Джерела та література

Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року.— К.,1991.

Декларація про державний суверенітет України.— К.,1991.

Конституція України.— К., 1996. Величко Самуїл. Літопис.— К., 1991. Геродот. История в 9-ти книгах.— Л., 1972. Грабянка Григорий. Летопись.— К., 1854. Лев Диакон. История.— М., 1988. Літопис Руський.— К., 1989. Літопис Самовидця.— К., 1971. Прокопий из Кессарии. Война с готами.— М.,1950. Слово про Ігорів похід.— К., 1974.

. Багалій Д.І. Нарис історії України на соціально-економічному грунті.— X., 1993.

Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі.—К., 1988.

Брайчевський М.Ю. Конспект історії України.— «Старожитності»,1991-1992.

Грушевський Михайло. Історія України-Руси: В 11 т.— К., 1990.

Грушевский М. Очерк истории украинского народа.—К., 1993.

Ефименко А.Я. История украинского народа.—К., 1990.

Исторія Русовъ.— К., 1991.

Історія України / Під ред. проф. В.А. Смолія.—К., 1997.

Історія України / Керівник авт. кол. Ю. Зайцев.— Львів, 1998.

Крип'якевич І.П. Історія України.— Львів, 1990. Субтельний Орест. Україна: історія.— К., 1991. Чмихов М., Кравченко Н., Черняков І. Археологія та стародавня історія України.— К., 1991.

27

Тема II

ЗАРОДЖЕННЯ ТА

ПОЧАТКОВІ ЕТАПИ

ФОРМУВАННЯ

ДЕРЖАВНОСТІ

У СХІДНИХ СЛОВ'ЯН

Лекція І

Короткий зміст:

Первіснообщинний лад на сучасних українських землях. Кіммерійці. Скіфи. Сармати. Античні міста-дер-жави у Північному Причорномор'ї. Перші слов'янські археологічні культури. Літописні слов'янські племена в Україні. Початки їх державності.

Основні проблеми:

Понад 1.5 млн років тому (з погляду інших вчених — біля 100-150 тис. років до н. є.) на території сучасної України з'явились перші люди. Палеолітом (давнім кам'яним віком) датують перші стоянки давніх людей. На зміну пітекантропу і неандертальцю приходить кроманьонський тип людини близько 40-35 тис. pp. до н.е. Це — homo sapiens, людина розумна. Первісне людське стадо поступається місцем родовій общині.

28

Первіснообщинний лад на сучасних українських землях

Первісна людина на територію сучасної України, мабуть, прийшла з Передньої Азії через Балкани і Центральну Європу. Ця міграція не була одномо-ментним актом, а тривала протягом багатьох тисячоліть. Залишки найдавніших стоянок знайдені біля с Королево (Закарпаття), м. Амвросіївки (Донбас), С- Луки-Врублевецької (Житомирщина) — всього ж в різних регіонах України близько 30-ти.

Шлях до цивілізації було відкрито двома великими, суспільними поділами праці: відокремленням скотарства від землеробства та виникненням металургії як самостійних галузей господарства. Саме ці кардинальні зрушення сприяли піднесенню продуктивності праці, стимулювали появу додаткового продукту, прискорювали еволюцію первісного господарства від привласнюючих форм (мисливство, збиральництво, рибальство) до виробляючих (землеробство, скотарство), створювали передумови для виникнення держави.

Намагаючись в глибинах історії розгледіти обличчя наших далеких пращурів, нам варто пам'ятати ось про що: по-перше, інформація про найдавніші часи обмежена, фрагментарна і часто не дає змоги зробити точні висновки; по-друге, давні археологічні культури мають досить розмиті абриси. Однак досягнення світової археологічної та історичної науки дають нам змогу встановити періодизацію первіснообщинного ладу та його характерні риси:

Українські землі в доісторичні часи. Антропоїдними предками людини були мавполюди, високороз-винуті примати. Подальший розвиток антропоїдів призвів до двоногої локомації — пересування на задніх кінцівках і застосування природних предметів в якості знарядь праці. Це почалося 2-2,5 млн років назад.

Палеоліт (150 тис. років — 10 тис. років до н.е.). Почався процес формування та розвитку первісного ладу.

