15.3. Проблеми реформування економіки

Після проголошення незалежності України першочерговим завданням постало завдання переходу від планово-командної до ринкової економіки.

Перед державою постав цілий ряд серйозних економічних проблем. Серед них можна виділити: тотальне домінування державного сектору та монополій;  наявність структурної та регіональної диспропорційності; мілітаризація економіки ; екологічні тощо.

В процесі реформування економіки можна виокремити 3 періоди: перший – 1991 – середина 1994 рр.; другий – друга половина 1994 – до кінця 2004 р.; третій з кінця 2004 р. – до сьогодення.

Для першого періоду були характерні невдалі спроби віднайти оптимальну модель реформування національної економіки.

Президент Л.Кучма у жовтні 1994 р. проголосив нову соціально-економічну стратегію. Її суть:

1. Фінансова стабілізація - послаблення податкового пресу, подолання платіжної кризи, поглиблення банківської реформи.

2. Регульована та контрольована державою лібералізація цін.

3. Структурна перебудова виробництва.

4. Соціальний захист (реформа зарплат, соціальна допомога тощо).

У квітні 1995 р. були внесені корективи до цієї програми. Зокрема, передбачалося: прискорення приватизації; легалізація тіньової економіки; активізація інвестиційного процесу та ін.

Реалізація цих програм призвела до якісних змін в економіці: прискорилися приватизаційні процеси; відбулося роздержавлення землі та її передача у власність юридичних осіб; утвердився ринковий механізм ціноутворення; вдалося забезпечити товарну насиченість ринку; відбулася певна стабілізація грошової системи.

Але і до сьогодні економічна криза в Україні не здолана. Найбільш характерними негативними процесами в економіці є:

1. Структурна деформація економіки.

2. Високий рівень зношення основних фондів. У провідних галузях він сягає 60-70%. Причому цей процес старіння обладнання і устаткування прискорюється.

3. Неефективне використання наявного економічного потенціалу.

4. Високій рівень економічного ризику. Нестабільність фінансово-банківської системи, високі й численні податки часті зміни в законодавстві тощо.

5. Високий рівень енерго- та ресурсоємності виробництва. Це наслідки неефективних, застарілих технологій.

6. «Тінізація» та криміналізація економіки.

7. Тіньова економіка народжує корупцію та злочинність. Це не тільки економічна – але й політична проблема. За рівнем корупції на початку ХХІ ст. Україна займала, на жаль, провідні місця у світі.

8. Непрофесійні, непослідовні реформи призвели до найнижчих за всю повоєнну історію показників господарської діяльності. Виробництво деяких товарів (мотоциклів, магнітофонів тощо) зменшилося у сотні разів, а виробництво окремих виробів взагалі припинилося.

9. Значно зросла майнова диференціація суспільства.

10. Загострилися соціальні проблеми.

15.4. Зовнішня політика.

Після проголошення Акта про державну незалежність Україна вперше стала рівноправним суб'єктом міжнародних відносин. 5 грудня 1991 р. після Всеукраїнського референдуму Верховна Рада звернулася із Заявою до парламентів і народів світу, у якій наголошувалося, що Україна згідно з цілями і принципами ООН спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі, дотримуючись принципів міжнародного права. Надзвичайно важливим питанням було визнання України державами світового співтовариства. Першими 2 грудня 1991 р. незалежність України визнали Польща і Канада, 3 грудня – Угорщина, 4 грудня – Латвія і Литва, 5 грудня – Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія, Хорватія; упродовж місяця Україну визнали 57 країн, а до кінця року – 132 країни. На сьогодні незалежність України визнали практично всі країни світу.

Перед українською зовнішньою політикою поставили такі основні завдання:

– вибір пріоритетів зовнішньополітичного курсу і стратегічних партнерів;

– налагодження дипломатичних відносин з тими державами, які визнали Україну;

– утворення власного дипломатичного корпусу, розгортання мережі посольств;

– активне проведення зовнішньополітичної діяльності;

– розв'язання проблеми ядерної зброї.

