добута читачем (критиком) ідея твору може бути несподіваною навіть для автора, оскільки вона здатна народитися не лише зі слів, а зі зв’язків між ними, з їхнього сусідства. Першокорінь цього теж у людській психології.

Основною метою психологічної школи О Потебні було висвітлення душевних мотивів, які зумовили появу художнього твору, розкриття «застосування» художнього явища безмежною кількістю його реципієнтів, віднайдення психологічного обґрунтування різних способів його впливу.

Ідеї О.Потебні підтримували й розвивали Д.Овсянико-Куликовський, Т.Райнов, О.Білецький та ін. В 1911-1923 в Харкові видавався збірник «Питання теорії і психології творчості» (вийшло 8 томів).

З позицій психологічного методу розглядав природу поезії І. Франко у трактаті «Із секретів поетичної творчості» (1898 р.): «Все, що чоловік у своїм життю думав і читав, що ворушилося у його душі і розбуджувало його чуття, все те не пропадає, а робиться тривким, хоч, звичайно, скритим набутком його душі. Та є люди, котрі мають здібність видобувати ті глибоко заховані скарби своєї душі і давати їм вираз у зрозумілих для кожного словах. Отсі щасливо обдаровані психологічні Крези і копачі захованих скарбів – се й є наші поети». Цей роздум І. Франка вказує на його зацікавлення проблемою психології творчості.

Проблемами психології творчості надалі впродовж XX ст. займалися М.Бердяєв («Смисл творчості»), М.Арнаудов («Психологія літературної творчості»), Л.Виготський («Психологія мистецтва»), Г.В’язовський («Творче мислення письменника»), Г.Клочек («Поетика і психологія»), Р.Піхманець («Психологія художньої творчості»), В.Роменець («Психологія творчості»), Я.Парандовський («Алхімія слова»), А.Макаров («Нариси з психології творчості»).

 

Наприкінці XIX-на початку ХХ ст. на противагу філософії позитивізму, з її повсюдним раціоналізмом, претензіями на абсолютне знання, у Німеччині, Франції зародився філософський напрям, який отримав назву «філософія життя». Його представники – Фрідріх Ніцше (1844–1900), Анрі Бергсон (1859–1941), Вільгельм Дільтей (1833–1911) та ін.

Представники «філософії життя» виходили з думки, що не можна ігнорувати багатство світу, нехтувати ірраціональними процесами людської свідомості, набутими духовними цінностями. «Філософія життя» сприймала саме життя як цілісне становлення, не підвладне тільки аналітичному розумові. Це зумовило появу інтересу до інтуїтивних принципів мислення, до «наук про дух». На основі таких тенденцій виникають нові літературознавчі напрями, школи, які формували методологію досліджень, передусім відмінну від раціоналістичних, позитивістських методологій шкіл попередніх. Нові напрями, школи шукали змогу прочитати літературно-художній твір як явище іманентне (самодостатнє), пов’язане насамперед з естетичною, а не суспільною (позитивістською) свідомістю людини. Набувають поширення такі особливі різновиди втілення психологічного методу в літературознавстві, як інтуїтивізм, фройдизм, архетипна критика. Надалі постане також школа, що трактувала художній твір як «естетичний факт», тобто розглядав його з погляду мистецької форми – формальна школа.

Інтуїтивізм

Родоначальником цього напряму в науці про літературу є Анрі Бергсон (1859-1941 рр.). У його працях «Матерія і пам’ять» (1896 р.), «Творча еволюція» (1907 р.) тощо викладені думки про те, що розум людина використовує у практичній діяльності, оскільки він здатний лише ідентифікувати, розрізняти окремі предмети з метою їх подальшого використання. А естетичне пізнання світу можливе лише за допомогою інтуїції.

Людина завдяки інтуїції постає в гармонійній єдності з природою, з Всесвітом, долю якої він не тільки розділяє, але й творить своїми зусиллями, творчими поривами. Прикладом інтуїтивного бачення світу є мистецтво: діячі мистецтва, як правило, усунуті від перипетій соціального життя і практичних потреб, їх діяльність спочатку не переслідує ніякого конкретного інтересу, і вони в хвилини натхнення за допомогою інтуїції занурюються в саме життя, сприймаючи її в безпосередній цілісності; мистецтво схоплює саму тривалість, і вищим з мистецтв є музика, оскільки вона найбільш близька тривалості.

А.Бергсон писав, що для творчості має важливе значення здатність зберігати у пам'яті минуле і при потребі відновлювати його. Минуле, на його думку, тінь, яка ніколи не полишає людину, впливає на сьогоденні думки і почуття, визначає вчинки. "У дійсності минуле зберігається саме по собі, автоматично. Без сумніву, воно йде за нами повністю, щомиті; все, що ми відчували, про що думали, чого бажали з часів дитинства, все це з нами – все тяжіє до сучасного, готове до нового приєднатися, все натискує на свідомість, яка відмовляється дати йому перепустку". Митець, на думку А.Бергсона, досконало володіє психічною здатністю зберігати в пам'яті минуле, відроджувати його, побачене ним передати іншим.

Отже, побачити і відтворити красу життя може тільки людина, яка сприймає творчість як самодостатній процес, не керується при цьому жодним утилітарним (практичним) інтересом, керується у творчості інтуїтивним баченням світу.

Ще одне твердження інтуїтивістів стосується вивчення процесу творчості. На їхнє переконання, неможливо зрозуміти до кінця, як виникає геніальний твір, завдяки яким якостям людина здатна його створити. Це можна відчути тільки інтуїтивно.

Інтуїтивісти також підкреслювали важливість індивідуального сприйняття твору кожним читачем. Вони вважали, що художню вартість твору іноді дуже важко довести шляхом логічних міркувань. Саме інтуїція допомагає вловити найглибший підтекст твору, відчути його естетичну цінність.

Думки А.Бергсона розвинув італійський учений Бенедетто Кроче (1856-1939 рр.).