29

З'явилися перші люди на території України в ранньому палеоліті- Відбулося освоєння вогню. Виникло первісне людське стадо як перша соціальна організація людей. Стоянки верхнього палеоліту дають уявлення про розвиток первісної орди в бік утворення матріархату. Збиральництво і рибальство були основою життя первісної людини. Етапами освоєння первісною людиною навколишнього світу були — матріархат, рух від фетишизму і зооморфізму до анімістичних уявлень.

У пізньому палеоліті (50-10 тис. років до н. є.) відбувається розвиток родового ладу. Формою суспільного устрою первісної людини є матріархат, зокрема материнська община. Жінка стоїть на чолі сім'ї, роду і суспільства. Мисливство стає основним видом діяльності людини. Виникають і розвиваються мислення і мова. Проявляються основні особливості расового поділу людства — расогенез.

Мезоліт (9-6 тис. років до н. є.) — середній кам'яний вік, коли ще існує привласнюючий спосіб ведення господарства. Були винайдені лук і стріли, почалося приручення тварин, зокрема одомашнення собаки. Продовжується використання в основному кам'яних знарядь праці. Правда, щезли мамонти, з якими тісно було пов'язане життя первісної людини. Оскільки населення збільшилось і підвищилась ефективність полювання, то це порушило рівновагу в навколишньому природному середовищі. З'являються нові форми господарювання — рибальство або морський промисел. Людина винаходить човна в кінці мезоліту — на початку неоліту.

Палеоліт і мезоліт тривали на землях України біля мільйона років. За цей час з'явились людиноподібні істоти, а потім і людина розумна (Homo sapiens). Людина навчилась виготовляти знаряддя праці і зброю, користуватись вогнем, навчилась розмовляти і рахувати, почала будувати житло. Виникли сім'я, рід і плем'я. У цю епоху почали розвиватись образотворче і музичне мистецтво, зароджувались перші релігійні уявлення.

30

Сорок тисяч років тому на території сучасної України появились люди, схожі на нас теперішніх.

У кінці мезоліту первісні люди почали переходити від привласнюючого способу ведення господарства до виробляючого.

Суспільна природа людини, що зберігалась у всі епохи, в первіснообщинну епоху виступала в якості основної умови її виживання. З переходом від збиральництва до виробництва появився фактор, від яко­го все більше залежав розвиток господарського порядку — знаряддя праці. Вони є не менш важливою, ніж антропогенез, передумовою загального панування колективних початків у первісну епоху. Первісна рівність формувала і відповідну їй соціальну психологію. Відсутність соціальної нерівності і використання матеріальних результатів праці людини людиною передбачали це. Такий стан відносин випливав з того, що продукт праці за своїм обсягом не містив у собі тієї надлишкової частки, яка могла б бути привласнена іншим за допомогою насильства.

Отже, примітивність знарядь праці змушувала первісну людину зберігати колективний спосіб добування продуктів харчування. Інакше не варто було сподіватись на можливість вижити. Продовжувалось це безкінечно. Декілька сотень літ мало значили в кам'яному чи бронзовому віці, коли розвиток суспільства не був стимульований знаннями і необхідністю. Цей розвиток йшов лише до подальшого розповсюдження людини, заселення ще порожніх просторів планети. Тоді час був безрозмірним і всі зміни в історії людства проходили повільно, як колись льодовики на островах Арктики і Антарктики. Сотні тисяч років первісні люди розшукували їжу, вбивали звірів, методом спроб і помилок вдосконалюючи примітивні знаряддя праці.

Неоліт (6—4 тис. років до н. є.) — це період, коли відбулась так звана неолітична революція, як назвав англійський археолог

31

Гордон Чайльд виникнення скотарства і землеробства. Відбувається перехід від привласнюючого до виробляючого способу ведення господарства. Удосконалюється техніка обробки каменю. З'являються вироби з кераміки. Було винайдено жінкою гончарство, плетіння, прядіння, ткацтво. Одомашнення коня, очевидно, сприяло винаходу колісного транспорту.

У племен, що заселяли Правобережну Україну, основним заняттям було осіле мотижне землеробство, що доповнювалось у кінці неоліту розвинутим тваринництвом.. Мисливство і рибальство мали допоміжне значення. Ця нова культура отримала назву «трипільської» , за назвою села Трипілля біля Києва, де вона вперше була відкрита в 90-х роках XIX ст. українським археологом В. Хвойкою. Внаслідок указаних якісних змін відбувся розквіт первіснообщинного ладу. Груповий шлюб поступово замінюється парною родиною. Тобто в цей період відбувався розклад матріархально-родового ладу і появлялись перші патріархальні роди. Спостерігається розвиток стародавніх землеробсько-скотарських культур на українських землях.

