Формування української політичної еліти у XIX ст.

Кирило-Мефодпвське братство. Під впливом за­гострення протиріч у Європі між абсолютизмом і де­мократією у 1-й половині XIX ст. посилився громадсь­кий та суспільний рух і в Україні. Вершиною його стало виникнення в кінці 1845 р. у Київі Кирило-Мефодіївського братства. Засновниками його були: про­фесор історії Київського університету М. Костомаров, чиновник канцелярії генерал-губернатора М. Гулак і вчитель Полтавського кадетського корпусу В. Біло-зерський.

Незабаром до них приєднався П. Куліш, письменник і етнограф, а за ним і Т. Шевченко, на той час уже видатний поет, який прославився своїм «Кобзарем», що вийшов друком у Санкт-Петербурзі в 1840 р.

Програмні положення братства викладені в «Книзі буття українського народу» та в «Статуті Сло­в'янського братства св. Кирила і Мєфодія». Сама форма організації була запозичена у церковних братств. Програма відстоювала загальнолюдські цінності — справедливість, свободу, рівність і братерство. Пропо­нувалось також створити федерацію слов'янських дер­жав з центром у Києві.

Ведучу роль національних ідей в організації захи­щав П. Куліш. Т. Шевченко разом з М. Гулаком відсто­ював необхідність повалення самодержавства, а христи­янські і загальнолюдські ідеї пропагував М. Косто­маров.

За доносом одного із студентів, на початку 1847 р. всіх учасників братства без усякого суду було засла­но. Найтяжче було покарано Т. Шевченка — його від­дали у солдати без права писати і малювати і заслали на Аральське море.

296

Кирило-Мефодпвське братство врахувало уроки світового досвіду і використало ідеї західноєвропейсь­кого вільнодумства в своїх національних умовах. Ним були сформульовані основні постулати українського відродження, визначені форми та методи досягнення поставленої мети. Діяльність братства стала початком переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за державність України. Це була спроба но­вої національної еліти визначити місце і роль україн­ського народу в сучасному історичному контексті.

РОЗВИТОК КАПІТАЛІЗМУ В УКРАЇНІ В П-й ПОЛОВИНІ XIX ст.

Скасування кріпацтва. На кінець царювання Мико­ли І адміністративний апарат Російської імперії скла­дався зі 100 тисяч осіб чиновників. Тим часом III відділ власної Його Імператорської Величності Канцелярії доповідав цареві, що тільки три генерал-губернатори не беруть хабарів, і то тільки тому, що один з них — з декабристів (Муравйов), другий — син Радіщева, а третій і сам занадто багатий.

Невдача Російської імперії в Кримській війні 1853-1856 pp. спричинилась до викриття смертельно за­грозливих місць у режимі самодержавства. Це й зму­сило царизм провести низку реформ. До них належить перш за все скасування кріпосного права.

Щоб запобігти революції, Олександр II 19 лютого 1861 р. підписав «Маніфест» про скасування кріпос­ництва І «Положення про селян, звільнених від кріпосної залежності». Селянам і дворовим людям надавалися права «вільних сільських обивателів, як особисті, так і майнові». Особисту свободу селяни от­римали безплатно, а за землю треба було платити ви­куп. Спеціальні суди мали право виносити вирок про тілесні покарання селян. Хоча реформа запроваджу­вала для селянських громад самоврядування, за уря­довими чиновниками зберігалися функції нагляду.

297

Поміщикам дозволялося залишати собі близько по­ловини землі, а решту розподіляти між колишніми кріпаками. До того ж селяни повинні були розплати­тись за землю протягом 48 років. При цьому передба­чалося, що уряд компенсує поміщикам 80% вартості земель у вигляді облігацій. Обмеженість реформи про­явилась і в тому, що майже 94% селянських сімей мали мізерні наділи — до п'яти десятин.

На Правобережжі уряд, сумніваючись у лояльності шляхти, роздав селянам наділи на 18% більші, ніж вони мали до 1861 р. З 1866 р. землі і угіддя держав­них селян, яких в Україні було 50%, закріплювалися за ними в безстрокове общинне і подвірне користу­вання.

Швидкому розвиткові капіталізму в країні заважа­ли залишки кріпосництва, які полягали в збереженні великого поміщицького землеволодіння, значних відро-бітках тимчасово зобов'язаних селян, їх закабаленні викупними платежами, зменшенні їх наділів. Слід та­кож згадати про збереження самодержавства. Усе це ще більше посилило експлуатацію і гноблення трудя­щого населення.

Селяни України повставали проти запровадження цієї грабіжницької реформи. Так, якщо в 1860 р. в Україні відбулося 108 селянських заворушень, то лише в березні-травні 1861 р. їх було вже 622. Усього ж за 1861-1870 pp. відбулося 2871 селянське завору­шення. Кількість одних лише підпалів поміщицьких маєтків з 1864 по 1868 pp. зросла в Україні в 7 разів.