Основні принципи зовнішньої політики України визначені в Декларації про державний суверенітет України (1990 р.), у нормативно-правовому акті Верховної Ради «Основні напрямки зовнішньої політики України» (1993 р.), у Конституції України (1996 р.): невтручання у внутрішні справи інших держав, взаємовигідне, рівноправне співробітництво з ними; участь у процесі ядерного роззброєння (улітку 1996 р. Україна стала без'ядерною державою); визнання пріоритету міжнародного права; визнання існуючих у світі кордонів.

Після проголошення незалежності Україна активізувала свою зовнішньополітичну діяльність у міжнародних організаціях: ЮНЕСКО, МАГАТЕ, МОП, Всесвітній організації охорони здоров'я, Союзі електрозв'язку. Україна має п'ять постійних представництв у міжнародних організаціях, є членом більш як 40 міжнародних і міжурядових організацій. Міністр закордонних справ України Геннадій Удовенко був Головою Генеральної Асамблеї ООН. У 2000-2001 рр. Україна виконувала функції непостійного члена Ради Безпеки ООН. У березні 2001 р. Україна головувала на засіданнях Ради Безпеки ООІІ.

9 листопада 1995 р. Україна стала членом Ради Європи і пов'язує з участю в роботі цієї організації подальшу інтеграцію до Європи. Участь делегації України в засіданнях Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) покликана сприяти зміцненню демократії та правопорядку в Україні.

Співпраця України з Організацією європейської безпеки і співробітництва дозволила нашій країні одержати гарантії безпеки, поваги до незалежності й суверенітету, територіальної цілісності з боку Росії, США, Великої Британії.

Улітку 1997 р. в Мадриді Україна підписала Хартію про особливе партнерство з Організацією Північноатлантичного Договору (НАТО). Як країна-співзасновник Ради Євроатлантичного партнерства й активний учасник програми «Партнерство заради миру» Україна поглиблює практичне співробітництво з НАТО (проведення спільних операцій і навчань під егідою Ради Безпеки ООН). Україна і країни НАТО проводять регулярні консультації з питань регіональної безпеки, запобігання конфліктам, здобуття військової освіти.

Важливим напрямком зовнішньополітичної активності України є налагодження відносин з Російською Федерацією. Принципові розходження між Україною та Росією криються в різних підходах до Співдружності Незалежних Держав (СНД) і до розширення НАТО на схід.

Україна виступає проти перетворення СНД на наддержавну структуру зі своїми органами влади й управління. Україна виходить з того, що основні надії слід покладати на розширення співробітництва між державами на двосторонній основі, а СНД має сприяти перш за все вигідним торгово-економічним відносинам. З боку ж Російської Федерації простежується намагання перетворити СНД на структуру з наднаціональними повноваженнями.

Україна вважає, що ставлення до Організації Північно-Атлантичного Договору, як і рішення щодо вступу до нього – це внутрішня справа кожної суверенної держави. Однак Україна виступає проти того, щоб на території країни, яка вступила до НАТО, розміщувалася ядерна зброя. Росія виступає проти вступу до цього альянсу країн, які свого часу знаходилися у сфері впливу СРСР.

До першочергових пріоритетів зовнішньої політики належить також співробітництво зі США, яке поступово еволюціонує у напрямі виходу на рівень партнерських відносин. Поліпшенню американо-українських відносин значною мірою сприяла реалізація Україною свого без'ядерного статусу

Важливим напрямком зовнішньополітичної діяльності України є її євроінтеграція. У травні 2002 р. Україна оголосила про свій європейській вибір.

Курс на інтеграцію України в Європейське співтовариство поєднується з участю в інтеграційних процесах зі східними країнами. У лютому 2003 р. керівники Росії, України, Білорусі, Казахстану уклали угоду про створення Єдиного економічного простору (ЄЕП).

Таким чином, зароки незалежності Україна проводила активну зовнішньополітичну діяльність.