На просторах Східної Європи від Слобідської України до Словаччини він відбувається в одному напрямку; і від Чернігівщини і Полісся до Чорного моря і Балкансь-кого півострова — у другому напрямку. Деякі з істориків вважають, що ця культура існувала в VI-I тисячоліттях до н. є., інші ж — що в IV—III тисячоліттях до н. є. Мабуть, трипільська культура була найяскравішою культурою енеоліту. Зразки гончарного мистецтва цієї культури зі складним спіральним кольоровим орнаментом зберігаються в історичному музеї Львова і археологічному музеї Одеси.

В епоху міді-бронзи (3—1 тисячоліття до к. є.) відбувається розклад первіснообщинного ладу. На думку львівських учених В. Барана і Я. Грицака, на території теперішньої України за доби бронзи існувало три «світи». Це були три етнічно-культурні зони, що відрізнялися походженням населення, побутом і віруваннями.

32

Цими зонами були Поділля, Степ і Лісостеп.

На Поліссі жили нащадки автохтонних палеоєвро-пейських племен. Поряд з ними мешкали племена праугро-фінського етносу. Життя в лісових хащах не сприяло швидкому культурному розвиткові. Кочові і напівкочові племена жили в степах між Доном і Дунаєм. Вірогідно, що це були індоєвропейські енео-літичні племена місцевого походження. Частина ж населення прийшла сюди із східних степів та Кавказу. Вони й сформували між Дніпром та Південною Волгою великий індо-іранський етнос, до якого належали арії та іранські племена, а також скіфи і сармати.

І нг.>ешті, землі в Лісостепу між Сяном на заході і Дніпром на сході, Прип'яттю на півночі і Карпатами на півдні мають доленосне значення в історії України. Більшість індоєвропейських племен завершили своє розселення. У часи розквіту бронзової доби на землях північніше Карпат уже мешкали споріднені між собою племена. Утворюючою силою була стихійна інтеграція більш-менш споріднених племен. Звичайно ж, мали місце і природне розмноження, філіація (спадкоємність) племен, і колонізація нових просторів. Отже, філіація, а не розмноження одного-єдиного племені, створювала народ. Вченими припускається думка, що вони були праслов'янами, предками східних та західних слов'ян. На рубежі III і II тися-чолітть до н.е. в північній половині Європи, від Рейну до Дніпра зміцнюється скотарське господарство. У зв'язку з цим швидко виникає майнова і соціальна нерівність. Велика рогата худоба стає символом багатства. Недарма на старослов'янській мові «скот-НІца» — це скарбниця. Легкість відчуження отар призводить до війн і нерівності племен та їх вождів. Первісна рівність порушилась.

Використання металів почалося на рубежі IV і III тисячоліть до н. є. на Закавказзі, в області, відомій пізніше як «Вірменія». Історик і археолог проф. В. Щербаківський доводить, що після загибелі вірменського міста Топраккале у VIII-VII століттях до н. є. багато майстрів емігрувало на північ, впритул аж до Північної Понтіди.

33

Північно-понтідське мистецтво, пристосувавшись до потреб півночі, розповсюдилось далеко за межі степів. Його знищили тільки татаро-монгольські напади.

Відкриття міді й бронзи призвело до міжплемінної торгівлі, а вона, в свою чергу, посилила внутрішні процеси диференціації.

Отже, обробка міді й бронзи сприяла розвитку плужного землеробства. У цей період відбувся перший поділ праці — відокремлення тваринництва від землеробства. Археологія показує, як ці первісні племена, все більше розвиваючи тваринництво, поступово переходили до використання бронзи, а в сфері суспільних відносин — до патріархату — батьківського роду. У І тисячолітті до н. є. ці племена освоюють обробку заліза і створюють те автохтонне населення в басейнах Середнього Подніпров'я і Подністров'я, яке відоме під назвою скіфів-орачів і скіфів-землеробів. Численні племена місцевого походження були одними з предків східних слов'ян.

