Тема 1. Вступ. Літературознавство як філологічна наука

1.Літературознавство і комплекс літературознавчих дисциплін.

2.Історичний розвиток літературознавства.

3.Класичні наукові методи і школи у літературознавстві (XIX- початок ХХ століть).

4.Новітні напрями і течії у сучасному літературознавстві

5.Сучасні уявлення про основні функції художньої літератури.

 

1.Літературознавство і комплекс літературознавчих дисциплін

Літературознавство – комплекс наукових дисциплін про сутність, походження та функціонування в суспільстві художньої літератури.

Вивчає літературознавство не тільки художню літературу, а й усю художню словесність, у тому числі – рукописну літературу, усну словесну творчість (фольклор).

Літературознавство як наука, що вивчає художню словесність, розвивалася з найдавніших часів, спершу – в річищі філософії (одна з перших літературознавчих концепцій належить давньогрецькому філософу Арістотелю (384-322 рр. до н.е.), з XVIII ст. – у складі естетики (основоположники естетики як науки про прекрасне, про художнє освоєння дійсності, про загальні закони краси і мистецької творчості – І.Кант, Г.Гегель), а з кінця XVIII століття – як самостійна наукова галузь.

У сфері зацікавлень представників цієї наукової галузі три основних сфери літературних явищ:

1)літературна творчість як особливий вид духовної діяльності людини;

2)літературний твір як складна єдність форми і змісту, модель реальної дійсності у словесно-образному вираженні;

3)літературний процес як послідовність літературних явищ, що підкоряються закономірностям літературного розвитку.

Відповідно, в основі літературознавчої науки лежать три взаємопов’язаних учення: вчення про літературну творчість, вчення про літературний твір, вчення про літературний процес.

На сьогодні традиційно виділяють основні і допоміжні галузі літературознавчої науки. До перших зараховують історію літератури, літературну критику, теорію літератури. Допоміжними вважаються бібліографія, текстологія та літературознавча історіографія.

Історія літератури – галузь науки про літературу, яка досліджує процеси розвитку світової літератури, окремих національних літератур, виявляє їх своєрідність на різних етапах розвитку, досліджує життя і творчість окремих письменників; взаємозв’язок твору з добою його написання, з минулими та наступними епохами.

Літерату́рна кри́тика – галузь літературознавства, яка розглядає і висвітлює сучасний літературний процес, аналізує художні якості переважно нових літературних творів. Якщо літературна критика і звертається до творів минулого – то переважно з метою переоцінити їх з позицій сьогодення.

Літературна критика призначена для письменників та читачів. Першим вона допомагає усвідомити вимоги дійсності до їхньої творчості, а другим – виробити певні естетичні смаки, розібратися в безмежному морі художніх творів, що друкуються в різних періодичних виданнях, виходять окремими книгами. Таким чином, літературна критика – це засіб регулювання і корекції літературного процесу, засіб спілкування письменників із читачами.

Літературна критика активно функціонує в органічному зв'язку з журналістикою, спеціальною пресою, тому її часто характеризують як різновид публіцистики, породженої рефлексією (або роздумами) з приводу мистецтва.

Теорія літератури – галузь літературознавства, завданнями якої є дослідження походження словесно-художнього мистецтва, сутності і закономірностей літературної творчості, літературного процесу, сутності і функціонування літературно-художнього твору. Теорія літератури як абстрактна, узагальнювальна наука про літературу формувалася поступово на основі аналізу літературно-художньої творчості, мистецтва взагалі і в процесі диференціації гуманітарних знань стала наприкінці XVIII-на поч. XIX ст. відносно окремою наукою. Система наукових понять, яку створює теорія літератури, є досить складною та різноманітною. На сьогодні у цій системі можна виділити кілька основних аспектів і розділів – «Література як мистецтво», «Літературний твір», «Автор художнього тексту», «Генеалогія і морфологія літератури» (поділ літератури на роди, жанри тощо), «Літературний процес», «Інтерпретація літературного твору», «Психологія літературної творчості». Оскільки у літературознавстві існувала й існує на сьогодні низка дослідницьких методів, теорія літератури покликана здійснювати вивчення цих методів.

Важливе завдання теорії літератури – обґрунтування і систематизація літературознавчої термінології. Адже, незважаючи на те, що судження про літературу передбачає індивідуальну специфіку її розуміння, висловити це судження можна певною «літературознавчою мовою», що має певні стійкі поняття, терміни, їх визначення. Неупорядкованість «літературознавчої мови» призводить до втрати її діалогічності, до неможливості адекватного наукового спілкування, тому упорядкування «літературознавчої мови» – нагальне завдання теорії літератури.

Теорія літератури, історія літератури та літературна критика як основні літературознавчі дисципліни тісно між собою пов'язані. Кожна з них неодмінно використовує здобутки інших двох дисциплін.

Теорія літератури розвивається завдяки узагальненню та філософсько-естетичному осмисленню фактів і відомостей про окремі художні твори, діяльність письменників, зміну літературних напрямів. Стан розробки теоретичних проблем може бути задовільним лише тоді, коли дослідник не обмежиться історико-літературним матеріалом, а й скористається оцінками явищ сучасного літературного процесу, тобто буде спиратися на досягнення літературної критики.

Історія літератури постійно відштовхується від тих загальних положень і принципів, що їх розробляє теорія літератури. Простежуючи історико-літературний процес як закономірний поступальний рух від минулого до сучасності, історія літератури постійно використовує понятійний і термінологічний апарат теорії літератури. Погляд на історію літератури з позиції сучасних вимог надає подібним дослідженням широти й актуальності. Таким чином, для історії літератури є бажаною постійна взаємодія і з літературною критикою.

Водночас і критика не може обійтися без опори на теорію та історію літератури. Адже в цих науках вона знаходить необхідні підходи до оцінки творів, вивірені часом критерії. Саме літературна критика міцно пов'язує теорію та історію літератури з сучасним розвитком художнього мислення, їй належить право першого прочитання нового літературного твору.

Допоміжні галузі літературознавства

Допоміжні галузі літературознавства, серед яких основними є текстологія, палеографія, бібліографія, дають можливість глибше, різнобічніше аналізувати літературно-художні явища.

Текстологія – займається вивченням і тлумаченням текстів, їх складових, структури; з'ясовує процес роботи автора над рукописом – від задуму до завершення твору; виявляє варіанти твору чи його складових елементів; іноді встановлює авторство твору; відіграє велику роль у підготовці наукових видань художніх текстів, які були змінені автором або спотворені цензурою.

Палеографія – вивчає пам'ятки стародавньої писемності з метою визначити час і місце їх створення; в центрі уваги науки – знаки писемності, написи літер у різні часи, почерки, писальний матеріал, система правопису, характер скорочень.

Бібліографія – обліковує і систематизує рукописні і друковані твори з усіх галузей знання і творчості, складає різного типу бібліографічні показники, довідники, сприяючи цим ефективнішому використанню книг, рукописів і науковій роботі з ними. Бібліографічні відомості про певне літературне явище, про письменника та його творчість подаються в енциклопедичних словниках, підручниках, монографіях тощо.

Останнім часом виникають дискусії щодо місця герменевтики і компаративістики у літературознавстві. Сперечаються про те, самодостатніми дисциплінами вони є чи ні. Герменевтика – це теорія і практика інтерпретації літературних творів. Компаративістика – теорія і практика порівняльного вивчення літератур крізь призму художніх запозичень, міграцій сюжетів, образів тощо. Більш поширеною є позиція тих науковців, які вважають і герменевтику, і компаративістику складовими теорії літератури, літературознавчими методологіями.