Решта реформ періоду капіталізму. З ліквіда­цією кріпацтва Україна в складі Російської імперії вступила в епоху капіталізму. Урядом Росії в 1862 р. була проведена фінансова реформа, у відповідності з якою створювався Державний банк, який концент­рував у своїх руках усі фінанси держави. Непрямі податки (на сіль, вино, тютюн тощо) замість приват­них осіб стали збирати державні акцизні заклади. Уперше за весь час існування імперії в пресі стали друкувати всі прибутки і витрати держави.

298

Реформа впорядкувала фінанси держави, хоча основний тягар податків залишався на селянах, а поміщики від їх вип­лати були звільнені.

Поразка в Кримській війні, загострення міжнарод­ної обстановки, ріст армій інших держав, нові умови ведення війни примусили царизм реорганізувати свою армію. У результаті воєнної реформи. 1862—1874 pp. була введена загальна воїнська повинність для сол­дат. Строк служби в армії скорочувався з 25 років до б років в сухопутних військах і 7 — у військово-мор­ському флоті. Було також збільшено число військо­вих навчальних закладів. Воєнне відомство було реор­ганізовано в воєнне міністерство, були створені 15 військових округів, створювався паровий військово-морський флот.

Важливою була і судова реформа 1864 p., яка зап­роваджувала новий публічний суд. Була проголошена незалежність суду від адміністрації, тобто суддя і слід­чий не залежали від розпоряджень уряду і поліції. Суд став загальностаповим і поділявся на коронний (кримінальні справи) і мировий (цивільні справи і дріб­ні кримінальні справи). Крім того, суд став гласним: на судових засіданнях могли бути присутніми публіка і преса.

Уводився також змагальний процес, коли між собою за долю підсудного боролись прокурор і захис-пик-адвокат. До того ж кримінальні справи розглядав суд присяжних.

При цьому в судочинстві зберігались деякі кріпос­ницькі порядки: політичні справи розглядались жан­дармерією, залишились тілесні покарання для селян, уряд став знімати з посади незговірливих суддів тощо. І все ж таки реформа суду була найбільш послідовною реформою царизму того періоду.

Найважливішою з усіх була земська реформа 1864 р. Земства в Україні почали утворюватись у 1865-1875 pp. Правда, на Правобережжі — тільки в 1911 р.

299

У роботі земських закладів брали участь ті верстви населення, які мали у власності землю. А такими були дворян­ство, духовенство і міщани. Земства будували лікарні, школи, піклувалися про шляхи сполучення. Отже, зем­ства були органами місцевого самоврядування, але вони не мали політичного значення.

Розвиток промисловості. Надра. Реформи знаме­нували собою перехід від феодалізму до капіталізму. Вони прискорювали розклад натурального господарства і створювали ринок збуту для товарів капіталістичного виробництва. Розвиток капіталістичної промисловості відрізнявся деякими особливостями. Найголовнішою серед них була багатоукладність промисловості:

1. Дрібнотоварне виробництво (селянські промис­ли: виробництво саней, возів, серпів, гончарне ви­робництво, ткацтво, шевство тощо);

2. Капіталістична мануфактура;

3. Капіталістична фабрика.

Фабрично-заводська промисловість поглинала дрібно­товарне і мануфактурне виробництво. Уже в 60-х — на початку 80-х років відбулися зміни в структурі про­мисловості. Поміщицька промисловість почала безпо­воротно занепадати, натомість зростає вага добувної про­мисловості, металургії, машинобудування. У 1869 р. в Україні було 3712 фабрик і заводів, а в 1900-5301 промислове підприємство. На 1900 р. видобуток кам'я­ного вугілля в Україні зріс в 115 разів і становив 70% видобутку у всій Росії, залізної руди відповідно — у 158 разів або 57% загальноросійського видобутку. У 80-90-х роках було побудовано 17 великих мета­лургійних і десятки машино-будівних заводів у Кате­ринославській і Херсонській губерніях. Металургійні заводи України давали понад 50% загальної виплав­ки чавуну, сталі і 75% прокату металів у Російській імперії.

Чумацький промисел. До появи шляхів сполучення, створених на промисловій основі, тобто залізниць, паро­плавства тощо, міжнародні і внутрішні перевозки здійснювалися чумаками.

300

Чумаками називали катего­рію населення в Україні, яка займалася в XVT-XIX ст. торговельно-візницьким промислом. Чумакували пе­реважно козаки і державні селяни, менше — кріпаки і міщани.

Велике зростання перевезень до чорноморських портів предметів зовнішньої торгівлі, а з узбережжя Чорного і Азовського морів солі і риби та іноземних товарів сприяло поширенню в Україні чумацького про­мислу. Транспортуванням на далекі відстані і пере­продажем, насамперед солі і риби, займалися вихідці з селян, менше — з міського населення. Особливо цей промисел розвинувся в Україні у XVIII — першій половині XIX ст.