Ці племена під загальною назвою скіфи-сколоти лісостепу були осілими племенами, які вже знали плужне землеробство. Вони жили родовими общинами, щорічно перерозподіляючи землю між господарствами. Крім відкритих поселень вони будували також просторі укріплені городища (наприклад, Більське, Немирівське та ін.). Своїх померлих родичів вони хоронили в курганах, інколи досить великих розмірів. Це була вища ступінь варварства при переході до воєнної демократії. Воєнна демократія — це політична надбудова періоду розпаду родового ладу. її складовими є народні збори, рада старійшин і виборність вождя. На зборах вождя обирали, а утверджувала його рада старійшин. Мабуть, воєнна демократія була перехідним етапом від бездержавного первіснообщинного ладу до власне держави. У цей час у південних сусідів скіфівсколотів уже спостерігалось зародження примітивних форм держави.

34

Початок доби заліза (IX cm. до н. є. - IV ст. н.е.) ознаменувався другим суспільним поділом праці — відокремленням ремісництва від землеробства, а також появою держави. Спробуємо проаналізувати обставини, за яких це відбулося.

Цьому передувало широке застосування залізних знарядь праці у всіх галузях виробництва, а також виготовлення зброї з заліза. Залізна руда частіше зустрічається в природних родовищах ніж руда кольорових металів. До того ж залізо легше добувати, хоч і важко обробляти, зате вироби з нього набагато якісніші, бо міцні і гострі. Тисячолітній період ранньозалізної доби в українських землях характеризується великим поступом. У лісостепу України широко стало розвиватись орне землеробство. А через масове використання залізного реманенту почала зростати продуктивність праці. З'явились надлишки продуктів, які можна було обмінювати на інші необхідні в господарстві речі і предмети. Так продовжував розвиватись товарообмін як попередник торгівлі.

У степу все більше культивувалось кочове скотарство. Вважається, що відбулось це з настанням п'ятисотлітньої засухи.

Боротьба за виживання в таких складних кліматичних умовах загострила стосунки між кочовиками і землеробами. Степовики наскакували на поселення землеробів, грабували їх і плюндрували оброблені поля і городи, палили оселі і вбивали їх мешканців. Землероби, які вже давно відвикли від регулярних збройних вправ, часто не встигали вдало захистити своє життя і майно. Постійна небезпека з боку степу змушувала землеробів придумати надійну систему захисту. Це було однією з причин вдосконалення суспільного ладу в землеробів. Якщо у трипільців ще не було великих поселень-городищ, добре укріплених і з постійною охороною, то в епоху заліза вони були повсюду. Ці городища, предтечі майбутніх середньовічних фортець, були одночасно громадськими, ремісничими і релігійними центрами.

35

Створювались військові дружини, спочатку як особиста охорона вождя чи князя, а в разі потреби і як військовий загін для захисту поселень-городищ. Так, з необхідності виникали нові форми суспільних стосунків і нові форми громадського життя. Інтенсивний розвиток землеробства і військової справи стимулював розвиток ремесла. Одночасно мешканці цих країв переходили від товарообміну до торгівлі.

Три. епохи соціального розвитку первісного суспільства як підсумок. В історії первісного суспільства можна виділити три епохи у відповідності з його соціальним розвитком:

I. Епоха праобщини, або первісного людського стада.

II. Епоха первісної або родової общини відкривається появою перших міцних форм соціальної організації — роду і родової общини. Саме в цей час найвиразніше виявляються основні риси формації — послідовний колективізм у виробництві і споживанні, загальна власність і рівномірний розподіл. У цю епоху людина переходить від привласнюючого способу ведення господарства до виробляючого.

III. Епоха первісної сусідської (протоселянської) общини в багатьох, хоч і не в усіх, суспільствах починається з появи металу, який використовували замість каменю, і в усіх суспільствах — з прогресуючого розвитку господарської діяльності. У результаті цього зростав надлишковий продукт, поширювались грабіжницькі війни за нагромадження багатств. Рівномірний розподіл витісняється трудовим. Спільна власність общини починає витіснятись відособленою власністю окремих домогосподарств, родові зв'язки поступово розриваються і поступаються місцем сусідським. З'являються ранні форми експлуатації, і у відповідності з цим зароджується приватна власність. Завдяки вдоскона­ленню знарядь праці і засобів виробництва виникає додатковий продукт

36

Як наслідок цього відбувається диференціація однорідного перед цим суспільства, зароджуються різні, протилежні за своїми інтересами верстви населення, а потім і держава.

КІММЕРІЙЦІ. СКІФИ. САРМАТИ

У VIII—VII століттях до н. є. войовничі племена кіммерійців проникають на територію Передньої та Малої Азії. Історичні пам'ятки цих племен IX — першої половини VII століть до н. є. виявлено як на берегах Волги, так і на берегах Дунаю. Лук, кинджал, меч та спис складали озброєння кіммерійського воїна. Ці племена займалися кочовим скотарством. Оскільки для кіммерійців коні були не тільки транспортним засобом, а й продуктом харчування, причому різноманітним, то Геродот називає їх «тими, що доять кобилиць». Це були іраномовні племена. У Північному Причорномор'ї в VII ст. до н. є. вони побудували перші добре укріплені городища. Кіммерійці згадуються в «Одіссеї» Гомера, в Біблії — «Книга буття», в «Історії» Геродота. У VII ст. до н. є. їх звідси витіснили скіфи. Як пише Геродот, «похоронивши тіла своїх вождів біля Тірасао, кіммерійці пішли з країни і поселились там, «де зараз стоїть еллінське місто Сінопа», тобто в Малій Азії. Це Південне Причорномор'я. На сході скіфи переслідували кіммерійців до меж Мідії. Топографічні назви, що пов'язують кіммерійців з берегами Керченської протоки (Боспор Кіммерійський тощо), показують, що племена ці мешкали найдовше навколо Меотиди (Азовського моря). Матеріальним пам'ятником кіммерійців були клади і окремі знахідки бронзових речей.

Скіфи прийшли до Північної Понтіди ЗІ Сходу близь­ко 700 р. до н. є. Красиві іраномовні бородаті чолові­ки і стрункі, високі жінки легко обжили новий край. За присутності скіфів у цих краях не припинявся розвиток тваринництва, землеробства, торгівлі.

37

Усьо­му цьому сприяли природні умови і попит греків-ко-лоністів на зерно. Підкоривши собі місцеві земле­робські племена, скіфи створили найбільше на нашій території Скіфське царство, яке проіснувало до III ст. до н. є. Скіфи-зайди називали себе царськими скіфа­ми. Підкорені ними землеробські племена називались меланхленами, невраліи, меотами, алазонами, ага-фирсами, сіндами, калліпідами., гелонами, герра-ми., андрофагами тощо. Загальна їх назва була скіфи-землероби і скіфи-орачі. Це були пращури слов'ян, протослов'яни, наші далекі предки. Про це свідчать беззаперечні факти археологічних і писемних джерел, на цьому сходяться такі різні за своїми політичними вподобаннями вчені-історики, як акад. Б. Рибаков, проф. В. Щербаківський, видатний український архе­олог і поет Б. Мозолевський та ін.

Найповніший опис Скіфського царства і скіфів ми зустрічаємо у Геродота, в його «Історії», в книзі чет­вертій під назвою «Мельпомена». Книгу четверту сьо­годні історики вважають скіфським логосом.

Із «Записок про Галльську війну» Юлія Цезаря ви­вчення своєї історії починають французи. Німці ж по­чинають вивчати свою з «Германії» Таціта. «Історія» Геродота має таке ж значення для вивчення історії України. Геродот особисто побував у багатьох місце­востях півдня України. Він дав про це перші док­ладні звістки, описав тодішніх її жителів: скіфів, сар-матів, неврів та інших.

Геродот описав скіфів краще за інших письмен­ників і мандрівників. Для тих, хто вивчає побут і ре­лігію скіфів, його праця є основним джерелом. В його «Історії» скіфи не були ні благородними, ні жорсто­кими. Язичники за релігією, вони були людьми свого часу і жили за його законами.

Очевидно, що культура кожного народу — це сума проявів усіх його духовних сил, та у скіфів-кочівників й у царських скіфів вона була невисокою. Ось вам приклад.

38

Етапами освоєння древніми греками навко-лишьного світу були матріархат, патріархат, рух від фе­тишизму і зооморфізму до анімістичних, а потім і ант­ропоморфних уявлень про божественну силу. Скіфи ж у своїй культурі поки що були тільки на етапі зоо­морфних уявлень.