Протягом року чумаки перевозили з Криму, При-азов'я і Галичини на північ по Україні і в Росію тільки солі понад 6 млн пудів. Наступним найбільш поши­реним товаром був хліб та решта сільськогосподарсь­ких продуктів, які вивозилися за кордон через Одесу та інші чорноморські порти. Звідтіля чумаки приво­зили різні товари, які користувалися в Східній Європі найбільшим попитом.

Візникування своє чумаки проводили звичайно вал­ками, які складались з кількох десятків возів (віз по-чумацькому — паровиця). Валка, або фура, мала свого отамана, який від імені цілої валки наймається для візникування, приймає заробітки і робить розкладку за участю кожному. Таке товариство звалось у них артіллю. Кожний чумак у своїй артілі підкоряється в суворому розумінні всім умовам і в разі відходжен-ня від них — карається і навіть виганяється з артілі. Отаман вирішує всі суперечки остаточно. Він призна­чає кару, і вся артіль підкоряється йому безумовно. Артілі, як правило, вели спільну торгівлю і перевезен­ня, а прибутки ділили між собою за часткою, вкладе­ною в загальну справу.

Це призводило до того, що багата верхівка чумаків забирала всі прибутки, перетворювалась у купців та промисловців. Збіднілі ж чумаки швидко ставали найманими робітниками цих підприємців.

301

Доставляю­чи товари не тільки в українські міста, айв багато російських міст, включаючи Москву, Нижній Новгород, чумаки сприяли дальшому швидкому втягуванню Ук­раїни в єдиний всеросійський ринок. Справді, мережа чумацьких шляхів поширилась також на Північний Кавказ, в Білорусію, Польщу, Молдавію. Чумацтво було розповсюджено і на Поволжі, Дону і Кубані. Розвиток чумацтва сприяв соціальному розшаруванню селянсь­ко-козацької маси і формуванню сільської буржуазії. Чумацтво щезло в 70-80 роках XIX ст. у зв'язку з роз­витком залізниць і річкового пароплавства.

Транспорт. Швидкий розвиток промисловості при­скорював будівництво залізничного транспорту, зрос­тання міст, а також розширення торгівлі. Поряд з рос­том таких міст, як Харків, Київ, Одеса, Катеринослав, Миколаїв, засновувались і швидко зростали нові про­мислові центри — Олександрівськ (Запоріжжя), Юзів-ка (Донецьк), що виникла як селище біля заводів Юза. Понад вісім тисяч кілометрів залізниць, побудованих в 60-90-х роках в Україні, зв'язували з центром Росії такі українські міста, як Київ, Одеса, Харків, Катери­нослав, промисловий Донбас. Велике економічне зна­чення мало будівництво Катерининської залізниці, що зв'язала вугільний Донбас із залізорудним Криворіж­жям.

Порівняно густа сітка залізниць прискорила ос­таточне включення України до єдиного всеросійського ринку і сприяла піднесенню її економіки. На 1900 рік довжина залізничної колії в Україні складала п'яту частину всієї залізничної мережі Російської імперії.

Поряд з залізничним важливу роль у зміцненні зв'язків між окремими економічними районами віді­гравав водний транспорт. Головною водною артерією був Дніпро. Річками України ходили 220 пароплавів і ще понад 200 були приписані до портів Азовського і Чорного морів.

Набувало все більше товарного характеру сільсько­господарське виробництво, а це сприяло розвиткові легкої та харчової промисловості, їх технічному пере­оснащенню.

302

На початку 90-х років на Правобережжі і Харківщині працювало понад 150 цукрових заводів, які виробляли 85% цукру загальноросшського вироб­ництва.

Поява буржуазії. У процесі розвитку капіталістич­ної промисловості виростала українська буржуазія, яка примножувала свої прибутки за рахунок жорстокої експлуатації трудящих. Великі капітали нажили ук­раїнські буржуа Алчевський, Терещенко, Харитоненко, Яхненко, Симиренко, Бродський та інші. Проте в про­відних галузях промисловості України, особливо в ме­талургійній і вугільній, панувала не українська і навіть не російська буржуазія, а західноєвропейська. Заохо­чені царизмом, капіталісти Франції, Бельгії, Англії, Німеччини, США прибрали до своїх рук найкращі ро­довища вугілля і залізної руди, по-хижацькому грабу­вали природні багатства країни і експлуатували де­шеву місцеву робочу силу.