Існує безліч описів похоронів скіфських царів. їх ховали в колі забитих коней і приносили людські жер­тви, якими ставали задушені жінки і слуги царя. Але подібним чином хоронили своїх царів і фракійці, близькі сусіди скіфів, а в пізніші часи — і галли, про що пише Гай Юлій Цезар. До естетичних уподобань скіфів належить і звичай підвішувати скальпи ворогів до вуздечок своїх коней, робити з їх черепів чаші. Скіфське мистецтво з повним правом можна назвати псевдоскіфським, бо скіфи перейняли його від армено-їдної раси. Звідтіля й коріння передскіфського земле­робського населення південної України.

Проф. М. Ростовцев стиль мистецьких виробів, знай­дених у могилах-курганах скіфських царів, називає че­рез зображення зооморфних елементів «звіриним». Та проф. В.Щербаківський слушно зауважує, що це не­можливий термін, бо стиль завжди визначається за ім'ям автора, а не зображеного об'єкта. Тим більше, що «стиль» походить від грецького stylos — перо, почерк, рука, які характеризують автора. У Північному При­чорномор'ї золоті речі мали зооморфний орнамент не­залежно від естетичних (стильових) вимог, а тому, що вважалося, немов би ці звірі на оздобах не давали мож--ливості ворогам зурочити їх носія. Через те ці звірині апотропейони (чортогони, відвертаючі лиха) вживали­ся в якомога більшій кількості на речах, особливо на зброї, бо від умілого вживання зброї залежало життя її власника. Отже, йому хотілось мати на зброї якнай­більше амулетів. Оскільки піхви для меча чи сагайдак для лука були невеликими, апотропейонів на них на­магались вмістити найбільше, згідно з бажанням за­мовника. Це ж стосувалось також прикрас і оздоблень

39

кінської збруї. Тобто мова мусила йти про звірину ор­наментику, а не про звіриний стиль. Звірина орнамен­тика була вимогою релігії, а не естетики.

Ці мистецькі вироби могли вживатись не тільки скі­фами чи іранцями, а й народами, які жили в понтійських степах. Серед цих речей зустрічаються золоті бляшки у вигляді крилатих вепрів, великої богині Діви або Кибели, які знаходять і в Малій Азії.

Саме звідтіля походять ці культи. Знахідки їх в Північній Понтіді вказують нате, що вони належать племенам-одновірцям з малоазійськими, що збігається з оповіданням Геро­дота про племена в Малій Азії. Відомо, що одноіменні племена жили на Кубані і в Малій Азії: сінди кубанські і сінти малоазійські. За спостереженнями М. Ростов­цева, іноземні домішки з часом відчувались у скіфському «звіриному стилі» все більше, і це ясно вказує на див­ну пристрасть номадів до чужоземних елементів. Су­часні археологи шляхом аналізу предметів, виконаних у «звіриному стилі», і співставлення його елементів з традиціями грецького мистецтва дійшли висновку про виготовлення частини речей грецькими майстрами з урахуванням скіфських традицій.

М. Ростовцев називає хибними погляди іншого відо­мого археолога Б. Фармаковського на іонійське поход­ження псевдоскіфського мистецтва. Насправді ж, з по­гляду проф. В. Щербаківського, помилкою всіх прихиль­ників М. Ростовцева є те, що вони користувалися неточним терміном «скіфське мистецтво» і не з'ясу­вали, чи могло існувати скіфське мистецтво в ті часи. Як відомо, використання металів почалося на рубежі IV і III тисячоліть до нашої ери на Закавказзі, в області, відомій пізніше як «Вірменія*. Звідти золото і срібло в обробленому вигляді розходилося і на південь — у Месопотамію, і на схід — в Іран, і на північ — на Кубань через Кавказ, і на захід — у Малу Азію і в Гре­цію. Одночасно із золотом і сріблом стала вживатись і мідь, пізніше — бронза. Про середньоазіатські племена Геродот каже, що одні з них використовували тільки мідь або бронзу, а інші — тільки золото.

40

Використання заліза для виготовлення зброї на­паду і захисту з середини І тисячоліття до н. є. спри­яло розвиткові військової справи. Другим нововве­денням, що якісно змінило військову справу, було застосування двоперих і трьохперих бронзових нако­нечників стріл. Нові стріли мали балістичні якості, що перевищували якість стріл ранньої древності. Уперше такі стріли стали вживати скіфи. Винахід скіфами нового виду стріл у VIII ст. до н. є. і досяг­нення ними високого вишколу кінноти докорінно змінили стан справ.

Скіфська тактика базувалась на створенні масового легкого кінного війська практично без обозу. Усе по­стачання (і запаси бронзи в тому числі) забезпечува­лось за рахунок грабування. Нові наконечники стріл замість використаних відливались в маленьких пере­носних формах, а самі ковалі, очевидно, входили до складу кінного загону. Таке військо було надзвичайно рухли­вим, а при більшій далекобійності і пробивній силі стріл могло постійно триматись на безпечній відстані від во­рога. Стрілянина велась не через голови коней, а назад по ходу скачки. Коні, що летіли табуном подалі від небезпеки, майже не потребували поводів і скеровува­лись тільки шенкелями. Отже, обстріл вівся на скаку, коли кінний загін мчався мимо або від ворога, причому обстріл цей досягав дійсно вбивчої сили. Недарма Ге­родот називає скіфів є кінними стрільцями з лука*.

Із скіфами на території України остаточно утвер­дився залізний вік. Залізо у скіфів стало основним металом, з якого виготовляли більшість зброї та зна­рядь праці. З бронзи відливали лише вістря до стріл, прикраси, деякий посуд, оздоби до кінської збруї та інше.

На зміну скіфам в причорноморські степи стали проникати такі ж іраномовні племена під назвою сар-ліата. Хвиля за хвилею котилися вони зі Сходу, все більш густо заповнюючи ці землі.

41

Уже Геродот згадує про них під назвою савроматів, які в його час мешка­ли по течії Дону І на Нижній Волзі. Сармати почали енергійно витісняти скіфів спочатку в Крим, далі за Дніпро, а там і за Дунай. Сарматська ця інвазія поча­лася в III ст. до н.е. Вважається, що культура сарматів була близька до скіфської. Однак сармати були ще більш відсталими, ніж скіфи, тому що в їх ладі дуже очевидно проглядались залишки матріархату. Тобто в суспільному житті сарматів на цей час ще й досі ве­лику участь брали жінки, які разом з чоловіками навіть здійснювали воєнні походи. «Керовані жінка­ми» сармати, яких так прозвали через сильні пере­житки матріархату у сарматської знаті, як і кіммерійці, залишили свій слід у слов'янському фольклорі. Сар­матський натиск впродовж декількох століть привів до занепаду слов'янських земель. Тому місцеве насе­лення переселилось з лісостепу на північ, в лісову зону. Шість століть панували сармати в степах Північно­го Причорномор'я, займаючи територію від Дону до Дністра. Як це було притаманно решті кочівників, сар­мати були союзом племен (язигів, роксоланів, аланів). Сармати не створили однієї великої держави, подібної до тієї, що існувала у царських скіфів. Мабуть що со­ціальний устрій сарматів був близьким до скіфсько­го. Проте звичаї степовиків сарматської епохи відріз­няються від скіфської більшою простотою. їх кургани не містять такої великої кількості дорогоцінних ре­чей, як кургани царських скіфів. Замість вишуканих предметів грецької роботи, які знаходили в скіфських могилах, в сарматських курганах були знайдені вар­варські прикраси з золота з вставленими в них на-півдорогоцінними каменями. У III ст. н.е. на землі південної України нападають вихідці з Гіпербореїв (Скандінавії) готи, а в IV ст. — гуни. З сарматами сталось те ж саме, що перед цим з скіфами — вони були частково розбиті, захоплені в полон або знищені. Залишки ж скіфів утворили в Криму невелику дер-

жаву пц назвою Мала Скіфія зі столицею Неаполь Скіфській. Про неї згадує і Нестор у «Повісті мину­лих літ».

42

А слов'яни, які втікли на північ у ліси, створюють нові племінні центри. Про це, зокрема, свідчать сотні цвинтарз, поховання, здійснені за обрядом трупоспа-лення. Цей обряд в подробицях описаний Нестором.

Зразу ж за широкою смугою прип'ятських і ниж-ньодескшських боліт, в неприступних для сарматів землях стародавніх неврів були побудовані великі фортец: які могли бути племенними центрами дре­говичів— «болотників». «Дригва» зі старослов'янсь­кої — 6)ЛОТО.