Виникнення пролетаріату. У цих умовах в Ук­раїні швидко формувався пролетаріат. Джерелом для цього було переважно обезземелене селянство. Воно йшло на заробітки в промислові центри або до великих поміщицьких господарств — економій Півдня Украї­ни. Кількість промислових робітників за сорок років зросла в цілому в Україні в 4 рази, а в Донбасі — в 20 разів. Усього ж кількість робітників у промисловості, ремісничому та сільському виробництві, в 1900 р. до­сягла в Україні 2,5 млн чоловік.

Тяжке становище робітників змусило їх організу­ватися для боротьби за свої права і поліпшення доб­робуту. Як і по всій імперії, робітники України роз­почали свою боротьбу стихійними виступами-страй-ками. Протягом 70-х років XIX ст. в Україні відбу­лося до 50 страйків. За прикладом робітників Петербурга й інших міст центральної частини Росії страйкували робітники Києва, Харкова, Одеси, Мико­лаєва. Особливо великий і тривалий страйк відбувся

303

У 1875 р. на металургійному заводі англійського підприємця Юза в м.ІОзівка (тепер Донецьк). Робіт­ники примусили іноземного капіталіста піти на де­які поступки. Зокрема, вони змусили його видавати заробітну платню щомісяця, а не тричі на рік, як це було раніше.

Набувши першого досвіду страйкової боротьби поки що тільки за економічні права, робіт­ники зрозуміли необхідність організованого захисту своїх інтересів.

Робітничий рух (Південно-російський союз ро­бітників в Одесі 1875 р.) і проникнення в Україну марксистських ідей. Уже в 1785 р. в Одесі група робітників заснувала Швденно-російський союз робіт­ників. Організатором і керівником цього союзу був Є.Й. Заславський. Виходець із збіднілої дворянської сім'ї, Є.Й. Заславський здобув освіту в Петербурзі і Москві, а розпочав революційну діяльність на Пол­тавщині. Він був обізнаний з діяльністю І Інтернаці­оналу і значною мірою втілив принципи цієї міжна­родної робітничої організації в Статуті Південно-ро­сійського союзу. За цим статутом, який був одночасно і програмою союзу, робітники ставили завдання зни­щити всяку нерівність між людьми і зробити працю основою їх суспільного І особистого добробуту. У ста­туті підкреслювалось, що робітники можуть досягти свого визволення лише насильницьким, революційним шляхом. Статут не був позбавлений впливу народниць­ких ідей і не підкреслював класовий характер бороть­би пролетаріату.

Швденно-російський союз робітників став першою в Україні і в усій імперії пролетарською організацією, яка об'єднувала понад 200 робітників. Союз установив зв'язки з робітниками Миколаєва, Харкова, Таганрога, Керчі, Севастополя, Ростова-на-Дону, Орла. Члени со­юзу, які були об'єднані в гуртки, розповсюджували нелегальну літературу, виступали на робітничих сход­ках, організували власну бібліотеку і друкарню, а та­кож касу взаємодопомоги.

304

Вони брали активну участь у підготовці і проведенні страйків робітників Одеси, а також намагалися розширити поле діяльності союзу і встановити інтернаціональні зв'язки з пролетарями інших країн.

У кінці 1875 р. жандарми викрили і розгромили союз, а 15 найактивніших його учасників було засуд­жено до тюремного ув'язнення і заслання до Сибіру. На 10 років каторги було засуджено і Є.Й. Заславсь-кого. В ув'язненні він і помер.

Розповсюдженням марксистських ідей в Україні займалась женевська група «Визволення праці» на чолі з Г.В. Плехановим. Ця група підтримувала зв'язки з марксистськими гуртками Києва, Одеси, Катерино­слава. Сгіред робітників цих міст проводилась рево­люційна агітація, читались твори К. Маркса і Ф. Ен­гельса, Г.В. Плеханова, збирали кошти на видання ре­волюційної літератури та посилали їх у Женеву групі «Визволення праці».

Ортодоксальні марксисти Росії на чолі з В. Лені­ним прагнули з'єднати соціалізм з робітничим ру­хом. Створення в 1895 р. в Петербурзі «Союзу бороть­би за визволення робітничого класу» практично втілювало в життя цю ідею. Такі союзи були створені в 1897 р. і в Україні: у Катеринославі, у Києві. Ці ор­ганізації займались політичною і організаційною ро­ботою серед промислових робітників великих індуст­ріальних міст України.

У партійній періодичній пресі, в прокламаціях, вустами партійних функціонерів марк-систи-ленінці роз'яснювали робітникам мету їх бороть­би: ліквідація самодержавства, встановлення 8-годинного робочого дня, створення конституційної держави, фаб­рики і заводи — робітникам, земля — селянам. А для цього пропонувалось робітникам згуртовуватись і по­силити революційну боротьбу, поєднати стихійний ро­бітничий рух за економічні права з боротьбою за по­літичні права. У 1898 р. відбувся І з'їзд Російської Соціал-Демократичної Робітничої Партії (РСДРП).

305